Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Кориця Медова (1991)
Мені потрібно більше душевного тепла, аніж я заслуговую.
Ф.Кафка




Художня проза
  1. Як Горошина випала зі стручка

    І
    Після сильної зливи маленька Горошина випала зі свого горохового стручка. Дощова вода віднесла її далеко від дому.
    Горошина опинилася посеред лісової галявини, яка з усіх боків оточена височезними соснами. Вона одна-однісінька лежала біля старого пенька і сумувала за домівкою. «Як же мені знайти дорогу додому?» – думала собі Горошина.
    З іншої сторони пенька почувся шум. То була ВОРОНА, ЯКА НЕ ВМІЛА ЛІТАТИ. Вона збиралася в гості до своєї сусідки Мишки. Її нірка була під одною з тих високих сосен, з яких видно все довкола (скажу по-секрету: дім Горошини також видно, але вона про це не здогадується).
    Побачивши Горошину, Ворона протягнула поважне «Каааааар» і неприховано стала її розглядати. Горошина трусилася від страху. ВОРОНА, ЯКА НЕ ВМІЛА ЛІТАТИ, побачила, що Горошина її боїться. А тому заговорила першою:
    – Каааааар, кааааар, карамельку хочеш?
    Горошина дуже любила солодощі, тому не відмовилася.
    – Хочу, – сказала вона.
    Ворона витягла зі свого пакунка, котрий несла Мишці, найбільшу карамельку і пригостила нею Горошину. Ось так вони й розговорилися.
    Горошина розповіла новій подрузі як випала зі свого горохового стручка і як вода віднесла її далеко від дому.
    ВОРОНІ, ЯКА НЕ ВМІЄ ЛІТАТИ стало жаль Горошину, тому вона взяла її з собою у гості до Мишки. Не лишати ж її одну у великому лісі.

    ІІ
    – Кар, кар! Мишко, Відкрий. – каже з порога Ворона.
    – Чому у тебе такий стривожений голос? –запитала Мишка.
    – Маю до тебе важливу справу. – відповіла Ворона.
    Мишка відчинила двері.
    –А це хто такий? – запитала вона (показуючи на Горошину).
    – Це Горошина, котра випала під час дощу з горохового стручка, а потім її вода віднесла далеко від дому. Ось тепер вона хоче повернутися назад, але не знає як. – розповіла Ворона.
    – Мишко, ти зможеш допомогти?
    – Ситуація непроста, але я щось придумаю. – пообіцяла Мишка.
    ІІІ
    – Я знаю, знаю як Горошині знайти дорогу додому!– крикнула Мишка!
    – І як же? – питає Ворона.
    – Їй потрібно вилізти на вершечок сосни, під котрою я живу. І запитати у сосни: в який бік моя домівка? Так вона зможе відшукати дорогу і повернутися назад, не заблукавши у лісі.
    – І як же мені дістатися на вершечок сосни? – питає Горошина.
    – Гмммм, треба щоб хтось тебе відніс на вершечок сосни. –міркує Мишка.
    – І той хтось має бути птахом?… – каже Горошина.
    – Так! – підтверджує Мишка.
    – І у того когось мають бути крила?!…– додає Ворона.
    – Точно! – каже Мишка.
    – А ще той хтось має дуже хотіти тобі допомогти…– знову додає Ворона.
    – Так. – відповідає Мишка.
    – І де ж нам знайти того, хто б мені допоміг? – запитує Горошина.
    – Ми вже знайшли. І це Ворона ….! – не встигла договорити Мишка.
    – Ааааа, та це ж я … – з переляку підскочила ВОРОНА, ЯКА НЕ ВМІЄ ЛІТАТИ.
    – Так, ти Ворона. Ти птах. Ти маєш крила і ти хочеш допомогти Горошині. – каже Мишка.
    – Але я Не Вмію Літати! Я Ворона, яка НЕ ВМІЄ ЛІТАТИ!
    Ворона приховуючи сором сховала голову в крила. А літати вона справді не вміла, бо ще пташеням ворона випала з гнізда. Вона виросла на землі. І ходила лапами так, як мишка, чи інша наземна звіринка.
    – Кар, кар. Катастрофа! – бурмоче Ворона.
    – Ти птах і маєш вміти літати! – каже Мишка.
    – Це ж так страшно. А що коли я піднімуся високо, дмухне вітер і здує мене? – стояла на своєму Ворона.
    – Не здує, у тебе ж є крила. Це як пливти, але не у воді, а в повітрі. – каже Мишка.
    – Я води боюся ще більше, ніж літати! – продовжувала Ворона.
    Горошина втратила усяку надію повернутися додому. Але Мишка не покидала вмовляти свою вперту подругу.
    – Вороно, а пам’ятаєш, коли ти випала з гнізда, то втратила свою сім’ю. На землі ти виросла без них. Одною. Невже ти хочеш, щоб Горошина також залишилася без своєї сім’ї? – питає Мишка.
    Ворона сховала голову у крила, але цього разу ховала не сором, а сльози. І сталось неочікуване. Вона швидко вилізла на великий старезний пеньок, широко розправила крила і таки полетіла.
    Полетіла! Піднялася високо-високо і не страшні їй були ні вітер, ні інша негода.
    Горошина дісталася рідного дому. Її сім’я дуже зраділа. І тепер, коли йде дощ, вони міцно-міцно закривають свій гороховий стручок.
    А Ворона з Мишкою ще й досі згадують свою маленьку гостю. Адже якби не Горошина, Ворона б ще й досі боялася літати.
    2015 р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Як сміється дощик
    І
    Юрко малює. Яскраві квітки спритно вистрибують на папір. Сміються до нього усіма кольорами фарб. Юний художник гордо кладе на підвіконня свій шедевр. «Щоб висох», – каже бабці Гані. Сам сідає до столу. Ласує яблуками та виноградом.

    Перемінилося. Вітер, що гуляв на дворі став вітриськом. А грайливі промінчики сонця сховалися за сивою хмарою, котра рясно сипле грубими краплями дощу. Ті, що не долітають до землі вперто лізуть до хати крізь відчинені вікна. Сідають на підвіконня і безжально заливають Юрків мальований букетик.
    Намоклий від дощу папір, прилипає до підвіконня.
    Юрко обережно відліплює те, що залишилося від його малюнка і як справжній розчарований митець ганьбить Дощ за завдані йому збитки.

    ІІ
    – Не дочекався твій малюнок сонця! – каже бабця Ганя.
    – Та як же тут дочекатися, коли цей мокрий шкідник все навкруги позаливав, – бурчить ображений Юрко.
    – Думаю, дощик не навмисне. Дивись як він плаче, напевне шкодує, що зіпсував твій малюнок. – каже бабця Ганя.
    Обличчя Юрка загорілося цікавістю.
    – Як це плаче? – дивується Юрко. – Виходить, якщо він вміє плакати, то і сміятися вміє. Але ж дощ постійно в сльозах то коли ж він усміхається? – розмірковує хлопчик.
    – Усміхається, ще й як усміхається, – цілком серйозно запевняє бабуся.
    – І як же це дощ усміхається? – питає Юрко.
    – Зараз подивимось. – відповідає бабуся.
    Присуває своє крісло ближче до вікна. Уважно вдивляється кудись в небо. Юрко не втримався.
    – Куди ти дивишся?– питає він у бабусі.
    – На небо, Шукаю усмішку дощу.
    – Але ж там нічого не має, – каже Юрко.
    – А ти дивись уважно.
    Дощик почав стихати. А десь ген далеко в небі вже виднілося змокле сонячне проміння, яке прорізалося крізь хмари на зовні. І тут раптом Юрко як закричить: «Я бачу, бачу усмішку дощу! Онде вона он …. » – тицяючи пальцем в небо показував хлопчик.
    І справді увесь горизонт, що виднівся з їхнього вікна перекроїла барвиста райдуга, котра широко усміхалася Юркові.
    – Ось бачиш, дощик все ж таки сміється. – мовила бабуся.
    А ви бачили як сміється дощик?
    2015 р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Юля і Хмаринка
    Коли Юля прокинулася вранці, то побачила у своїй кімнаті незвичну істоту. З вигляду загадкова гостя нагадувала дівчинці біленький клубочок. А ще у тої істоти були ручки та ніжки. Ручки були у вигляді маленьких крилець, що дозволяли швидко літати. А ніжки за формою трохи нагадували людські, але за розміром були набагато більші.
    Загадкова гостя спочатку довго кружляла по кімнаті граючись з Юлиними ляльками. А потім впала знесиленою на підвіконні.
    Юля тихенько підійшла ближче:
    – Ти хто? – здивовано запитала дівчинка.
    Загадкова гостя заметушилася і з переляку сховалася під стіл.
    – Не бійся, я тебе не скривджу. Я дуже люблю гостей. – привітним голосом сказала Юля.
    Гостя, ще з пересторогою, але вже сміливіше вигулькнула з-під столу. Та й каже до дівчинки:
    – Я Хмаринка. Крізь вікно я побачила, що у тебе дуже гарні ляльки і мені захотілося погратися ними.
    – Ой, як же чудово Хмаринко, що ти до мене прилетіла. В мене ще ніколи не було таких незвичних гостей. – каже Юля. – Хмаринко, давай гратися разом?!
    – Давай!
    До самісінького вечора гралися вони ляльками. І так весело було Юлі і Хмаринці, що час пролетів непомітно.
    Аж раптом за вікном зірвався вітер. Небо затягнулося сірими Хмарами.
    До кімнати Юлі крізь відчинене вікно долинав голос: «Хмаринко, де ти?... Хмаринко, відгукнись …».
    Хмаринка почула, що її гукають і глянула на годинник:
    – Мені вже час летіти!
    – Залишся у мене. Нам так весело разом! – просить Юля.
    – Я б залюбки, але не можу, бо мама і татко дуже сумуватимуть за мною, – каже Хмаринка.
    – Глянь-но у вікно, он який вітрисько здіймається, та й хмари сірі затягують небо. Куди ж ти полетиш в таку погоду? – вмовляє Юля свою гостю.
    А Хмаринка лише усміхається: «Та це ж мій татко прилетів зі своїми друзями».
    – Хмаринко, а хто ж твій татко? – запитала Юля.
    – Он бачиш найбільшу Сіру Хмару?– Хмаринка показує у небо за вікном.
    – Ну, бачу.
    – То це і є мій татко.
    – Оооооого, який він у тебе грізний!
    – Та він насправді дуже добрий, але коли переживає або сердиться, то зривається вітер, а потім ще й дощем може сипанути – пояснила Хмаринка. – Мені дуже сподобалося гратися з тобою. Але на жаль я маю летіти.
    – І коли ти повернешся? – запитала дівчинка.
    – Наступної весни!
    – Хмаринко, я хочу щоб ти взяла в дарунок від мене одну з моїх ляльок!
    – Дякую, ти справжня подруга – відповіла Хмаринка і вилетіла у вікно з Юлиною лялькою.
    – До побачення Хмаринко – кричала дівчинка їй у слід.
    – До побачення, чекай мене наступної весни – крикнула Юлі Хмаринка.

    P.S: Тож якщо після дощу ви побачити на небі Хмаринку, яка грається із лялькою, обов’язково передайте їй привіт від Юлі і скажіть, що вона її дуже чекає.

    © Кориця Медова, 2015


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -