ми глинище тверде і невсипуще
ми хата в найглухішому кутку
Палажка наша мов каганчик грушу
несе і світить нею в тернику

ми трухлі ми мокріємо на осінь
ми лущимось і пахнемо старим
Палажка хмари як гарбуззя зносить
і повагом розсідлує вітри

збирає мовчки нас поміж паліччя
і місить нами поминальний хліб
а то зітхає й Никодима кличе
і він як дим приходить з-під землі

та цю весну чогось Палажка хиріє
сидить щодень при чорних образах
а сю ніч нащось винесла сокиру
і потемки прорубувала дах

2012.

Вийшли діди у брилях загрібати.
Сонце на вилах. Трава на граблях.
Десь аж за цвинтар ховається затінь.
Просто під горло підходять поля.

Лугу – залийся! І лоскіт, і червінь.
Меду напийся чи хліба вломи.
Бджоли літають, а вишні померли
й важко вляглися на грядку грудьми.

Цвинтар вишневий. Могили говорять:
„Ми тут чекали, а ви все не йшли…”

А під ногами маківка чорна
цупко
заплутує
постоли.

2012.

Ходять кішки, ходять пішки,
тремко-тремко з темноти!..
Нам би трішки, тільки трішки,
ще хоч трішечки пройти.

Ми ж узули льон зозулин,
ворожили на корі.
Та не знали, та не чули,
та не вміли говорить.

Ми прикинулись птахами.
Ми летіли звіддаля.
Сонно мати позіхає.
Мова плаче немовлям.

2012.

Черепаха – аха-аха
У траві сиділа-діла
Черепаха – аха
У траві траву курила

Крокодили – дили-дили
Й величезні ганібали
Черепаху-аху
Налякали – али-али

Черепаха – аха-аха
На піску сиділа-діла
Черепаха – аха
Гарні мульти ся дивила.

Два удави ави-ави
Проповзали али-али
Черепаху – аху
Забирали до шпиталю.

Черепаха – аха-аха
Ізлякалася уколу
Черепаха – аха
Галаперідолу – олу.

Санітари – гуси-гуси
Походжали – али-али
Черепаху – аху
Пантрували – али-али.

Черепаха – аха-аха
На кушетку сіла-сіла
Черепаха – аха
Перелякано тремтіла.

Ну а потім – отім-отім
Піднялась на крила-ила
І за хмари ари-ари
Полетіла – іла-іла.

Знає мама, знає тато:
Черепахам не літати.
Та коли трави багато –
Полетить і черепаха.

Іха-оха-еха-аха.
Кольорова черепаха!!!

Навчилась жити в мудрій простоті.
Дивитись в небо та молитись Богу.
Бродити довго, аж до темноти,
аби втомити ворухку тривогу.

Коли лопух шепоче в низині
І горобина міниться і гасне,
Веселі вірші пишуться мені
про це життя – минуще і прекрасне.

Я повертаюсь. Ходить край долонь
Пухнастий кіт, і муркотить прихильно.
Яскравий розгоряється вогонь
На башточці в озерній лісопильні.

Хіба що зрідка прорізає вись
крик бусла, що на дахові ночує.
Хай навіть ти постукаєш колись,
То я, здається, навіть не почую.
_____________________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
Я научилась просто, мудро жить,
Смотреть на небо и молиться Богу,
И долго перед вечером бродить,
Чтоб утомить ненужную тревогу.

Когда шуршат в овраге лопухи
И никнет гроздь рябины желто-красной,
Слагаю я веселые стихи
О жизни тленной, тленной и прекрасной.

Я возвращаюсь. Лижет мне ладонь
Пушистый кот, мурлыкает умильней,
И яркий загорается огонь
На башенке озерной лесопильни.

Лишь изредка прорезывает тишь
Крик аиста, слетевшего на крышу.
И если в дверь мою ты постучишь,
Мне кажется, я даже не услышу.

ні дощів ні ряден тільки осінь і плинь
на полотна земні золоте мотовило
перетліле гниття молодої ріллі
загрубіле шиття що врізається в тіло

але то не для нас то іще не по нас
ми по груди в землі в картоплинні по груди
беремо несемо ще не час ох не час
і такого нам ще не було що не буде

ні борщів ані каш ані хат во хмелю
хмаровиння того що як мокрі полотна
не в’язалася заполоч наша в петлю
і ключі домовин не пливли у ворота

тільки серце комусь улягає у слід
утікає кудись і рятунку не просить
а його вже зове з баговиння боліт
тяжко осінь зове тяжко слухає осінь

Отож я приїду, люба, ми сядемо в літній кухні.
Яблука білий налив, літо і консервація.
Ти вариш своє варення. Ти так спокійно рухаєшся,
що можна б тут і заснути, і назавжди зостатись.

Ні кави, ні цигарок, ні чорних північних читань,
ні сумнівів перегірклих, ні сутолоки, ні суму.
Сягати тебе рукою – як осягати світ весь,
й любити його, любити – замість про нього думати.

Щоб на ніч тебе – у тишу, а вранці тебе – із тиші.
Любити тебе, любити. Та ще ревнувати трошки.
Любити і не писати, бо як ти оце напишеш:
губи, неначе губи? Зморшка, неначе зморшка?

…Ти наче здвигнеш плечима, і просто скажеш – лишайся,
хоча ми вже це проходили, і ти вже лишався в мене…
Варення у банку кластимеш, моргатимеш часто-часто,
й важкі стікатимуть краплі по банці отій зеленій…

Стоятимеш мовчки-мовчки, тремтітимеш дрібно-дрібно,
а потім банки додолу рукою змахнеш без сили…
Я думатиму – не треба, кому я такий потрібний…
Ти думатимеш – не треба, кому я його варила…

2012.

Тінь моя проходить мовчки,
мовчки по канаві чорній.

Із моєї тіні жаби,
жаби вибирають зорі.

Тінь дає моєму тілу,
тілу спокою і втоми.

Тінь мовчить і тінь проходить,
ходить комаром бузковим.

Цвіркуни позолотили
комишиння зеленаве.

Із грудей постало світло
відображенням канави.



НАРЦИС

- Хлопче, упадеш і втонеш!
Віднесе за течією!..

- Річкою пливе троянда,
річка – в пелюстках у неї!

- Подивись мерщій на птаха!
Жовтий птах почеред ночі!..

- Очі я впустив у воду…
- Відійди од краю, хлопче!

- Наче сам я в тій троянді…
Хлопчика відносять хвилі.

Він пощез. Усе збагнулось...
Тільки висловить несила.

_________________________________________

Текст оригіналу:


DEBUSSY
Mi sombra va silenciosa
por el agua de la acequia.
Por mi sombra están las ranas
privadas de las estrellas.
La sombra manda a mi cuerpo
reflejos de cosas quietas.
Mi sombra va como inmenso
cínife color violeta.
Cien grillos quieren dorar
la luz de la cañavera.
Una luz nace en mi pecho,
reflejado, de la acequia.

NARCISO
Niño.
¡Que te vas a caer al río!
En lo hondo hay una rosa
y en la rosa hay otro río.
¡Mira aquel pájaro! ¡Mira
aquel pájaro amarillo!
Se me han caído los ojos
dentro del agua.
¡Dios mío!
¡Que se resbala! ¡Muchacho!
... y en la rosa estoy yo mismo.
Cuando se perdió en el agua
comprendí. Pero no explico.

В білості, у білизні
сіль, тубероза і сніг
сни загубили свої.

Білість летить і летить
на килими з німоти
і голубиних пір’їн.

Сон незворушно-сліпий
тугу свою кам’яну
тремко несе в глибину.

В білості, у білизні
широко небо розтяв
ранами чистих уяв.

В білості, у білизні
сіль, тубероза і сніг…

ВЕНЕРА

Такою тебе побачив

Ти мертвим квітом квітла,
спливала покрізь вітер
в просторій мушлі ліжка
прогалинами світла.

Ти світ оцей лишила,
де іриси і тіні
у дзеркалах стемнілих
двояться безупинно.

Ти мертвим квітом квітла,
крізь серце і волосся,
крізь пінні укривала
любов перепливала.

------------------------------------------------------------

Текст оригіналу:

JUAN RAMON JIMENEZ
En el blanco infinito,
nieve, nardo y salina,
perdió su fantasía.
El color blanco, anda,
sobre una muda alfombra
de plumas de paloma.
Sin ojos ni ademán
inmóvil sufre un sueño.
Pero tiembla por dentro.
En el blanco infinito,
¡que pura y larga herida
dejó su fantasía!
En el blanco infinito.
Nieve. Nardo. Salina.


VENUS

Así te vi

La joven muerta
en la concha de la cama,
desnuda de flor y brisa
surgía en la luz perenne.
Quedaba el mundo,
lirio de algodón y sombra,
asomado a los cristales,
viendo el tránsito infinito.
La joven muerta,
surcaba el amor por dentro.
Entre la espuma de las sábanas
se perdía su cabellera.

На перламутровий човнок
Спинаючи шовкове ниття,
О точені персти, почніте
Свій приворожливий урок!

Тих рухів монотонна млість…
Тих рук припливи і відпливи.
Чаклуєш ти несум’ятливо
Перестрах сонячний якийсь,

Коли розточище долонь,
Як мушля в ярім шумовинні,
То гасне, тягнучись до тіней,
То йде в коралевий вогонь.
_______________________________

Текст оригіналу:

* * * *
На перламутровый челнок
Натягивая шелка нити,
О пальцы гибкие, начните
Очаровательный урок!

Приливы и отливы рук...
Однообразные движенья...
Ты заклинаешь, без сомненья,
Какой-то солнечный испуг,

Когда широкая ладонь,
Как раковина, пламенея,
То гаснет, к теням тяготея,
То в розовый уйдет огонь!..

А я сиджу під виноградом,
і дощ пройшов, і час минув.
А мати білять далину
і сушать білі простирадла.

А я сиджу. Гілки, роса
торкаються, лоскочуть комір.
А мати все не йдуть додому,
а білять, білять небеса.

І що я матері? Що я
цим безмірам, оцим безкраям?
Я сльози, мов росу, ковтаю.
Мене ковтає течія.

Не похопився, не прозрів,
яку вже є, несу ту душу,
де мати в божому дворі
давно вже хмари, хмари сушать.

2012.

На блідо-голубій емалі, -
Яка можлива лиш у квітні, -
Берези віття підіймали
І вечоріли непомітно.

Дрібні відточені узори,
Тонка напівпрозора сітка,
Немов на синьому фарфорі
Малюнок ажуровий світить, -

Коли його художник милий
Виводить на склянистій тверді,
В осягненні хисткої сили,
У забутті сумної смерті.
_______________________________

Текст оригіналу:

* * * *
На бледно-голубой эмали,
Какая мыслима в апреле,
Березы ветви поднимали
И незаметно вечерели.

Узор отточенный и мелкий,
Застыла тоненькая сетка,
Как на фарфоровой тарелке
Рисунок, вычерченный метко,--

Когда его художник милый
Выводит на стеклянной тверди,
В сознании минутной силы,
В забвении печальной смерти.

О тихотворення моє, моє німотне,
одначе тягнеться – пітніє ремінь,
куди поскаржитися на ярмо те,
кому сказати, як життя живемо?
Опівніч місячний жовток шукаємо
при сірниках уже, поза знемогами,
руками носимо ту неприкаяність
з крихкого жовтого до паперового.
Та як борзопис цей, густіший патоки,
там не розмазуй ти, та з ким у корені
хоч би на лікоть вирвати, хоч так-таки,
шматок відрізаний, о тихотворення?

_________________________________________________

Текст оригіналу:

Тихотворение мое, мое немое,
однако, тяглое - на страх поводьям,
куда пожалуемся на ярмо и
кому поведаем, как жизнь проводим?
Как поздно заполночь ища глазунию
луны за шторою зажженной спичкою,
вручную стряхиваешь пыль безумия
с осколков желтого оскала в писчую.
Как эту борзопись, что гуще патоки,
там не размазывай, но с кем в колене и
в локте хотя бы преломить, опять-таки,
ломоть отрезанный, тихотворение?

десь там за пилюгою за городами
де гострий вітер залягає в тінь
колись душа до берега виходила
а їй назустріч без страху і подиву
тонкий мов сніг і дикий мов смородина
виходив жовтий аж медовий кінь

аж перепелля в зелах ворушилося
чамріло явориння й вороння
душа стояла з рукавами білими
де човен спав засипаний пагіллями
де шкірився порожньою могилою
на неї й на медового коня

і млосно пахло водяними грушами
були далеко хати і вогні
чиясь рука із голкою незрушною
рукава білі без жалю заюшила
всіма тими задушеними душами
що покотом лежали у човні

душа втікала на стемнілі вулиці
душа була байдужна і легка
та щось несла у згорточок зіщулене
до полотна вже намертво притулене
що бджоли сонні вилітали з вулика
що бджоли їй сідали на рукав

2012.

мадам Донателла вночі приміряє сукні
шовковим чорнилом двоїться вона
проти вікон
усі наречені світу ламають руки
усі наречені світу тамують крики
коли вона легко і довго проходить на кухню
суха наче гілка гірка мов снодійна пігулка
і стелиться в ноги боа
і старий папуга
кричить з вішака
благає собі притулку

мадам Донателла тепер і тоді непорушна
проходить на кухню затято тамує стогін
сто сот юнаків у слідах її месу служать
сто сот юнаків їй під ноги скидають одяг
вона тільки сяє й покусує білі пасма
у цім передранішнім шовку така натхненна
старий Метерлінк із тіні дивиться ласо
як личить їй синє
як мучить її зелене

вона відчиняє вікно і стоїть мов скрипка
а там унизу чи то дух від її постелі
чи клен чи юнак
летаргійний крихкий охриплий
кричить я люблю вас
люблю вас мадам Донателло

вона непорушна тепер і тоді і довіку
вона наче свіжий інжир у всевишній долоні
і плаче юнак
і тихо іде повз вікна
і серце на згадку лишає на підвіконні

мадам здивовано зиркає з-за фіранок
мадам знесилено чайник ранковий ставить
їй добре відомо що цей як і кожний ранок
почався її неоновими вустами

2012р.

ти бачила як затихає сад
ти бачила як туманіє сад
ти бачила як умліває сад
як він до тебе простягає тіло
у тім саду ти теж була як сад
у тім саду ти дихала як сад
ти там дощем вигойдувала сад
і гілкою вишневою тремтіла

а я там був сокирою в саду
я темнотою був у тім саду
тобою мабуть був у тім саду
бо я на мить побачив у несилі
як ти тремтиш і гаснеш на виду
чолом по брови в темряву руду
й немов лошицю я тебе веду
і губи твої терпнуть у вудилах

та тільки ти світилась не мені
і в сутінки котилась не мені
і роздягалась мабуть не мені
на видноті при березі і людях
кому ж то ти послалась на стерні
із ким же ти купалась на стерні
і нащо ж ну навіщо на стерні
полегко полягла комусь на груди

та тільки не прощав осінній сад
пручався і кричав осінній сад
гострив дощі курний осінній сад
де ти всю ніч невірною ходила
куди ж тепер пішла твоя краса
скажи кохана де твоя краса
чого так важко дихає коса
і в землю кров стікає крізь вудила

2012.

а я сидів очима в бур’яни
а ти стеналась ліктями у шепіт
і сонно понад річкою і степом
спливали в осінь перші кавуни

а берег був зарослий і малий
хоч нам і світу вже було б замало
коли терпкий затамувавши схлип
ти голову мені поцілувала

а місяць хижий ласився з пітьми
до тебе підкрадався із обмілин
та гудзики відірвані котились
шовковицями чорними в комиш

а ми з якоїсь наче далини
затамувавши дихання і відчай
пливли собі обличчям до обличчя
важкі й солодкі наче кавуни

2012.

ми мовчимо і бачимо немов
зима а трави наче й не зимові
стоять губами в тому табунові
в якому й ми по губи стоїмо

і наша фіра їде по ночах
неначе човен а в човні неначе
то ти чогось смієшся ніби плачеш
то черкається човен об печаль

чи то до скронь тече твоє пасмо
чи в голий степ стікаються ковили
тим часом фіра їде проз могили
в яких ми теж по губи стоїмо

бо це табун бо ми йому пливем
а може то з туману нам здалося
що ми пливем щасливі й безголосі
що плачемо неначе сміємося
й не знаємо де мертве де живе

а сніг на образах ти спиш у сіні
маленьке необлітане пташа
ходім в село там пахне вечір синій
солодше за найкращого вірша

село ласкаве там червоні лиця
на кухвайках там сиві рукави
а ми хто ми розкаяні провидці
чи може ми заблукані волхви

ти спи не вгадуй у селі там люди
живуть жують і жебрають життям
та не тремти бо що вже там не буде
я вже тебе нікому не віддам

в селі є відьма праведна родима
ночами сходить у якусь ясу
як я тебе закутаю й нестиму
повз її хату тричі пронесу

прокинешся та й підемо вже з миром
в це незнайоме золоте село
старої хати сволоки чотири
загоять все що душу нам пекло

впокоримось отим червоним лицям
на них який вже біль не замерзав
ти прокидайся можна помолиться
а сніг заплющив очі образам

Це снилося мені. І сниться ще мені.
І все оце колись не раз мені насниться,
Повториться усе, все втілиться, здійсниться,
І вам насниться все, що бачив я вві сні.

Там, віддалік од нас, од світу віддалік
там хвиля хвилі вслід іде у берег битись,
Посеред хвилі птах, людина, і зірниця,
І яв, і сни, і смерть – то хвиля хвилі вслід.

Не хочу я числа: я був, і є, і буду,
Життя – то чудо з див, тому на руки чуду
Один, мов сирота, я сам себе кладу,
Один, серед люстер – у відблисках і звуках,
Поміж морів і міст, що світяться в чаду.
І мати у сльозах бере дитя на руки.
____________________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
И это снилось мне, и это снится мне,
И это мне еще когда-нибудь приснится,
И повторится все, и все довоплотится,
И вам приснится все, что видел я во сне.

Там, в стороне от нас, от мира в стороне
Волна идет послед волне о берег биться,
А на волне звезда, и человек, и птица,
И явь, и сны, и смерть - волна вослед волне.

Не надо мне числа: я был, и есмь, и буду,
Жизнь - чудо из чудес, и на колени чуду
Один, как сирота, я сам себя кладу,
Один, среди зеркал - в ограде отражений
Морей и городов, лучащихся в чаду.
И мать в слезах берет ребенка на колени.

Де слава, де краса, начала зол твоїх?
Де площі гомінкі і громадяни ситі?
Споруди осяйні і храми гордовиті,
Мусія, золото, що міняться у них?
Гай-гай! Навіки зник Корінф золототканий!
І навіть попіл твій розтав серед полів,
Тут порожньо: лиш ми благаємо богів,
І стогне Алкіон з далекого туману!
______________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
Где слава, где краса, источник зол твоих?
Где стогны шумные и граждане счастливы?
Где зданья пышные и храмы горделивы,
Мусия, золото, сияющие в них?
Увы! погиб навек Коринф столповенчанный!
И самый пепел твой развеян по полям,
Все пусто: мы одни взываем здесь к богам,
И стонет Алкион один в дали туманной!

Мій тихий сон, супокій щохвилинний –
Мій невідомий, мій чаклунський ліс,
Там шерехи приглушені ялинні,
Там шовковисті шепоти завіс.

В бездумних стрічах, в туманах полемік,
На розстані здивованих очей
Той шерех знов, зникомий, напівтемний,
Під попелом зникає і тече.

А вже туманом одягає лиця,
І слово завмирає на вустах.
Здається – крила зляканої птиці
Майнули у звечірених кущах.


----------------------------------------------------

Текст оригіналу:

* * * *

Мой тихий сон, мой сон ежеминутный —
Невидимый, завороженный лес,
Где носится какой-то шорох смутный,
Как дивный шелест шелковых завес.

В безумных встречах и туманных спорах,
На перекрестке удивленных глаз
Невидимый и непонятный шорох
Под пеплом вспыхнул и уже погас.

И как туманом одевает лица,
И слово замирает на устах,
И кажется — испуганная птица
Метнулась в вечереющих кустах.

ці лі́си червоні́ ці дво́ри як мале́ва
що го́йдають яре́ сонце́ на ряднині́́
золо́тиста туга́ коли́вання жале́ве
писа́нки сколоті́ синьо́ї осені́

мере́хтять тріпочу́ть о ди́ва о чуде́са
вихо́ри і хмари́ на рі́ллі порожні́й
небе́са зболені́ перка́леві небе́са
маря́ть у колисці́ синьо́ї осені́

тере́блять мо́ї дні на хо́лодних реше́тах
пломе́нисті серги́ віша́ють калині́
о листо́паде о як ти шеле́стко ле́тиш
о по́ете тихи́й синьо́ї осені́

http://www.youtube.com/watch?v=q9JPyK8hzyw&feature=share - ось так це звучить

Безсоння і Гомер. Вітрила здійнялись.
Я в списку кораблів дійшов до половини.
Сю довгу вервицю, сей потяг журавлиний,
Що над Елладою розврунився колись.

Мов журавлиний клин в далекі рубежі, -
На головах царів тремтять вали черлені, -
Куди ви пливете? Коли б то не Єлена,
Що Троя вам сама, ахейськії мужі?

І море, і Гомер – все живиться любов’ю.
І слухати кого ж? Та ось Гомер мовчить,
І море чорне, красномовлячи, шумить
І з гуркотом тяжким лягає в узголов’я.
_______________________________________

Текст оригіналу:

* * * *

Бессонница. Гомер. Тугие паруса.
Я список кораблей прочел до середины:
Сей длинный выводок, сей поезд журавлиный,
Что над Элладою когда-то поднялся.
Как журавлиный клин в чужие рубежи,-
На головах царей божественная пена,-
Куда плывете вы? Когда бы не Елена,
Что Троя вам одна, ахейские мужи?
И море, и Гомер - всё движется любовью.
Кого же слушать мне? И вот Гомер молчит,
И море черное, витийствуя, шумит
И с тяжким грохотом подходит к изголовью.

Утішний, мов орган. Тебе небесна сила
Приборкати грозу покликала з землі,
Подбати про живих, і мертвим у могили
Легкі незбутні сни навіяти вві млі.

Твоїх зеленохвиль прибій тисячоустий
Склепіннями душі несе примарний дзвін,
Як наче моряку, з тривогою і туском,
Із рідних берегів вертається уклін.

Як наче в брижі глиць ридають серафими,
І шум скорботних крил, і подих, і порив,
Про те, що Саваоф вбранням неопалимим
Од хижості людей тебе не заслонив.

____________________________________

Текст оригіналу:

ЛЕС

Как сладостный орган, десницею небесной
Ты вызван из земли, чтоб бури утишать,
Живым дарить покой, жильцам могилы тесной
Несбыточные сны дыханьем навевать.

Твоих зеленых волн прибой тысячеустный,
Под сводами души рождает смутный звон,
Как будто моряку, тоскующий и грустный,
С родимых берегов доносится поклон.

Как будто в зыбях хвой рыдают серафимы,
И тяжки вздохи их и гул скорбящих крыл,
О том, что Саваоф броней неуязвимой
От хищности людской тебя не оградил.

О сад нічний, затаєний орган,
Ліс довгих труб, віолончелей пристань!
О сад нічний, печальний караван
Дубів німотних і ялин тінистих.
Він цілий день зривався і шумів.
Був герцем дуб, тополя – потрясінням.
Листків сто тисяч, наче тіл в юрмі,
Переплелися в маревах осінніх.
Залізний Серпень в чоботях вузьких
Тримав велику тацю з дичиною.
І постріли гриміли подовкіл,
І птиці мертво падали на хвою.
І сад замовк, і місяць засвітив –
Упали вниз десятки довгих тіней,
І зграйки лип підносили персти,
Птахів ховали в плетивах рослинних.
О сад нічний, о бідний сад нічний,
О сон створінь, та як же в ньому гірко!
О спалахнулий раптом з вишини
Останній зойк розтрощеної зірки


Текст оригіналу:

Ночной сад

О сад ночной, таинственный орган,
Лес длинных труб, приют виолончелей!
О сад ночной, печальный караван
Немых дубов и неподвижных елей!
Он целый день метался и шумел.
Был битвой дуб, и тополь -- потрясеньем.
Сто тысяч листьев, как сто тысяч тел,
Переплетались в воздухе осеннем.
Железный Август в длинных сапогах
Стоял вдали с большой тарелкой дичи.
И выстрелы гремели на лугах,
И в воздухе мелькали тельца птичьи.
И сад умолк, и месяц вышел вдруг,
Легли внизу десятки длинных теней,
И толпы лип вздымали кисти рук,
Скрывая птиц под купами растений.
О сад ночной, о бедный сад ночной,
О существа, заснувшие надолго!
О вспыхнувший над самой головой
Мгновенный пламень звездного осколка!
1936

Молодик сховав за клунями
Жовтий лик від сонця ярого.
Сяйвом луки, ген, заврунює
З неба яснозоре марево.

Ранок туманіє росами,
наче глиб очей невістиних.
Мов прочанка з довгим костуром,
прибрела весна розхристана.

Всі берізки в лісі тихому
дзвін-сережками обряснила.
Вранці – крізь бузкові віхоли –
як метелик, в небо шаснула.

_____________________________

Текст оригіналу:

* * * *
Прячет месяц за овинами
Желтый лик от солнца ярого.
Высоко над луговинами
По востоку пышет зарево.

Пеной рос заря туманится,
Словно глубь очей невестиных.
Прибрела весна, как странница,
С посошком в лаптях берестяных.

На березки в роще теневой
Серьги звонкие повесила
И с рассветом в сад сиреневый
Мотыльком порхнула весело

"Седой венец достался мне недаром..."
Анна Ахматова

Выбрасывая на берег словарь,
злоречьем торжествуя над удушьем,
пусть море осаждает календарь
со всех сторон: минувшим и грядущим.
Швыряя в стекла пригоршней янтарь,
осенним днем, за стеклами ревущим,
и гребнем, ослепительно цветущим,
когда гремит за окнами январь,
захлестывая дни, -- пускай гудит,
сжимает сердце и в глаза глядит.
Но, подступая к самому лицу,
оно уступит в блеске своенравном
седому, серебристому венцу,
взнесенному над тернием и лавром!
_________________________________________


Сонет

"Седой венец достался мне недаром..."
Анна Ахматова

На берег викидаючи словник,
злослів’ям розтинаючи задушшя,
в календарі хай море бурунить
з усіх боків: минулим і грядущим.
Жбурляючи у шиби бурштином,
в осінній день, за шибами ревучий,
і гребенем, осліпливо квітучим,
коли гуркоче січень за вікном,
захоплюючи дні – нехай гуде,
стискає серце, до очей іде.
Але йдучи вже майже по лицю,
поступиться у сяєві химернім
сріблястому, аж сивому вінцю,
простертому над лаврами і терном!

Ти полями пішла у безчасся.
Хай святиться Твоє Ім’я!
Знов до мене списи червонясті
Простяглися з небесних ям.

На твою золоту флояру
В чорний день прихилю вуста.
І якщо вже молитви марні,
Спорожнілий, засну в житах.

Проминеш в золотій порфирі –
У зневіру чиюсь сліпу.
Дай же дихати в світі сірім,
Цілувати промінну путь...

Вийми з мене іржаву душу!
Зі святими мене упокій,
Ти, що море несеш і сушу
В непорушші тонкої Руки!
___________________________

Текст оригіналу:

Вступление

Ты в поля отошла без возврата.
Да святится Имя Твое!
Снова красные копья заката
Протянули ко мне острие.

Лишь к Твоей золотой свирели
В черный день устами прильну.
Если все мольбы отзвенели,
Угнетенный, в поле усну.

Ты пройдешь в золотой порфире -
Уж не мне глаза разомкнуть.
Дай вздохнуть в этом сонном мире,
Целовать излучённый путь...

О, исторгни ржавую душу!
Со святыми меня упокой,
Ты, Держащая море и сушу
Неподвижно тонкой Рукой!

В саду троянди – з пелюстками білими,
Із пелюстками білими й вогнистими.
Душа тремтить жаданнями несмілими,
І соромом, і пристрастю.

Тебе довік зустріти вже не зможу я
Бо тільки раз дві мрії зустрічаються
В моїй душі любов непереможена,
Згорає і не кається.

Твоє лице у снах і досі бачу я
Густу косу голублю, опечалений.
В очах - зізнання квіткою гарячою,
Аж губи, губи спалені.

Єдиний раз пізнать мені призначено
Оте ясне, що щастям називається.
О тінь моя, і зрима і небачена,
Любов не забувається.

Кохання хміль – гілками обважнілими,
Душа палає соромом і пристрастю.
В саду троянди пелюстками білими
Сплелися із вогнистими.
______________________________________

Текст оригіналу:

В моем саду

В моем саду мерцают розы белые,
Мерцают розы белые и красные,
В моей душе дрожат мечты несмелые,
Стыдливые, но страстные.

Тебя я видел только раз, любимая,
Но только раз мечта с мечтой встречается,
В моей душе любовь непобедимая
Горит и не кончается.

Лицо твое я вижу побледневшее,
Волну волос, как пряди снов согласные,
В глазах твоих — признанье потемневшее
И губы, губы красные.

С тобой познал я только раз, любимая,
То яркое, что счастьем называется, —
О тень моя, бесплотная, но зримая,
Любовь не забывается.

Моя любовь — пьяна, как грозди спелые,
В моей душе — звучат призывы страстные,
В моем саду — сверкают розы белые
И ярко, ярко-красные.

Який привабний лет твоїх коліс!
Як ти блищиш рожево й соковито!
Дивлюся вслід і не тамую сліз,
Що без причини ллються серед літа.

І юнці, прикипілій до їздця
У променистім і фатальнім сміху,
Я видаюся з іншого кінця
Лиш равликом, закляклим і затихлим.

Прощай! Десь наді мною вдалині
Зелений шлях твій міниться і лине.
Дві райдуги, два неба, два вогні
Скоромно сяють у твоїх колінах.

І тіло гостро світиться крізь плащ,
Немов стебло у склянці через воду.
Якийсь із мене раптом дивний плач
Випурхує, зітхнувши, на свободу.

Співає голосок твій уві млі
Щось на мотив і вічний, і знайомий.
Але, дивись, веселий твій політ
Моя урівноважить нерухомість.

Тому до неба в гойдалці летиш,
І страх тобі не забиває духу,
Що десь по той бік дошки, супротив
Я все гамую протилежним рухом.

Допоки в мене тиша й супокій,
Твій шум літає по далеких схилах.
Допоки я карбую крок важкий,
Здіймаєш ти свої зелені крила.

Тож пролітай! – Допоки я стою.
Тож лепечи! – Допоки я безмовна.
За невагомість легітну твою
я тягарем розплачуюся сповна.
____________________________________________________________

Текст оригіналу:

Мотороллер

Завиден мне полет твоих колес,
о мотороллер розового цвета!
Слежу за ним, не унимая слез,
что льют без повода в начале лета.

И девочке, припавшей к седоку
с ликующей и гибельной улыбкой,
кажусь я приникающей к листку,
согбенной и медлительной улиткой.

Прощай! Твой путь лежит поверх меня
и меркнет там, в зеленых отдаленьях.
Две радуги, два неба, два огня,
бесстыдница, горят в твоих коленях.

И тело твое светится сквозъ плащ,
как стебель тонкий сквозь стекло и воду.
Вдруг из меня какой-то странный плач
выпархивает, пискнув, на свободу.

Так слабенький твой голосок поет,
и песенки мотив так прост и вечен.
Но, видишь ли, веселый твой полет
недвижностью моей уравновешен.

Затем твои качели высоки
и не опасно головокруженье,
что по другую сторону доски
я делаю обратное движенье.

Пока ко мне нисходит тишина,
твой шум летит в лужайках отдаленных.
Пока моя походка тяжела,
подъемлешь ты два крылышка зеленых.

Так проносись!- покуда я стою.
Так лепечи!- покуда я немею.
Всю легкость поднебесную твою
я искупаю тяжестью своею.

Там, де Сінай вогнем розквітнув,
Любить Її проміння дим,
Її не знаючи, в молитві
Плекати палкість безнадій.

Від лазурових фіміамів,
Від лілій марного вінця
Втікати... відцуравшись храму
і славослівного жреця,

Щоб десь у океанських далях,
У сподіваннях на святе,
Шукати слід її сандалій
Між кучугурами пустель.
_____________________________

Текст оригіналу:

Поэзия

Над высью пламенной Синая
Любить туман Её лучей,
Молиться Ей, Её не зная,
Тем безнадёжно горячей.

Но из лазури фимиама,
От лилий праздного венца,
Бежать… презрев гордыню храма
И славословие жреца,

Чтоб в океане мутных далей,
В безумном чаянье святынь,
Искать следов Её сандалий
Между заносами пустынь.

Фіалковий каптан моїх недоль…
Зіпсутий фініш, знищений пароль.
Аж сам на себе я брешу невлад,
край сивих вуст – скрипаль і марнотрат.

Та буду у вітчизни я в гостях
аж доки не стулю, як мовлять, вічі,
я знаю – найкоханіші простять
мій псевдонім, якому вишка личить.

Кохав кохану жінку, далебі,
та небокрай нічого й не помітив,
і серця зачаклований рубін
мою останню відібрав молитву.

Гори, зірнице, пломеній, вогню.
Я страчений, неначе ангел грішний,
ще в МВД мою розтопчуть юнь,
коханки ще посваряться за вірші.

А вже й не страшно, світло зайнялось…
Ти здатна, земле, на дотепне слово…
В труні побачу червонясте скло
і незабудки підпис лазуровий!

___________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
Сиреневый кафтан моих обид...
Мой финиш сломан, мой пароль убит.
И сам я на себя немного лгу,
скрипач, транжир у поседевших губ.

Но буду я у родины в гостях
до гробовой, как говорится, крышки,
и самые любимые простят
мой псевдоним, который стоит вышки.

Я женщину любимую любил,
но ничего и небосвод не понял,
и сердца заколдованный рубин
последнюю мою молитву отнял.

Гори, костер, гори, моя звезда.
И пусть, как падший ангел, я расстрелян,
Но будут юность в МВД листать,
когда стихи любовницы разделят.

А мне не страшно, мне совсем светло,
земного шара полюбил я шутки...
В гробу увижу красное стекло
и голубую подпись незабудки!

Тече ріка неспішно по долині,
В багато вікон дім наш у гаю.
А ми живемо як при Катерині:
Молебні служим, ждемо врожаю.
І ось після дводенної розлуки
вже їде гість повз ниви золоті.
Цілує бабці у вітальні руку
й мої вуста на сходинці крутій
__________________________________

Текст оригіналу:

* * *
Течет река неспешно по долине,
Многооконный на пригорке дом.
А мы живем как при Екатерине:
Молебны служим, урожая ждем.
Перенеся двухдневную разлуку,
К нам едет гость вдоль нивы золотой,
Целует бабушке в гостиной руку
И губы мне на лестнице крутой.

За горами, за жовтими долами
Простяглася вервечка хатин.
Бачу ліс і призахідне полум’я,
Та повитий кропивами тин.

Де зрання над церковними банями
Голубіють небесні піски,
І ясніє травою й зітханнями
Від озер вітерець шелесткий.

Не за співи весняні розложисті
Дорога мені ця просторінь.
Я люблю журавлино, знеможено
Монастир на високій горі.

Кожен вечір, як синь затуманиться,
Як повисне зоря на мосту,
Ти ідеш, моя бідна прочанице,
Уклонитись любові й хресту.

Смирний дух монастирського жителя,
Спрагло слухаєш ти єктенью,
Помолися ж бо лику спасителя
Про загублену душу мою.
_____________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
За горами, за желтыми долами
Протянулась тропа деревень.
Вижу лес и вечернее полымя,
И обвитый крапивой плетень.

Там с утра над церковными главами
Голубеет небесный песок,
И звенит придорожными травами
От озер водяной ветерок.

Не за песни весны над равниною
Дорога мне зеленая ширь -
Полюбил я тоской журавлиною
На высокой горе монастырь.

Каждый вечер, как синь затуманится,
Как повиснет заря на мосту,
Ты идешь, моя бедная странница,
Поклониться любви и кресту.

Кроток дух монастырского жителя,
Жадно слушаешь ты ектенью,
Помолись перед ликом спасителя
За погибшую душу мою.


1916

А три хозяйки – три седые парки
Прядут кудель да осень среди парка,
Артроз суставы ломит, но припарки,
Как мертвому кадило, и грустна
Задышит Нона первая в ладони,
Поставив на колени груз бессонниц,
Сбегают рыбы с неводов, чуть тронь их,
И все напрасно,
Все – тщета одна.

Бежит веретено, презрев работу,
Как жизнь бежит из пятницы в субботу,
Децима даже и не спросит – кто ты,
Ее удел – не отпускать узды,
Тропы, тропинки, что течет сквозь арку,
Ищи ее – теплей… тепло… и жарко…
И словно белка переливом ярким,
Проворно нитка утекает в дым,

Как в дом к нему…
Там дивная прохлада.
И чьи-то руки спину тебе гладят,
И третья парка затрепещет: чадо,
Ты не должна, если не хочешь, но
Волы влачат потемки по дороге,
Впряглась и Морта(слабая подмога),
Сидит ноябрь над пряжею убогой,
Но только Бог вонзит иглу в сукно.

Нагая тишина сожмет дыханье,
Как будто темень и как будто камень,
Волы замерзнут, копны белой ткани
Вороны отрисуют,
а пока
Нить-осень-дева – триедина, зрима,
бежит из дома, но скорей - из дыма;
Устала парка, но неутомимо
Над вечной пряжей властвует рука.
__________________________________

Текст оригіналу:

Осінні парки

Три шпарівні ґаздині – сиві парки
Прядуть куделю осені у парку
Артроз суглоби крутить, та припарки
Як мертвому кадило, і сумна
Похукає в долоні Нона перша,
Безсонну втому на коліна сперши,
Бо сонні риби утікають з верші
Бо все – марнота
І усе – мана.

Веретено тікає, як достоту
Життя стікає з п'ятниці в суботу,
Децима друга не спитає, хто ти,
Її робота – стежити за тим,
Як стежка-стьожка стелиться під арку…
Шукай її – тепліше… тепло…парко…
Як жовта білка у зимову шпарку,
Збігає шпарко ниточка у дим,

Як в дім до нього…
Дивно і пустинно,
Нечулі руки пестять зимну спину
І парка третя затремтить: дитино,
Ти не повинна, як не хочеш, та…
Воли волочать темряву вологу,
Впряглася й Морта (вже якась підмога)
Листопадове прядиво убоге,
Лише у Бога – голка золота.

А гола тиша вляжеться на груди,
Як сивий камінь чи гіркавий грудень,
Воли умерзнуть в груддя, і маруди
Ворони галасливі…
І тіка-
ють
жінка-осінь-нитка – три в одному
з отого диму та отого дому
І третя парка мружиться крізь втому
І не здригнеться парчина рука…

Огрядні і гніді, по зелені сирій
провеснених полів, під мерхлими дубами,
вони заледве йшли й шовковими губами
вбирали сік бадиль, і сяєвом зорі,
вечірньої зорі півнеба засвітилось.

Подумалось мені, що час утратив силу,
що зупинився час, відколи я уздрів
трьох коней навісних; помалу мідний спалах
їм гриви запалив, і мовчазні стояли
незаймані дуби під крилами зорі.
__________________________________________

Текст оригіналу:

КОНИ

Гнедые, грузные, по зелени сырой
весенней пажити, под тусклыми дубами,
они чуть двигались и мягкими губами
вбирали сочные былинки, и зарей,
вечернею зарей полнеба розовело.

И показалось мне, что время обмертвело,
что вечно предо мной стояли эти три
чудовищных коня; и медные отливы
на гривах медлили, и были молчаливы
дубы священные под крыльями зари.

Вже стільки їх у прірві глибочезній
Лишилося на дні.
Настане день, і я так само щезну,
Як суджено мені.

Застигне все, що прагло і боролось,
Що дихало в житті,
І зелень віч моїх, і ніжний голос,
І пасма золоті.

Лишиться світ з його насущним хлібом,
З непам’ятливим днем.
Лишиться все, і буде все, так ніби
Й не знали тут мене.

Мінливу, наче діти, в кожній тіні,
І злу хіба на мить.
Що так любила час, коли в каміні
Згасає й мерехтить.

Віолончель, і запізнілих вершнів,
І подзвін на селі…
- Мене, таку живу й таку справдешню
На лагідній землі!

До вас – мені, що не пізнала міри,
Чужих і рідних знов?! –
Звертаюсь я і вимагаю віри
І прошу про любов.

І день, і ніч, і на словах, і в думах,
За правду так і ні,
За те, що часто дуже мені сумно,
Що двадцять літ мені.

І що навік – відверта неминучість –
Відпущення вини.
За ласку ту, нестримну і співучу,
За гонор показний.

За вихор днів, за все шаленство світу,
За правду, і за гру.
- Послухайте, - іще мене любіте,
За те, що я помру…

_____________________________________

Текст оригіналу:


* * * *
Уж сколько их упало в эту бездну,
Разверзтую вдали!
Настанет день, когда и я исчезну
С поверхности земли.

Застынет все, что пело и боролось,
Сияло и рвалось.
И зелень глаз моих, и нежный голос,
И золото волос.

И будет жизнь с ее насущным хлебом,
С забывчивостью дня.
И будет все - как будто бы под небом
И не было меня!

Изменчивой, как дети, в каждой мине,
И так недолго злой,
Любившей час, когда дрова в камине
Становятся золой.

Виолончель, и кавалькады в чаще,
И колокол в селе...
- Меня, такой живой и настоящей
На ласковой земле!

К вам всем - что мне, ни в чем не знавшей меры,
Чужие и свои?!-
Я обращаюсь с требованьем веры
И с просьбой о любви.

И день и ночь, и письменно и устно:
За правду да и нет,
За то, что мне так часто - слишком грустно
И только двадцать лет,

За то, что мне прямая неизбежность -
Прощение обид,
За всю мою безудержную нежность
И слишком гордый вид,

За быстроту стремительных событий,
За правду, за игру...
- Послушайте!- Еще меня любите
За то, что я умру.

Невідворотним вістрям од меча,
Нагостреного на останню битву,
Хай буде слово шепітне молитви,
І світлим знаком – стишена свіча.

Нехай же очі спиняться на ній,
У час близький, суворий час покари,
Як зорі згаснуть і заступлять хмари
небесне сяйво в горній вишині.

__________________________________

Текст оригіналу:


* * * *
Неотразимым острием меча,
Отточенного для последней битвы,
Да будет слово краткое молитвы
И ясным знаком -- тихая свеча.

Да будут взоры к ней устремлены
В тот недалекий, строгий час возмездья,
Когда померкнут в небесах созвездья
И свет уйдет из солнца и луны.

Кружалом зоріє місяць
на землю суху й пониклу,
де літо у безвідь сіє
вогнисті тигрині рики.
Де нерви бринять сталеві –
аж гнуться дахи нагріті,
де голосом чеше вовну
лункий кучерявий вітер.
Земля тріпотить і сліпне,
попругами вщент обнята,
обличчя від кігтів світла
вже нікуди їй ховати.

І сняться птахи Тамарі,
і крилами горло гнітять,
шаліють студені бубни,
та місяцем сходять цитри.
Мов пальмовий гострий вітер,
її голизна тіниста,
благає на себе снігу,
і граду, і падолисту.
Нага на терасі темній
Тамара собі співала,
в ногах її п’ять голубок
крижинками зимували.

М’язистий Амнон лукаво
на неї глядить із вежі,
аж піняться пружні стегна,
аж потом горить одежа!
Сяйна нагота Тамари
знай стелиться, знай снується,
неначе стріла сягниста,
що скоро застрягне в серці.
Амнон споглядає п’яно,
як місяць ярами блудить,
а з нього пружнисто сходять
Тамарині голі груди.

О пів на четверту ранку
свій туск у постіль впечатав.
Нещадно альков терзали
зіниці його крилаті.
Ховає в пісках оселі
могутнє гаряче світло
і кришить в уста хвилинам
намисто з далеких квітів.
Всихають криницям вени,
п’явками ростуть у тишу.
Змія між дерев столітніх
сичанням кружала пише.
Амнон у постелі стогне,
судома скувала груди,
повився на голім тілі
уранішній плющ остуди.

Тамара в альков заходить,
де в муках слова конають,
де вени яскристо світять,
мов блискавки над Дунаєм.
– Зітри мені очі, сестро,
цнотливим своїм світанням,
бо кров моя миттю спалить
спідницю твою останню!
– О дай мені спокій, брате!
Цілунки твої, як оси,
вп’ялися мені у плечі
сопілковим стоголоссям.
– У грудях твоїх, Тамаро,
дві рибки до себе кличуть,
дві ще не розквітлі ружі
із пальців течуть, мов річка.

Іржали сто царських коней,
конюшню хитали гнівом,
а сонце над виноградом
дзвеніло у всі тятиви!
Амнон ухопив за коси,
з Тамари сорочку скинув.
Стікали корали теплі,
збивалися в білу піну.

А крики хитали крівлі,
йшли зашпорами у затінь,
кричали на гвалт кинджали,
туніки спадали в шмаття.
Ходили по темних сходах
раби, мов тужливі риби,
тремтіли агатні стегна
на негідь і на погибіль.
Одчайно довкруг Тамари
ячали невинні діви,
неначе важке пелюстя,
цідилася кривда крів’ю.
Просякла червоним одіж,
світилась в альковах сонних,
і легіт ранковий ніжив
терпкі виноградні грона.

Втікав ошалілий вершник
світ за очі без упину,
та стріли пустили маври,
аж зойкнули білі стіни.
Знемогу копит далеких
зловили скажені луни,
і ножицями Давид
обрізав на арфі струни.
__________________________

Текст оригіналу:

THAMAR Y AMNON

Para Alfonso García-Valdecasas

La luna gira en el cielo
sobre las sierras sin agua
mientras el verano siembra
rumores de tigre y llama.
Por encima de los techos
nervios de metal sonaban.
Aire rizado venía
con los balidos de lana.
La sierra se ofrece llena
de heridas cicatrizadas,
o estremecida de agudos
cauterios de luces blancas.
*
Thamar estaba soñando
pájaros en su garganta
al son de panderos fríos
y cítaras enlunadas.
Su desnudo en el alero,
agudo norte de palma,
pide copos a su vientre
y granizo a sus espaldas.
Thamar estaba cantando
desnuda por la terraza.
Alrededor de sus pies,
cinco palomas heladas.
Amnón, delgado y concreto,
en la torre la miraba,
llenas las ingles de espuma
y oscilaciones la barba.
Su desnudo iluminado
se tendía en la terraza,
con un rumor entre dientes
de flecha recién clavada.
Amnón estaba mirando
la luna redonda y baja,
y vio en la luna los pechos
durísimos de su hermana.
*
Amnón a las tres y media
se tendió sobre la cama.
Toda la alcoba sufría
con sus ojos llenos de alas.
La luz, maciza, sepulta
pueblos en la arena parda,
o descubre transitorio
coral de rosas y dalias.
Linfa de pozo oprimida
brota silencio en las jarras.
En el musgo de los troncos
la cobra tendida canta.
Amnón gime por la tela
fresquísima de la cama.
Yedra del escalofrío
cubre su carne quemada.
Thamar entró silenciosa
en la alcoba silenciada,
color de vena y Danubio,
turbia de huellas lejanas.
Thamar, bórrame los ojos
con tu fija madrugada.
Mis hilos de sangre tejen
volantes sobre tu falda.
Déjame tranquila, hermano.
Son tus besos en mi espalda
avispas y vientecillos
en doble enjambre de flautas.
Thamar, en tus pechos altos
hay dos peces que me llaman,
y en las yemas de tus dedos
rumor de rosa encerrada.
*
Los cien caballos del rey
en el patio relinchaban.
Sol en cubos resistía
la delgadez de la parra.
Ya la coge del cabello,
ya la camisa le rasga.
Corales tibios dibujan
arroyos en rubio mapa.
*
¡Oh, qué gritos se sentían
por encima de las casas!
Qué espesura de puñales
y túnicas desgarradas.
Por las escaleras tristes
esclavos suben y bajan.
Émbolos y muslos juegan
bajo las nubes paradas.
Alrededor de Thamar
gritan vírgenes gitanas
y otras recogen las gotas
de su flor martirizada.
Paños blancos enrojecen
en las alcobas cerradas.
Rumores de tibia aurora
pámpanos y peces cambian.
*
Violador enfurecido,
Amnón huye con su jaca.
Negros le dirigen flechas
en los muros y atalayas.
Y cuando los cuatro cascos
eran cuatro resonancias,
David con unas tijeras cortó
las cuerdas del arpa.

Умерти під час весілля!
Хай гучно заб’ють музики!
Хай відьма укине зілля
Боярину в черевика.
Хай довго танцюють п’яні,
Як коні шалені в милі,
А звінчані і кохані
На землю впадуть без сили.
Хай суджений-наречений
Цілує її під кленом.
Не перший – опісля мене
Зігріє її, студену.
А я б там лежав, кривавий,
Жаский і ще зовсім юний.
А поруч тріщали б лави,
Й у вікна сочились луни.
І щоб золоті підбори
Хоч раз по мені пройшлися,
Горілки було щоб море.
І листям летіли лиця.
Ще довго щаслива пара
Хай б’ється в шаленім крику:
”Не мучте його, бояри!
Добийте його, музики!”

2001р.

Це сонце тисне. Сонце висне високо.
Це сонце воском у його руках.
У серпні – вродить. В листопаді – висохне.
Ласкавий сум. І палиця легка.

Упали хмари в серце переоране.
В руках то час, то хмари, то вода.
Вона студена – захолонуть корені.
Тоді й засне душа його гніда.

Він буде теплим і пшеницю вимріє.
А сад прозорим легшанням вродив.
Двоїться зір. Зітхають ранні вирії.
Виходять з дупел перші холоди.

2002.

В грушах своїх загрузає осінь.
Плакать оце б. Та з ким?
Ляльці чогось вицвіта волосся,
Сиплються сторінки.

Принца немає і сходи жовкнуть
Віршами догори.
Дивиться лялька голодним вовком,
Дивиться на поріг.

А за порогом - руді палітури
Довгих, як час, алей.
Сердиться лялька, лякається, курить,
Звично тримає шлейф.

А засинає на пів газети,
Очі лишень змика,
Хлипа над нею в бруднім манжеті
Ніжна чиясь рука.

Гладить мережки, шепоче-кличе:
“Хочеш зі мною ти?”
Світить до ранку з долонь обличчя
Яблуком золотим.

2004.

холодна душевна зима
загострить свої олівці
у неї в правій руці
сонця нема

у неї сова на брові
і кожен хто каже сьогодні
що носить в собі безодню
хай знає у неї дві

стара молода зима
знімає у збоченім порно
довгі невидимі корені
туги нашої смак

вона в тролейбусах спить
важко зітхає вві сні
наляканий тане сніг
і в наших слідах рипить

їй вірно служить коваль
я бачив колись спросоння
лежали на підвіконні
залізні її слова

вона стояла за склом
несила страшніша сили
на згадку мені лишила
блідо-зелене стебло

2003.

Ожино, здрастуй! Де твоє насіння?
З яких полів твоя несита глиб
Випростується в мур, згусає в промінь,
Приборкує криваві змахи ліній,
І важко проростає із імли
Туманом річки, музикою втоми,
Сама собі ворожа й невагома?

Вітри студені віють за плечима,
Ламають пальці слуги молоді,
Поети-старці в пафосі похмільнім
Побожно підбирають тобі рими,
Шукають їх у небі й у воді,
Серед руїн, у склепах, на весіллях,
Бо скрізь є ти, і правда, й божевілля.

Вуста твої – то тиша і розлука,
З очей приходять дивні кольори.
Де засинають всі твої руїни?
І хто приходить цілувати руки,
Незайманий, із чорної гори?
Він потім довго ще збирає піну,
До крові розбиваючи коліна.

То хто ти й де? Я сам собі питання!
Я сир і вовна, сивий виноград,
Я за тобою виставляю коми…
Ожино, чуєш? – Скоро я розтану!
Але такою ж лишиться гора.
І ти повз крик мій, спрагу і судому
Про мене не повідаєш нікому.

2005р.

1.

ДО НАШОЇ ЕРИ

Моє зеленаве осіннє обійстя
В погаслих шовковинах злої свиріпи.
Ми двоє зустрілись на звичному місці,
І листя в ногах шелестіло і липло.

Ми двоє в кущах, над жоржинами в відрах,
Під мокрим дощем цілувалися ласо.
Ми мліли і мокли й не чули, хто їде,
А потім, спинившись, натягує паса.


Була за грядками олійна картина:
Бабуся в кухвайці та й різала гичку,
Скуйовджений кіт їй застрибнув на спину –
Така вже дурна перелякана звичка!

А баба не чула і різала далі,
Так схожа на себе, сусідська і рідна.
Дивилися б довше, так мокрі сандалі,
І відра холодні, і довго не всидиш.

Тож ми і пішли по огуду додому.
Маненький садочок просушував лапи.
А тато носили корові солому.
А мама ловили долонями краплі.

2.

ПІСЛЯ НАШОЇ ЕРИ

Осінь. Я під хатою стою.
Вже тепер там скільки тої хати,
Дня того і кущика на чатах,
Що його вже ледве впізнаю.

Все зійшло у сутінки кудись.
Ось і зараз приступила пітьма,
Не страшна, передосіння, літня,
Та, що з нею був я молодий.

Відійшла та й стала оддалік,
У мені рідні вже не признала,
Ніби занавісила дзеркала,
Ніби все спинила на землі.

Стежку б килимами я послав,
Та вона в гостину не заходить,
Ледве йде за клунею, в городі,
По обніжку, впоперек тепла.

Я ж хотів їй біди розказать,
Впавши лобом в пелену цілющу.
І послухать дихання вмируще
З нею вдвох при темних образах.

Я б її, як рідну, обійняв,
Я б повідав безвідь і тривогу,
Щоб вона просила перед Богом
І простила з раннього рання.

А востаннє пахне кропива,
Тінь від хати манить як могила.
Я гукаю, та не мають сили
При такому місяці слова.

2005р.

лукавий викрій вуст а решта все вода
як сховок тятива немов ріка ласкава
а решта все пливе і тоне кучеряве
двоїться відмира заходить у заплави
де ніжний викрій вуст і маківка тверда

торкаються щоки замислених повік
зелені вітряки і видива печерні
знайду тебе тоді коли ріка оберне
своє каміння в цвіт як у могутні стерна
і стане як стріла у млі береговій

тоді я вже знайду вуглистий вигин твій
вологість і пісок і душу рукотворну
вона в мені зійде як місяць вбрана в чорне
у гостряки свої вона мене загорне
і стане як вітряк і сивий деревій

2005р.

хвилюйся хвилюйся і говори їй все
коли в жовті вікна пробивається світло
коли повії далеко йдуть по шосе
цілуй її чорні зарошені віти
віддай їй дрож самотиння своє віддай
зім’яті літери на останній сторінці
дивися крізь неї хай між вами біжить вода
в цю ніч порожніми прийдуть додому вбивці
коти свої хвилі обкутай її плащем
хай за ніч лоза проросте у вас в узголів’ї
розвішай як музику бризки любовних речей
на шию на руки на ноги і рівно і криво
усе їй скажи і хай шукає рука
опори за звичкою і не знаходить опори
полийся рікою і арфою стане ріка
пусти собі кров і кров’ю заллється море
ти мовою звірів до неї всю ніч речи
і зійдуться звірі і вас берегтимуть мовчки
по пізній стежці потягнуться сівачі
засіють житом глибокі провалля вовчі
заснуть повії обабіч тривожних трас
у ваші сни заплететься ясне тремтіння
кора запахне і скаже Господь: пора!
і перст підніме і сплутає ваші тіні

2005р.

знайди часину написати мені листа
почни його із середини як у полі
наблизь до мене місточки своєї волі
щоб я про неї вже більше тебе не питав

я вмію ждати навчився колись давно
слова чужі живуть у моєму горлі
живуть спокійно без придихів і без болю
дивлюсь на себе неначе дивлюсь кіно

але пишу й надсилаю свої листи
сідає почерк ламається від напруги
непросто дуже правдиво писати другу
триматися ритму помірної гіркоти

бо ще прослизне бо раптом на душу звалиться
ніхто не пройде шляхами чужих відлиг
живи спокійно зі мною нічого не сталося
і це не туга а лиш тимчасовий наплив

тому й не вір особливо в оцю журбу
лише написати листа знайди часину
на його сторінках я нарешті уже спочину
між слів «пробач» і «назавжди мене забудь»

2005р.

убий мене. я віршів не пишу.
я продаю. і продаюсь… і пройда.
люби мене. є мода й на погоду.
та навіть в дощ я сіре не ношу.

побудь зі мною. в мене вдома. тут.
і розкажи про поетичні звари.
про травлення нірвани і сансари.
а я тобі повім про німоту.

вона сидить вороною за склом.
блискуча велемовна і печальна.
не руш її. тобі я пробачаю
блискучий вірш з роздвоєним жалом.

гостюй у мене. я у тарілках.
цілуй мене і їж мене потроху.
по трубах вниз іде моя епоха.
вже ледве-ледве. цівочка тонка.

на білий аркуш виповзу з боліт.
твій чорний хорт на полювання піде.
і нічим збити чорного зі сліду.
ні літери. ні коми. білий лід.

це ікла вже. це мій останній шум.
останній плач безболісний перговий.

в руду калюжу вихолоне мова.
добий мене. я віршів не пишу.

2005р.

дід мій зовсім заснув
над газетою
за окулярами
очі трохи не сплять
прозрівають весну
як тоді
під хустками
в полянах
процвіли небеса
і над дідом зійшли
старечі
десь були
десь були
його діти
короткі речення
поставали крапки
до хрестів аж вітри
оглядаються
хтось тут рано лежить
чийсь тут голос
і досі вчувається
дід сміється вві сні
без крапок
він такий замріяний
він не тут
я не тут

я з тобою у Києві

я згораю

він спить

і газета

лежить як ожеледь

і торкнуть його руку

неможливо мені

не можу я

дід собі

я собі

тільки хата
ще трохи зближує

в мене серце дзвенить
в нього серце
як нива вижата
окуляри не сплять
окуляри
такі великі
зараз хтось би
прийшов
тільки більше
нікого

кликати

2007р.

а грім іде на гору свайбувати
йому дві птахи мряку настелили
регоче грім та й наречену квапить
ягницю ніжну хмаровицю білу

вона пливе мов бранка перед возом
вона весь світ сльозами обзаймила
що перша птаха віддих їй морозить
що друга люто обтинає крила

вона ячить туман гукає з річки
мерщій братусю визволи з наруги
що перша птаха тугу сипле в вічі
що груди в тугу сповиває друга

йде хмаровиця на крутую гору
береться кров на спечених мозолях
що перша птаха світить зірку чорну
що друга смерть виносить у приполі

2007р.

І
Правує нами непролазність мови.
Тремкі й ошатні в неї болота,
там кожен, хто до сонця повертав,
втрапляв у пітьму, ніби випадково.
Не випадок – позірна чистота
пронизана кривавими вузлами.
Всі, хто долав ті чагарі і злами,
уже навіки залишались там
своєю кров’ю, і вона текла,
труїла і будила темні вири,
і лиш по смерті наставала миром
між берегами пекла і тепла.
Не йди в її супокій вечоровий,
печери там безкраї – забриниш –
і голос твій із пазурів луни
не вирветься без сили і любові.

ІІ
Правує нами темноводість мови.
Її одвічна мертва сліпота
не бачить шалу, що, мов дикий птах,
розвіяв крил освячені корогви.
Вона мовчить, вона не визнає
жаги і туги, віри і безтями,
і може тільки чулими перстами
торкнути серце сховане твоє.
Завмри й не дихай. Аж поки вона
тебе своїми пальцями впізнає.
Ким будеш у химернім її краї?
Добром чи злом? Ніхто цього не зна.
В її руках видючих станеш тим
чим є насправді суть твоя таємна:
якщо світило – то осяєш темінь,
коли ж бур’ян – на пустищі рости.
І пам’ятай – рука її вербова
в полову перетворить пустоцвіт.
Немало душ сконало в куряві,
коли сліпа виходила на лови.

ІІІ
Правує нами непомильність мови.
В її, сльозами зрошених, грунтах
усяке зілля часом пророста, -
не всяке залишається надовго.
Бо ліс її – не рукотворний сад,
де сто дерев однаково розквітли,
гойдається в її високім вітті
щораз інакша, не така краса.
Вона ж сама – не тихий садівник,
а дика жриця темрявого храму,
що люто викорчовує зубами
найперший пагін однаковини.
Її не руш – вона є вірна смерть,
із світочем і гострою косою
стоїть у пущі, посеред якої
колись і твій лежатиме скелет.
Вона – непоборимий завойовник,
сама в собі нездатна на слова,
лише твоєю піснею жива,
хмільна твоєю зоряною кров’ю.


2007р.

Приходять із Господнього безсоння,
ні в кого не питаючи бродів,
з душі моєї напувати коней
на чорний берег вірші молоді.

Шаліють коні. Сатаніють коні.
У вершників багріють рукави.
Вони мовчать. Пекельний їхній гонор –
молодший брат пожарів лісових.

Лютують коні. Огнедишуть коні.
І врешті рвуть повіддя із руки.
Лягають переможені комонні
воді на груди досвітком гірким.

Вода складе їм сідла в узголов’ї.
Вода птахів неситих прожене.
А спрагу серця погамує кров’ю,
що трохи пахне віршем і конем.

2007.

Як пахне вечірнє світло
антонівкою і Антоничем,
до тебе зібрався їхати,
та мабуть не втраплю поночі.

Вже речі хотів збирати –
вони розпадались хлипами,
усі сто возів під хату
зібрались у весну їхати.

Вози мальовані п’яно.
А коні ж мої… замилені.
Як зараз на мене глянеш, -
то я простелюся ріллями.
Хай крають плуги прогонисті,
хай надвоє серце ріжуть,
одне тобі буде – сонячне,
а друге хай буде збіжжям.
Хоч в осінь посій – завруниться,
мовчання твоє засвітить,
вози із моїми трунами
роз’їдуться десь по світу.
У мреві твойого серця
не знайдуть шляхів погоничі,
та й спинять вози подерті,
весняні вози Антонича…

Як важко насправді вмерти.
І їхать не можна – поночі.

2007р.

Їдуть в піні дибаластій
коні – полум’яні гриви!
Розчиню ворота в щастя –
заїжджайте, коні сиві!

Десь розбіглись вірші косі
по стодолах і коморах…
Злазить туга моя боса,
оком синяву просторить!..

Розтривожу двері сонні,
двері в запахущу стайню…
Тузі упаду на скроні,
а коням води поставлю!

Тіло пахне короваєм!..
У кутку – одежа й збруя…
Легіт серце пориває!
Коні темряву цілують!..

2007.

із бузини тебе украв із бузини
моя смаглява золота сопілко
я коней гнав я коней зупинив
на ній не ворухнулась жодна гілка
коли я взяв і пахощі твої
як музику налив собі у вічі
прекрасних слів незмислимі рої
літали німо над твоїм обличчям

а я ішов не бачив куряви
під бузиною залишались коні
і шерех твій нечутний в рукаві
до горизонту розпросторив скроні
ми так були і музика була
та музика ще й досі не погасла
щоночі білий цвіт твого тепла
до сонних коней сиплеться у ясла

2007.

ти не бентеж мене коли засну
будь вічним сном в кожнісінькій хвилині
не бійся сну що скочив у Десну
там замість хвиль твоє волосся плине

ти не сором його як вийде він
з Десни нагий тривожистий і чистий
то сором твій його в габу сповив
а не безмовний трепет верболистя

не затуляй землі його плечей
хай тулиться хай упаде на неї
хай слухає як груди їй пече
гаряче море ніжности твоєї

його ти в суще з кручі не зови
в роки розчісуй сну мого хвилини
бо в сні своєму я настільки твій
що розбудивши втратиш половину

2007.

у полі десь за шепотами дальніми
куди вітри літають воду пити
розквіт мій розквіт понад запечаллями
розквіт мій розквіт над усі розквіти

його розквітка чорна і задихана
гримить пелюстям над вечірнє поле
а по довкіл то блискавки то віхоли
а то твоєї пісні тіло голе

і неможливо як стебла торкається
через рукав до серця дістається
і серце як викочується каменем
і смерть чиюсь витрушує на стежці

воно тобі у пелену покладене
йому б оце рвонутися на волю
та щоб довіку падати та й падати
і вже довіку не торкнутись поля

2007.

Як важко шелестить твоя одежа мокра!
Як важко дощ іде. Такий неправий дощ.
І з бур’яну душа як визирає вовком.
А краплі по хребту уздовж усе, поздовж!

Як спина блискотить і як скидає вітер,
а вітер навісний і ласий до розлук...
І хочеться сурмить! І хочеться служити
архангелом нічним осінньому теплу.

Як рукави горять! Достоту, як стожари.
Так ніби цілий світ украли рукави.
І як тремтить той світ, як він благає кари,
йому жага твоя не згірше булави...

В сяйнистих ручаях розвитого волосся
уже знесилів дощ, змарніла течія.
А на хребті твоїм, як на кленовім мості,
останні краплі вже, як вартові стоять.

Ще трохи поживуть, і всохнуть, невеселі –
такого торжества не буде їм ніде...
Зостанусь тільки я на золотій орелі,
на кульчику твоїм гойдатись між грудей.

2007.

а темрява твою цілує талію
і груди урочисті наче гімн
і рухи наші в музику запалюють
якісь лукаві молоді боги

вони приходять із жагучих доторків
вони між нас мокріють і летять
і додають уривчастого опору
до нашого розлитого тертя

вони сміються полисками мускулів
губами підкрадаються до губ
і витирають білими обрусами
із наших спин по жаристу пергу

2007.

о як летіли ми у полі
ані душі ні мотоцикла
як литки наші литки голі
з роси вихоплювались криком

як ти на стегна мені впала
своїми пальцями тяжкими
немовби хтось осині жала
із вітру в груди мені вкинув

твоє цідилося волосся
мою розстрілювало шию
а ніч закутана у просо
гарячим диханням душила

аж зорі повернулись боком
аж просо збільшилося втричі
у небо кинувся високе
твій ошалілий черевичок

було нас двоє чи одно вже
ми вже не знали достеменно
нам кров безрога і безбожна
зубами грузнула у венах

спадали нам похилі стебла
шорсткими язиками в вічі
і місяцем стояв у небі
твій кришталевий черевичок

2007.

Правдива кров – це виверження крові.
Жива дорога з горла до грудей
твій голос, як дитину, приведе
до слів, що їх не підкорити мові.
Тобі від них себе не заховать.
Вони ідуть пожаром у жнивах.
Вони в несилі знають твою силу.
Вони, мов півчі, в тебе в головах
співають, що любов – не тятива,
з якої в щастя, наче в серце цілять.
Вона в собі забута, як обвал.
Вона тоді вже праведна й жива,
коли необоримо, як трава,
росте угору з власної могили.

2007.

Твоя душа прийшла з мого тепла.
У чорнім прузі мли берегової
так солодко дзвенить твоя стріла,
наснажена моєю тятивою.

В неспокої лискучім, як змія,
правічну несить піснею гамує.
І голос їй не стихне, поки я
його своїм мовчанням знаменую.

Ти не скуштуєш Божого ім’я,
аж поки вуст мені не позриваєш.
Твоїм теплом просякла смерть моя
тебе в тобі ущент перетриває.

2007.

Нехай стане цей день осіннім, запахне горіхами,
я під грушею ляжу, у полудень ляжу спать.
Я засну, ти прочиниш хвіртку і так задихаєш,
аж візьметься мороз на синіх моїх кропах.

Ти роздягнеш мене, ти намалюєш долонями
наших пізніх дітей, наші яблука на стерні...
Я розкинуся, я розгойдаюся, розсупонюся,
розстелюся навстрічу стрімнині і бистрині.

Ти котицею чорною згорнешся попід грушею,
ти лошицею стопчеш ріллі моїх рамен,
я вжахнуся, весь ошелешений, весь оглушений,
коли місяць на мене, неначе серпа здіймеш.

І знесилієш раптом, на землю впадеш, розпечена...
довго гризтимуть землю персти твої, мов хорти.
Ноги змерзнуть і вже... уже тільки й залишиться вечора,
що твій одяг зібрати й додому тебе відпустить,

де вечерю ще звариш і нелюбу змиєш голову,
та й заснеш поскоріше під боком його товстим.
А мені аж до ранку стояти, як місяць, голому,
а мені аж до ранку у вікна твої світить.

2010.

сутінь тече тобою чи ти протікаєш сутінь
хтозна та ти кричиш далі текти не хочеш
час перекинув віття віття закрило очі
все що тебе рятує те й убиває хлопче
стане колись подейшлим те що було майбутнім

ти знаєш коли почався задовго іще до себе
хітоном твоїм земля прив’язувалась до неба
три молоді богині в пружках його ховались
метелики їхніх повік твої золотили ребра
пергою сипалась хіть бики і троянди спали

сяяли ті золочини сонцем яскріло тіло
краяли ті золочини серце твоє трояке
перше було тривожне і зацвітало білим
друге було гаряче і розкривалось маком
третє було твоє і вистрибнути хотіло

його не пускала шкіра била в усі литаври
трьома голосами вкрита трьома голосами гнана
вона тебе обростала потріскувала срібляно
вона не хотіла смерті вона не приймала кари
бо в часі де ти почався і досі ще хлопче ранок

лишень одвернутись варто бики і троянди змовкнуть
мисливиця богорівна наллє свої очі гнівом
ти бігтимеш ти спіткнешся так начебто ненароком
і поки стечеш ти кров’ю і поки наллєшся соком
ти чутимеш як голосять її золоті тятиви

коли вже настане вечір і ти проростеш із хмизу
і час западеться в землю твоїми квітками п’яний
вже більше не буде рано а значить не буде пізно
ти чутимеш як течеш ти і зверху течеш і знизу
нарешті течеш як хочеш розкуто і нездоланно

2010.

Ми роздягаємось при місяці,
так неоманно, звично так,
як ніби сто разів обмислена,
і навіть на піску написана,
і вже ось-ось як стане піснею
прозора наша нагота, -

Бо ми не знали, ми не вміли, ми
не розуміли, що є – ми!
Хіба ж були такими білими
тіла у місячних обмілинах?
Хіба несила так ятріла нам,
і так стояла під грудьми?

Ми так не сміли. І не в силі ми
цю тугу річчю обірвать.
Ці плечі, до води нахилені,
ці коси, вітром розковилені,
пливуть самі собою хвилями,
і не лишаються словам.

О як минаємося й мінимось!
Уже й не знати – ми чи ні.
Хіба тепер уже зупинить нас,
що хтозна де, за часоплинами,
поміж туманами й ожинами
холоне одіж на стерні.

2010.

На тебе вчора осінь полювала.
Нечутно йшла, тлумила полини.
А день гасив багаття вдалині.
А ніч на тебе ткала укривало –
Яріла лиштва холодом війни,
З дерев спадала золота навала,
Невтомна креш, багряні жупани.

А ти собі заснула перед вечір,
Аж час знітився і сповільнив плин.
Твої крізь постіль кучері текли
І дихали в свободу й порожнечу...
...прийшли гінці по тебе з кушпели,
І, невагому, завдали на плечі,
І, невагому, в сутінь понесли.

І лють моя розкинулась, розквітла,
У дику ніч, пречорну і страшну.
Кресав мій кінь зірки в озимину,
Аж світляки виходили із жител,
Мені дорогу слали мохосвітлу,
На поміч звали звірів з туману.

Пекельний бій. Солдати паперові
В несилі полягали у пирій...
Твоє обличчя, мов ріка з гори,
Текло до мене вільно і безмовно,
Світилося рахманно й шерехово,
Єднало тишу берегами брів.

2010.

А я собі пливу крізь яблуню, що світить,
що теж собі пливе, від ночі ледь жива.
І так горить у ній, так вигасає літо,
що холодно словам, що каються слова.

О як вона тремтить! І як її напишеш?
Стоїть собі – і все. І дивиться в траву.
Цю тишу стереже і переймає в тишу
по слову на льоту, а може на плаву.

Чи й не було моїм, чи перейшло у вітер?
Така знемога слів, чи вже несила слів...
Таке прозоре все, що як тут зрозуміти
де корінь у землі, де руки на столі...

2010р.

спливають відра так одне за одним
повз околіт і повз корови сонні
пливуть собі і наче церква дзвонять
і наче плачуть краплями зісподу
а дід мій стали і на хвіртку сперлись
а дідові роса покрила смушки
і тінь його дуби під вітром глушать
і тінь його вже під дубами вмерла
він ще граблями вогнище ворушить
рясніють іскри а за ними темно
дубове листя падає на землю
і шелестить і обростає душу
а він сміється з інеєм на віях
і пара з рота проганяє темінь
двори довкіл порожні і таємні
очима причілковими видніють

постоять трохи й підуть собі в хату
посунуть ніч уляжуться на черінь
павук снує і миші лущать зерно
а комини вдихають чорну м’яту
а комини вдихають чорну м’яту
й віконна рама хрестиком на дверях

2010р.

я ставлю ятір у зелену воду
де лепеха обперлася на плесо
до неї вийшов місяць у забродах
і гучно в човен кинув чорні весла

його жона опасиста й сердита
червону піч на красноперів топить
де він пройшов лягає смуга світла
і міцно пахне юшкою із кропом

я ставлю ятір під вербові віти
де смуга світла виросла у пагін
де угорі червону торбу квітів
кощава ніч над соняхами тягне

я спати ляжу і мені присниться
тонкої річки потаємна затінь
де з лепехою причаївся місяць
і вкинув зірку в мій порожній ятір

2010р.

я мабуть розлюбив тебе вві сні
ми вдвох стікали і стікали в ранок
були тіла ще теплі від кохання
терпкі від поту мерхлі від брехні

я бачив так уперше у житті
зім’яту ковдру під грудьми твоїми
круте стегно що наче квітка в зиму
зогрілось на моєму животі

а я тебе уперше не хотів
ні так у ліжку ані просто долі
неначе я й не знав тебе ніколи
немов оглух до тої наготи

липкої і сліпучої що так
уміла жити мною і для мене
служити наче вершнику стремена
живитись наче звуком німота

доспи цей ранок доживи у снах
темноту цю темницю і опалу
і я тебе зітру як воду талу
що взимку затуляла пів вікна

і стану знов розлогий і рясний
дихну морозом снігом розігріюсь

а ти все спиш блаженно на мені
а я будити все чогось не смію

2012.

то вишня цвіла чи імла чи перга
між небом і небом стояла як влита
квітневим морозом тягнулась до квіту
і серцю жадалось стояти й світити
і чути як в тіло іде з верховіту
чи ти чи холодна юнацька юга

я муки не знав я тебе ще не знав
я думав ти повінь я знав що ти повінь
не з неба не птаха нечуте не слово
лиш іній в павітті і зав’язь і пов’язь
і хвиля яку не здогнати веслові
зірки в глибині і сама глибина

ти вишня була ти як вишня була
весільна як вельон ранкова як іній
як жаско і легко ти кидала тіні
на стіни мої о вечірній годині
зривала притьмом мої яблука сині
корінням тонким мою воду пила

я був чи не був ти була чи була
як бути з тобою й тобою не бути
мій час наче в’язень до тебе прикутий
ти травень і червень і січень і лютий
ти трунок чарунок отрута затрута
і зав’язь і пов’язь і хвиля з весла

2011р.

а він по той бік випрягав волів
а між тобою й ним ріка стояла
а перед нею сад із нив і слів
казали ниви він тобою снив
слова були та ще себе не знали

за ними ніч і німота була
вона світилась і вертала в річку
вона була мов хміль його чола
твоїм чолом вона йому була
замріяна ранкова і музична

а ти текла вустами до чола
таким небавним шереховим плавом
весь день між нив і музики текла
де понад плесом тінь його весла
а над веслом душа його русява

а за водою плакало тепло
а за волами обрію не стало
вже цвіркунами пташіло зело
а ти не й знала що тобі було
бо пів душі ріку перебрело
а пів до ранку у воді стояло

2011р.

Було квітнево, холодно було.
Злітався цвинтар в небо рушниками.
Баби, столи, і кошики, і мама
Акацією дихала в чоло,
Мене торкала сивими гілками,
І в душу щось тривожне увійшло
З водою і святими празниками.

А трохи далі – сосни і полин.
А трохи ближче – вулики і вишня,
Як нетутешня, навперейми вийшла,
Стара чи ні, оця чи ще колишня,
Прийшла сама з якоїсь кушпели,
Чи вже її під руки привели
Оті, що звіку тут вартують тишу…

Чи я стояв, чи я пішов куди…
Рука в руці – у біле перебіле,
Чи так і йшли, чи на горбочку сіли,
Чи ми коней водили до води,
Чи то самі на воду полетіли…
Чогось шукали, куталися в дим,
Співали вголос і тужили звільна.

…і ти була квітаста і весільна.
Була така, якою не була.
Немов мені схилялись над постіллю –
Зелений мед, акацієве зілля,
Великий сніг, ласкава кушпела…

2011р.

лежиш і німуєш і губи і світла не гасиш
і чорними брилами гнеться парує неспокій
ти поле ти пастка та дай я нарешті торкнуся
дай руки пораню об мерзлі завітрені пасма
об дихання й неміч об вигин як вирва глибокий
я рухатись буду ти будеш провалами в русі

ти будеш як вежа я з тебе стрибну і уб’юся
то віти змокріли то тіло занадто повільне
кору мою дряпай і розпачем бийся у горлі
цього не здолаєш най морем співає у вусі
ти будеш землею в зеленім і чорнім і білім
стужавіє плуг на твоїх переложистих ріллях
він сам собі плуг і тобі молода його воля

й коли ми із поля побачимо стежку і другу
як вітер пом’якне і шкірі захочеться вітру
нас птаство розбудить і хмару простеле над нами
ми хмарою навзнак укриємо стомлені ноги
несила підійде із нашого серця напитись
ми будемо їй ми зостанемось між полинами
водою травою грудками з-під чорного плуга

2011р.

о яка ти моя і ніколи моєю не будеш
мабуть світ замалий мабуть мало мене залишилось
для тертя і нестям а все більш для гріха і облуди
я для сили ще є та не стане мене для несили
у якій ти стоїш і чекання і темряву горнеш
я тебе ще не знав тільки мабуть же мабуть колись я
уже чув ці слова і боров цю жагу непоборну
поборов і поліг переміг і вдесяте скорився
як ти стрімко стоїш як безжально ти подихом глушиш
як твій одяг тонкий вичахає погашеним гнітом
наші четверо крил наші світлом заюшені душі
так було сто разів так ніколи не буде на світі
я врятую тебе я зітхну і цигарку дістану
хай тремтить і снує і бджолою летить через пітьму
поки втомиться ніч поки ширше розкриються рани
хай летить і тече хай бринить у твоїм верховітті
ти до мене як сад ти як сад до дощу притулилась
дивен шум зелен шум я в тобі наче море у мушлі
переважую світ щоб із сили стекли у несилу
наші четверо крил наші світлом заюшені душі

2011р.

Не знати вже – хто світ, а хто поет,
хто яблуко у кого на долоні,
кого і ким наповнено ущерть,
хто тінь чия і подих біля скроні?

Чиїм річкам болять мої мости?
Чиє каміння жде моєї піни?
Чия душа у небо полетить,
коли впаде до мене на коліна?

Усе моє – насіння, нива, час,
жагучий зойк і стогін у переймах.
І перший плач, що оживе між нас –
з моєї слави і ганьби моєї.

2011.

отам в гіллястих моїх садах де
грушки рояться та меду просять
явилась осінь в червоній плахті
стягнула з воза розкішний посаг

за нею служки ступають слідом
аж мерхнуть вишні по видноколах
обличчя мідне рукав’я сиве
зняла намітку зосталась гола

стоїть аж мертва така бентежна
легким волоссям навітря морить
усі розлуки мої й пожежі
нестямно мелють багряні жорна

співає стогне та листя горне
чаклує листям і листям сіє
до ніг припали жоржини чорні
сичать як змії ревуть як змії

2011.

Ні, це місто над морем. Бо дахи тут прозорі як бджоли.
І обруси блакитні від спокою і винограду.
Залізниці не чути. І слова набираються в горло,
як у листя роса. Ні жалів. Ні задушшя. Ні зради.

Ти на сходах сидиш. Ти волосся довірила вітру.
Я ревную, мала. Я далеко, далеко, далеко.
Я пишу як молюсь, та на аркуші щось замість літер
наче клич або плач, або шлях із варягів у греки.

Ти сидиш угорі. Ти стеблинку зминаєш у пальцях.
І сукенка у крейді. І вечір виходить із моря.
Не засиджуйся довго й сьогодні уже не купайся.
Мабуть, осінь, мала. Як ми довго з тобою говорим…

Знаєш, я тебе бачу - зробила з акації свищик.
Тут якась німота. Там - прибій, і рибалка, і човен.
Я далеко, я сам. Німота підступає все ближче.
Тільки б слово одне, хоч яке вже тут, Господи, слово…

2011.

О Боже – Ви? Не думав я, не відав,
чого Ви так… Чи думали – я вмер?
Ні, на перерву вибіг, на обідню.
(Мабуть, три дні не їстиму тепер).
Ви кажете, щоб я заходив днями?
Як просто Ви… по давньому сліду…
Та я при Вас і дихати не втямлю!
Та я на Вас очей не підведу!
Ви думали – отак тоді пішов я,
писав щось, наче світлячків ловив.
Ні, я чорнів, здихав над кожним словом,
аж поки в нім не засвітились Ви!
Не вірите? Ви й досі там, як перше,
У Вас там німб довкола голови.
І Вам тепер себе не перевершить.
Ви є у мене. Нащо мені Ви?
Лиш не дивіться, я ж бо не залізний.
Я Вас пізнав. І коло Вас поліг.
А тіло що ж… не знає слова „пізно”…
Йому слова байдужі взагалі.
А я вже вичах. Ви ідіть, я вичах.
Ця іскра вже мене не стрепене.
Ідіть. Чекайте, подивіться в вічі.
Ідіть. Не йдіть. Ви любите мене?

2011.

А в синім лузі догоріло літо.
І кожен крок у лузі догорів
корів, що вечір молоком засвітять,
отих – по шию в музиці – корів.

Котрі, як листя, бурі й невагомі.
Котрі по листю кроком шурхотять.
Вони спокійні. Їм давно відомо
чого під осінь тоншає життя.

Чого лелеки залишили житла,
і хатам стало ближче до могил.

А в молоці, що з ночі сниться дітям,
удосвіта прокинуться сніги.

2011.

а смерть водила напувати коней
з косою проз любисток і полин
у біле вбрана взута в постоли
хустина прана рукави червоні
і коні мов попереду ішли
й немов позаду простували коні

на кладці привітала пастушка
йому надвечір дихалось привільно
йому у грудях марилось весілля
сорочка молодої ворухка
і дух стодоли і безмірна сила
а смерть його торкнула за рукав
а смерть у воду сонце покотила

а двоє коней бігли до води
а смерть на коней з берега дивилась
буцався чорний реготався білий
і розігнавши сутінки руді
журився Бог над чорним вододілом
одна зоря в руках його тремтіла
тремтіла друга в нього в бороді

а смерть лиш оскирнулась та й пішла
додолу вістрям косу нахилила
і вже заледве стримуючи плач
малий ангелик у сорочці білій
в село погнав корів осиротілих
поніс у торбі батіжок і брилик
прозорі пера гублячи з крила

2011.

Повірте в чари осені, повірте!
Це далебі востаннє, це востаннє!
Три осені зійшлись під чорним вітром.
Три осені за чорним вітром тануть.


Впустіте в хату листопад із листям,
впустіте повінь ранніх мандаринів.
Не ждіть, не знайте – в серці стане місця
для трьох дівчат, трьох осеней, що ринуть


через мовчання кленове альтове,
через гудіння втомлене антенне.
Словам ще буде холодно у мові,
а віршам буде холодно у венах.


Не ждіть цього! Не виглядайте, вірте
трьом осеням, трьом розпашілим птицям.
Вони й мені співали біля хвіртки,
вони й мене сторочили по нитці…


Вони мене не холодом лякали,
вони казали серце – то стодола.
Тепла туди уміститься немало,
тепла на ціле облетіле поле.


Вони співали. Холод їх теребив.
Вони співали гірко й неспочинно:
Не відпускайте душу тонкостеблу!
Не відпускайте душу-намистину!

2011.

о Амарго о мій Амарго задихання моє імлисте
затихання моє над містом розливання моє під мостом
вороний мій останній шостий коню мій з порожнин гітарних
верболистий гіркий і хмарний

у таверні в присілку біднім
ці жінки ці прокляті злидні ці жінки об отруйній крові
на відтятих твоїх головах цідять пісню мою на ганок
лущать пісню мою на ганок о Амарго немов квасолю
пазуристі жаскі і голі жил твоїх натягають линви
що мене задушить повинні

смерть заходить і смерть виходить
твоє серце тече по сходах серце з’юшене бурштинове
о лимонна моя любове о бентего моя незгасна
о зміє до голубки ласа пазуриста тигрина душе
най тепер і мене задушать зложать навхрест мої дороги
анідлячого анідлякого

о Амарго о мій Амарго полудення моє шовкове
зупини загати цю мову оповий мої стегна мідні
вітром півночі морем півдня поламай мої чорні віти
хай не квітнуть нехай не світять

2011.

О Соледад журо моя кому ти нащо віддалася
біда зубами б’є біда вином і м’ясом поміж ясен
закласти серце мов коня за опір твій за силу кінну
узяти віжки й загнуздать тебе поміж свої коліна
спалити сад зрубати сад чужі цілунки по оливах
зголити стратити скричать і молитвами й безголів’ям
тебе зложити під собов як здобич коло ніг зложити
і жити там і жити мов тяжкий покіс на полі житнім
неперебутньо мов груддя стояти у тобі по груди
згрубити збрую до кори душею впитися до знуди
то загнуздать то роздягти щоб гола гола до судоми
золою золотом світи мені мені і більш нікому
відколи світу й доколи мене допоки і не довше
я сам скошу тебе скошу до бризків крові з-під холоші
моя неволе молода росо гірка з тужавих стебел
моїми тусками пуста моєю радістю жеребна
О Соледад журо маро остюччя слів стається хлібом
і поміж ребрами світи пливуть небавно наче риби

2011.

Прилинь, Брилинко, та й брини,
гойдай між пальцями дрімоту,
постань, мов злива серед нив,
гірка, свобідна і суботня.
Брини, Брилинонько, течи
річками пізніх чорнобривців,
піском розвіяних мачин
не зупинись!
О не торкніться
до тих торочок-світлячків,
вечірніх соняшних розтоків,
стрічок, мережок, гапличків,
що мій обмарнували спокій.
Дзвени та грай, як водограй,
у ранніх виріях бджолиних…
Серпнева золота пора…
Мойого літа серцевина…

2011.

N.N.

Ярий снагою Арею, мечів і нестям стерноправцю,
снажний невтишений боже злотих колісниць, що без жалю
трощать маслаччя й ножами вгрузають у м’язи розкриті;
правий керманичу серця, позлітками грізно гримлячий
латних своїх обладунків; тіло твоє ворохобне
волоттю зел мідяних проростає із воїнів мертвих,
стегна твої, мов литаври, що міддю сяйнистою дзвонять,
тлумлять і нівечать недругів ребра хупаві; коли ти
кидаєш згорда на камінь накидку пурпурну, і в море
по ратоборствах кривавих заходиш омитись, то води
миттю скипають прокльонами, сажею й крів’ю гаряче;
серцем палкий щитоносцю, звитягою сонцекорінний,
огнище в серці ожиле, чаде мій поперекгорлий,
дужий щитом у десниці, від поту зрадецького красний,
хижі гарчать чорнороті хорти твої й ласі шуліки,
хочуть упитись тремкими нуртищами крові, аж поки
страх перегірклий не виллєш ти сам у вуста свої ласозолоті.

2011.

Зайшов до неї в пізній час.
Вона вже спала. Сяяв місяць
На ковдру їй, - і золотився
тонкими пружками атлас.

На спині спала, при вікні
Нагими персами розлившись,
Погідно, як вода у тиші,
Життя стояло уві сні.
________________________________

Текст оригіналу:

* * * *
Я к ней вошел в полночный час.
Она спала, - луна сияла
В ее окно, - и одеяла
Светился спущенный атлас.

Она лежала на спине,
Нагие раздвоивши груди, -
И тихо, как вода в сосуде,
Стояла жизнь ее во сне.

Дерево, дерево,
сухе і зелене.

В гаю маслини збирала
дівчина в скромній одежі.
Стану тонкого торкнувся
вітер далекої вежі.
Гнали коней андалузьких
четверо вершників славних
у сорочках лазурових
і сорочках зеленавих.
„В Кордову, нумо, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Троє струнких торелільйо
коней спинили гарячих.
Шпаги аж міняться сріблом,
одіж горить помаранчем.
„Нумо в Севілью, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Щойно лиш вечір накинув
шати бузкові на гори,
красень примчав їй із ночі
місячні мирти прозорі.
„Нумо в Гранаду, юначко!”
Тільки вона мов не бачить.
Досі шукає маслини
дівчина та серед листу.
Вітер поклав їй на плечі
руки свої попелисті.

Дерево, дерево,
сухе і зелене.

---------------------------------------------------

Текст оригіналу:

[ARBOLE ARBOLE]

Arbolé, arbolé
seco y verde.

La niña de bello rostro
está cogiendo aceituna.
El viento, galán de torres,
la prende por la cintura.
Pasaron cuatro jinetes,
sobre jacas andaluzas.
con trajes de azul y verde,
con largas capas oscuras.
"Vente a Granada, muchacha."
La niña no los escucha.
Pasaron tres torerillos
delgaditos de cintura,
con trajes color naranja
y espada de plata antigua.
"Vente a Sevilla, muchacha."
La niña no los escucha.
Cuando la tarde se puso
morada, con luz difusa,
pasó un joven que llevaba
rosas y mirtos de luna.
"Vente a Granada, muchacha."
Y la niña no lo escucha.
La niña del bello rostro
sigue cogiendo aceituna,
con el brazo gris del viento
ceñido por la cintura.

Arbolé arbolé
seco y verde.

Вістря потойбічних перецвітів
Очорнивши вітра срібну плав,
Дихання валторни незігріте
Віддалили. Сон не поспішав:
Впала несить, впала в повівання
І одним забулася до дна –
Склянотоном тінепокаяння,
Склянотілом дальнього вікна…

Я рукою креслю покрізь затінь
Відсвіт лісу – ганок у пісках,
Пам’ять це, бо має пам’ятати
Пелюсток про брата Пелюстка,
Ворожба, очей закута повінь, -
Там де я – останній на мосту,
Де розлуки вже, а не любові
Пригубили чорним бересту.

Що їй з обгорілими перстами? –
Позначати кола з німоти…
Все стечеться, жайвором настане,
Віхоли зачаттям золотим,
Сумнівом невтоленим, як листя,
Зморшками – крізь порухи – у снах:
Величини темних літочислень –
Їхню правду не збагнути нам.
_______________________________

Текст оригіналу:

ПРЕД-ЧУВСТВИЕ

Острия пыльцы потусторонней
Серебристый ветер очернив,
Зябкое дыхание валторны
Отдалили. Сон – не суетлив:
Ненасытность пала в дуновеньи
И была одним поглощена –
Стеклотоном кающейся тени,
Стеклотелом дальнего окна…

Я рукой очерчиваю темный
Слепок леса – ставни на песке.
Это – Память, если может помнить
Лепесток о брате Лепестке,
Смежить веки, известить гаданьем,
О себе – последнем на мосту.
Не Любовей сотни – расставаний –
Пригубили черным бересту.

Что ей с обгоревшими перстами? –
Тихо обозначивать круги…
Все сольется, жаворонком станет,
Солнечным зачатием пурги,
Горстками разомкнутых сомнений…
Складки рук – движениями – сны:
Величины летоисчислений –
Не измыслить, как они честны.

Усе тьмяніш на білім тлі
Небесна світиться лампада,
І в переквітлому гіллі
Тремтять зигзаги листопаду.

Кружляє листя, шелестить,
Зливатися не хоче з прахом…
О, та невже це справді ти,
Все той же, нам знайомий страху?

Хіба ж у цю оманну яв
Наказ Творцевий не долинув?
Й нема ні зачину, ні спину
Тобі, моє бентежне я?
_________________________________

Текст оригіналу:

Листы.

На белом фоне все тусклей
Златится горняя лампада,
И в доцветании аллей
Дрожат зигзаги листопада.

Кружатся нежные листы
И не хотят коснуться праха...
О, неужели это ты,
Все то же наше чувство страха?

Иль над обманом бытия
Творца веленье не звучало,
И нет конца и нет начала
Тебе, тоскующее я?

В шелевінні муаровім, в шелевінні муаровім
По алеях озорених пливете, наче море Ви…
Ваша сукня мудрована, Ваша тальма невкорена,
А стежа візерунчасто тихим листям огорнена –
Як павучими лапами, як вруном ягуаровим.

Для панянки тендітної кожна нічка невістина…
Перелюби і пестощі Вам на долі написані…
В шелевінні муаровім, в шелевінні муаровім –
Ви така рафінована, наче з мармуру різьблена….
Та кого в залицяльники? І чи знайдеться пара Вам?

Ніжки в коцик закутайте, в дорогий, ягуаровий,
В ландолеті бензиновім умостившись зі зручністю,
Ви довіртеся хлопчику в макінтоші блискучому,
Затуліть йому віченьки пеленою вельбучною,
Шелевінням муаровим, шелевінням муаровим!..

__________________________________________________

Текст оригіналу:


* * * *
В шумном платье муаровом, в шумном платье муаровом
По аллее олуненной Вы проходите морево...
Ваше платье изысканно, Ваша тальма лазорева,
А дорожка песочная от листвы разузорена —
Точно лапы паучные, точно мех ягуаровый.

Для утонченной женщины ночь всегда новобрачная...
Упоенье любовное Вам судьбой предназначено...
В шумном платье муаровом, в шумном платье муаровом —
Вы такая эстетная, Вы такая изящная...
Но кого же в любовники? и найдется ли пара Вам?

Ножки пледом закутайте дорогим, ягуаровым,
И, садясь комфортабельно в ландолете бензиновом,
Жизнь доверьте Вы мальчику в макинтоше резиновом,
И закройте глаза ему Вашим платьем жасминовым —
Шумным платьем муаровым, шумным платьем муаровым!..

Білий кінь ледь ступає в утомі своїй,
Там де бриж неосяжна лягла.
Хай же схима болотна дає супокій,
І ночівлю – зелена імла!

Смуга стрічки Твоєї мій зір червонить,
Змійовик по ногах мене б’є.
Голоси величають з гірської луни
Золоте повечір’я Твоє.

З неживим нареченим сховалася Ти,
З душогубом, що землю палив.
Крізь ялини Твій промінь прощальний летить,
Мерехтить твоя тиша з полів.

Я з тобою – навік, не залишу повік,
І осінню свободу віддам,
Де дрімає вода серед темних ровів,
Закриваючи браму шаленим ключам.

О, Володарко днів! Яра стрічка твоя
Оповила небес лазурове вікно.
Впізнаю Твою ніжність, Другине моя -
Осяянних боліт давнино.

Ні, не оглухли ми, не постаріли,
слова свої говоримо, як досі,
так само наші піджаки сіріють,
й жінки ті самі нас не люблять зовсім.

Ми як раніше граємося часом
в амфітеатрах самоти і мряки,
і ліхтарі ті самі нам не згасли,
горять у ніч, немов окличні знаки.

Немов сучасним, живемо минулим,
несхожим із майбутніми часами,
в безсонні забуваємо поснулих,
й ту саму справу робимо так само.

О гуморе, щади цих відчайдухів
в суцільних круговертях тьми і світла –
великими для слави і наруги,
і добрими – для суєти століття.