Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ганна Осадко (1978)



Інша поезія ⁄ Переглянути все відразу

  •   топінамбур
    Коли я була малою, у нас була дача,
    Де поряд з усілякими загальновідомими
  •   мухи дрозофіли
    Вони з'являлись на кухні щоранку,
    Завжди бадьорі, невсипущі та невмирущі,
  •   у добрi руки
    Поверталась сьогодні з роботи
    У фаршированому людом автобусі,
  •   безголова весна
    Ця безголова весна – наче повна капітуляція:
    капут усім сумнівам, логіці, кризі, що стала парою,
  •   Зубні сни
    Ненавиджу зубні сни –
    тягучі, як жуйка,
  •   про любов зелену
    ...падає сніг,
    падає сніг у сутінках –
  •   пора мiжчасся
    ...між кучері вплітала незабудки –
    блакитні очка квітів, що не сплять,
  •   від щастя
    ...слухай, серце, я не можу більше писати про любов,
    літери ворду – ніби цятки на крильцях сонечка –
  •   дитяча кімната
    ...відколи діти пішли, їхня кімната так і стоїть пусткою,
    все на своїх місцях, він нічого не зачіпав:
  •   про кольори
    Метелик капусниця,
    він їв капусту ще у минулому житті,
  •   обітниці
    ...і коли почали збуватися всі обітниці: і гори зійшлися, і води розійшлися по праву та ліву руку, і слова усі – мовлені та зловлені – стали неопалимою купиною, а первородство, у золоте руно загорнуте, стало фактом невідворотним – як ти думаєш: – чи злякався Яків?
    Чи тремтіли його пальці, судомно стискаючи руку брата зрадженого?
  •   з тамтого боку сну
    ...і полетіла, крильця омочила
    у водах зимних – бо зійшли сніги,
  •   птаха
    мої рухи стали повільними, ніби сік осінніх дерев...
    переходи підземками снів - із дня у день,
  •   квачик
    ...доки донна сидить в похиленій вежі вигадки,
    яку власноруч вимурувала з білого піщаника,
  •   за ліву руку
    Одного ранку прокинутися, відчувши зміни: від найменшої волосини до пальців ніг, лежати, наслухаючи себе – дивне враження – все ще бачити, та вже ніде не бути. Чути – машини шинами, як ножами, розрізають їм перший – для мене останній сніг, чути – радіо ловить душі в сіті_чоловік душ приймає. І ти, Бруте? Брод на бутер намащує, варить каву – половину турки для себе, а пів – мені, боса по зимній плитці в білій льолі поволі - паломництва віковічні … ні бажань, ні жалю, ані пам'яти – збайдужіння здивоване - хто всі ці люди довкола? Ні золотого серпанку святошного, ні коляди в січні –
    …а посічені пальці… не болить, бачиш, а ти, дурненька, боялася, не пече усміх Господній лагідний, і дорога кицею лащиться, і - ні звуку… першого ангела – паперового - саджала на праве – дитяче - плече – то останній візьме тебе потім за ліву, Серце, – старечу – руку.

  • Інша поезія

    1. топінамбур
      Коли я була малою, у нас була дача,
      Де поряд з усілякими загальновідомими
      Картоплями і капустами
      Високим зеленим парканом ріс топінамбур.

      Я тащилася від цієї назви,
      Від її іноземного звучання,
      Загадковості
      та довгого, як жуйка у роті,
      Звуку «а-а-а-а» усередині слова.
      Любила вживати його ( в сенсі – слово) у побуті,
      При вдячних шмаркатих свідках:
      - Фу, знову топінамбур на вечерю!
      - Ого, а шо то таке?!
      - Та так... лігуміни такі...імпорті...

      А ще в нас на дачі жили нутрії,
      Недовго жили, кілька місяців,
      І я годувала їх гінким топінамбуровим бадиллям.

      У нутрій були гострі помаранчеві зуби
      І довгий звук «у-у-у-у» на початку слова.
      Я любила дивитися,
      Як нутрії їдять топінамбур,
      Аж доки не дізналася випадково,
      Що незадовго цей харчовий ланцюжок зміниться,
      І уже за тиждень ми будемо їсти нутрій...

      «Це несправедливо, - подумала я, -
      У них все тільки почало налагоджуватися,
      у нутрій і топінамбура,
      а тут раптом така халепа...»

      Тому однієї ночі я потайки відчинила клітку –
      І всі нутрії з довгим звуком «у-у-у-у» на початку слова
      Здиміли у невідомому напрямку.
      Мені потім влетіло,
      І я ревіла голосно –
      Спочатку довге «а-а-а-а»,
      а тоді довге «у-у-у-у»,
      та почувалась нутрієвою
      і навіть трохи топінамбуровою месією.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. мухи дрозофіли
      Вони з'являлись на кухні щоранку,
      Завжди бадьорі, невсипущі та невмирущі,
      Як голоси ведучих із радіо «Ера»,
      Дивилися зверхньо зі стелі
      На нас, буцімто безіменні
      прадавні божки із неба,
      «тре щось із ними робити», - зітхала я,
      «угу, треба», - підтверджував ти,
      Наганяючи їх рукою.

      Якогось ранку їх знову побільшало,
      І ти, не втерпівши, притягнув пилосос:
      Тепле повітря ковтало їх, аж прицмокуючи –
      Цілу генерацію, мегаполіс, поселення
      Мух дрозофіл –
      Ковть!

      «Уявляєш, а в них щойно був армагеддон», -
      Констатувала я, цмудлячи каву.
      «Мабуть», - погодився ти.

      Наступного ранку на стелі з'явились нові.
      - Бляха, - зітхнула я.
      - Муха, - підтвердив ти.
      - Певно, лишилося вчора двійко, то і розмножилися… Ніби Ноєві діти опісля потопу… Слу, як ти думаєш, а у них, дрозофіл, як оце відбувається? По любові?
      - Тю, ти чого? Та вони ж – найпростіші! Ніби амеби у туфельках, тільки з крилами! Суто інстинкти…

      А вночі, коли ми спали, натомлені після любощів,
      За вікном пролітала тарілка,
      І жінка (мабуть-таки жінка, бо допитлива ) у сяючому скафандрі,
      Дивлячись на нас

      (моя розхристана голова – на твоїй руці,
      Впечатані складки пожмаканої постелі) –

      запитала у свого чоловіка – звісно, телепатично:
      - Слу, як ти думаєш, а у них, у людей, як оце відбувається? По любові?
      - Тю, ти чого? Та вони ж – найпростіші! Як дрозофіли, тільки трішечки довше живуть… Суто інстинкти, мила!

      …а тоді дістав пилосос зоряний -
      І без жодних докорів совісті –
      Нас, і будинок, і місто -
      Ковть!



      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    3. у добрi руки
      Поверталась сьогодні з роботи
      У фаршированому людом автобусі,
      Бачила із вікна,
      Як цибата дівчинка в синіх гетрах
      Шукала «добрі руки» для семи кошенят –
      (Чотирнадцять добрих рук,
      Які простягнуть своїх сім золотих сердець
      До цих одно-, дво-, триколірних щасливців)…
      Думала –
      От би й в людей – отак,
      Раз і назавжди,
      З усіма блохами і калюжками,
      Без права повернення,
      Без похибки на зраду,
      Першого ліпшого із коробки – «мій…»

      Так Бог простягає кожного з нас цьому світові,
      Малих і наляканих:
      Російська рулетка випадку:
      «візьмуть-не візьмуть»;
      похапцем занотовані приватні історії
      на полях книги Любові.



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    4. безголова весна
      Ця безголова весна – наче повна капітуляція:
      капут усім сумнівам, логіці, кризі, що стала парою,
      «парам-пам-пам!» – наспівують кульбабки-розвідники,
      застрибуючи мені у пазуху –
      а потім, потім...
      Ти не забудеш – як іще місяць тому вишеньки-черешеньки
      у шкарпеточках білих, у рюшах і бантиках
      світили колінцями,
      наче зграйка дев'ятикласниць,
      до паркану тулилися соромливо, із рум'янцем напахченим, гей-гей!
      Бо останній дзвінок і бо перша любов – де ви загаялися?
      А потім, потім…
      Ті сукеночки білі злетіли у небо – та й на землі опинилися…
      Як прапори, покинуті при відступі…
      Здалися в полон дівчатка мої, мазуночки, вишеньки чорнобриві ,
      у зелені хустки убралися, намисто на грудях – крівця туга, запечена.
      Не дівчатка уже – молодиці то шпарівні, вагітно-натомлені…
      А потім, потім...
      Лепеха стрімлива до неба женеться, із літом жениться,
      небо моє оксамитове на списи та кпини бере,
      жагою прохромлює.
      Каштани-безвстидники
      свічки над нами тримають усеньку ніченьку,
      жем-би бачила, з ким милуєшся, і не забула вже.
      ...І сміюся, як дівчинка, і загинаю пальчики:
      Перший – трави солодкі, водою снігів напоєні,
      Другий – віща зозулька, що «довго й щасливо» кукала,
      Третій – тихе мовчання, що серце стискає ніжністю,
      А четвертий – без імені – сині бузки натомлені,
      П'ятий пальчик – найменший –
      Бо ніц не забуду – чулась-мо
      Жабур жабку цілує у щічку поміж лататтями...




      Коментарі (17)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Зубні сни
      Ненавиджу зубні сни –
      тягучі, як жуйка,
      невблаганні, як мама –
      проси-не проси – тягнуть за руку,
      впирайся-не впирайся – відкрий ротик,
      жахіття дитячої стоматполіклініки,
      навіки записане на жорсткому диску пам'яті.

      Від полуночі до світанку
      блукати довгими коридорами сну,
      шукати за дверима, з-під яких сяйливою краєчкою пробивається світло –
      виходу шукати, тебе шукати, себе шукати,
      розхитувати язиком –
      розхитуватись над прірвою –
      взад-вперед, взад-вперед,
      один, другий, третій - взад-вперед –
      і витягувати тремтячими пальцями самотужки,
      і в кулачок збирати – один-другий-третій
      білі_аж_сині – зуби втраченої мудрості.

      - Бери, мишко, зубчик кістяний, та принеси мені золотий,-
      примовляю до себе,
      і миші йдуть на голос, і щурі йдуть на голос,
      йдуть і йдуть на голос
      навіть без калинової дудки.

      А до ранку – повнісінькі жмені зубів у обох руках –
      сію ними, як білими квасолинами, весняну грядку –
      чистенькі, рівненькі, ані крапельки на них, один до одного
      (були зуби немудрі – буде квасолева зупа, думаю,
      а ще – добре, – тішуся через сон, – що без крові вирвала,
      мама казала, що зуби скривавлені – гірка втрата попереду).


      ...Мовчки сію – бо порожні ясна – як склеп обвітрений.
      І не відкрию рота, ніколи вже не відкрию рота –
      бо там залишився однісінький
      корінний
      скривавлений
      зуб Любові,
      який я нізащо не заміняю
      на жодне щуряче золото.

      7.4.2010



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. про любов зелену
      ...падає сніг,
      падає сніг у сутінках –
      чисто і невмолимо падає,
      мільйони та мільярди малюсіньких крижаних камікадзе –
      летять безголово,
      помирають безжурно...
      ...а пам'ятаєш – інший сніг, у іншому місті:
      де вікна високі, як почуття,
      де арки округлі, як груди?
      ...він тоді падав під музику –
      а може, то музика підігравала йому,
      наче актору невдатному?
      Не знаю, але виходило в них достобіса гарно,
      гра у чотири руки і два серця –
      пронизливий вальс про лагідного звіра
      і завіконний сніг на тлі індустріальних пейзажів...
      ... і ти – унизу –
      вирізняю тебе у натовпі
      і реву,
      притулившись носом до задубілої шибки,
      від ніжності нестриманої реву,
      від любові неопалимої –
      під музику і під сніг реву –
      а ти йдеш, отам,
      чотири_поверхи_під,
      і сніг падає тобі на голову,
      і музика падає тобі на плечі,
      а за мить – я падаю тобі на груди,
      і вибираю з волосся білого ледве живі сніжинки,
      і шрифтом Брайля читаю Тору твого обличчя,
      і шепочу-шепочу
      похапцем через сльози
      боса
      навшпиньках
      із двома миршавими хвостиками
      про любов ще таку зелену,
      яка розцвіте весною...



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    7. пора мiжчасся
      ...між кучері вплітала незабудки –
      блакитні очка квітів, що не сплять,
      аби у сні Його не загубити.

      ...неначе на ліонському вокзалі,
      загубленим дитям , що – ані слова!
      Його шукала поміж кас квиткових,
      просилася на руці,
      та – нема:
      ні голосу немає, ні долоні.

      ...кораблики пускала по воді:
      папір намок –
      і вірші у клітинку
      фонемами стікали і спливали
      притоками, щоками – до Дніпра.

      ...пора міжчасся
      як зміючка в серці,
      гніздо звиває спогадів минулих
      непроминущих,
      ссе тужаву кров
      і гупає у ліве передсердя:
      ти їй відчиниш – то Змія-царівна,
      перстеник срібний на хвості трима –
      і все вже знає,
      та мовчить до часу...

      ...лютнева втома
      скрики залізниці
      ворони
      вітер
      вервиця
      любов



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. від щастя
      ...слухай, серце, я не можу більше писати про любов,
      літери ворду – ніби цятки на крильцях сонечка –
      полетіли-розлетілися з пучок пальців –
      на небо, цукерки хрумати.
      ...поясни, серце, чому слова ніжності втишеної
      завжди банальні,
      прості й нецікаві, ніби оте «довго-щасливо»
      наприкінці казочки?
      ...бо ніхто не помер, не пішов за земель тридев'ять
      дракона рубати-царівну визволяти,
      бо чайник сопе із котом примруженим,
      бо сніг солодкий, як губи присмерком...
      ...знаєш, серце, щастя щоденне,
      без ексцесів та спецефектів –
      річ насправді нуднюща для публіки –
      як старенькі, що ходять за ручки –
      він – зворушливий у своїй ніжності,
      вона – дитинна у своїй вірності –
      кришать хлібчик любові голубам
      на ринковій площі...

      ...я їх бачила нині, серце –
      і мені захотілося плакати
      від щастя.



      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. дитяча кімната
      ...відколи діти пішли, їхня кімната так і стоїть пусткою,
      все на своїх місцях, він нічого не зачіпав:
      ліжка незастелені, шпалери кольору неба,
      книги, де бути чи не бути – уже не питання,
      постери на стінах поблякли,
      недоїдене яблуко на долівці

      ...зайде раз на рік, присяде на ліжку – дивиться,
      пам'ять як павутиння – кутками завісилася
      пилу вже на два пальці – а стирати не можна –
      неділя ж бо
      ...торкнеться фото у рамці –
      зворушення тепле, як великодній кролик,
      сльоза солена, як огірки вагітні...
      сміються до нього сонячно
      дітки нечемні:
      Адамко – солодкий первісток,
      Меншенька Єва – смішлива руда вивірка...

      ...відколи вони пішли –
      (то не він їх вигнав насправді, бо – як?)
      бунтівники, діти-квіти, що неодмінно хотіли знати:
      що є там, поза брамою золотою?
      що є мудрість і що є терпіння?
      що хотіли на смак відчути
      на зуб скуштувати
      тугу шкірку
      і солодке лоно
      яблучного кохання...

      ...дивиться з неба, пантрує внуків –
      дрібонькі мачинки в обох долонях
      подихом зігріває
      (до весни би діждати)...
      Рай на замку тримає –
      а мо повернуться –
      а все як і було...
      чекає досі
      дзвінка
      листа
      есемески
      бодай колись
      бодай на Різдво:
      - Ми тебе любимо, татку...



      Коментарі (17)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    1. про кольори
      Метелик капусниця,
      він їв капусту ще у минулому житті,
      як був гусінню –
      сидить на мальві,
      ніжками чеберяє.
      Світ у його очах міниться барвами,
      і кожна – така солодка!
      Жовта – куляста, немов кульбабка,
      червона – манлива, як перші маки,
      синя – дражлива – дзвіночком в луках –
      калейдоскоп кольорів –
      побачених, бо важливих.

      Біг пес через овес сірий,
      небо сіре над ним хилилося,
      реп'яхи сірі у сірій шерсті в хованки бавилися,
      чоловік сірий з очима сірими
      чекав на нього –
      теплими руками
      кликав –
      і байдуже було до всього іншого,
      окрім цієї любові довічно-сірої –

      бо
      кожен бачить лише те, що для нього важливе:
      метелики – кольори,
      пес – господаря,
      ти – мене,
      я – тебе,
      а Бог – усіх нас.



      Коментарі (18)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": --

    2. обітниці
      ...і коли почали збуватися всі обітниці: і гори зійшлися, і води розійшлися по праву та ліву руку, і слова усі – мовлені та зловлені – стали неопалимою купиною, а первородство, у золоте руно загорнуте, стало фактом невідворотним – як ти думаєш: – чи злякався Яків?
      Чи тремтіли його пальці, судомно стискаючи руку брата зрадженого?
      Чи чув у собі сміх дітей ненароджених – обраних_ бо_ коханих?
      Чи вірив голосу незнайомому Господа свого небаченого – «Не бiйся, бо то Я тебе викупив, Я покликав iм'я твоє, ти – Мiй»?...
      ...і коли почали збуватися всі обітниці – йому та їй дані, – коли слова їхні стали кров’ю та тілом, а речі набули форми, а формі повернули колір, і коли світ їхній здійснився, як осінній ранок – як ти думаєш: – чи злякалася вона?
      Чи тремтів прутик у її пальцях, коли виводила на вільготних пісках узбережжя п’ятого океану слова найважливіші? Бо ж як напишеш – так воно і станеться врешті...
      Чи чула, чи дослухалася, як спадають води Великого Потопу в її серці, і все стає на свої місця, і новий світ – удруге сотворений! – починається з найпершого листочка?
      Чи вірила голосу незнайомому, що летів срібною павутинкою бабиного літа, і шепотів їй просто у серце: «Не бійся нічого, бо все вже написано. Бо й вода тебе не втопить, і вогонь тебе вже не спалить, бо первородство, Серце, дається не за правом закону, а за правом любові»?...
      ...і грілася сонцем, бо й сама була сонцем – світові сотвореному і - Тобі.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    3. з тамтого боку сну
      ...і полетіла, крильця омочила
      у водах зимних – бо зійшли сніги,
      і срібне люстро вабило до себе –
      : поглянь, голубко, в чорну глибочінь –
      кого там бачиш?
      Чи себе,
      чи душу,
      що дивиться з тамтого боку сну?
      Аж оніміла –
      довго видивляла
      вуста повняві...
      але слів його
      нечутно було – задубіла заводь,
      відчутно було –
      кола по воді
      творили письмена, що зрозумілі
      лиш обраним...
      Обрамлення ставка
      очеретами пестило голубку,
      а пір'ячко голубило того,
      хто так мовчав –
      дотульно і дікливо –
      з тамтого – лицьового – боку сну.


      2010



      Коментарі (20)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. птаха
      мої рухи стали повільними, ніби сік осінніх дерев...
      переходи підземками снів - із дня у день,
      балансування на линві свідомості – із ночі в ніч:
      «дівчинко гутаперчева,
      заплющ очі-відкрий серце-іди».
      упаду-не впаду-байдуже,
      Байда, за ребро зачеплена,
      Риба, Адамом упіймана
      У вершу цієї осені.

      Ти не бачив, ти спав далеко –
      як стигматами глід кривавив,
      Варфоломіївська ніч на Покрови –
      і гугеноти-горіхи
      губили порожні голови
      у посивілій траві –
      а католики,
      мої соколики-католики – морози ранні
      стинали їм руки, і ноги стинали,
      і листям слова падали.

      Повертаєшся зі снів – ніби з дороги далекої:
      Грієш руки до білого горняти,
      Пригортаєш дитя чорнооке,
      Читаєш стрічки новин:
      «Уночі над Іраном розбився літак,
      134 жертви, причина аварії -
      у двигун літака потрапила птаха».
      ....і жінки у чорних хустках голосять до неба,
      ....і листя горіхове проситься у землю,
      а ти сидиш поміж них
      на кухонній табуретці
      на линві пам'яті
      і самими губами питаєш:
      - А яка ж то була птаха, Серце?

      2010



      Коментарі (15)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    5. квачик
      ...доки донна сидить в похиленій вежі вигадки,
      яку власноруч вимурувала з білого піщаника,
      ...доки годує з рук вогнедишного дракона дитячих сумнівів
      (три, сім чи дев'ять – голів чи років),
      ...доки ретельно перевертає пісочний годинник
      і розчесує біле (чи уже сиве?) довге волосся,
      і піщинка за піщинкою на брудній долівці виростають
      еверести даремних надій –

      її Віра, Надія та Любов –
      три сестрички-реготулі
      на зеленій луці бавляться у квача.
      - Доганяй, Любко! – заходиться сміхом Віруня
      і рудою вивіркою пірнає в оксамитові трави.
      - Доганяй, Любко! – пирскає Надійка
      і вистрибом летить до тінявого плеса...
      ...а захекана Любця –
      із маками, вплетеними поміж тугі локи,
      з вічно розбитими колінками,
      з міточками зеленки на гострих ліктиках –
      «квачику-квачику, дай калачику!»
      біжить і біжить, горопашна,
      аж доки не падає в трави теплі,
      в руки ніжні
      матері Мудрості...
      - Виходь, донно! – кричить Любка, задерши виснянкувате обличчя д'горі, – виходь у квачика грати!
      - Та як же я вийду? – зітхає донна.– А дракона нагодувати? А годинник перевернути? А вежа висооока.....
      - Тюю, смішна-а-а! – гигочуть Вірка з Надькою. – Драконова ма-а-а-амця! – і показують свої чорні від шовковиці язики.
      - Виходь, доню! – кличе мати Софія. – Не бійся, стрибай!
      ...і стрибає донна, затуливши руками очі,
      і летить – як пір'ячко сірої качечки –
      повз дракона здиваваного,
      повз вежу непохитну,
      повз пісок байдужий –
      летить і падає
      у зелений поділ трави,
      дбайливо напнутий
      Вірою, Надією та Любов'ю...
      І от вже вони біжать наввипередки:
      Тільки білі п'яти поміж високого різнотрав'я,
      Тільки срібний сміх поміж дзвінкої тиші:
      - Доганяй, Анько! Квачику-квачику....



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. за ліву руку
      Одного ранку прокинутися, відчувши зміни: від найменшої волосини до пальців ніг, лежати, наслухаючи себе – дивне враження – все ще бачити, та вже ніде не бути. Чути – машини шинами, як ножами, розрізають їм перший – для мене останній сніг, чути – радіо ловить душі в сіті_чоловік душ приймає. І ти, Бруте? Брод на бутер намащує, варить каву – половину турки для себе, а пів – мені, боса по зимній плитці в білій льолі поволі - паломництва віковічні … ні бажань, ні жалю, ані пам'яти – збайдужіння здивоване - хто всі ці люди довкола? Ні золотого серпанку святошного, ні коляди в січні –
      …а посічені пальці… не болить, бачиш, а ти, дурненька, боялася, не пече усміх Господній лагідний, і дорога кицею лащиться, і - ні звуку… першого ангела – паперового - саджала на праве – дитяче - плече – то останній візьме тебе потім за ліву, Серце, – старечу – руку.




      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": 6