за вуаллю твоїх зморшок, о моя старенька – лазур очей…
о тиха моя Алушто… час твій світлим медом тече…
і куди б не летів я – завждѝ зупинюсь над краєм
старої стіни генуезької якої давно немає…
твоїми садами – слідами татарської вічної праці –
сумними рядами панельного раю – барак на бараці –
іду до палацових вікон сумних «Червоного раю»
спіймати гармонію ліній якої давно немає…
тут вічне лиш небо над цвинтарем біля моря
свічками горять кипариси в сумній покорі…
я йду до гарячих від сонця скель – час сліди стирає –
де світить-співає руденький хлопчик… якого давно немає…

як ти з таким жила?
жѝли пекла безжально…
вижити не змогла –
і солодкий мигдальний
присмак того життя
ти пила і давилась…
нитка твого шиття
у лахмітті губилась…
та сліпота очей
куряча серед ночі –
ні людей ні речей…
більма вони – не очі…
і в пустоту доріг
погляд ще більш пустельний –
так би жоден не зміг
що не вибір – пекельний…
що не слова̀ – зола
що не думки – злочинні
вижити серед зла –
треба мати причини…
ти не мала… мала̀
іскорка – не запалить
вогнище… все до тла
вигоріло… все мало
попелу паліям –
вигорів сад дощенту…
дім якщо – то бедлам
мова якщо – крещендо…
я тобі корабель
шлю що пахне сосно̀ю
я тобі Коктебель…
степ… постелю весною…
я тобі Карадаг
миттю – як Мефістофель
пристань всіх бідолаг
Макса сатирний профіль…
я поміняю лік
не розділю – помножу…
…райдужний сердолік
знову знайде Серьожа…
…
море виманить нас
і понесе водою…
Поета вбиває Доля…
Поета цілує Час…

моя неприкаяна кримського неба горлице...
мій погляд до Ваших зелених очей горнеться...
орлѝце віща неупокорена... неприкаяна...
Ваші кохані – Фоми... Іуди... і Каїни...
божественну глину на чорній кро̀ві замішано
такою безслізною Ви стоїте на суді... невтішною…
палає життя як ягня на вогні жерто̀вному
і мова Вас виправдовує... самі̀ Ви стаєте мовою...
на кримському вітрі стою я розвіяний на всі сторони –
і чорні крукѝ і чайки над морем зморено
кличуть-гукають-чекають слідів на піщаній паперті…
і ні садів... і ні слів... і ні навіть пам’яті…
Ви зазирнули в аїд Карадагу – вижили
ношу доріг і порогів чужих винесли…
ми ще із Вами о ранній порі воскреснемо
десь на краю ойкумени… в Криму – небесному…

о тягучі… медові… полином настояні дні…
щире золото кра̀дуть у скелях заховані гноми…
сонце палить сюжет на забутому кимось рядні
і злітаються зорі зустрітися на Меганомі…

позбираю у серце розкидані морем пісні…
позшиваю дитинні стежини сирими нитками…
не діждусь доки висходить хліб – і у торбу прісні
плескачі поскладаю… зайду на могилу до мами…

море скрізь… і у небі… і в мові… і в мене в очах…
все вернеться сюди – де гора як правічна пустеля…
о мій дім… діл втікає з-під ніг і спалахує стеля…
і така недоречна сльозина на солончаках…

віє вітер по Волині...
студить зболені долоні...
виє біль по Україні...
скачуть коні… скачуть коні…
назбирала собі болю
від кісток народу Леся...
той прикличе собі долю
хто ім’ям землі назветься…
і кохала… і кохали… –
все взяли слова молитви…
болю не утамували
ні європи... ні єгипти…
...віє вітер – гонить рими…
море хвилями здіймає…
ти навіщо мені, Криме,
коли Лесі тут немає…

о жадібність… о жалібність… – життя…
надіями мережене шиття…
о вижимки… макуха із бажань
залита річкою несправджених чекань…

о ніжність… ласка… лоскіт ножовий…
ці двері і драбини в день новий…
о погляди із темряви вікна –
ні полетіти… ні злетіти над…

о мудрість… о незміряна імла…
по вічності воді удар весла…
німого погляду самотня глибина…
самотня чарка пам’яті вина…

роки… річниці… пагорби… рови…
провалля серед попелу... трави…
і тільки Голос проросте у світ
як запорука… заповідь… завіт…

я стою посеред пісні глухий…
я стою посеред весен німий…
повертаються додому птахи –
я лишаюся ніде і нічий…
моря Чорного в мені сіль…
Криму горнього в мені грім…
заховаю замолю біль…
лише там на світі – мій дім…
я руками до небес обома –
за горою моє сонце встає…
і нічого в мене більше нема –
тільки він один у мене і є…
і якщо Господь не зна́йде путі
я молитимусь його самоті…
полечу світами – вічний іврим –
у захований за хмарами Крим…

1
я підземна вода… я небесна вода…
я химерна хмарина… я глина руда…
шепіт радісний кримського краю…
а якщо все пусте? а якщо все дарма?
а якщо більше саду у Бога нема?
то й мого віршування – немає…

2
щем мого віщування лоскоче гортань…
я іду від ночей до сяйливих світань
у розчинені двері Двариму…
у стежки до небесного Криму…

2
я вмерзаю у лід антарктичної шапки…
я вростаю у землю камінням каньйону…
я вливаюся в море – у спрагу солону –
у магічне мовчання моєї трикрапки…

без матерії як без матері між світами
тіло тоншає попідв’язуване дротами
розтікається лавандовим медом
мед густіє і цукріє і твердне…
…
я один давно… мені все одно…
я не бачу світла… не чую ніг…
лягаю ниць на київське дно
як Антей в запамороченні ліг…
ні синів ні снів… лиш товчене скло –
хтось носив у пляшечці еліксир –
лиш лоскоче холод – скоро мине…
я востаннє Господа попросив:
«Час іде та він ще у мене є
є одне бажання на все життя
я його залúшив на каяття…
вороття вимолюю…»… Бог дає…

…і-і-і-і-і-і-і…
я пливу-у-у-у-у-у-у...
прив’язаний до щогл…
волого хай волають всі сирени –
мій Крим німіє, мучиться без мене…
… і щось на каяття лишає Бог…

між нами Бог… і біг… і забуття…
Байдарські зацвяховані ворота
бахчисарайська золота дрімота
довічний свідок дáвнішніх звитяг…
тіара гір занурена у вир
виблискує і гримає грозою…
сухою виноградною лозою
розпалюю потрісканий тандир…
злостують чорні яблука печер
блугують покалічені кенаси
десь у кутах старого Волопаса
сховали караї краї химер…
…стікає небо воском із гори
і хвилями збивається у піну…
живицею із карасанських піній
припікся я до рідної кори…

демони Демірджі
вищерблені скрижалі
вискоблені ножами
межі і рубежі
викресані в диму
викувані боввани
Лусти і Фуни рани
вищирені у тьму
моря туманне скло
миє японська осінь
сосни зеленокосі
в синє вправляє тло…
сам деміург бродяг
в просторі і у часі
звúсока на криласі
дивиться Чатир-даг…
горній анахорет
долю кує бездушно…
молить стара Алушта
зоряний мінарет…

..........Ісмаїлу Гаспринському

буде усе запізно
бійся чи обирай
наскрізно і залізно
коле Бахчисарай
колом гуде гончарним
мічена мре мечеть
вихрести яничари
виродились ущерть
закам’янілі сльози
цвинтарі-пустирі
рвуться стежки венозні
гір печуть пухирі…
буде усе запізно
грайся чи помирай
нарізно і безслізно
Бог і Бахчисарай…

я прийду до Вас, Марино, розповім про марну славу...
принесу коштовні вина – ваші виплеснуті рими...
запитаю чи поету є у Бога сад без звуків
чи проходить через море нетутешня паралель...
я прийду до Вас, Марино, вранці на киплячу каву...
принесу рибин і хліба – моря й степу мого Криму...
поцілую Ваші тексти і сухі робочі руки
і ми підемо чудесні у небесний Коктебель…

я ніхто тобі – мить кромішня –
Криме – кармо моя кремезна
моя крове – каро старезна
закарбована в серці грішнім

я ніхто тобі – хтось хтонічний…
в хаос! – в Тартар навіки вічні –
у тортури – у світ без сліду –
кара-дагський знавцю Аїду…

у коріння – в крам – в караїми –
в скіфи – в поле – в полин полонів…
вéсни виродилися в зими
греки випорснули з хітонів…

із хітину – у склеп – в хатину
захаращену і голодну –
у харизму хистку-безродну –
у каньйонну холодну воду –

у розщелину чатир-дагську –
у печери хмільного Сходу –
в ялівцеву могилу братську –
в рабську прощу мого народу

із таврійським тавром печеним –
в степові кіммерійські чари –
в генуезці – у яничари –
у шляхи – в ракушняк товчений –

в херсонеську руїну храму –
в християнську пихату схизму –
у мечеті – в мечі ісламу –
у жахний шеол юдаїзму –

у замучене міфом море –
в морову незупинну язву –
в пекло випещених повторень –
у нав’язливу казку – в назву…

море – шляхетна патина міді...
море – шалене поле в хлібах...
море – Гомер Горацій Овідій...
море – Моцарт Бетховен Бах...

тихий мій синку
мудрий мій ельфе
долю зрихтую – підемо в Дельфи
кину в торбину сонце-хлібину
дідову у’смішку тиху-родинну
кину туди зачароване коло
наших доріг що не зрадять ніколи

підемо вдосвіта берегом моря
стежкою зречення і упокори…

в димом устелений темний оракул
Гера вгорі за горою Геракл

піфіє піфіє де наша Скіфія?
панночко з лаврами де наша Таврія?
де є наш дім?..

синку, ходім…

спить Аю-Даг...
ліг іній на дуби...
самотній слід завів мене до моря...
ридає море…
а за ким? за ким?..

море буває миром-
ладаном для невтішних
дискосом і потиром
для відчайдушно грішних
море буває – мертвим
море буває – чорним
вичерпаним і стертим
в штилі буває
в штормі
маревом
сновидінням
хаосом і бідою
болю оціпенінням
море буває – мною…