А січень снігу-пудри намете
На пампухи, зчерствілі чорноземи.
Заколядує гучно ”В Вифлеємі”
Поволі розіп’є вино густе.
У рік новий прочинить тихо двері
Не так як завше… Скромно, без ілюзій.
Збере родини, забіжить до друзів,
Куті скуштує на Святу Вечерю.
Додасть наснаги – хай на день чи тиждень…
Чи на усе життя (приймем охоче….)
У пудрових завіях мить солодша.
У білій органзі світ миловидний.

2014

Ловить день осінній рибу на живця
Пера качачі ховають очерети
Збігло літо тихим сумом до кінця.
Сплять тумани в незалатаних наметах.

Губить день осінній думи тут і там
По щоці сосновій скрапує живиця
У мереживі густих вітрил чи хмар.
Сонце зорі сіє у водицю...

День осінній - мудрості печать,
Білий слід від попелу на скронях
Він не проти випити винця,
Але ждуть його золотогриві коні...

2014

Зриває дах жовтневодужий вітер.
Тримаєш голову одразу з дахом.
І поміж плутанини зайвих літер
еклектика твоя не за Плутархом…
І стоїцизм якась чужа стихія,
Бо філософію на три складала.
А вітруган одвічних дум навіє…
Не йдеш в театр (що з того, що Ла Скала…)
А він літає – буйний, дратівливий.
Секунди клеїть із молекул-терцій
(прогнозувало радіо пориви…)
Стихії добре чутно ритми серця!

Україно моя, де є ти, а де броджу згублена я?
На стежках віртуальних широт виглядаю тебе спозарання
У емейли заховані рідні знайомі слова
і тривога і ніжність сплелись у гілках спілкування.

Перекреслений день, перемножений сум на любов,
Коли звістки приходять зі стольного граду невтішні.
Відігріти б тебе, змити з ран всю запечену кров.
Підросли ми, зміцніли… Наївність уже не колишня.

Заблудили дороги мене у далеких світах,
у величності Альп, у зеленонових горизонтах,
Та у затишку мрій я навшпиньки приходжу щодня
до підніжжя Карпат, до травневого-вкраїнського сонця

В моїх жилах течуть твого меду цілющі струмки.
Зліпок тіло моє з чорноземів і ніжної глини.
Ворог свій і чужий вічні сили безпристрасно п’є,
Розриває на захід і схід, південь нарізно від Буковини.

Не воюю на західно-східних новітніх фронтах…
Особисті жалі розбирають, лікують надії.
Оправдання безсилі, а зброя у мене – слова.
Оголилися нерви, а серце – пігулок воліє.

Хай багатство твоє не у векселях, а у піснях.
Не у золоті, нафті, а в тонах пшеничного скарбу.
В мудрих генах, поезії, праці, достойних умах.
Є Мойсей наш Франко, мудрий Савич і ми чогось варті…

Є Шевченко, Трипільщина, гордості Київська Русь –
Недаремно ми кістка у горлі лихого сусіда.
Я за тебе моя веселкова молилась й молюсь.
Не бездонна та скриня пандори, де сховані біди…

То тіло до душі прислухається,
То душа розпинає тіло...
А згодом дуетом каються,
Блукають буттям оніміло.
І слухають сонячний вітер,
Що мчить повз самотній Меркурій ...
Ти краплі з чола витри!
Don‘t worry! Бо я в «ажурі»...
У злагоді з потаємним
На мить, а чи на століття.
Співаються гімни ревно –
Багатоголосся літа.
І сплять усі фурії світу
в квіткових нічних сорочках.
Я знов у натхнення сповита
(читається між рядочків?)
І ти не вслухайся марно
у внутрішні компроміси...
Допоки життя безхмарне
То не зазирай за куліси!

2013

Гнів народу –
праведна стихія.
Вітер змін
здолає перешкоди.
На Майданах
Заходу і Сходу
люд в біді
єднається як вміє!
У державі
й за вікном негода.
Молодь вірить,
не складає руки…
Вже нові
(не ілліча онуки).
Візерунками зима
напише оди.
Прохолодою віддячить –
тільки й того…
Але сяють очі,
в грудях – душно…
Йде у завтра
мудро, простодушно.
Обнадійлива,
та нелегка дорога…

Про зорі гомоніли ми з тобою
У літню ніч зворушливо-звабливу.
Чи то була твоя таємна зброя…
Чогось ТАКОГО ждала терпеливо.
Літали ми як два метеорити
Серед зірок, планет.
Чумацьким Шляхом.
Здавалось вічність будеш говорити…
Старався. Вірю, знаю. Бідолаха…
Спалив багацько зібраних калорій
Із ними б і до Марсу долетіти…
І не міняв космічних траєкторій –
Міняв моє тяжіння – сателіта,
Що так приземлено дивився в небо.
І недоречність балачок – на зустріч вітру.
Старі, як світ, ці зоряні потреби.
Шукай доречну гаму на палітрі…

Воліла швидше вже вернутися на землю…

Горе-горе з їжачком, журиться у житі…
Впертячок-боровичок погордив дружити.
«Хочеш, друже, я на спині тебе покатаю?»
Ну, а гриб на нього – глип, уклінно благає:
«Йди, їжаче, не жартуй. Тут смішного мало.
А роботи та турбот і без тебе валом».
Щічки їжачок надув,випрямив колючки:
«Дивна вдача у гриба – ох, пихата штучка!»
Бігав лісом неборак, ну, а потім полем
і ділився з усіма превеликим горем.
Аж зустрівся на шляху хитрий лис Онисько:
«Я з тобою подружусь! І живемо близько…
Та обличчя покажи – роздивлюся краще,
Бо поганий маю зір, особливо натще…»
Скільки радості було, слухалося любо,
Поки лис не показав свої гострі зуби.
Лиш тоді збагнув їжак, що таке дружити
з тим, хто може в слушну мить взяти і вкусити…
Зрозумів тоді їжак – друга чи подругу
Вибирати треба так, щоб близькі по духу…

квітень, 2013

Прихилився ангел до плеча.
У руках – струнких конвалій жменька.
Охоронцю світла, вибачай…
Сльози-роси скрапують дрібненько.
Розбивається кришталь об лід –
Вигадку весни лише моєї.
Миле рідне лагідне: «Привіт» –
крапелька цілющого єлею.
Пелюстки із дна кирпатих хмар
У дощах посипались духмяних –
Миті щастя поміж хвиль-примар
Ти збирай мені в дощах, коханий!

А за вікном... А за вікном весна...
А сніг – не спогад, що пірнув у Лету.
Не пролісок срібляста сивина... –
Сльозина часу в капищі естета.
І пережити цю весну без рим –
Інкрустувати в душу тлінний камінь
І на порозі попелястих зим
Телепортичні зачиняти брами.
Кому всміхнеться втомлений Харон
На людному підземному пероні?
Чи зацвіте життям рододендрон
У висохлих впокорених долонях?
Мовчать вуста. І вітер крижаний
Снує незграбно в березневі ночі.
Наповнені далеким змістом сни...
А у світанки віриться охоче.
І в яблуневий медоносний цвіт,
І у любов, що цвітом не мине.
І у тепло сповиту мудрість літ.
Бо вперто світить сонце весняне...

Я лихий і злий Бабай...
Так і знай, так і знай!
Укушу за носика...
Аяяй...
Будуть бігти
сопельки-пузирці...
Маю грізні пазурі на руці.
Коли вийдуть пустощі за межу,
я до тебе, крихітко, прилечу!
Та не думай брати мене на глум –
подзвони завчасно,
вдягну костюм!

Весна. Життя. Великий день.
Світ починається спочатку.
Птахи нові леліють кладки.
Край повен сміху, теревень.
Приший дощем на серці латку...

У брамі квітня жмурить сон,
Загубленим у щасті, очі.
Проміння ніжитись охоче...
Мажорно зве акордеон...
Пусте, що нерви біль лоскоче...

Бо вже сьогодні линеш ти
У яблуневоцвітне завтра.
Вуста п’янить любові мантра.
Пагіння прагне висоти...
Рятує світ родинна ватра...

Син виростає із пелен
І плавить сум, як шоколадку...
До тебе вперше каже: «Татку!»
Весна. Життя. Великий день.
Світ починається спочатку...

Солодкі дні ще молодого сонця
Хвилюються, хвилюють... Трепет. Хвилі.
Красуням бракне над усе суконця,
А божевільні парубоцькі стилі...
Іскрять, іскряться зорі-оченята,
Бажанням засівають біополе,
Коханням величають женихання.
За форми обирають на престоли.
Пишаються новітні королеви –
У їхню тінь заходить сонце блідо.
Сини адамів горді, наче леви.
Весна, життя, поезія, лібідо...

Жив маленький замазура
В місті, що на букву А.
Щоранкова процедура
Умивання – це був жах!

Замість того, щоб у ванну –
Нишком мультики вмикав.
Зуби чистив – ледь не плакав,
У дворі ловив лиш гав,

Потім падав у багнюку,
Біг до мами у сльозах…
При купанні також плакав,
Аж ридав сусідський дах!

«Замазура-замазура» –
Називала дітвора
Ну, а згодом і плаксієм..
Ображали не зі зла.

Тут хлоп’я із пересердя
Не пласкій я – Олексій!
Вигукнув – усі завмерли.
Сила, мужність з-попід вій.

Я вже хлопець немаленький,
Називайте на ім’я.
Годі вже мене дражнити
Акуратним буду я!

Моя пісня: "Жу-жу-жу". Ніжні крильця бережу.

У солодко-стиглий мед сліпо я лечу вперед!

Хі-хі-хі, ха-ха-ха... В мухи щастя, як в слона...

А тепер рятуйте муху, бо залізла в мед по вуха!

Розрізає північ навпіл

Чоловіче муркотіння

«Хир-гир-гир», – руйнує стіни,

Задає межу терпінню.

Сон втікає через вікна

У сусідські тихі спальні.

Ну, і хай… Звучать акорди,

Не щемливі, не рояльні…

Серцепристрій налаштую

На чуттєві ультра хвилі.

Муркай миле котенятко –

Мої нерви вже безсилі…

Дощить… і подарунки розібрали
із під ялинок. Тільки не у нас!
У нашім домі тепло і святково.
Хай дуже просто й зовсім без прикрас.


У мисочці з води набралось соків
зерно пшениці. Це буде кутя.
Родзинки пампухів рум’янобоких
Плекаємо по черзі - ти і я.


У серці краю іншого звичаю
добродій скайп із рідної землі
засніжені привіти надсилає.
Стирає тіні смутку на чолі.


У коляду сповиє тихий Вечір
Просте суцвіття двох смиренних душ
І метушня сьогодні недоречна.
Спочинемо над урвищем спокус.


У нашім домі тепло і святково.
І гріє дружній усміх раз у раз.
А у дарунок – щире добре слово,
Це скарб цінніший від усіх прикрас!

Скриня життя наповнена паперами
І стосами партійних архаїзмів,
Народжених під золотими перами
У дефіцитних мріях комунізму.

А потім секондом гатунку вищого,
Космічного металу перснями
І орденами за плебейське знищення.
Зітлілі цінності під головершнями…

Сьогодні холодно, сьогодні совісно
І крутить душу ревматизмами,
Важкими жорнами історій-повістей
Блукає привид безвітчизняно.

Кольорові феєрверки,
мандаринки і цукерки,
маскаради довгохвості -
Новий Рік примчав у гості!
На санчатах і у шубі,
срібний іній ліг на чубі.
Зустрічаймо Новий Рік:
Добрим вчинкам - новий лік!
Із найкращими думками
допоможем радо мамі.
І уроки не проблема,
бо цікава кожна тема.
А як свято на порозі -
Ми подякуємо Бозі,
що дарує відкриття -
мудрість нашого життя.
І з колядками новими
Скоро і Різдво зустрінем...

Зачаровуй мене асонансами
Голосними, як чисті джерела…
Хвилюй римами світло-прекрасними.
Я сьогодні твоя Арабелла…
Між світами присядемо нашими
На присінку святої наївності.
Хай життя не дивує сьогоднішнє
Щастям, зорями і чарівністю.
До поезії серця горни мене
Словозлитками і перлинами.
Знаю будні ще нас навернуть
Ешафотами, гільйотинами.
Потім відчаю злий ворожбит
Нападатиме – грізний Отелло.
І про нього забудем на мить.
Є лиш ти і твоя Арабелла.

Скотилось сонечко у скошену траву,

Потерла нічка очі-ліхтарі,

Пугач для важності: «угу-угу»…

Давно у ліжечках маленькі школярі .

У ранцях зошити дрімають і книжки

І лампа похилилась на столі

Надула лялька щічки-пампушки:

«А може в школу хочеться й мені…»

«Не бешкетуйте іграшки – не час!

Вже сон до наших діток завітав»,-

Наполягає старшенький Тарас.

І вторить Рокі акуратне: «Гав!»

Зерниною майбутнього тоді була я,
А ти – садівником Пісень Божественних.
І серця філософія палає
Вже три століття яриною, веснами*…

У мандри кликали дороги Всесвіту
І ти з торбиною шукав оті сліди,
Охоче убирав сорочку вічності,
Подався мирно у нелетаргічні сни.

І простоту лишив у заповіт,
Пізнання глибини скарбів духовності.
У щасті лиш піднятись у політ
І далі, далі, далі від гріховності.

Близнюк у поглядах (нескромною здаюсь?)
О, Савичу, гнітить хором-домівка.
Твій світ з дитинства світлом захопив,
Стрілець – наш зодіак, життя – мандрівка…

липень, 2012

Чудотворче Миколаю,
Я усе, що треба маю:
І веселу залізницю,
І жучиху-жартівницю,
Маю теплі рукавички,
Автопарк є невеличкий.
У сестри – лялькове місто.
У кімнаті в нас барвисто.
Маю маму, маю тата,
Тож сім’я у нас багата!
Для сусідської Галинки
Принеси хоч мандаринки!

Дарує кожен день страшнішу казку:
Вплітається коріння поміж пальці,
Дрімучі пні – трухлявості зухвальці –
Виходячи у світ скидають маски...

Телесик не ведеться на Івасик –
Навчили будні жити під нікнеймом.
Ніхто не заздрить милим Чіп-і-Дейлу.
Мальвіні лиш гламурні викрутаси...

А дівчинка в червонім капелюшку
Наган ховає десь між пиріжками...
Дюймовочка забула шлях до мами.
Шукає олігарха Попелюшка...

У школі лісовій ідуть дебати.
Предмет: любов до лісового краю.
А дід і баба голови ламають –
Де ж їм бичка солом’яного взяти....

Рубці на серці –
то скарифікація* від долі.
Складні зображення
виводяться поволі...

І хай із тебе –
модник нікудишній...
І заперечення
знаходяться поспішно...

А відповідь звучить
у мізках лунко:
«Не зазирають в зуби
подарункам...»

Не кашляйте, пане Зеню!
Ця осінь така вогниста...
Палає кленовим листом.
Плодів горобини – жмені.

І гарна, як молодичка.
Запрошує в парк гуляти.
Шурхочуть парчеві шати,
Усміхнене тепле личко...

ІІ
Удома, як третій зайвий,
Живе прохолодний вечір.
Хустину пухку на плечі
Накиньте панусі Галі.

Утома снує неспокій.
Додайте у чай малини.
Пасують порі вітаміни
І йони червонощокі.

А ще молоко із медом.
Пігулки лишіть на потім...
Приймач верещить на дроті.
«Не здатись!» – життєве кредо.

ІІІ
Не кашляйте, пане Зеню,
Зворушливі ваші роки
Даруйте, що так жорстоко
Від злиднів тріщить кишеня.

Радійте хоч падолисту
З дружиною попід руку.
Чиїсь пустотливі онуки
Знайшли горобинне намисто...

2.
Сумно каруселі пролітають містом
Осінь у туманах розгулялась листом
Холодом фонтанів не зігріти світу
Дощик накрапає реквієм по літу
У кав’ярнях міста пледами укриті
Мило розмовляють городяни ситі
Вереснева днина непривітна нині
До старого пана в зношеній свитині.
Скрипами зітхають втомлені трамваї
Таємниці вулиць вітерець гортає…
Сумно каруселі пролітають містом
Осінь у туманах розгулялась листом…

Вересень, 2012

Осінній часе, нелегкий, розіп’ятий
Птаходумками болю перелітними.
Дощами хмурими увесь проплаканий.
Галоп. Летиш наосліпки розпатлано...
Ятряться рани миром незалічені.
І долі рідні смутком покалічено.
Безмовно стигми скрапують свідомістю,
А віра в розум повна невагомості...

Мотаю світом кілометражі...
Не гра, не мода - ліки для душі.
Від пересадки і до пересадки
Минають дні: шнурочком, по порядку...
Віконце потяга: міняються шпалери,
А Ваш супутник - зовсім невеселий.
Мішає тугу цукром в склянці чаю
І стук коліс мовчання виручає...
На відстані снігів холодних слів
Вчорашній день гірчинки не жалів!
Дорога вкрита нині рушниками,
А у дарунок - подорож до мами!

1.
Раз-два-три, раз-два-три,
раз-два-три. Тьохкає серце.
Стрілися душі у вальсі –
небесний танок .
В небо птахами злітаєм.
Бувалі скитальці.
Сонце в долонях. Вогонь –
у сплетінні думок.
Стелиться доля.
Бруківка біжить під ногами.
О, не спиняймося, любий!
Хай ріки пливуть
у часових берегах
галактичної драми.
Правда на смак, наче сіль,
А на вигляд – як ртуть…
Модні підбори тактовно
минають шпаринки,
де колоситься у заздрості
чорна трава…
Ми життєлюби
А правда – як Божа росинка.
Музика. Раз-два-три.
Музика світла жива.
Раз-два-три, раз-два-три,
раз-два-три. Тьохкає серце.
Відень. У вальсі нестримно
пульсують тіла…

Вона:
Як добре нам за столиком в кафе,
Дивлюсь на гарні мужньо-ніжні пальці
І погляд мій не є автодафе -
Уяви гріх, що ми неандертальці…

Пов’язка вище стегон хутряна
І хмурий лоб, кремезності статура.
Чи пам'ять групи першої* жива?
А м’язи ниють – муки крепатури…

Чи вижили б удвох у ті часи?
Дарив би з бивнів мамонта намиста?
Як добивавсь тодішньої краси?
Він:
Приніс кабанчика би урочисто!

Тремтіли вії, та пора була для сміху,
Для пустощів і воркітливих слів…
Я знала, що здолаю, переможу
Себе саму, а ти не розумів…
Ми бавились удвох в дорослі ігри,
Нам світ хилився, як слуга, до ніг...
На зустріч сонцесвітлу сліпо бігли,
Не думали, що гріх, а що не гріх…
Та рідна доля – панночка примхлива,
Я мала в літо весело втекти.
Згубитись в справах. Підіграла злива –
Розмила день в театрі суєти.

19 вересня 2012

Я віддавалась тобі на людях
І пив ти груди моїх світанків
Рожевий мармур тонкої шкіри
Проста і древня як світ приманка

Я віддавалась тобі у травах
Вплітались весни у довгі коси
І соком билася кров берези
Невинність з присмаком передозу

Я віддавалась тобі удома
Суничним подихом перевтілень
І аромати індійські мліли …
У брамах затишку світлотіней

Я віддавалась і віддаюся
Не тиха жертва а вічна жриця
Єством усім своїм нетілесним...
Біжить у даль життя колісниця...

Що нашіптують тобі гени
Як лунає: «Гуцулко Ксеню»?
А під гімну щемливі акорди
Майорить синьо-жовта гордість?
Як іде вертеп чи Маланка…
Мріє хрестиком вишиванка…
Пестить глина гончарські руки…
Линуть гаєм сопілки звуки…
Як вертають додому лелеки…
Усамітнені бібліотеки
Пам’ятають добу Ярослава.
Гріє серце прадавня слава?
Не приспала доба безталанна
Споконвічні вкраїнські таланти?
«Пензлі в руки! - підказують ниви. -
Ми як завше квітчато-вродливі…»
«Зачаровуєм сотні років –
знають гори зеленоокі…»
Розуміє душа цю мову?
Кажеш: «Так»?
Тоді пречудово!

Не розпочну я третю світову –
Я воїн світла. Спраглий миротворець.
На кораблі любові запливу
У гавань із намолених церковець.

Образити мене не поспішай,
Хай зло твоє розвіється на попіл…
П’ятою ахіллеса – серця край.
Нелегко так закутатись у спокій.

Я миротворець – місія без слів…
Перепочинь у медоносних квітах,
Заприсягнися розою вітрів
На палубі моїй життю радіти…

У ніч глуху розсипались стожари
І плай нестримно юнака веде –
Втекли думки вівчара від отари…
Кохання просить серце молоде…

Зухвало залицяються смерічки
Гірського подиху густий дурман
Бурлить життям поміж каміння річка
І що не крок – містерія оман…

Аж тут: на схилі берега дражливо
Вмостились діви згубної краси
І праліс в ревнощах ховає диво…
Ти що за вроду юнки віддаси?

Либонь старий мольфарище зурочив
Чи повний місяць зводить молодця
Та у видіння віриться охоче…
Примарилось, що стали до вінця...

«Захоче, то вітця забуду, неню», -
Схвильовано гарячкував вівчар.-
Вберу в намисто, чобітки червлені
Розділить хай мого кохання шал!»

В колибу біг – у грудях аж кипіло
Та побратим поважний раду дав:
«То повітрулі. Як поступиш вміло –
За жінку буде. Коби крила вкрав!»

А ще казав порадник їх спалити
Та слухати вже сили не було…
Перед очима – щічок оксамити
І повних благодаті хвиль тепло...

ІІ

І зажили вони з тих пір у парі
Сама прийшла – покорена, без крил…
Дзвеніли весни, листя опадало
Щоденності напучених вітрил

Зростав синок… Вона місила тісто,
Пісень співала, прала в потічку,
Літа минали тихо, урочисто…
Та враз найшлися крила у кутку…

Як мужа не було, пішла до льоху
До чого бралась – наводила лад.
І, глянь, пір’їна, друга… І потроху
Із почуттів забився водоспад!

Вернувсь вівчар додому – вітер свище,
Гойдає двері, що ведуть у льох…
Гукав, ридав і вив, як той вовчище,
А слід простиг від найрідніших двох.

Не день, не два блукав осиротіло
Тим лісом, що підступно так манив…
В печері горличка його сиділа
Угледів. І нестриманий порив...

«Іди, втікай», - упала йому в ноги
Кохана зблідло. - Вернуться мої
І пошматують. Та й пробився стогін.
«Втікати? Зараз? Змилуйся… О, ні!»

Коротка мить і тріскотіли крила
На хвої безтурботному вогні…
А жінча* як осика трепотіло
Курликали лелеки в вишині.

……………………………..
…………………………….

Колиба пахне хлібом і медами –
Не вітряна ґаздиня тут живе…
Гніздо родинне стало диво-храмом
Лиш зрідка вітер жалить за живе...

Повітря зачепилось за струну,
У тиші похитнулось надвечір’я…
Існують у людей чудні повір’я.
У храм молитви душу відведу.
У забобонах – сотні теревень,
А як тривога – біжимо до Бога…
У чорного кота – своя дорога,
Цар-дзвоном в голові тривожний день…
Повітря зачепилось за струну,
Щоб благовістом нота зазвучала,
Щоб лікувати скривджене начало,
Щоб опритомніти на мить одну…

До коників, до бісиків, до ручки
Напитися, упасти в моріжок…
Життя терпке і я іще та штучка,
Що ступлю крок, то б’є електрошок.

У шафу, у валізу, у кишеню
Залізу, заховаюся у тінь…
Снує капкан щодення веретено,
А я біжу невтомно, наче кінь…

А кілоджоулів, як у трамвая.
Такий собі – вагончиків зо три…
Чи їв, чи пив – та хто тебе питає
Запріли фари? Кондючок ввімкни…

До коників, до бісиків, до ручки…
Хвилинна слабкість. Відпустило в мить.
Як б’є життя, то любить – ось наука
А ще й щодуху гейзером бурлить…

Присіла ніч калачиком у ноги
Поволі бесіду провадить як сестра
Ховаються за зорі всі тривоги
Сакраментально дихає пора
На серці пластир липового меду
Парфум лаванди на дорогу в сни
Співають гімни таємничі Веди
Та одкровення миті поясни…
І присяглись мовчати про неврози
Світанки без вагання і вини
І гладить місяць шовковисті коси
І не знаходить нитки сивини…

..а пісня лине як багряна кров
із серця рідної до днк країни
як на війноньку козаченько йшов
зосталася тополею дівчина

і там де річка невеличенька тече
де кущ калини до води хилився
а біль і смуток всівся на плече
«гей-гу» - лунає юнака-упівця

і щоб не плакати народ співа
про рідний край кохання і героїв
душа твоя Вкраїно ще жива
і як ніхто про це ми знаємо обоє…

А та геометрія в’їлась конкретно…
Снує у повітрі до болю нестерпна.
І тут паралелі, і там паралелі…
І ми як ті лінії в прісній постелі.

Як ті піраміди Каїру… Пустеля.
І хамелеоном міняєм пастелі.

А вектори наші наблизили стріли
Змінили маршрут – компроміси летіли…
Параметри – мудрі, розмови – грейпфрутні,
Напитились гріхів у час «ікс» пополудню…

І сито_голодно блукаємо світом....
Якщо у Едем, то з тобою!

...та літом!

Натерлося вушко.
Хмаринка подушки
Торкнулася ніжно.
Я плачу-кричу…

У янгола крила –
Як ніченька біла,
Легкі. Їх забути
Не можу ніяк.

А ще пам’ятаю
Поезію раю
Сумні очі Бога
Ворота у світ…

І ті перші сльози
Тримати не в змозі
Незатишок тисне
Учили – мине…

А рученьки мами
Прості телеграми
(Подяки у небо)
Обіймами шлють

Нав’язані проблеми,
Надумані бар’єри...
За крок до передмістя –
Розірвані шпалери.
Уїдливо неспокій
В шпарину зазирає.
У горах прудконогий
Біжить світанок плаєм...

Як щастя сходить сонце –
Засвічує покої.
Затамували подих –
Нас у палаці двоє.
За пазухою струни
Ридають у мовчанні
І дух міщанства кволо
Вигадує питання.

Під променем світлини
Беззубого дитинства
Йде суєта у прірву
Без болю і презирства.
І хай снує капкани,
Чорніють хмари-теми:
Надумані бар’єри
Нав’язані проблеми...

Вивчала світ твій аж у міліметрах,
Вкладала любощі у сни-конверти,
Шептала долі, п’ючи каву з джазом,
Про те, що нам судилось бути разом.

І пив ти залпом душу, і без льоду –
Червова дамка втрапила в колоду!
Удачу плескав по плечі грайливо.
Дізнався: щастя в будні наче диво.

Завзято викладалися пасьянси.
Ти мав всі шанси і утратив шанси...
Від сорому марніли навіть зорі,
А серце озивалося мінором.

Пішла у ніч глибоку, наче рана...
Все ще та дівчинка – весела Поліанна.
І чую, знаю, що кохав без меж...
І вторить тиша зболено: «Авжеж!»

Котилися сльози смарагдо-горохами,
Просилася молодість: «А на коня?»
Закінчились тости. Блукаєм у спокої.
І гоголі-моголі п’ються щодня.

Недбалої юності стежку заметено,
Пори молодечої ниють сліди…
Дорога веде де так просто і зелено
Плодами поважності квітнуть сади…

До нашого вогника вас не запросимо –
У кожної ягоди інша пора!
Лягають світанки у ноги покосами.
Сідає за мудрість смішна дітвора.

Пам’ятаєш, малий,
Як манерно водили нас вулиці?
І стрічали посольства
навперто закриті замки?
Пили каву, лате...
Ну, а потім...
А потім я хмурилась…
Що робив ти неправильно?
Підожди… Все було навпаки...

Лоскотали, як гріх,
Мої нерви зухвалі формальності.
І мовчання лилось у чекання
ридаючий світ.
Подзвони. Напиши.
Порятуй від покути реальності,
Запали свічник мрій,
Як старезний монах-кармеліт.

Хай сьогодні одна броджу зранено –
Журяться вулиці,
Допиває вже день
ледь заварений липовий чай.
Прибіжить щастя мить
і дороги бажанням закуряться...
На летовищі липня
як ранок,
як долю вітай…

Туфлі на шнурочки… Крила бабки – бантик
(випустив на волю мій берет-романтик)
Синява, як море, льону благородна
визира з-під гривки. Я така немодна.

Під рукою книга, у душі відлига.
Забіжу до парку і розвію стиха,
наче біль, сьогодні роздуми-безодні…
Як весна далекі, скромні і немодні.

Усміхнусь Ромео, лагідно-вишнево.
Почуття Ізольди – ніжні і чуттєві...
Не впущу у серце я надію жодну –
вірити в кохання вже давно немодно!

У смиренну душу зазирає вітер.
Чую: «Мила панно, одягнете світер?
Вересневий вечір. Досить прохолодно…
Не соромтесь. Юра. Може так немодно?…»

Калинова (обережно):
- Ти ба... Язик...На каву завітав?

Язик (невимушено):
- Цілую ручки! Діво калинова.
Переселився я. Ось речі, самовар.
І почуваюся уже неначе вдома.

Калинова (зболено):
- Ще стигми не загоїлись як слід,
У пам’яті печуть відкриті рани
Знайомства незапам’ятних часів
Новітнього ярма будуєш плани...

Ти Пушкіна читав неначе бог
І признавався, наче принц, в коханні,
А потім онімів, осліп, оглух...
І плюндрував, знущався... Не востаннє...

О, не жартуй – цей сміх неначе яд!
У мене немовлята у колисці!
По-варварськи зі мною гомонять.
Пекельний час! Рятуйте материнську!

Калиново-солов’їна
України
Рідна мово!
Про Марічку-чарівничку
Пісня лине
Веселково
Із руїни сцени
Де ляльки і люди –
Етюди
Не бринить
сльозина щастя –
печуть груди...

Літо у бабусі завело у казку –
Море полуничне і три тони ласки.

Сім вітрів у жмені осідлали змія –
Хвостиком виляла паперова мрія...

Книги електронні дорогі і модні
Теж відпочивають. Вчора і сьогодні...

Бо теплом хвилюють води у ковбані,
Карасі зібрались плавати в сметані..

Бігати охота – то дітей робота,
Мурчика в чоботи, м’ячик у ворота

Буде нам від мами зауважень жменя...
Ліки від бабусі – баночка варення!

Коханий, залишайсь, не йди...
Ті квіти хай голубить поле.
Ми подаруємо їх долі,
Що розвела-звела мости...

Коханий, зірваним листком
По нотах серця, без вагання...
Згасає зіронька остання,
Судомить час від перевтом...

Коханий, квіткою в саду
Єдиною для тебе буду...
Зійдуть з росою пересуди
І пелюстками пригорну

До себе, до себе я...

моя купіль небо увібрала...
а серпанок червня вечоровий
загубив на мить в пахучих травах
розчинив розбестив загадково

в м’яті ялівцю і розмарині
ніжаться важкі налиті груди
вітерець у пом’ятій свитині
делікатно подихом голубить

теплий дощ торкається звабливо
кінчиками невидющих пальців
мерехтить лавандове світило
у самотній наче я альтанці...

тіло мліє від дурману літа
у чеканні порція отрути
солод спогадів примушує тремтіти
спробуй у луні мене почути

виглядатиму молодика з-за хмари
хай стрічає божевільні танці
зрадимо по пригорщі нектару
у самотній наче ми альтанці...

Хустиною підперезалась,
І на стільці – немов на троні...
Навколо шум, торги і галас,
А дві натомлені долоні
До сонця мовчки повернулись...

Чекає покупців, як ранку,
Негордовита баба Оля.
Всміхається в рожеві ямки
Свіженько-зріла бараболя
Як плід любові праці й ґрунту...

Не залило її дощами,
Не застудилась у морози...
Хлібів вкраїнських кілограми... –
Пишається. І щастя сльози...
А ще... цукерки для Андрійка.

Поцілую тебе у слизьку і поморщену морду,
Ти оближеш мої фортепянно_збудовані пальці...
Я пасую тобі наче леді англійському лорду.
Ми з тобою зухвальці, спинились в собачому вальсі.

І не має межі твоя відданість – в ноги лягає...
Я приймаю її як заморський чудний подарунок.
Ти обрубком собачої долі так вдячно виляєш...
Твоя дружба, бульдоже, це справа велика, рятунок!

Я – пантера, грації манери,
Кігті в спину – і без реверансів...
Будь ти мужем, а чи кавалером.....
Та нема у жертви жодних шансів...

Лігво моє – затишне гніздище,
Тут відвертість джунглів побутує.
Чутно як вітрище он там свище...
Я гостинність щиру подарую.

Гостем будь моїм сьогодні, завше...
Намурличу манни повну діжку,
Та без фальші, попрошу, без фальші!
Не буди у генах дику кішку...

«Мур-гар-гар».... Які тонкі ці межі...
«Мур-мяу-мяу»... Ходи і обніми...
«Р-ау-ау-ау», - а зараз... обережно!
Серед садоласк не пропади...

Я кличу твій коштовний інтелект
Своїм, як свіжий хлібчик, теплим тілом.
Щоб оживити монумент поміж газет
Малиново-спокусливим прицілом...

Торкнутись подиху зухвалим вітерцем
Артерії пульсуючої змійки
І заманити в поцілунки похапцем,
За мить додолу опустити війки...

Твій гумор, як животик мій, плаский
Мені ятристі стріли делегує.
А ти притишено ігристого налий...
О, бачу (знаю), що уже капітулюєш!

І застрибали фрази. Водограй.
Туманами окутались.... Розмились...
І ти стоїш перед порогом в рай,
Де нас лиш тільки двоє залишилось.

П’ять надій – п’ять світлих соняхів,
Що під небом хилитаються,
У смиренні дозріваючи,
Поміж дум красивих кетягів.

Серце мліє живоцвітами
Джмеликом у вус поспівує
То бадьоро, то стривожено
Мріє тихо оксамитами.

Віють вітри, віють зимами...
Грію всесвіт між долонями,
Сплетений стежками_долями
Нашими єрусалимами...

І
П'ятнадцять літ було у капітана...
Він у моря так ненав’язливо манив
Пожовклими безоднями роману.
О, любий Діку, світ твій полонив...

Я мрійниця зі шхуни «Невгамовна»,
Гнучкої постаті натягнута струна.
Спокуса моря – їдь невиліковна.
Втекла у спогади п’ятнадцята весна...

Смарагдові глибини оживали,
Судно відчалило за обрії нові,
Смугасте платтячко із вітром фліртувало,
Вдивлялись гори – хмурі вартові...
ІІ
А згодом море оживало у пейзажах,
На експозиціях стрічало глядачів.
Ти божевільно ревнував до вернісажів,
Та море радості не мало берегів...

Асоль ліпив із мене нікудишню...
А ти хоч принц, та зовсім і не Грей...
Фантазію твою позаторішню
Не втілить жодна із казкових фей.

Корсаркою жила у віртуалі,
Карибська дійсність зріла у мені
І «Голуба лагуна» у бокалі
Вихлюпувала істину на дні.

У сітях рибку ти тримав із болем –
Зірвав у долі найдорожчий приз
Та золотавій снилось синє море
А ти сліпець усе: «Каприз, каприз!»



2012

Малий, усім тобі я стану...
Прийми весну стрункого стану.
З терпіння чаш хильну обману.
Надією в тобі розтану...

...А потім слізки океаном...

Нехай любов моя для тебе буде святом –
Бурхливих днів невизначена мить,
Яка у вічність пророста зернятком
І поміж хмар відлунням задзвенить...
У рушниках святкових завітає
До нашої оселі в добрий час
Пусте – тисячолистник відцвітає,
І що за літечком вже правлять парастас...
Ти будь моїм безцінним подарунком.
Оазою серед пустель віків...
І захисти глибоким поцілунком
Від злих вітрів, терпких спокус вітрів...
Нехай любов моя для тебе буде святом,
Пророчим вогником для нас обох.
Бажань-стремлінь у мене так багато,
А що бажає жінка - одобрює і Бог!

Військові перемоги. Їх ціна –
Плач матерів, сиріт-дітей...
Руїни духу, мурів. Сил – катма
І птах розпуки рветься із грудей.

І святкувати перемогу на сльозах,
Поміж уламками юначих доль
На березі, де причаїлись біль і страх,
О, Святий Боже, люду не дозволь...

Лиш пом’янути тихо вояків,
Які журавликами в небо подались
За правду, батьківщину, за батьків,
А може за «так треба», за колись...

Палахкотять лампадки, мов зірки,
Згасаючи часами, мов життя....

Екзотичний лотос і духмяна груша
Не з Едему-саду лине ця спокуса...
А крадеться нишком із-за твого вушка
Ще вчора вдавала з себе Попелюшку...
Як плоди троянди – твої стиглі губи
Заморське «мохіто» з усміхом голублять
Дикої гарденії розкрилися ноти
Ти моя піонна, красуне, навпроти!
Фангапані подих, туфельки червлені
Оксіґен ковтаю на усі легені ...
Радість життя мого – gioia di vivere
Квітково-солодких парфумів химера
Підборами – в серце, втіху на рамена
Ти сьогодні Трої прекрасна Єлена!

Кави філіжанка –
Краща колежанка,
Келишок кахеті –
Кращий кавалер.
Вже допито вечір,
Вже готова втеча...
Стародавній Львове
Обніми мене!

Заблуди у левах,
Загуби у брамах,
Заведи у храми,
Залікуй, зігрій...
Припади до серця
Пуп’янком троянди,
Старомодне місто,
Випещених мрій...

Рицарю-звитяжцю,
Cум розбав вечірній
Розтривож уяву
Румбою віків
Дихає бруківка,
Часу ретро-плівка.
Ти такий звабливий
В сяйві ліхтарів...

Зайченя в легких хмаринах заблукало:
Бігало, звивалося, стрибало...

Із веселки враз пірнуло у ставок –
Насмішило заклопотаних качок

Від хмаринки-лиса утекло -
Накивало п’ятами в село...

І не зчулося, а день пройшов...

Утомившись, в сонечка спитало
І питання невесело пролунало:

«Ти яскраво бачиш з висоти...
Як мені додому шлях знайти?»

Сонечко шмигнуло під панаму:
«Поцілую тебе в носик, наче мама,

І за мить мине дитяча втома,
Любо-мило ти прокинешся удома!»

А в моїй країні
Барвінково-сині,
Весняні як сад
Очі у дівчат

Хлопці русочубі
До роботи любі,
До пустощів теж
Їх не встережеш!

Люди – гонорові
У своїй любові
До рідного краю,
Прадідів звичаю.

Орють літа борозноньки
В нивці посмішок твоїх
Ой, ви літечка-літонька,
Що за розмах, що за спіх...

Заблукали павутинки
У кутках життєвих мрій,
Молоде квітневе небо
Визирає з-попід вій...

Накувала зозуленька
На купала сотню літ –
Божа ласка, знак, рідненька...
Слізна дяка – мій отвіт!

І
В руду країну велетнів-мурах
Літала ти у місяць свій медовий
Пастельні ріки розляглися у пісках
Невтомно праця розвозилась у візках
Між парасольками грибів двоповерхових
ІІ
Летовище. Зелено-синій сон.
І острівець у серці океану.
Туземці вбрані «по-гавайськи» в унісон (агенти).
Повітря кримінального мусон...
У змові – викрадення вас. Ги – бондіана...
ІІІ
Аквамарин небес на дні озер
Велосипедна подорож відкрила
Куди Шнель-бан возив вас дотепер...
Засмагу березень розносить волонтер
На пляж біжиш в ліску сховавши крила
IV
Посіпує борідку мудрий Фрейд
Звихнутись можна – тут така картина...
Фантазіям вмикаєш знов апгрейд
Нервово відміряє кроки Юнг
О, психології глибинна гільйотино...

(А мандри – це призначення твоє...)

Заховався за пазуху вічності
Зачепився обтятими кігтями
За надію захмарного спокою
Закулісся незнаного виміру

Випадають думки зливами
Вимиваються сіллю спогади
Відкриваються брами роздумів
Вибирають на свій страх істину

Б ережи за кулісами світлий біль
О держимої ніжністю пам’яті
Н адкуси полум’яної вічності
І лети від людських крайнощів...

Переболіло...
Перекипіло...
Відьомським зіллям
у старому казанку
полин-минуле,
спогадом осіло
у підсвідомості
таємному кутку.

І вередливим дитинчам
вже не кричало...
І колихатися на нервах
є не вкайф.
А тихо по-хижацьки
вижидало,
заклавши ніжки
за терпіння край.
.................................
.................................

Жоржинове майбутнє
причастило
дощем липневим,
світлим «Отче наш».
Дурман минулого
безкрило і без сили,
Помчав у сни щоденні
на шабаш...

30 березня 2012

Щемить...
Розлука
у серце стука

Ще мить і мука
опустить руки
в кайдани

Відкриті рани
стікатимуть
так багряно

Думки
кущем орегано
зростатимуть

Та час
віртуоз-ескулап
зцілить нас

Недужі
здамо км-проби
байдуже

Втечемо
у Ніццу
і у Сан-Ремо,
друже...

Думками
дощами
стежками
знайдемося

Навіки
на мрійливих
побережжях
поберемося

Вона летить до нас на вітерці,
Торкаючись дахів старого міста.
Услід щебечуть гамірливі горобці...
На низці фіалкового намиста
Веселка затаїлася чудна.
Сережки із березових бруньок -
Вона така тендітно-чепурна.
Веселощами манить діточок:
Танками під краплинами дощу,
Смішними піджмурками у дворі
Радійте, забавляйтесь досхочу,
Допоки сонячний ліхтарик угорі!
У Неї посмішка заквітчано-наївна,
Тонких парфумів стрічка запашна...
То не княжна, а також не царівна.
Привітна юна панна, хто Вона?

Убралися в картузики
Веселі чорногузики,
У чобітки святкові,
Жупанчики парчові

Танок ведуть грайливий,
Весняно-гамірливий
Поклацують дзьобами,
Іде луна лугами...

Так затишно удома,
Розсіялася втома
В полях озиминою,
Туманом над водою

Тепло несли на крилах,
Щоб на Дністрових схилах
Квіток цвіло багато
На радощі малятам

Дощик падає на стріхи,
На поля і на ліси
Люду вправному для втіхи,
Для багатства, для краси.

Соломійка плаче вдома
І розради тут нема!
Дощ для неї - наче втома,
День проґавила дарма.

Їй би у квача пограти,
А уроки – підождуть.
На скакалці б пострибати,
Й друзі в гості не ідуть...

„Я ображуся на тебе,” –
крикнула услід дощу.
А ромашка їй:„Не треба!
Я ж тоді не підросту!”

Весни твоєї узурпаторські манери
В її садах топили снігопади,
Хоч ти із Марсу, у доньки Венери
На серці мліли перли-серенади...

І зазвучали ніжним білоцвітом
Акорди квітня дощиком з-під стріхи.
Жагучий погляд блиснув хризолітом...
Заледве втіхи перепало на горіхи...

Донька Венери ніжно відімстила
Попався рибкою у сіті невербальні...
Раз – зашарілась, губку закусила,
Два – не скажу, бо на межі моральній...

А три, і орхідейно-дику квітку
Здолала гра, що дихала любов’ю.
Тебе – весни тепло... (що буде влітку!)
А на часі – стіввандерське «..І Love You»...

- Мамо, а правда,
що діти – це квіти?
Ми ж бо не троянди,
Діток не підлити!…

- Діти для матусі –
Серця квітничок:
Доньки – маргаритки
Пролісок – синок.

Щедро виростає
Той квітковий цвіт,
Ласкою сповитий
Від найперших літ.

... Побігти у сади простоволосі
Розхлюпатись росою по квітках
Зашпортатись у приспаних покосах
Впіймати промінь на тремких устах

Податися у мандри на хмарині
Пірнути пташкою у крони ясенів
Відшити гладь з озер аквамарину
Сягнути юності мрійливих берегів

Відчути смак малинового літа
Вділити ласки оксамитовій порі
Торкнутись мудрості старого Геракліта
Вклонитись низько вранішній зорі

Прикинутись дівчиськом вередливим
Гойдатися над прірвою століть
Палахкотіти вогником щасливим
Ви гомоніть, лукаві, гомоніть...

Метушились, трохи злились білі мухи
В павутині весняної завірюхи...
Полонили, снігом вкрили (серце, руки, вуха)
Броунівсько–конвульсійні їхні рухи
Полонез весна бадьоро танцювала
Не соромилась босоніж – мить настала...
Почалися у красунечки потуги...
Божевільно турбувались вірні слуги:
Косолапий пробудив себе зі сну,
Полохливий маринарку запасну
Вбрав, щоб приступити до пологів...
А лісник, без зайвих монологів,
Набирає соку із берези
Знає бо жінок і їхні стреси...
Муркотіла молодь бек-вокалом
Під небесно-синім покривалом,
Вболіваючи за успіх повитух...
Диво-дивне, буйний вітер вщух!
Пахнуть есемески-первоцвіти,
Піснею струмок почав бриніти,
Смайлом сонечко підморгує згори -
Все заради тої дітвори!...

Ой, веснонько, білолиця молодице,
В час такий хвилюючий не спиться...

Зустрілися, на лавочку присіли,
пригладили розхристані чуби,
відхекалися і загомоніли,
торбину спогадів пожовклих розплели:

- А пам’ятаєш Стефцю як за Польщі...
- Ти з глузду з’їхав – маю ж я склероз,
парад на площі, черги і не борше!
Стривай, ще мій старенький хлібовоз...

- Совєти, бачу, все повитрясали
з твоєї запальної голови...
А як дівчат з «Просвіти» проводжали?
А у ліси летіли, мов орли!

- Бувало Йване... Краще забувати...
Ох, горді молоді були часи....
Коли ще в силах, лунко заспівати:
«Ой, там у лузі...» й спати побрести...

Вона:
У молодих усміхнених очах
Світилось сонце, з літом фліртувало
Неспокій бджілкою крутився по плечах
Кохай, літай і серце край – все мало...

Він:
Виразний погляд, усмішка скупа
На мужньому обличчі зблякли фарби
Розбавлені у роздумах – дарма...
Життя заманює ще дужче, як і паби

Вони:
Сплелися душі у чудний вінок
Барвистий, запашний, незрозумілий
Жагучий свіжий юності бузок
Звабливий гладіолус ніжно-зрілий...

Він:
Світися, моя зіронько, світись
На гордому моєму життєсхилі
Напіштував ночами... Ні, молився!
Жіночій вроді – вічній силі.

Вона:
Лукаві погляди скидала наче пух
В бездонній глибині його ховалась
А щоб вогонь палкої пристрасті не вщух
Метеликом у спогадах зосталась...

2002

Липневий ранок місто обійняв,
Кивнув грайливо до солідного мужчини,
Який зухвало вздовж алеї простував,
Горіли в нього очі, мов вуглини...

Пишався, присмаковував життя,
Навколо велич, розкіш і кар’єра
А поруч тінь галерою плила: («Це ж я!»)
Ох, яка постать – як у Гулівера!

Беззвучно посміхнувсь собі під ніс,
Мовляв, природа-мама добре знає,
В яке високе крісло він заліз
І як на ньому вміло управляє...

Піднялось сонце на смачний обід
Над головою сито спочиває
Іде панок наш, жалюгідний вид:
Сумний, понурий, мало не ридає...

За ним біжить маленька сіра тінь...
Про щось щебече, нітися, втішає:
«Збадьорся, друже, гордощі відкинь,
Нова посада вже тебе шукає.....

Не гнівайся, що скромна та мала
Не хнюпся, як ображена дитина...
Примчуся вранці швидко, мов стріла,
Поважна буду, горда, соколина!»

Не заспокоївся примхливий чоловік,
Хоч тінь-подруга лебедем плила.
Вчорашній спогад кропив’яно пік,
Амбіцій лезо вп’ялось, мов пила...


2000

Втекли світанки босоногі
В густе мереживо доріг
Скарбами спогади убогі
Сідають влітку на поріг

Все швидше сонце до полудня
жовтогаряче тягне тіло
Не поцікавлюся у грудня
Де листопади відлетіли...

В життя театрі урочисто
Щораз даються нові ролі
Роки бурштиновим намистом...
За компліменти вдячна долі!

Мрія вселилася в душу
Мрія жила в безнадії
Ти оживив мрію
Виплекав наче ружу

Мрія плющем стелилась
Мрія тягнулась до сонця
Мовчазно край віконця
Мрія до Бога молилась

В мрії любов палає
Мліють думки в ейфорії
Серце байдуже не вміє
Стомлено, стишено мріє

Поцілунки маскувались в подарунки
Від сердець палких пашілися пакунки
Кольорові, романтичні, дуже кльові
Орхідеї вбрались в мрії паперові
Галичанки – поставні панянки
Розважались: то в смішинки, то в мовчанки
Кавалери – ніжності манери
Раз у раз звертались до Венери
Мліли від зітхань кіноекрани...
....................................................
....................................................
У кондитерській ти запивала рани
У самотньому кутку - сумна картина
Не діждавшись свого валентина...

Я би м вийшла, як та пава до озерця,
Так ми вечір фіалковий країть серце
Ніжним сонцем, що з-за гаю визирає...
Там де любчик-рудочубчик м‘я чекає....

Батько лагідно казали: моя зоре,
Моя втіха і страждання, доню-доле,
Не віддам тебе за Тадека, чужинця,
За Дем’яна вийдеш, славного вкраїнця.

Бравий ґазда і поважний, і завзятий,
Як у батька будеш жити-раювати...
Як утне: «За гаєм, гаєм зелененьким....»
Хутко стане любим та миленьким.

Стерпло серденко зажурене дівоче,
Б’ється горличкою в грудях і тріпоче...
Воля ненькова незмінна і правдива
Й мати шепче: «Будеш з ним щаслива...»

Мої слізоньки поволечки втирались.
По весіллю милувались-любувались.
Літо збігло тихо. Вдерлось війни лихо.
Геть з старого дуба, чорнезна кручихо!

В партизанку мій Дем’ян подався.
Вірив в Україну, вірним їй зостався!
Віднайшли за гаєм, гаєм зелененьким...
Я зосталася з Івасиком маленьким...

Я рудий поважний кіт
На ім’я Товстун-Муркіт.
Все життя моє, мов казка
Ось, послухайте, будь ласка:
Мешкаю, як миша в сирі,
В своїй затишній квартирі.
На чуже не зазіхаю,
Бо скарбів я безліч маю.
У теплі люблю дрімати,
В вільний час м’яча ганяти…
Може так воно й не личить
Та на те вона величність,
Щоб влаштовувати гру…
Я себе не підведу!
Мене люди поважають:
М’явкну – двері відчиняють,
Смачно стіл мені накриють
І доглянуть, і умиють.
Я людей не ображаю,
Бо за друзів їх вважаю.
Так й живемо собі в мирі
В моїй затишній квартирі!

Додали знову полину
До злісно-терпкого зітхання.
Ти дві цигарки, я – одну
Спалили „за палке кохання”.

Із феєрверку почуттів
В душі занили сірі плями,
А ще... відлуння теплих слів,
Які плекались місяцями.

На тлі гарячої забави
Співаю оду я спокусі,
Тій, без вина що і без кави
Мене віддала в дужі руки.

Сказати НІ.. – немає сили!
Сказати ТАК... – не треба, може...
Ти, серце, зводиш до могили…
Чекаю… Розум переможе!

Летять незв’язані слова
У бездну місячної ночі,
Душа так прагне до тепла,
А ми миритись – не охочі.

Похмурі, тихі, мовчазні
Додолу опускали очі.
В цілому світі лиш одні
Любов вбивали опівночі...

2001

Ми народилися в епоху нелюбові,
Ми спопелялися від тисячі оков.
Сирій землі відали тонни крові.
Зморили голодом ту казку про любов.

Ми божеволіли як руйнувались храми,
Як розліталися палаючі хрести.
Розхристані, занедбані… Без тями….
Вже не літали, ледь могли повзти…

Ми сподіваємось епохи покаяння.
Клітинами складаємо себе.
В реанімацію зухвалого мовчання
потрапило суцвіття молоде.

Повітря чистого шукаєм безупинно –
Видіння ночі мучать знов і знов…
І не собі, нащадкам вже напевно
Присвятимо баладу про любов!

Чорно-білий ще зимовий день
У калюжах позмивав кольори.
Лиш одна розрада – світлофори,
І мобільний вперто: ні дзелень!

Чорно-білий прозаїчний день
Як сорока тріскотів шумами
Голуби дрімали під дахами,
Не уміючи дзвінких пісень.

Чорно-білий день як будній сон,
Як думок нав'язливих плеяда.
Голуби – лише одна розрада
Для кота що виліз за балкон.

Чорно-білий вже весняний час
Завтра подарує серцю втіху:
подих теплої землі з-під снігу -
як предтеча радості для нас.

Прийди у нашу спальню, Мій Королю,
Наступить час, запрошу і у душу...
Робити ран у ній я не дозволю.
Віддати спраглу ніжність мушу!

Твоя Величність, хай лиш забажає, –
До ніг впадуть розкішні подарунки.
І літня ніч рум’янцем запалає…
Проникне місяць нишком за лаштунки.

Твоя Міледі не засне до ранку,
Плестиме мріяння барвисто-кольорові,
Діждавшись солов’їного світанку,
Натхненням випурхне в сади медові.

Пройде величною і знатною ходою,
Чуття подружні загорне у шати.
Поміж інтриг і фрейлін – кам'яною
Буде нового бенефісу ждати…


2011

Із посмішкою Монолізи
та бойовитістю тетері
у мить складу твої валізи –
і виставлю мерщій за двері.

іди живи собі із миром,
не думай слати телеграми,
хоча канапки твої з сиром
я пам'ятатиму роками.

ІІ

не Жанні д’Аарк – звичайній жінці
ці тарарами недоречні
давно вмостився на печінці,
і краплі випито сердечні…

десь твоя барбі зачекалась –
шукай її в гламурних барах.
моє терпіння увірвалось.
дай, відпочину на Канарах.

Змішались мої почуття,
Мов фарби на брудній палітрі.
Лоскочуть думки таємниці буття.
Розгадки прості причаїлись в повітрі...
Твоє перехрестя спинило життя
Знаходжу стежину – не можу обрати...
У душу вселилась пуста метушня,
Обрубую крила – боюся літати.
Вікно своїм мріям колись відчиню.
Сьогодні світ сіро-реальний.
Не знаєш ціни дивослову «люблю»,
Так думай: акорд це рояльний!

1999

Кидають погрози нам осінні грози
Сірими дощами в будні дощові,
Я зітру руками твої теплі сльози -
Пробудили в темряві відтінки нові.


Не люблю дощу я – молюсь на росинки,
Що тихенько котяться по стерні щоки,
Скупі тії сльози – почуттів перлинки,
Продзвеніли ніжно в мене у руці.

Душі гордій сильній важко пережити
Водоспад жалю з смаком гіркоти,
Хоча житті можна все перетерпіти,
Та сміливо сльози в собі віднайти.