***

Криклива ніч мандрує головою,
охоплює повік твоїх магніт.
Мовчиш. Кричиш. У нотку із собою.

У тебе очі, дівчинко, червоні.
Скажи, впиваєш в себе присмак бід?
Тамуєш сльози димом на балконі?

Авжеж, тамуєш. Сякаєшся в крила.
В чорнявих легше знати про політ,
та не літати, бо таки несила.

Елізабет, збери надію в жменьку.
Держи так міцно, ніби там весь світ!
Елізабет, не плач, моя маленька.

Хоронять люди горе споконвіку.
Отямляться - а вже опав той цвіт.
Чекай, ще не роби з душі каліку.

Елізабет, не вічними є грози.
Тримають довго, але спинять хід.
Елізабет, він прийде. Витри сльози.

2013

На ліжку в лікарні лежав собі старець,
кістлявий і сивобородий.
Не міг він вже навіть піднятись без палиць.
Чекав на епіграф природи.
Він був не один. Вся велика родина
прийшла попрощатись із татом.
Побути з ним поруч в останню годину
і... дещо важливе спитати.
Першими слово взяли собі діти:
"Батьку, скажіть ради Бога!
Чому лікарі записали у звіти,
що в Вас - венерична хвороба?
Ви завжди навчали нас жити без бруду,
мов смарагд берегти своє тіло,
відкинути хіть, усіляку облуду...
Самі ж так прожить не схотіли?"
Тут з крісел піднялись, щоб злість десь подіти
сестри, залиті сльозами:
"Скажи, любий брате, хіба не хотів ти,
щоб правда була поруч з нами?
Чому ж тоді сам брав валюту нечисту?
Чому в тебе світ - то театр,
в якім критикуєш щораз чужий виступ,
а сам - видатний махінатор?!"
Завмерли у гніві присутні в палаті,
і раптом докірливим тоном
звернулась дружина... Теж мала спитати
щось в даного серцем й законом:
"Коханий, казав ти, що житимеш вічно,
що завжди будеш біля мене.
Невже це все було лише платонічно,
а ти лиш розігрував сцени?"
Старий посміхнувся, на бік повернувся
і визнав відверто провину:
"Я знаю, що сам жив невірно, що гнувся,
не питайте мене про причину...
Але... от ви, дітки, хіба не щасливо
живеться у власних вам сім'ях?
- задумались діти - щодень їм мов диво -
й схилили погідливо тім'я. -
А вам, мої сестри, завжди чисті руки
хіба не полегшили ношу?
- і сестри, що теж берегли цю науку,
покірно потупили очі. -
І ти, моє серце, моя люба доле,
чи не жила ти мов за стіною?
Вірячи в те, що не вмру я ніколи,
чи ж не було спокійно зі мною?"
- дружина закрила обличчя руками,
її плечі беззвучно здригались.
Слова не текли нічиїми вустами.
Вже всі із усім розібрались.
Старий ліг на спину, очі заплющив
й спокійно віддав душу Богу:
прожив він брехнею, себе лиш помучив,
та іншим дав добру дорогу.

2012