Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Олександр Менський (1970)



Художня проза
  1. Сон зимової ночі
    Село. Зима. На вулиці хурделиця. Для когось - це просто негода, а для мене, семирічного хлопчика - велике таїнство. Лежу на теплій печі та прислуховуюсь. Чутно, як у величезному череві печі тріскотять дрова, як завиває вітер, жбурляючи в шибку сніг, як владно підійшла темрява й заховала мене та хату в свої темні долоні. Баба вимкнула світло. Я знаю, зараз вона підійде до ікон, які висять в кутку і почне молитися. Тихо-тихо. Ніколи не міг розчути слів тих молитов, тим більше зараз, в таку хурделицю. Іноді бабця важко зітхала. Бувало плакала. Я не розумів чому.
    Закінчивши, вона лягла на ліжко, яке стояло навпроти місця, де лежав я.
    - Бабо, а Бог є?
    - Є.
    - А чому баба Уляна казала, що якби Він був, то у тебе не була б така гірка доля?
    Тиша.
    - Бабо, а чому ніхто не бачить Бога?
    - Бо не хочуть, - відказала вона, повертаючись на бік.
    " Цікаво, а який Він?" подумав я.
    Сон тихо виплив із темного кутка і своєю теплою рукою закрив мої очі.
    ...Я сиджу у батька на колінах. Він зовсім не змінився: блідий, густе чорне волосся акуратно зачесане назад, ледь рожеві губи. Такий, яким був чотири роки тому в день свого похорону. Тоді він мовчав, а я сидів біля труни і терпляче чекав, коли він прокинеться, не розуміючи чому голосить мати, а бабця затихла на його грудях.
    Зараз батько дивиться в мої очі і весело говорить:
    - Який ти дорослий. Справжній козак.
    Я міцно обійняв його за шию. Як добре стало на душі. Нехай там кінчається світ, все летить шкереберть, але надійні міцні батькові руки захистять від усього. Як затишно і спокійно з батьком. Мені хочеться розповісти, як довго я чекав цієї зустрічі. Що намагався ніколи не плакати, бо баба казала, що ти завжди з далекого неба дивишся на мене і я маю бути слухняним та сильним хлопчиком. Тільки іноді забігав за хату і нишком плакав у малині, щоб ніхто не бачив.
    - Татку, тепер я знаю який Бог. Він схожий на тебе.
    Сон обірвався. Я прокинувся. На вулиці тихо. Крізь темряву розгледів слабкий силует бабці. Вона сиділа на ліжку і плакала.
    - Бабо, що сталося?
    Вона швидко витерла рукою сльози:
    - Нічого, внучок. Це від старості.


    Коментарі (14)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Дуня
    Сашко гримнув хвірткою і що є духу джмигнув по набитій стежці. Подалі від двору. Подалі від бабиних рук, які, здавалося, ось-ось мають його схопити. А та з порогу селянської невеликої хатки кричала:
    - Ах ти ж гаспид, ах ти ж нечиста сила. Стій! Ану вертай назад. Кому кажу?
    Крик розчинявся у спекоті літнього вечора і вже ледь торкався маленьких вух Сашка.
    Він боязко озирнувся. Хатка зникла, лише чорний дах якось суворо виглядав з-за густих березових кіс.
    Вечоріло. Стомлене сонце ховалося за високим зеленим пагорбом. Земля видихала жар, який назбирала за день, зі своїх чорних грудей. Цвіркун заграв колискової.
    Сашко,весь червоний чи то від бігу, чи від образи, того нічого не помічав. Підтягнув старенькі штанці з великою латкою на коліні і швидко пішов далі стежкою. Через декілька кроків зупинився. Збоку на нього велично і якось гордовито дивилися будяки. Сміялися. Такого нахабства Сашко не міг витримати. Схопив невелику палицю, що лежала поблизу, та з криком: "Смієтеся,гаспиди. Ну, тримайтеся!.." - накинувся на колючих образників.
    Покінчив з усіма, закинув палицю. Він йшов до Дуні. Бідолахи Дуні, яку дитяче серце любило понад усе. Ні, ні, Сашко любив і матір, і татка, і Маринку, і навіть бабцю. Але ця любов була особлива.
    Блакитними очима вдивлявся в бік пагорбка. Крок, ще крок, і вже з'явилася суха Дуніна верхівка. Сашко кинувся бігти.
    Дуня, як завжди, зустріла його привітно. Затріпотіли маленькі листочки на єдиній ще живій гілці. Старенька Дуня теж любила Сашка і, може, від того ще жила. Згорблена, суха, але жива. Сашко любив залазити на цю єдину зелену гілку. Всідався зручно і... вони розмовляли. Хоча він говорив більше. А Дуня слухала,слухала. Чи то про далекі зорі, на які вони задивлялися, чи то про невідомі їй краї, в яких бував Сашко, або про особисте.
    Він приходив кожного дня, коли бував у бабці. Час спливав швидко, і коли вже треба було їхати в місто, обом ставало сумно. Сашко обіймав руками сухий стовбур і тихо-тихо шепотів:
    - Я повернуся, Дуню, не сумуй.Обіцяєш? - Вона відчувала його гарячу сльозу.
    Чому Сашко назвав її Дунею? Не знала. Але ім'я це подобалося.Поблизу стояла інша верба. Молоденька. Зелені листочки так і виграють завжди на сонці. А коли завітає вітер, то й заспіває веселої. Хоче і Дуня підхопити, але голос не той. Лише скрипить своїм старіючим тілом.
    А Сашко не любить цієї вербички. Ім'я дав - Холера. Він сам не знав, шо то означає. Але коли баба годує свою товсту свиню, а та мордою пхнеться до неї,вона б'є її, промовляючи: " Куди прешся, холеро?! "
    Йому здається, що молода верба глузує зі старенької Дуні, а та все це терпляче зносить.
    Пам'ятає Дуня, як кожної зими Сашко,такий закутаний, смішний приходить в гості, йде тихо-тихо. Аби не розбудити ( бо всі ж дерева взимку сплять ), підійде, прикладе вухо до стовбура. Слухає. І знову тихо-тихо відходить.
    А весною яка радість! З'являються маленькі, ще ледь зелені листочки. Затріпотять, засміються. І Сашко сміється...
    Але сьогодні він прийшов сумний. Навіть не привітався. Заліз на гілку. Сидить.
    - Не любить мене баба. Гаспидом називала. - Сашко не знав, що означає гаспид, але, здавалося, це було щось страшне, якщо поєднувалося з нечистою силою. - А все через Мар'янку. Давай в квача,давай в квача. Ну хіба він знав,що баба якраз підходить до дверей з глеком молока? Стукнув двері. Глечик - бац! Ех - Сашко з розпачу махнув рукою. На очах з'явилися сльози.
    Але треба повертатися. Він почав злазити. Став на суху гілляку, а та тріснула. В очах потемніло, так ударився об землю. Всередині немов усе обірвалося. Таке зло взяло на Дуню. Піднявся.
    - Щоб ти засохла, - пішов. Обернувся через пару кроків, докинув: - Гаспид.
    Наступного дня баба не пускала його з двору. Це було покаранням. Цілий день у Сашка боліла душа. Давила там, за грудьми, не давала спокою. Думки летіли до Дуні. Як він міг її образити?
    Вже вкотре в голові прокручував, як буде просити прощення. Підійде. Обніме і скаже: " Пробач мені, Дуню, не сердься". Ні. Упаде на коліна. А потім розповість дуже цікаву казку.
    Прийшов вечір. Сашко тихесенько втік з дому. Нехай буде що завгодно, але більше терпіти не міг.
    Біг. Лопотів своїми маленькими підошвами по збитій стежці. Навколо тихо.
    Сашко вдивлявся в бік пагорбка. Дуні не видно. Серце закалатало... На своєму місці стояла сумна Холера. Безсилі віти-руки торкалися землі. А де була Дуня, стримів свіжий пень. Навколо ж тирса, неначе кров після вбивства. Неподалік маленька гілочка, втоптана в землю, а на ній зелені листочки - Дуніна душа. Вона ще жила. Вона ще чекала Сашка...


    Коментарі (18)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -