Цінуймо мить, коли із рідними ми разом,
Цінуймо мить, коли знаходимось з близькими,
Бо прийде час, коли своїм наказом
Обов’язок нас роз’єднає з ними.

І кожен з нас без сумнівів й вагання
Із честю візьме зброю на плече,
Обійме рідних так, немов востаннє,
І серце в кожного у грудях запече.

Й поїдемо туди, куди покличе нас держава,
Де грошей бруд і чвари інтересів йдуть,
Людських життів горить де слід кривавий,
Де чорні квіти вибухів цвітуть.

Де твердим бути і неможна відступати!
Військовий хрест де треба з гідністю нести,
Де страх і відчай ворогу не можна показати,
Й потрібно стежкою обов’язку іти.

Та прийде час додому повертатись
І знов настане та важлива мить,
Якої рідні вже не можуть дочекатись,
Де серце знов у грудях защимить.

Обіймуть шию ніжні рученята
Дрібні сльозинки заіскряться на щоках
І знов почуємо дитяче «Здрастуй, тату!»
«Я так скучав увесь цей довгий час!»

Лиш в мить оцю ми зможемо спинитись,
Лиш на хвилину зможем дати слабину,
Скупій сльозі дозволимо з’явитись
Й ніхто нам не поставить це в вину.

Тож всіх зі святом вас, панове оборонці,
Хай Бог від бід завжди оберігає Вас,
А на життєвій ниві завжди світить сонце,
І буде мир в країні повсякчас!

березень 2019 року

Тут думи в відчаї проходять
Бринить душа, немов струна
І знов спокою не знаходить
Кругом де глянь, скрізь далина.

Немає милого обличчя
Очей блакитних теж нема,
Тут все чуже і все незвичне
Навколо лиш одна зима.

Де ти кохана, серце моє
В цей хмурий і зимовий час?
Немов у кішки тіло твоє
Хотів би пригорнуть хоч раз.

Відчути губ медових дотик,
Серденька палкого биття,
Твій блиск очей немов наркотик
Нема без тебе тут життя.

Лиш існування день від днини,
Із дому спогадів тепло,
Тебе б на мить, хоч на хвилину
З тобою все щоб ожило.

Щоб знов хотілися літати,
Щоб серце знов, як в юнака
У грудях почало стрибати
Й накрила хвиля враз п’янка.

Жага і пристрасть, знов зізнання…
Пірнуть у вихор почуттів,
І кожен раз, немов в останнє,
Щоб весь у полум’ї горів.

Та ось я відкриваю очі,
Це все - думки, і все - дарма...
З тобою поряд бути хочу,
Але навколо знов зима.

Січень 2019

Прийшла зима, сніжок рипить,
Лапатий іній огортає верховіття,
Затихло все і ніби спить,
Мов тиші крок ми чуєм крізь століття.

У білій ковдрі села і міста,
Сади дрімають, поле, гай і річка.
Прийшла пора спокою золота,
І лиш дорога поміж них, мов стрічка.

Куди біжить, звивається і мчить?
Когось із далини додому повертає.
Когось загубить, знайде чи провчить,
А ще когось у світ випроводжає.

Вузька, терниста, звивиста й крута,
Чи, пак – простора, рівна і широка.
Та в кожного із нас вона своя,
Веде у далечінь, куди не сягнеш оком.

Та я стою посеред роздоріжжя,
Навколо тиша, а у серці сум’яття,
І душу рвуть на частки думки хижі,
Бо все в них є – й рішучість й каяття.

Куди ж іти, у бік який податись?
Уліво, вправо, чи, можливо, не туди?
Стрибнути уперед, чи, може, повертатись?
У кого б запитати, все ж куди?

Ось зараз сам сиджу я на узбіччі,
Вже й не здається, що прийшов із далини.
Хоч крізь роки дивлюсь сміливо людям в вічі,
Та погляд відвертають все вони.

І вже не сила більше тут чекати.
Несправжні друзі розійшлися хто куди.
Пора прийшла самому вже вставати,
Молитись Богу і вперед іти.

Душа поволі бурю вже тамує,
Та й досвід за плечима не носить.
А мозок знов гаряче серце чує
І знову хочеться на повні груди жить.

Зима ж пройде і потечуть струмочки,
І сонечко всміхнеться знов мені.
Розквітнуть квіти, з’являться листочки
І серце втішать знов пташок пісні.

Ми можемо усе, лиш варто захотіти.
Потрібно тільки встати і уперед іти.
Спинялись ми для того, щоб лиш перепочити
На цій складній дорозі до кожного мети.

березень 2013 року

Вогонь і лід сплелись в одних очах,
Мовчання сум і радості розкутість.
Цей дивний погляд, наче хижий птах,
Життя якого ризик і рішучість.

Відваги нотки й ніжність в цих очах,
Спокуса слів, немов омани дотик,
Життєва стійкість в них, хоч і місцями страх,
Загадка, чи відгадка – хто ти?

лютий 2012 року

Буває люди плакать хочуть,
Що їх серця, мов лист тріпочуть
Від подихів життя вітрів.
І добре це, якщо ти зрозумів
Чому сидиш ти й голову схилив...
І тугу взявби і полив
Сльозами смутку тихого життя,
З якого ще немає вороття,
Життя, що мовчки в очі заглядає,
Махне рукою... і байдуже так зітхає,
Що серце аж судома зводить,
Тому що сенсу в існуванні не знаходить.
Бо радості й тепла у ньому є багато
І хочеться комусь його віддати;
Та де ж вона, ця дивна "хтось"?
Не раз сказать вже довилось,
Не два, не три, чотири, п"ять...
А почуття, чомусь, все сплять.
Кого все ждуть, кого чекають?
А дні все швидше проминають,
Й не можна біль цей втамувать...

2005 рік

Життя наше - це сіре сьогодення
В очі зазирає нам щодень,
Коли немає в ньому радості й натхнення,
Коли не грають струни серця нам пісень.

Гірко й прикро так стає до болю,
Та душа не потребує тут нічого,
Бо вона і втих, хто має сильну волю,
Бажає всього-навсього простого,

Щоб враз хотілося нам плакати й радіти,
Плекати і творити, мов митець,
Щоб прагнути теплом своїм зігріти
Лишень одне із тисячі сердець.

А варто подивитися лиш довкола,
Облишити всі клопоти і час
І пригорнуть людину, що ніколи
На хвильку навіть не лишала нас.

І оком ми не встигнемо змигнути,
Як теплом наповниться весь день
І уже не зможемо заснути...
Й серцю так захочеться пісень,

Що будемо ми плакати й радіти,
Плекати і творити, мов митець,
І будемо теплом своїм ми гріти
Це найдорожче із усіх земних сердець!

2009 рік

Сталось це так дивно й загадково,
Час враз зупинивсь на одну мить,
Бо зустрів я мавку випадково
І не знав тоді я, що робить.

Побачив чарівні і лагідні очі
І голос чудовий чув лише мить,
Та сняться вони мені кожної ночі,
А голос, мов пісня у вухах бринить.

Її посмішку добру легку і милу
Завжди я в серці буду нести.
Зі слів цих ти мабуть уже зрозуміла,
Що фея казкова звичайно - це ти!

2004 рік

Можливостей у всіх багато,
на все потрібен тільки час,
щоб вміло їх опанувати,
та скаже це не кожен з нас.

Дивитись можна, та не бачить
і слухать можна, та не чуть...
сміючись можна гірко плакать,
а памятаючи забуть.

Людей не можна в мить судити,
хай собі кожен скаже з нас,
і першим враженням лиш жити,
та робим це ми повсякчас.


2005 рік

Проходить день, проходить ніч
І час проходить - не спинити.
Й не знаєм ми, а в тому річ,
Що все життя вчимось ми жити.

Вчимось ми краще існувати,
Та жити краще не вчимось.
Вчимось ми більше здобувати,
Та віддавати не вчимось.

Отримати вчимось, що хочем,
Та, що потрібно не вчимось.
Вчимось щодень твердими бути,
Та співчувати не вчимось.

Бажань у кожного чимало
І з дня у день вони нові,
І вже, що є - того нам мало,
Нове щось знову в голові.

Коли ж зупинимось ми, брате,
Знов серце чуть почнем своє?
І зрозумієм, що багатий -
Душа багата в кого є!

2011