Цей вiрш я написала двадцять п'ятого лютого
Тисяча дев'ятсот шiстдесят сьомого року.
Я точно датую його, бо все мене лають,
Що нема в моїх вiршах ознак часу.
Кажуть, такi вiршi могли бути написанi
І сто, i двiстi, i триста рокiв тому.
Кажуть, такi вiршi можуть бути написанi
І через сто, i двiстi, i триста рокiв.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Жiнки плакали, коли їх залишали кохані?
Я не думаю, що через триста рокiв
Вони будуть цьому радiти.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Люди боялися смертi?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Вони будуть чекати смертi, як визволення.
І хiба я винна, що триста рокiв тому
Зраду карали смертю?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Зраду вважатимуть доблестю.

Простiть мене,
Що я схожа на своїх прадiдiв.
Простiть мене,
Що я схожа на своїх правнукiв.
Бо ж я - та ланка,
Що з'єднує минуле з майбутнiм.

Не можу про Вкраїну патетичним тоном
І в екстазі солодкім не завмираю.
Колись я тягала носилки з бетоном,
А зі мною - Розенберг Рая.
Були обом безрадісні ночі,
Пересилки, "параші", етапи,
І в час перевірок на грудях дівочих
Чужі безсоромні лапи.
Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці.
І що ви розводите мені теорії
Про засилля жидівське всюди!
Той, хто бачив тюремні зорі,
Довіку їх не забуде!
Хай інший копається в історії гної,
Між покидьками кривди дрібні збирає,
Та я пам’ятаю: носилки зі мною
Носила Розенберг Рая!

1966 р.

Коли на губи мої сходить важка німота,
Така німота, що мовити слово несила,
Прийди до мене, давня пісня проста,
Що мама співала, коли ще під серцем носила:
Про чисте поле, про синє море,
Про червону калину з темного лугу,
Про силу козацьку, що ворога зможе
Та про гірку материнську тугу.
Щоб в полі лунало, щоб в небі бриніло,
Щоб підступало сльозами до горла.
За хвилю слова — роки мовчання.
Я згодна, доле, на таку плату.
І тільки потім довгими ночами
Над чужею піснею сиджу і плачу.

11.07.1972р.

Межи мною і вільним світом
Були дроти, в п'ять рядів натягнені,
І з вишок, суворо і непривітно,
Дивились хлопці, в форму одягнені.
Та якби до мене з'явилась фея,
Що може виконати прохання кожне.
Я б не стала просити в неї
Забрати в мене життя тривожне.
Я б не схотіла прожити по-іншому
Жодного дня, ані жодної хвилі.
Всі мої дні, у минулому лишені,
Шрами у серці моїм залишили.
Тільки ж, якби не минуле, не пройдене.
Не було б і мене, а була якась інша.
Я бережу свої згадки, мов ордени.
Від себе відмовитись - зрада найгірша.
Я знаю: майбутнє в нас буде погоже,
Неправда і зло відійдуть у минуле.
Тільки забути його я не можу,
Не вимагайте, щоб я все забула.

1964р.

Для мене "культ"- не абстрактне поняття,
Не історія, стара, як легенда.
Для мене "культ", коли хочете знати,
Це молодість, за гратами проведена.
Це не розмова, коли робити нічого,
Не запізнілі жалі та зітхання,
Це - мої вірші на столі у слідчого
Про першу весну і про перше кохання.
Липи розквітлі вливаються в вікна.
Вальс із парку кличе до танцю.
А я ось зараз признатись повинна...
А в чому ж я, власне, повинна признатися?
Для мене електрика - не світла озерця,
Що їх ліхтарі розливають у темряві ночі.
Вона мені стала пороком серця,
Ранніми зморшками підкреслила очі.
Це, може, не має великого значення
І в історії ніяк не позначиться,
Та коли у дівчат були перші побачення,
Коли їм хлопці почали всміхатися,-
Я заповнювала блоки бетоном,
Я розвантажувала баржі з цементом.
Я дуже пізно познайомилась з капроном
І ще пізніше - із перманентом.
Та якби до мене з'явилась фея
Що може виконати прохання кожне,
Я б не стала просити в неї
Забрати в мене життя тривожне.
Я б не схотіла прожити по-іншому
Жодного дня, ані жодної хвилі.
Всі мої дні, у минулому лишені,
Шрами на серці моїм залишили.
Тільки якби не минуле, не пройдене,
Не було б і мене ось такої, як зараз.
Я бережу свої згадки, як ордени,
Найстрашніша із зрад - це себе зрадити.
І якщо я все це разом з країною
Змогла перетерпіти і подолати,
Значить, стала я мудрою,
Значить, стала я сильною,
Значить, в світі ще мушу зробити багато.

1964р.

Хочете — приймайте на віру,
Що зі мною вчинили:
Зняли з мене шкіру
Та й вичинили,
Та й пошили чоботи,
Чоботи на рипах,
Та й сказали: — Чого ти
Холодна, як риба?
Взувай-но на ніжки
Та вшквар гопака.
Та ну ж, не маніжся!
Ач, горда яка!
... Ну що ж. Станцюю. Гаразд.
Бог дасть - не в останній раз.

8.07.1963р. Москва

Сказали птиці: літати доволі!
На десять років позбавили волі.
Досить з вітром в піжмурки грати!
Кинули птицю за мури, за грати!
А якій літалось, а як їй любилось...
Ах, як її серце у розпачі билось!
Роки пройшли. Змінилась погода.
На птиць, щоб у клітках, минула мода.
Прийшли урочисто, з щемом у серці,
Під бурхливі оплески відчинили дверці
— Злітай, птице, у чисте небо!
Глянь, як довколо весняно, травнево!
Співай пісні, вий гнізда із рути,
Лише... узгоджуй свої маршути.
А птиця за дверці ступила несміло.
А птиця крилами змахнула невміло.
Ох, пізно ти, доле, двері відкрила!
Бо де ж полетіти, як всохли крила.

23.01.1965р.

Ой, повезли Галю темними лісами,
Прив'язали Галю до сосни косами...
А щоб слухала батька-матір,
Та не рвалась в широкий світ!
І стали біля неї сосни на варті,
І до ніг їй послався калиновий цвіт.
І виходили з гущавини сарни й лисиці,
Не насмілювались ближче підійти.
І тільки конвалія принесла росиці,
Щоб губи зволожила в час самоти.
Ой, Галю, Галю, сестрице Галю.
Пройди крізь вогонь, крізь смертельну муку.
Брате мій вірний, темненький гаю,
Не видай нікому пекучого смутку.
В темному гаю вогонь догорає,
Сосни застигли годиною пізньою.
Всі смутки та болі серце вбирає,
Щоб потім зробити їх власною піснею.


11.11.1971р.

А я, неначе крамолу,
В душі несу,
Що площу звали Красною
Не за красу.
Лиш дурень повірить відразу,
Що тут початок землі.
... Крик передсмертний Разіна
Було чути в Кремлі.
Хай на доноси майстер
Точить перо,
Та звали Москву матір'ю
Не за добро..
Не стану критись з думками -
Вони ж не нові:
Стоїть вона, білокамінна,
На сльозах та крові.
Було над Москвою димно,
Та блискучі ж слова!
Прославилася Ходинкою
Красуня Москва.
А може, про це не будемо
Замнем до пори!
Займатися словоблуддям
Усі ми майстри.


7.11.1967р.

Кажуть, що ми ображені,
Кажуть, що ми зневірені,
Почуття на терезах важимо,
Розмовляємо словами сірими.
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція!
Не обпалюють полум'ям скроні
Наші мрії убогі та куці.
Юнаки запустили бороди,
А дівчата в штани залізли.
Що ж! Давайте рахунки зводити,
Комуністи наші залізні
Ви, що слухали в Жовтні «Аврору»,
Що горіли чуттями святими,
Так повірили легко і скоро
В підлу зраду своїх побратимів!
Розтрощили царську корону,
Викидали ікони з порога.
А самі, без церков і без трону,
У шинелі воздвигнули бога.
А кулі усі смертельні —
Чи з Руру вони, чи з Уралу.
І не Сталін сам, і не Берія —
Ви своїх побратимів стріляли.
І щоб це не вернулось знову,
Щоб так не спіткнутись, як ви.
Ми нікому не віримо на слово,
Ми не віримо в правду Москви.

1966р.

Коли у Києві ховали Чорновола, –
У місті, сповненому пам’яті віків, –
Печальні люди сходились довкола
І несли сотні, може й тисячі вінків.

Жінки ридали: – Вбили, ой, убили!
Чоловіки стискали кулаки,
А над юрбою сині, жовті, білі
Пливли вінки.

І перша бджілка вилетіла з вулика –
Її послала в світ бджолина рать.
А тут же того цвіту повна вулиця!
І стала бджілка свій нектар збирать.

Сльоза у когось в оці золотіла,
Дзвеніли дзвони, аж земля гула,
А бджілка все летіла і летіла –
Вона одна щасливою була.

30 березня 1999р., Київ

Над труною Славка* говорили не ті,
Що зустрілись йому в молодому бутті,
Довгі роки з ним поруч були у житті,
З ним долали провалля й урвища круті.
Розгубились вони... А в життя суєті
Приліпились до нього не ті, ой, не ті!
І були їх слова і фальшиві й пусті.

* Вячеслав Чорновіл

30 березня 1999р., Київ

Сиджу в кав’ярні маленькій,
п’ю каву,
чорнющу, як ніч,
і гірку, як доля моя,
і все чекаю ще
на руку твою ласкаву,
і вслухаюсь в глибини пам’яті,
чи почую твоє ім’я?
Та вже не надіюся,
що колись-то отримаю Нобеля,
хоч би й писала
до знемоги,
до самозабуття,
бо після голодоморів,
концтаборів
і Чорнобиля,
що напишеш,
щоб вразило більше,
aніж саме життя?
Я вже знаю,
що не об’їжджу всю Європу,
а де вже, щоб побувати
на іншому материку,
а проте не наливайте
в чашку мою сиропу –
ні на що не проміняю
долю свою гірку.
Бо кожна моя сльоза
вже діамантом стала,
а кожен мій чорний день
в небі зорею сія.
Крутою дорогою йшла,
та дійшла таки – не пристала.
В маленькій порожній кав’ярні
п’ю чорну каву я.

І все вернеться на круги своя,
І вийде правда, i промовить слово.
Дороги, що ходила ними я,
Постеляться менi пiд ноги знову.

І я знайду тi молодi слiди,
Почую пiсню, що тодi звучала.
З тих чорних днiв неволi i бiди
Поезiї витоки i начала.

Вона пробилась i зiйшла до нас,
Як сонце весняне у далi синiй.
Сильнiше всього в цьому свiтi – час,
Та перед правдою i вiн безсилий!

Сто раз убита, оживе вона,
І гляне в душу, i промовить слово,
Проклятi i забутi iмена
Повернуться й засвiтяться нам знову.

Чотири пори року...
Чотири пори дня...
Аргусом золотооким
Дивиться в небо стерня.

Вітер осінній сердитий
Несе по асфальту сміття.
Родитись. Трудитись. Любити.
Думати про життя.

Земля вже чекає снігу,
Що ляже на тихім світанні.
...Неначе читала книгу,
І от вже сторінки останні.

В лісі, в полі, а чи в городі
Раптом стану, на мить завмерши.
Розчиняюся я в природі,
Мене все менше і менше.

Випромінюються з мого тіла
Здоров’я, врода і сила.
Юність пташкою відлетіла,
А я ж: “Не лишай!” – просила.

Час тече крізь мене рікою,
Розмиває мене, розчиняє,
А я не порушу рукою,
Вже мене взагалі немає.

Тільки вітер зірветься і стишиться,
В небі ангели заспівають,
Тільки щось невидиме залишиться –
Душею його називають.

Ангеле Божий, хоронителю мій!
Бережи мене і вночі, і вдень,
Коли сонце пече і коли сніговій,
Від хижих звірів і злих людей.

Ангеле Божий, Хоронителю мій!
Коли горе чорний день принесе,
Коли сльози пекучі підступлять до вій,
Дай мені силу знести усе.

Ангеле Божий, хоронителю мій!
Над Тобою небо ж таке голубе!
Коли в серці моїм загніздиться змій,
Дай мені силу здолати себе.

Тут доля почалась моя,
А доля міста значно старша.
Не воля княжа чи монарша
Отут, де річка Вілія,

Його звела, а предок наш
Сюди прийшов. Тут квітли липи.
І він сказав: - О, як тут ліпо!
І коней відпустив у спаш.

Та втім же, він тут був один,
То ж шкоди не було нікому,
І, може, декілька родин
Прийшли ще рік чи два по тому.

Щоб їх від ворога беріг,
Вони отут звели остріг.

Тобі я цей вінок сплела,
О місто юності моєї!
Тебе увінчують лілеї
Довкруг шляхетного чола.

Стрічало гідно ти заброд,
Та нагороди не потрібні:
Твоїх нарциcів зорі срібні
Дорожчі всяких нагород.

Десь вітер у садах затих,
Не подолав кущів бузкових,
А з вуличок твоїх крутих
І легендарних і казкових

Героїв тіні бачу я.
Тут доля почалась моя.