Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Максим Холявін (1987)



Інша поезія ⁄ Переглянути все відразу

  •   ...
    Сивий дідусь, літописець Час,
    не лишає можливості для репетиції,
  •   ...
    Я свідок воскресіння Аралу.
    Я свідок відходу Бориса Стругацького.
  •   ...
    Ця Музика настільки я,
    що в плеєрі коли здійметься крик –
  •   ...
    Нічному небу ліхтарі ввіряють душу.
    Двадцять третя. Вітер. Місяць
  •   ...
    Перші дні рудої ломоти,
    не витримала синь вогню – сіріє
  •   Шамани
    …і навіть якщо нам не вдасться усе розрулити,
    на землю покинуту прийдуть суворі шамани,
  •   ...
    Із цим іронія не може впоратися,
    усмішка стає серйозною,
  •   ...
    Людина народжена, щоб закричати,
    і кров берегти варто тільки для того.
  •   ...
    Відкрий мені дива свої й усі гріхи свої, Європо!
    Твої рівнини й гори, пляжі та ліси, пожовклі сторінки
  •   ...
    Колись піде… усе живе… в туманну далечінь
    (набридло уявляти смерті полог чорним,
  •   ...
    Загадка, яка сама в собі несе відповідь –
    метафора… знак питання в гіллі абрикос…
  •   Мегаполіс
    Знаходити там життя,
    між покинутих скель,
  •   Азовські містерії
    Я навіть не молюся вже – танцюю,
    себе твоєму віддаю вогню, Азове!
  •   ...
    Наші душі зважать з піском,
    тіла розпиляться на ґрунті.
  •   ...
    В мене вросли твої тумани і метро,
    твої гарячі та холодні води, побутові
  •   Приозів'я
    Медова земля – тут повітря таке золотаве,
    ізотерми плетуть свою сітку, як ті павуки.
  •   Лютий
    Таємниця - час занурення в зимову далечінь,
    таємниця – випірнути з чорних вод у березні,
  •   Ewige Wiederkunft
    Коли помру – не піду нікуди,
    я вперто заперечую вокзал,
  •   9-й поверх
    9-й поверх – вертикальний край землі,
    перед вікном вона у невиразній маєчці червоній,
  •   Залізний хрест
    Не дивився на хрест! його постать над полем приваблює
    око слабке, й воно варте того, щоби вирвати й кинути геть.
  •   ...
    Клубок із теплих закутків
    у вовні, сплетеній із заморожених краплин,
  •   ...
    Я запишуся добровольцем в армію Весни,
    над київськими шанцями блакить – її корогви,
  •   Дарниця
    Яка радість за фіранками мінору причаїлася
    і слухає, як люди шелестять біля метро?..
  •   Берег
    Сидіти на березі Вічності,
    бо ти сам є той берег.
  •   Гімн Дружбі
    Нас ліпила Природа з поганої глини,
    проте добрий дала нам вогонь.
  •   ...
    І мабуть не мабуть, і мактуб є мактуб,
    і назад не вертає дорога ріки, і попереду вже
  •   Небо обертається щоками...
    Небо обертається щоками: ліва – біла, права – чорна.
    Дивиться на мене ластівкою й вороном,

  • Інша поезія

    1. ...
      Сивий дідусь, літописець Час,
      не лишає можливості для репетиції,
      гострим пером в партитурі карбує
      знаки, воліли б які приховати, не дасть
      бути так, як хотілося,
      буде все, як було.
      Помилок не пробачить,
      не буде милості, як зіграли – позначить.
      Симфонії наші
      все більше походять на злий авангард,
      карнавал з розбиванням о стіни голів,
      як не чули б себе – навіженим воланням
      у нотах звертається оперний спів,
      дисонуючий камінь… дисонуючий камінь…
      в кострубатості слів
      й жалюгідних діянь.

      Але десь в купі нот
      залишається карб, сивий Час справедливий,
      перемоги в двобоях, усміхнений голос
      й гармоній прозорий класичний мотив.
      Алмази в багні
      залишаються тим,
      хто прийде вслід за нами
      і вириє гнів із глибин,
      біль і білий метал
      перетворений в силу
      напружених спин,
      із гарчання і крику
      відлитий
      у глиняних формах кантат,
      до планети
      обернений спів.
      Саме так…
      Розставляє крапки і знаки альтерації Час,
      імпровізації підвищуючи якість…
      Так дерева зростають в нас,
      на шматочках геніальності.
      ***



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. ...
      Я свідок воскресіння Аралу.
      Я свідок відходу Бориса Стругацького.
      Речі такі зобов’язують прагнути
      бути мудрішим…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. ...
      Ця Музика настільки я,
      що в плеєрі коли здійметься крик –
      стає більше мене,
      навушники – щити проти метро,
      настільки ствердно Музика звучить,
      що відступає натовп –
      дихати вільніше.

      Якщо злетять акорди до височини –
      злечу з ними разом,
      коли ти віриш в мене так,
      у Неї вірю як –
      разом полетимо.

      "Amor Fati"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. ...
      Нічному небу ліхтарі ввіряють душу.
      Двадцять третя. Вітер. Місяць
      дивиться блакитно-срібним оком майстра
      на чорно-синій вальс містерії.
      Безумство. Тіні. Духи
      прочиняють вікна й двері,
      кличуть, ваблять, за руку ведуть сомнамбул
      танцювати на карнизах.
      Осінь. Хмари. Каравани
      небом сунуть над містами
      в храм розчахнутого Сходу,
      з вікон стягують офіру – неприховану відвертість
      (в місячному сріблі краще
      видно сховане від Сонця).
      Ніч. Здіймає. Вгору. Крила.
      Хоровод рудого світла –
      з ліхтарів злітають душі,
      пестять небо – з нього злива.

      "Amor Fati"

      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5

    5. ...
      Перші дні рудої ломоти,
      не витримала синь вогню – сіріє
      простором обвугленим,
      вичавлює зі шкіри воду –
      заливати катастрофу,
      після зливопаду
      звітуватиме Зимі
      на груднях
      про витрати,
      поки на деревах
      лежатимуть вологі чорні тіні,
      поки між дерев
      блукатимуть відлуння душ,
      холодним протягом із підвіконня
      хвилюватимуть фіранки,
      і в просторі зникатимуть акорди,
      секунди вловлять частоту тонку
      між тиші й шуму,
      серед ліній віддзеркалень
      в шклі трамвайнім,
      бачених у мить після малого сну.
      …тремтітимуть ще довго проводи
      від доторку минулого, злетілого із листя,
      допоки на полях не сяде,
      не перетвориться на сніг… і світло.

      "Amor Fati"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Шамани
      …і навіть якщо нам не вдасться усе розрулити,
      на землю покинуту прийдуть суворі шамани,
      притягнуть з собою в кишенях тотеми і бубни,
      поставлять шатри та вігвами на наших кістках,
      і слухатимуть з уст Землі про бездарну трагедію спогади,
      куритимуть трави й гілки, виганяючи гніву криваві сліди
      із повітря й лікуючи рани Землі під ударні та спів горловий.
      …Хоч би й сядуть на ребра збілілі орли –
      принаймні, така з того користь…

      "Amor Fati"

      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. ...
      Із цим іронія не може впоратися,
      усмішка стає серйозною,
      між листям осіннім у тінях вечірніх
      видно таємні стежини демонів,
      і самих їх побачити можна край ока,
      не затримати в пам’яті риси, нажаль,
      але скидаються на тіні від людей,
      укритих довгим хутром.
      Ти підеш услід їм, небезпечно допитливий,
      ти отямишся сам десь посеред дерев і кущів,
      ти подивишся в небо глибоко засинене,
      усвідомиш до мозку кісток, що – один.
      І розтягнуться руки, і покриються листям,
      поміж органів збільшиться місця повітрю,
      і полинуть пташиними співами очі
      вбирати незнані досі кольори.
      У відкритому світі надвечір – холодно,
      і ковдру непросто знайти,
      невблаганно закони матерії
      зітруть з долонь обіцянки і плани,
      надії біг спинить заглиблений спокій,
      з ним зупиниться страх, і відкриється грудь
      до плетіння тіней, і здригнеться вогонь,
      але витягне тіло своє знову,
      стане горіти рівніш і повільніше, ти…
      Ти не більше, ніж тінь,
      і не більше за похит гілок на вітрах
      з безкінечного Сходу, проте,
      ти не менше, ніж вдих – обіцянка
      осяяння трошки вогнем,
      серед значень всіляких – краплина тепла.
      …кроки тихі пошурхають далі від тебе,
      злетить хмарою гайвороння звідси демон,
      тобі осені трошки насипалось в душу,
      в осінь трошки душі кроком тихим пішло…

      "kulturkampf.in.ua"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. ...
      Людина народжена, щоб закричати,
      і кров берегти варто тільки для того.
      Поглинути масу світла,
      під серцем відпустити тятиву,
      із рота хай летить – стріла,
      чи не людина кращий лук для бога Сонця?

      "The Angelic Process - Bleedbeliever"

      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. ...
      Відкрий мені дива свої й усі гріхи свої, Європо!
      Твої рівнини й гори, пляжі та ліси, пожовклі сторінки
      твого довічно нестаріючого тіла, широкі груди й стегна-береги,
      потоки сліз і насолоди гук у співі крихітних пташок на сході Сонця,
      твоїх безсмертних мертвих і живих, великих і малих,
      несправедливість і великодушність, нещирість і за правду на вогонь
      маленький крок – для людства і недолюдства у вічність…
      Скажи, скажи, не треба більше таємниць, не треба дурощів,
      бо надто вже старі з тобою ми, твої загублені облудні діти,
      пасинки твої, ще замолоду сиві… жертви і боги, по правді – гумус,
      пелюстки квіток коротких весняних, підсічений під корінь колос…
      То може, буде хліб? Пали вогонь, налий вина собі, та розкажи,
      хоча ні час, ні місце не підходять аж ніяк на сповідальню,
      проте коли те буде, вже коли, як у твоїх соборах ґвалт невинних,
      ти розкажи, ти розкажи, і стане легше нам, зомлілим,
      із ночі сходитиме день, ж бо вічно так ісходить сходом,
      ти розкажи, і буде хліб, і буде щастя невимовне,
      коли помре тягар із літ, заліза змішаного з кров’ю,
      ти розкажи, ти заспівай, проти вогню свого безсила,
      як в пекло падатиме рай, як рай народиться із пекла,
      як хвилі ляжуть на пісок, на мармур, на папір, на шкіру,
      зітруть війну, і мир зітруть, і заберуть усе в могилу,
      залишать тільки пару лун від фресок і посеред тріщин,
      вона летітиме все вище, допоки стане сторінок…
      ці крихти віддамо птахам – нехай летять понад руїни,
      не вберегти нам наше тіло, то хай у них воно – горить…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. ...
      Колись піде… усе живе… в туманну далечінь
      (набридло уявляти смерті полог чорним,
      зі світла ж бо усе іде, а видно нам потому – попіл)
      натомість інше вийде… з-за
      лаштунків невідчутних оком,
      для музики доля одна – зникати,
      аби з’являтися ізнову.
      Я буду сумувати, - правильні слова,
      не зупиняти – правило найкраще,
      amor fati, як любить кожна форма
      його і спокоєм наповнена за крок…
      Іде старе в траві – воно перемогло,
      бо бачило цей світ крізь кров і через щастя,
      тепер минуле – райдужна сльоза
      тече щокою в ніч зорею – чергувати,
      щоби опісля тисячі та сотні ще часів
      на ранок знову світ вітати…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. ...
      Загадка, яка сама в собі несе відповідь –
      метафора… знак питання в гіллі абрикос…
      Чорне, жовте і синє, і спалах зеленого шуму
      в стрункій композиції.
      Накладає на очі склепіння, зводить храм
      геометрії дивної. Описати його я хотів би –
      на умі лиш самі метонімії, заспівати його
      я хотів би – все одно вийде щось невимовне
      з усіх найголовніших стихій і священної тиші
      у час близько шостої – ранку і вечора літа…
      Я не маю роз’яснень, але загадка вже сама відповідь.
      Мені зверху всміхається знак питання в гіллі абрикос…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Мегаполіс
      Знаходити там життя,
      між покинутих скель,
      де по хвилях рябить ненавмисне,
      де по стрілках, як сльози, біжать
      сподівання й краплини дощу.
      Захід Сонця крізь сині вітрини
      у потребі шаленій вечірнього чаю,
      палива усмішки, добрива для розмов.
      І ти собою місто накриваєш,
      як скатертиною святковий криють стіл,
      і ставлять тости ліхтарів,
      і гублять крихти на підлозі,
      й злітаються на те птахи –
      найбажаніші гості.
      Витягуються лінії криві
      кривавим габаритним кольором,
      врізаються у всіх живих
      і розпадаються асоціацією.
      Папірці, листівки, метелики,
      рідке листя, спасіння трубот
      й тишина плями чорного вечора –
      в чашці… зорі напроти,
      за межею твого власного «я».
      Звідти часто так дихає холодом,
      довелося скліпати спіраль
      й нанизати на неї тепло
      з нервів власної електростанції,
      ловлять часто вони, як антени,
      сигнали з тянучих дистанцій,
      і ти більше вже, ніж не один,
      завивається піна галактикою
      по прокавленим тісним судинам,
      по зеленим розводам млосним
      від колишніх палких поцілунків
      на рум’яних загублених вилицях.
      Ти розчинений в просторі вулиць,
      ти зігрітий до першої станції,
      поки стрілки летять у прострації
      кататонічно свободних хвилин.
      Відкривай і знайди там життя,
      твоя місія в відсутності місії,
      без напрямків і каяття,
      в колооберті вічної вісім.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Азовські містерії
      Я навіть не молюся вже – танцюю,
      себе твоєму віддаю вогню, Азове!
      мені так дивно – винищення тіла
      зсередини – ціна кохання й поклоніння.
      І демони, й боги всі тут зібралися на шабаш,
      на люту битву, степову Махабхарату,
      мене руйнує звук любові, голос неба,
      нігтями у плоть землі занурюючись, втопленого,
      в священнім морі заново народженого.
      Спіралі креслять лезом долі, вимальовують мереживо –
      тонких лискучих шрамів через звивини,
      живуть трьома жінками в гирлі Кальміусу,
      і дивляться палахкотіння Терпсіхори
      в моєму тілі, відданому мною добровільно
      на заклання моєму богу, круговерті,
      прозорому затисненому болю, насолоді –
      золотим безумним хвилям,
      і зеленому полотнищу солоному,
      від того білим розливається на очі
      сталевий колір й колір крові
      примішується в спектр смолоскипа.
      Мені не стане керосину, газом видихну,
      зі страхом змішане чуття захоплення,
      по тілу поповзуть сліди льоту натхнення,
      і зрештою залишиться лиш попіл…
      З піском мішає душу тік тандаву,
      трясе, не живить сентиментів…
      Коли ти віддаєш себе в жертву –
      стаєш єдиним з тим, у що закоханий,
      все буде вогонь, повітря – наснага пломені,
      ми залишимось тут у повільнім горінні землі…

      Згорни мене дбайливими долонями,
      засип мене у серце поля сірого,
      благослови на шлях у неможливе,
      за сотні мільйонів років
      ще причастимося з тобою тіла літа….



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. ...
      Наші душі зважать з піском,
      тіла розпиляться на ґрунті.
      Вже не буде важливо,
      що хтось із нас був,
      і що разом були –
      всі забудуть.

      Тільки Сонце в крові
      на гарячих слідах,
      в шкірі Всесвіту
      лишених болем…

      …нагадає живим,
      просипали як час
      крізь долоні
      під тиском любові.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. ...
      В мене вросли твої тумани і метро,
      твої гарячі та холодні води, побутові
      спостереження й закономірності,
      вокзальні ліхтарі о другій ночі в вікна,
      квадратики фіранок, двері, коридори,
      асфальт і кольори на сонці стін,
      за кухнею дерева, пагорби, узвози,
      мрійливі контури нових районів,
      бездарні контури нових районів,
      напруження і кулаки проти заліза…
      …пластмасова духовність і камінна радість,
      зелено-золота поема, світло через вітражі,
      розгубленість й непевність, буденності гіркота,
      дріб’язок і гривні в гаманці, сніги, калюжі
      та міфічні схили, повні аматорів і просто модних,
      бруківка й тиша, фокуси, блакить
      морозних сутінків, один крок за дверима –
      неначе вічно свій, неначе із приблизно 60-х
      клав свій шлях, і ось, від часу час у спогади проходить
      музика річних кілець на голці наскрізного світла,
      щось довше, щось загальніше, між модернових ліній
      записаний ходою часу код, терпкий вечірній фільм,
      щоденник снів і всіх уявних істин…
      …за кожним кроком навкруги – невидиме,
      за кожним кроком ефемерні голоси,
      за кожним кроком смак життя і мрії,
      бродіння насолод, ілюзії на віях,
      захоплення із гіпервентильованих грудей,
      і на долоні зламаний годинник.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Приозів'я
      Медова земля – тут повітря таке золотаве,
      ізотерми плетуть свою сітку, як ті павуки.
      Білі плями невидимих храмів поперед очами –
      як на вулицю вийдеш – паломник вже в краї святім.
      Загадкова степова пустеля, наче шкіра Левіафана,
      виростає пластами із Моря, із гарячої пащі Азова.
      Від гармонії рис в мене піт на чолі й в серці рана,
      невимовність пташиною груддю на ґрати грудні.
      Тут богам колосальний кальян звели в жертву,
      щоб дозволили пити метал і сувати у нього долоні,
      але вік доживає, і варто кидати палити
      їм там, поки є ще можливість уникнути раку легень.
      Медова земля – ґрунт від того настільки бджолиний,
      що гудить серед звивин торкання його резонанс.
      Він такий еротичний, як груди креолки на пляжі
      в надвечір’я розпечено персиково втомлений час.
      Сонце щедро вливає наснагу, щедро так, аж вертається потом,
      замикає ландшафт на коротку – іскри сиплять кривими віршами.
      Заспівати – то тільки кричати, безглуздо: «Так солодко! Солодко!»
      Тут мінор атмосфери впадає в тугий візантійський настрій,
      сараною стрічає розхристана ніч, сон вступає володарем твердим.
      Розчиняюся в темряві після дванадцяти в запахах
      мірро і ладану від шалених фіялок, розгортаю себе килимами
      понад пам’яттю в gif’ах картин. Так чекаю на ранок,
      коли Схід знов розплавить карамель і меди.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Лютий
      Таємниця - час занурення в зимову далечінь,
      таємниця – випірнути з чорних вод у березні,
      й дихати аж на розрив м’язів грудних,
      рясніючи з-під шкіри білої вином хмільним,
      і посміхатися назустріч небу оксамитово –
      холодному…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Ewige Wiederkunft
      Коли помру – не піду нікуди,
      я вперто заперечую вокзал,
      мій порох нагодує рідну Землю,
      на залишках особи яблуні й троянди
      зростатимуть, і я лишуся тут –
      хоч якось, допоки ще світить Сонце,
      поки душа радіє оксамиту літа
      перед осіннім сном, перед зимовим станом коми,
      перед наступним однорідним роком –
      там буде рух, там буде вічний рух –
      пульс Всесвіту, колапс і знову Вибух,
      як так, то я теж зможу знов
      колись пустити стріли
      й знову полюбити – Тебе, що є Одна.
      Тому візьми мій порох
      й над квітами розсій…
      Я говорю: «До зустрічи!
      Я вічно повертаюсь,
      Ми вічно повертаємось
      Додому…»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. 9-й поверх
      9-й поверх – вертикальний край землі,
      перед вікном вона у невиразній маєчці червоній,
      їй по зіницях в цей момент б’є світлом сенс життя
      у променях понад старим мікрорайоном.
      Перерва із технічної причини,
      застиг просочений крізь раму погляд,
      завис над обрієм, і чується у вухах дзвін
      відпущеної тятиви десь в грудях.
      Пульсує уповільненими «ух»,
      і наче гола перед чимось надзвичайним,
      передчуття, натягнута поперек часу загадка,
      рука намацує стілець – посидіти.
      Мить – Музика, мить – колір карамельний,
      тянуча патока після полуденного сну у жовтім світлі:
      будинки там, дерева, стінки, дитсадочок,
      і ти теж там, і тут, і все тут, точка, точка, точка…
      Спускається повічко, душа лунає по куточках,
      секунда без підлоги під ногами,
      секунда спогаду, секунда зоряних уламків пам’яті,
      без слів секунда на дев’ятім поверсі,
      між худорлявим тілом і невидимими променями…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Залізний хрест
      Не дивився на хрест! його постать над полем приваблює
      око слабке, й воно варте того, щоби вирвати й кинути геть.
      Дивися на лозу, що оплела стару кав’ярню, вдихай аромати,
      п’янкі чуття постав за головне, знайди, можливо, істину в вині,
      але не заходи в те чорне казино, де свинцеві фішки та кості гримлять
      черепками старої без носу.

      Читай вірші, співай пісні, як хочеш, навіть бийся на майдані,
      але не зваблюйся свинцевим сяйвом й покликом шинелей.
      Живи, кохай хоч сто тисяч жінок, дітей народжуй і вивчай,
      рости свій колос, жни, пеки духмяний хліб, лиш тільки не дивись
      на красоту хреста над полем, на злу оману звуку дзвону в пустоті,
      і запаху заліза, змішаного з кров’ю.

      Коли життя слабке, коли неситий дух, коли пітьма твій погляд застилає –
      на речі падає його залізна тінь, він сяє навпаки, вбираючи лучі,
      й такі красиві гострі зуби стрічок патронних через груди, і червоно-чорне
      майбутнє просить жертву. Честі нема, немає слави, немає нічого,
      тільки холодний чорний дощ суцільної діри на ціле серце.

      Коли сіріє постать кардинала і в шматках недоїдків чиєсь обличчя,
      коли ціною виживання тече отрута в чорних венах, коли бридота днів
      з нудотою й нудьгою танго втрьох танцюють, і ненависть
      холодним світлом обіцяє порятунок – на світ глибока тінь хреста лягає,
      і прирікає все живе і все красиве на квадрати і штики, на рівні форми

      лінії прямі, зрівняні з пустотою у погашенім битті, утопленім у шумі тишини.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. ...
      Клубок із теплих закутків
      у вовні, сплетеній із заморожених краплин,
      сонний звір: кіт, пес, корова чи баранчик?..
      Ми по нім – мигтючі миті,
      зблиск льоду скалки в оці перехожого,
      літопис льоту електрону по мікронах,
      шматочки тьми о 23-ій…
      …погасли ліхтарі.
      Колихає час на хвилях,
      біжить – по довгих-довгих колах,
      не йде нікуди, й ми не йдем,
      ми тут завжди і зараз…
      …ніч записує на камеру небес:
      скло, вигнуте назустріч куполу зіниці.
      То залишає шанс, що ми колись зірками
      на листя кинемо ще світла жменю.
      …сім світляків у грудці теплих закутків
      у синій вовні під загуслим маслом ночі,
      схвали нас і благослови –
      присутність усього-як-є.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. ...
      Я запишуся добровольцем в армію Весни,
      над київськими шанцями блакить – її корогви,
      у ніздрях запах вогкий розімлілої землі – солодкий
      - сонливе Сонце вигинами поцілунки ллє.
      Тіла в блакитний ґрунт, птахи відправлять службу,
      усе зав’ється у весняній літургії.
      Не жаль померти за таку надію,
      і правда часу назавжди за Нею.
      Вклонитися тобі, богине, і тримати
      в руках мечі та автомати міцно,
      так сталося, що наша зустріч радісна
      прийшлася на відродження війни.
      Її жахливе тіло на теплі відтануло,
      тепер веснянки тягнуться над маршами.
      Майбутнє тішить нас до тебе приналежністю,
      ми добровольці в армії Весни, а це немало,
      це підпис під петицією миру,
      це підпис під петицією радості,
      це підпис кров’ю в Декларації Життя.
      І навіть у поразці правда залишатиметься тут,
      на місці крові маки проростають,
      щоб дня наступного прийшов рум’яний травень,
      і в білому дівчата повели на наших грудях хоровод.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Дарниця
      Яка радість за фіранками мінору причаїлася
      і слухає, як люди шелестять біля метро?..
      У косу сплетені акорди на звивах зберегли тепло,
      яке вже не вивітрюють шалені шторми пустоти.
      Коли нема куди іти, ти, мабуть, там уже, де треба,
      мета шурхоче під ногами, й сенс у вухах стукотить,
      гудить артеріальний тиск по правильних частотах,
      небо – зливає промені з долонь широких хмар
      тобі у вічі, в час, коли ти переходиш якусь порожню магістраль
      у пошуках насущного, на нервах, проте, тримаючи тональність
      іншого рівня. Дарниця. Чи можна було б придумати ще менш
      догідне місце для цих думок? Але хіба душі відомі рамки
      з тих пір, як зникли орієнтири, як навкруги тільки пітьма
      і сутінки, і степ, і ліхтарі мандрівників, і вогнища якихось істин?..
      Мій аркуш вже давно не чистий, і кожен звив будує свій
      таємний символ, батік по мантії заплетеного навкіс звуку,
      в яку загорнута невидима таємна радість,
      за те, що далі нікуди, вже тут – лежить незримий,
      плеканий сенс, і тиск буття шалений
      із туфель шелесту, відгуків голосів,
      автомобільних виїв й виїв із метро
      імпровізує щось… без слів, без вигляду,
      без меж. Але для тебе одного, огорнутого
      ковдрою навушників й бездум’я.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Берег
      Сидіти на березі Вічності,
      бо ти сам є той берег.
      І досвід гіркий обіцяє, що хвилі
      колись тебе все ж таки змиють…
      розмиють, і тільки стріла
      твого погляду лишиться довго летіти
      у напрямку простору вже неевклідового,
      з її точки зору – з нікуди в нікуди.
      І щільніше нема відчуття, що «ти є»,
      проте, чи ти був чимось іншим
      щоб судити про те, що можливо, й на що
      заборони накладено тяжку печать
      з руки дійсності?..
      Берег, твоя квінтесенція з ока
      по схилу щоки підсолодить оцей Океан.
      І наскільки б непевною всім не здавалсь
      позиція тверджень за межами віри,
      така тятива набагато пружніше дзвенить,
      резонуючи з обрію лезом напроти.
      Ризикнеш уявити, що смерть все ж таки – не кінець,
      що лиш ширше обійми розкине тоді твоя сутність –
      Землі, й розіпне себе в наслідках років століть
      невблаганних випробувань.
      Океан даруватиме шанс знов відкластися десь
      на шматках побудованих храмів скелетами рифів.
      Й на тебе знову будуть сідати птахи,
      а в тіні тихо плавати риба.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Гімн Дружбі
      Нас ліпила Природа з поганої глини,
      проте добрий дала нам вогонь.
      Крізь камінь тіла його хвилі плити
      зрушили й несуть, поки стане дихання,
      поки стане сили, поки битиметься пожежа
      скаженого прагнення жити, крізь темряву страху,
      крізь замки тишини.

      Вітер дме душі в обличчя, суворий, недобрий вітер,
      вибиває на рисах глибокі зморшки, із волосся вивітрює колір,
      ми молоді й маленькі в череві людського світу,
      страшні машини нам грозять з минулого зламати кості,
      страшні гімни співають навколо, і немає подітися де,
      хіба лишень в долоні сховати очі, закритися в темноті?..
      Ні. Ні! Я простягаю руки, і чую Ваші руки – з різних світів
      ми тягнули себе і на вузол сплели наш вогонь, ті прозорі
      хвилини і миті, ті гарячі в стисканні долоні, ті вітальні обійми
      після доріг й недолі.

      Навіщо боги, коли є Ви? Не боги, тільки Ви рятували,
      коли каміння в тріщинах лежало, коли вогонь згасав, агонією тіло
      скувало дух, зв’язало на питання знак весь світ – на Ваших плечах
      до світла шлях тривав. І перемогу, здобуту вранці, в час глибокий самоти,
      присвячую я Вам, Вам віддаю всі квіти, це наш тріумф, наша хода
      під арками із чорного та білого каміння, у Сонце погляд на заході дня,
      і кольори незримої присутності есенції життя – в краплині океан,
      аж поки кістка не збудує риф – тваринам вічності на радість,
      не розбіжиться сутність по частках – зів’ялим листям…

      Нас ліпила Природа з поганої глини,
      проте добрий дала нам вогонь.
      Крізь каміння він проростив степові квіти…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. ...
      І мабуть не мабуть, і мактуб є мактуб,
      і назад не вертає дорога ріки, і попереду вже
      степовий Рубікон, і сьогодні так треба,
      і Лахезіс ножі нагострила уже –
      на руках у істориків стилі шкварчать.
      Так питання колись раптом стане ребром,
      і ціна завеликою стане умить,
      так із піхв у повітря злітають мечі,
      шелест їхній крилато несеться угору…
      Закамлають у бубни волхви, в барабан
      вдарять руки суворих богів, і недобрий
      прямий горизонт рине в око короною стріл,
      і любов заримує знов кров у залізному сні.

      Там, над містом, чума, порятунок – вогонь,
      за вогнем знову прийде вода і очистить лице,
      там у вежі царівна, царівна-життя, тихо жде,
      її очі сухі, її серце важке в грудях юних застигло.
      Між нами безумство, заквітчаний рот
      поглинає усе, Чорнобога розірвані груди,
      Білобога похилені плечі, й танцює танок
      зубата й завжди справедливая Калі.
      Ми їхня десниця, у наших бажаннях
      ледь жевріє світло на тлінні безвиході,
      відчай мурує вал сили на серці,
      із минулого кличемо луння Краси,
      і ненависті більше нема!
      Такий цикл, так треба, зима і весна,
      літо, осінь – утворюють рік,
      із зерна благодаті приходить чума,
      випробовує всіх – на якість сіль…

      Все ближче і ближче – обрій,
      все глибше і глибше – запах,
      все гостріше й блискучіше долі
      лезо і гіркоту у роті народжує прах,
      і долоні стискають потужніше меч,
      і заноситься лезо – вище,
      вітер в залізо, залізо в чоло,
      уперед і вперед – по колу…
      …краплина в раковину з брів,
      видих з глибин, і наводиться фокус –
      на дзеркалі… Фон білих небес,
      обличчя твоє на ньому,
      рука на тріснутому склі малює – кому…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Небо обертається щоками...
      Небо обертається щоками: ліва – біла, права – чорна.
      Дивиться на мене ластівкою й вороном,
      щедро пробачає і вбиває покаранням,
      зрештою, нічого не вчуває – не сентиментальне.
      Рівно гріє й холодить, і промовляє громом інколи,
      не чесне й не безчесне, лиш таке, як є…
      Небо! Твій порожній синій дзвін найкраще слухати,
      повільно терти на зубах творог тої безмовності.
      Не шукати зігрівань в тобі, лиш простір для повернення,
      дерева нас туди закинуть через років тисячу.
      Ми звідти падали колись промінням сонячним
      із серця духа невимовного вібрацією музики,
      тепер насіння наше проростає вгору, вгору…
      тісниться листям на земнім вологім лоні.
      Комусь упасти стисненим долонями і жорнами,
      безжалісними жорнами камінних берегів хаосу,
      комусь ставати стінами і згарищами чорними,
      у зморшках плоду зрілого зітлілим сірим пилом.
      Комусь же сяяти, продовжуючи лінію
      свого Прабатька – Сонця дивовижного,
      комусь плодити насолоду й силу,
      й великий, як над степом небо, усесвітній сум…
      По той бік слів тече сакральна музика –
      хори григоріанську тягнуть поліфонію,
      на вітражах уяв дитячих зайчики танцюють,
      а у крові щасливій темний зріє хміль.
      Душі протяжність має шанс торкнутися долоні
      й замкнути раз хоча б ланцюг спіралі Вічності
      на химерні звиви зоряної долі,
      в туманних далях верховин великих
      над кінчиками спраглих неба трав.
      У мить одну колись луна на небі дзенькне,
      в секунду вміщуючи все життя твоє,
      і на обличчі Сонця надвечірнього
      майне пелюстка сліду твої усмішки…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --