132
Люблю я очі, що прощення просять
За муки, що ти серцем завдала,
Й цей колір чорний, мов жалобу, носять
За тим усім, що дать мені могла.
Не оживляє сірі щоки сходу
Так промінь сонця на досвітнім тлі,
Зоря не осяває з небозводу
Так захід згаслий в вечоровій млі, --
Як смуток цих очей твоє обличчя.
О, якби й серце ти вдягнуть могла
В цей траур -- я забув би і про відчай,
Й про тугу, що, мов камінь, налягла.
Я б присягнувсь, що врода чорна теж,
Й потворне все, що випада з цих меж.

135
Між всіх бажань твоїх хай буде й Віль,
Бо іменем своїм 'бажання' значу.
Молю тебе -- щоб зменшити мій біль,
До всіх бажань візьми й мене в додачу.
Невже притулку так і не знайти
В твоїй всесильній для моєї волі?
У свій Едем невільницю впусти,
Де затишок знаходять навіть кволі.
Як океан у повноводдя хвиль
Дощі приймає, в спеку марить ними, --
В твої бажання хай ввіллється й Віль,
Нехай вони зіллються із моїми.
О, змилуйся! Мене більш не невіль!
Бажання всі з'єднай в одному: Віль!

136
Коли душа твоя мою минає,
Ти поясни душі сліпій: я -- Віль,
А волі все дозволено, хай знає:
Хоч не любов ще це -- лиш тихий біль.
Хай Віль поповнить пристрастей скарбницю;
О, хоч скраєчку приголуб в собі:
Ніхто й не запримітить одиницю
У неозорій воль твоїх юрбі!
І в цій юрбі, для інших хай незримим,
Останусь я; та хочу буть одним
Для тебе лиш, тобою буть любимим
Сьогодні -- й вічно залишатись ним.
Всі волі злить в одну -- візьми за ціль;
Тоді й мене полюбиш, бо я -- Віль!

127
Колись не дуже чорне цінувалось
І не вважалось символом краси;
Тепер воно з прекрасним урівнялось --
Й не врода вже без чорної коси.
Підробка і підміна скрізь огульна:
Мистецтво й нице видасть за взірець;
Зневажена всіма і безпритульна
Краса вже не підкорює сердець.
І ось тому, як ніч, в подруги брови,
Волосся ж -- мов вороняче крило,
Бо колір цей -- жалоби і любові
За всім прекрасним, що в житті було.
Й така ти гарна в нім, що кажуть всі:
Буть іншою не личить вже красі.

128
О, музико моя, коли ти граєш
На клавесині, як мій тішать слух
Акордів звуки; клавіш, що торкаєш
Так ніжно, як мене бентежить рух!
Я заздрю їм, бо кожного голубить
Рука твоя; лиш їм -- тепло долонь.
Збирать врожай цей мали б мої губи,
Взамін же -- тільки ревнощів вогонь.
О, як хотів би з ними помінятись,
Щоб по мені пройшлась ти, не по них;
Яке зухвальство -- спомином остатись
Для мертвих клавіш, а не губ живих!
Блаженство це не вибриніть струні:
Залиш їй пальці, губи ж -- дай мені!

130
Ніщо супроти сонця її очі,
З коралом не зрівняєш губ жагу;
Не білосніжна шкіра перс дівочих,
Волосся ж -- дріт, що сплівсь в косу тугу.
Я бачив роз пелюстки незрівнянні,
Та на її щоках не знайдеш їх;
Й нема нічого в запаху й диханні
Від аромату квітів лугових.
Приємний в неї голос, але нині
Звучить для мене музика миліш.
Не бачив ще, яка хода в богині --
Кохана ж по землі ступає лиш.
І все ж вона собою тих затьмить,
Що ідеалом нам здались на мить.

98
З тобою я розстався навесні,
Як квітень роздавав всім одяг звабний;
Усе цвіло, звучали скрізь пісні,
З небес всміхався і Сатурн незграбний.
Та не могли ані пташиний спів,
Ні перших квітів запахи і колір
Розвіять сум моїх зимових снів;
Не рвав я квітів, не гупяв у полі.
Не тішила мене й весни краса,
Ні пурпур роз, ні білизна лілеї:
Лиш краплю їм вділили небеса
Твоєї вроди, ніжності твоєї.
Мені й весна без тебе -- мов зима:
Лиш тінь твоя, коли тебе нема.

104
Для мене не старієш ти: сьогодні
Така ж, як вперше стрів. Не йде на спад
Краса твоя. Вже три зими холодні
З лісів струсили літній їх наряд;
Три жовті осені зелені весни
Змінили тричі -- ти їх привела;
В жарких трьох червнях стліли й знов воскресли
П'янких три квітні. Ти ж -- як і була.
Як стрілка завмира на циферблаті,
Зійшовши з мітки, мов спиняє хід, --
Так і краса твоя не має втрати;
В ній оку не помітний часу слід.
І не старіть тобі, а лиш цвісти,
Бо старість вмерла, як з'явилась ти.

116
Перешкоджати двох сердець єднанню
Не стану я. Не визнає замін
Любов, не підкоряється бажанню;
Їй не страшні ні відстані, ні тлін.
О ні! Вона -- мов сонцесяйна мітка,
Яку не згасять бурі і туман;
Немов зоря, мов Аріадни нитка
Всім, хто в житті бреде серед оман.
Любов не ходить в дурниках у Часу,
Що все стинає; рівня вона з ним:
Й хоч щедро тратить дні свого запасу --
Воскреснуть здатна спомином одним.
Якщо ж це лжа, що в слові залишив, --
То не кохав ще й не писав віршів!

90
Якщо колись розлюбиш, хай це буде
Тепер, коли нічому вже не рад;
Хай світ мене осудить і забуде,
Але не будь останньою із втрат.
О, не додай до відчаю ще й зраду,
Коли і так обсяде серце жаль;
Нехай світанок принесе відраду,
А не поглиблює дощем печаль.
Залиш мене, та не в останні миті,
Коли зігнусь я і від менших бід;
Тепер залиш, щоб міг я зрозуміти:
Вже більших втрат мені чекать не слід.
Щоб навіть горе з розпачем тяжким
Вже після цього не здалось таким.

91
Хто хвалиться походженням, хто вмінням,
Хто силою, хто з погреба вином,
Хто одягом, хто дорогим камінням,
Хто соколом, хортами, скакуном.
З них кожен має й інші вподобання,
Але знаходить радість в чімсь однім.
Мені ж одне дісталося надбання --
Та інші всі вмістилися у нім.
Твоя любов за родовід знатніша,
За скарб дорожча, краща за вбрання,
За полювання з соколом миліша,
Вельможніша за титули й звання.
Ти можеш все забрать, чим володію, --
О, як тоді одразу ж я збіднію!

97
О, як зимою видалась мені
Твоя відсутність, любко незабутня!
Який мороз! Які похмурі дні!
Яка самотність й порожнеча грудня!
А час минав -- і літо вже сплива,
Вслід осінь йде з багатими дарами,
Мов та, що мужа втратила, вдова,
Так щедро завагітнена плодами.
Мені здавалось: пишні хай дари,
Але сирітської їм не уникнуть долі;
Нема ні літа, ні його жари
Без тебе; не щебечуть птахи в полі.
А там, де й чуть несмілий, тихий свист --
В передчутті зими вже в'яне лист.

56
Спалахує по-новому любов --
Чи ж лезо це від голоду тупіше?
Сьогодні -- ситий, але завтра знов
Сильніше дошкуляє, ще гостріше.
Так і любов: сьогодні напоїв
Її голодні очі до нестями,
А завтра глянеш -- наче і не пив;
Жадаєш знову спраглими устами.
Мов океан, нехай розлуки час
Між нашими проляже берегами,
Щоб день новий, що знов з'єднає нас,
Світивсь весь сонцесяйними огнями.
Нехай зимою видасться розлука --
Блаженства літнього це запорука.

66
Втомившись жить, всесильну смерть зову.
Не бачити б, як доблесть жебракує,
Неправда душить істину живу
І над любов'ю зрада торжествує;
Дівочу цноту, віддану на глум,
Приниження й поневіряння честі,
Не поступ, а метання наобум,
І похвалу, настояну на лесті;
Беззубу силу, мову муз німу,
І дурість, до хули й повчань охочу,
І мудрість, що не зна себе саму,
І зло, яке добро назватись хоче.
Втомившись цим, вже не бажаю жить --
Та як тебе самотнім залишить?!

73
Ту пору року бачиш ти в мені,
Коли вітри і холоди надворі,
І голий ліс, що в пишнім був вбранні,
Й синиці свист -- прощальний голос в хорі.
В мені ти бачиш смуток того дня,
Як захід, просіявши, завмирає
І в сутінки повільно порина,
І ніч, неначе траур, все вкриває.
В мені ти бачиш зблиск того вогню,
Що в попелі днів юних догоряє,
Й чим жив колись -- тепер, вже й не збагну,
Чомусь останні сили забирає.
Ти бачиш все і любиш ще сильніш:
Й ця пізня осінь нам весни миліш.

30
Коли на суд блаженно-тихих дум
Я викликаю спомин про минуле
Й, згадавши втрати, відчуваю сум,
Як свіжим болем з пам'яті війнуло, --
Тоді ридаю я невтішно знов
За друзями, яких взяла могила;
І втрачену оплакую любов,
І долі дорікаю, що немила;
Й зітхаю щемом давніх тих зітхань,
Й страждаю тим стражданням ще сильніше;
І нарікаю ехом нарікань,
Й за все плачу, мов не платив раніше.
Та лиш тебе згадаю, друже мій,
Як втрати забуваю й смуток свій.

50
Яка важка ця подорож була,
Бо те, що ціллю я вважав своєю,
Явило, яка відстань пролягла
Між мною і коханою моєю.
Ледь плентався мій кінь -- і хоч німу
Печаль мою не міг він зрозуміти,
Але інстинкт підказував йому,
Що вершнику нема куди спішити.
Він і острог не слухається вже,
Коли вдається до спонук розпука;
Зітха лиш тяжко й час від часу рже --
Ніж сталь йому, мені гостріш ця мука.
Немов зітхання здатне зрозуміть:
Все більш нас розділяє кожна мить.

51
Готовий був я виправдать коня,
Що так повільно ніс мене від тебе, --
Й куди спішить я мав би того дня?
Та зараз, як вертатись мені треба,
Й на мить одну затримки я б не зніс,
Бо і галоп мені уже повільний:
Я б підганяв, якби і вихор ніс
Мене до тебе, а не кінь свавільний.
Мої бажання кінь не дожене,
Бо це любов зробила їх такими,
Що обганяють кожну мить мене;
Мій кінь -- лінива шкапа поряд з ними:
Як ледь бреде від тебе -- я мовчу
І проклинаю, як до тебе мчу.

23
Як той актор невпевнений на сцені,
Що з остраху з своєї ролі збивсь,
Чи той безумець, що в злобі шаленій
Безвольним і засліпленим зробивсь, --
Так я, сором'язливий, забуваю,
Що про любов сказати було б слід;
Від ніжності більш мовчазним буваю,
Не в змозі подолать любові гніт.
То ж хай хоч книга до тебе говорить,
Німий посланець, мовою віршів;
Що рветься з серця, хай вона повторить,
Сказавши більш, аніж лавина слів.
Що пише -- вчись читать -- любов німа:
Очима чуть навчить вона сама.

27
За день втомившись, хочу я заснуть,
Знайти у ліжку бажаний спочинок,
Та знов думки, варт очі лиш зімкнуть,
У мандри звуть, снуються без зупинок.
Вони прямують в далеч від мене
До тебе, мов до місць святих прочани;
Хай втомлений, та око й не змигне,
Вдивляючись в пітьму, куди помчали.
Й знаходить в ній душі моєї зір
Твою незриму тінь мені, сліпому,
Що морок розганя, мов сяйво зір,
Й красу явля знайому по-новому.
Й так вічно: день дзвінкий чи ніч німа --
З-за тебе мені спокою нема.

28
Як повернуть мені блаженний спокій,
Якщо й спочинок -- втома лиш одна?
Й тривоги дня чи ж ніч розвіє, поки
Гнітить щоночі день і ніч -- щодня?
Хоч вороги, та, взявшися за руки,
Заповзялись на мене день і ніч:
Один -- важкою працею; розпуки
Відчаєм -- інша, сон прогнавши пріч.
Я дню лестив: нехай негода злиться --
Розвіє млу твій сонцесяйний зір;
Я обіцяв, що й ніч смагляволиця
Тобою осяйнеться замість зір.
Та день щодня поглиблює мій жаль,
А ніч щоночі збільшує печаль.

17
Ну хто колись повірить у мій вірш,
Хай ти у нім коштовніший перлини?
Та -- свідок бог -- могили він не згірш:
Забравши все, не явить й половини.
Якби я навіть зміг вмістить в сонет
Красу очей твоїх в рядку одному --
Нащадок скаже: "Бреше цей поет,
Божественне даруючи земному!"
Й на кпини візьме зжовклий папірець,
Немов дідка, що здатен прибрехати:
Що, мов, поет собі брав за взірець
З античних од спотворені цитати.
Живи ж тоді твій син -- і в спорі тім
Явивсь би двічі ти: в віршах і в нім.

18
Чи ж порівнять тебе із літнім днем?
Миліший ти й чарівніший за нього.
Буває, в травні холодом війне
Та й літо наше -- кілька тижнів всього:
То спекою сяйне з усіх сторін,
То лиш прогляне з хмар небесне око;
Природа в круговерті примх і змін
То нас леліє, то гнітить глибоко.
Але твоя не кінчиться краса
І літо твоє вічне не зів'яне;
Безсила смерть тут і її коса,
Бо охоронцем твоїм вірш мій стане.
Ти будеш жить у ньому до тих пір,
Допоки дишуть груди й бачить зір.

19
О, ненаситний часе, лева кігті
Затуплюй, все живе винищуй, рви
Із пащі тигра ікла; якщо б міг ти,
То й фенікса спали в його крові;
У круговерті вічній пори року
Тасуй, як хочеш, в радості й журбі;
Пошли нам кару, навіть хай жорстоку, --
Забороняю лиш одне тобі:
О, не карбуй чоло його в знемозі,
В глибоких зморшках усміх не гаси --
У юності й краси апофеозі
Хай він залишиться взірцем краси.
Та якщо навіть вчиниш ти найгірш --
Він вічно юним увійде в мій вірш.

7
Поглянь на схід, коли уже світає,
Як ранок осяйний встає і всі
Йому радіють, всяк його вітає,
Всі моляться святій його красі;
Як сонце в полудень дійде зеніту --
Сяга так юність зрілої пори --
Ще теж всі шлють йому слова привіту
За золотисте сяєво згори;
Коли ж, як вечір вже, воно сідає,
Втомившись, наче старість, від життя --
Вже поглядом ніхто не проводжає
Його і слів не чутно співчуття.
Якщо без сина полудень минеш,
То в світі цім лишень, як мить, майнеш.

8
Чом музики ти прагнеш лиш сумної,
Хоч радість бачить радісне у всім?
Чом лиш печаль бринить тобі струною
І навіть втіху ти знаходиш в цім?
Чи не тому, що ці чарівні звуки
В акорді дружнім докором звучать
Твоїй самотності й сердечні муки,
Як лікувати, вони ніжно вчать.
Завваж: акорд не встиг ще відзвучати,
Як інші уже линуть вслід за ним
Неначе батько, син, щаслива мати
Співають пісню голосом одним.
Вливсь в дружний хор спів кожної струни:
Один ні в чім не матимеш ціни.

12
Коли дивлюсь, як час годинник лічить,
Як світлий день в ніч чорну порина
Й фіалка в'яне, що весні так личить,
Як скроні посріблила сивина;
Коли я бачу знов гаї безлисті,
Де в спеку тінь знаходили стада,
Й кива з возів у павутин намисті
Снопів остистих сива борода; --
Тоді я згадую про твою вроду,
Що і її загибель скоро жде.
А втім, краса дасть радо на це згоду,
Як бачить, що нова на зміну йде.
Час нищить помахом коси одним:
Залиш нащадків, щоб змагаться з ним.

1
Від ніжних роз ми приросту чекаєм,
Щоб їх краса, не в'янучи, цвіла;
Старі всихають -- знов нові плекаєм,
Щоб в молодих вже ніжність їх жила.
А ти, закоханий у свою вроду,
Марнуєш все найкраще у тобі,
Перетворивши річку повноводу
В рівчак вузенький -- ворог сам собі.
Ти -- нетривала часу лиш оздоба,
Лишень провісник весняних надій;
Приречена вже в зародку ця спроба --
Розтрат зазнав і в скнарості своїй.
Світ пожалій -- не прирікай на тлін
Надбання всі майбутніх поколінь.

2
Як сорок зим твої посріблять скроні
Й глибокі зморшки ляжуть на чоло,
Й ти в тім дранті сидітимеш на троні,
Що королівським одягом було; --
Коли спитають: де краса поділась,
Відрада вся твоїх колишніх днів? --
Що скажеш? Що в очах твоїх втопилась? --
Але цим збудиш сором лиш і гнів.
Достойніш буде відповідь звучати,
Як мовиш: "Глянь ось, це -- моє дитя!"
Й це переважить всі твої розтрати,
В нім -- виправдання й сенс твого життя.
Й твоя з роками охолола кров
Гарячою у ньому стане знов.

3
Глянь в дзеркало й скажи собі у ньому:
Чи не пора і нам продовжить рід?
Майбутня матір й світ осудять в цьому
Тебе, як не залишиш в дітях слід.
Зерном твоїм яка б не захотіла
Засіять свого лона цілину?
І хто б згодивсь, щоб все взяла могила,
Не залишивши згадку хоч одну?
Для матері ти -- дзеркало: в нім квітні
Стрічає знов -- в тобі вони збулись;
Так в вікна твоїх зморщок непривітні
Квітуча юність зазирне колись.
Як житимеш, замкнувшись у собі,
То вмреш і сам, і пам'ять по тобі.