Стелився сніг на листя неоспале,
на листя незаснуле з вишини, –
а я згадала, на біду згадала,
мов спогадом торкнулася луни:

у літі-літі, сонячнім, прив'ялім,
імлистім літі муки і цвітінь,
купались двоє у незнаній далі,
між очерету, лілій і русалій –
вечірній хлопець і вечірній кінь...

Тоді забулось, наче хтось наврочив...
і лиш тепер згадалося сповна:
як снила річка, як смеркав садочок,
і кінь був синій, мов журба дівоча,
і хлопець був тривожний, мов струна...

Усе це зникоме
як ночі та дні
як риба у річці
як вітер над нею.
Коли ці слова однесе течією
тебе розповинуть уста мовчазні –

і вродиться голос,
глибокий як твань.
І вийдуть із горла,
і стануть півколом
чиїсь молитви шкарубкі та шовкові
неначе хрести попід гладдю шитва.

І вже не проснешся
– буди – не буди –
їх пута в’язкі,
їх обійми – лещата.
І вже не зумієш,
як перше,
мовчати
на чорному гирлі лихої води.

А поки тремти поплавком на росі…
Ця мить безконечна,
як спека і втома.
Бо хто розповість про «навіщо і що ми»,
хто врешті зупинить слова, як судоми,
допоки натягнута ця волосінь?

Уже до мене потай не ходи.
По осені весілля не загадуй.
Бо сю ніч коло чорної води
під вишнями стояли конокради.

В одного стан - достоту давній спів.
У другого - на кучерях сивизна.
А третій сів, глибоку воду пив,
кував очима гребені залізні.

Постояли. Послухали луни.
Далеких зір навішали на гриви.
Один вишневим поцілунком снив,
і кликав другий поцілунком сивим.

Останнього немовби й не було,
найкращого, цілованого потай...

А ранком чорне невідоме зло
мені ціпком забило у ворота.

ніч не спить ми вертаємо сонні
в береги несемо поговір
де хитає старе гайвороння
бузину у зеленім литві

де блукає невлучена куля
де не тліє трухлява труна
і несуть наші губи нечулі
макоцвітні чиїсь імена

що скидаються чолами з плину
що течуть голосами малят
де одвіку не знаючи впину
у покосах намоклого сіна
сивий зозуль чаклує поля

ой летіла весна на рябому коні
рукава золоті
коміри вивірчаті
наловила линів у глибокій луні
у торішнім гнізді
розіклала багаття

та й сиділа сама та й сиділа одна
а довкіл пастухи
дітлахи ворожбити
- ой позичте мені сім аршин полотна!
- штири мірки вівса
та полукіпок жита!

десь мисливець ходив по дощу від Сули
по снігу від воріт
по дрімоті від скрині
запопав розбудив запитався
- коли?
а вона відреклась
і промовила:
-нині...

Об стовбури, об душі стовбурів
моя душа обперлася - вовчиця.
Коли весь гай, усенький гай дурів,
коли з ярів сичали моровиці.

Вогнями каламутило пітьму.
Галявини марудило хортами.
І вили дупла голосами смут,
що й дух лісний канудився, нестямів...

Коли вже світ рушницю підійняв,
впритул підвів ті галаси циганські,
притисла я до снігу вовченя
і перегризла жилу на горлянці.

...та вечір на вікнах напише
забуту різдвяну печаль...
Не кличте мене з-поза тиші,
усе роздала прохачам

усяким - і зайдам, і воям -
молитвами, міддю, вином...
Душа, наче свічка незгойна,
стояла над білим сукном.

А зараз дивлюся: неділя...
А з ночі, на вутлих човнах,
по селах, по долах і схилах
чужинські пливуть імена.

Та ніч неперебутня новорічна.
За вікнами не сніг. Саме груддя -
таке якесь вороняче, калічне...
Ти так мене... ти так мені віддя...

За все мені... як привид над мисками,
сиджу сама. Гірлянда мерехтить.
А стіни затискають, затискають,
холодні і одвернуті, як ти.

Бажання загадала ось - заснути.
Обличчям до подушки, і нехай
той сон мене обплутає, мов пута,
хай стану в ньому темна і глуха.

І встану - спатиму. І житиму як сонна.
Нічого щоб - ні снігу, ні мисок.
Одним одна. Сувора, як ікона.
Терпка, як терен. Сива, як пісок.

Думки, як свічі, світять проти леза...
Думки, як пси, їдять мене, їдять.
А груди вже не дихають. Лиш мерзнуть.
Неначе то не груди, а груддя.

2014

Зимові липи світять, мов кіот.
Те світло, як розколина у кризі.
І матері холодна подобизна
нашіптує "Еrbarme dich mein gott".

"Еrbarme dich". А сніг на те ж і сніг,
щоб розтектися рівно, як атрамент
над зайвими річками, іменами,
людьми, вогнями, зойками з пітьми.

Тому цей сніг ніколи не мине.
Тому гілками чорними, як вітер,
над цим великим і даремним світом,
зимові липи, підніміть мене.

За місяць утретє він сонно іде сюди.
Росою горить і чернечим пером поскрипує.
...і наші хорти лижуть вітер його ходи,
і наші могили пильнують його за липами.

Ті липи - глибокі, як прожилки на лиці.
Вони наче бліднуть, і славлять тебе, і манять.
Під ними щоніч роздягаються місяці,
і воду копають, шукають у ній зітхання.

А він уже втретє блукає поміж дерев.
Чи броду не знайде, чи нашим казкам дивує...
Прокинеться баба - впіймає і роздере,
щоб тут не ходив, щоб на нас не дивився всує.

Тепер не засну я. Земля мені стогне ним.
Іду назирці, сухостоєм сліди притрушую...
І сняться мені кучеряві його сини,
і клуня простора, і ночі у ній задушливі...

Плече білостінне... цілує його роса.
сорочка скипає, мов на рисакові збруя...
Так пахне, юначе, розпачна твоя краса,
що баба й зі сну дуже швидко її зачує...

Минай, безутішний, минай той глибокий яр,
де терни цвяхами, де небо глухе, як віко.
Женуться - тікай! Як ухоплять руками - вдар!
Ти тільки - не слухай, не слухай, як будуть кликати -

Ні гожу зозулю, що виросте з молока,
ні трьох королівен, що в голку засилять пісню,
не бійся, не бійся, з очей моїх не зникай,
я тут, я сліпа, я веду тебе на узлісся.

А так би й заснула в обіймах твоїх важких,
корінням твоїм оповила би спраглу душу...
Та вже підо мною провалюються стежки,
і баба собача у пальцях світанок душить.

Зима - таки ріка. А повеням не стане
ні грудочки землі. Усе затопить сніг,
і в кригу закує Перун із порцеляни
останки голих піль, відбитки босих ніг.
І посіріє даль. І сорок днів скрижалі
читатимуть волхви, та не знайдуть путі.

Лиши мене отут - у цій твердій печалі,
у чистій, як вівтар, дозрілій самоті.

хлопчику дужий білява моя мано
нащо так пружно несеш молоде заласся
світом Різдвяним де тужить моє вікно
друзками хоче у ноги тобі покластись

хлопчику хто тобі меду сьогодні дав
хто відговів із гнідою твоєю плоттю
світить до мене ошатна твоя звізда
а повертається ой на чужі ворота

хлопчику пісне у дзвонах і корогвах
хлопчику сніже білесенький мій лапатий
хай же обходять гурточки твого Різдва
пустку мою
тут не можна колядувати

мені так ніяково хлопчику так уперше
мені так багато ніяковий так назло
літак на Чікаго а ти все сидиш обперши
красивими пальцями голову над столом

літак на Чікаго часу на півчашки чаю
ще декілька кроків осіннє каміння плит
і що так триватиме ще як оце триває
сорочка твоя а під нею твердий живіт

квадратики цукру усмішки проміння сіре
вуста твої хижі мої не мої вуста
а вірші мої проростуть із твоєї шкіри
як тільки у груди ударить мені літак

Боялася, аж кам'яніли вікна.
Та вірші шепотіла у рукав.
Не посивіла. Не померла. Звикла!
Так не один, я думаю, звикав

до того, як поволі стигне в жилах,
як все достоту в'яне у тобі...
"Не перша й не остання" - говорили.
Не вірила - любив же ж, ну любив...

Та й розлюбив. Гірка осіння темінь.
Рука, що вчора билася крилом...
І все здається, що в житті моєму
поезії ніколи й не було...

Мовчання зморених модрин
потроху витікає з ночі.
Такі, як ти, навпіл не хочуть,
таким, як ти, - дотла згори.

А я - давно уже зола,
сама лиш тінь і тихий голос,
моя душа тонка, як волос -
сама бездонність та імла…

Мене шукай. По мене йди…
Знайдеш - невтішно заголосиш,
й оскалиться вовчиця-осінь
зловісним осміхом біди.

лиш грай мені а в руки не бери
лиш вимрівай мов нитку незсуканну
козаче що шорсткіший від кори
що пахнеш легковірними жінками

ти царював над звірами як звір
ти зроду не продався і не схибив
що ж голова у мене на шитві
лежить високим празниковим хлібом?

що ж тіло те твердезне крем'яне
таке німе в незбореній погорді
всю ніч благало і кляло мене
в траву струсивши зненависть і одіж

тепер лежить притулене до рук
супроти неба вирізьблене тривко
воно помре а я вже не помру
бо нічия бо звуть мене мандрівка

бо я не знаю туги і вини
ні молока ні матері не знаю
спускаюся на трави навесні
на осінь знову пристаю до зграї

мені немає впину і страху
а ти вже поза смертю і ганьбою
козаче що колись у ніч глуху
мене здійняв як лезо над собою

А тут снували ластівки і хмари,
і вишивані тіні між дерев.
Село колишнє. Чагарник. Примара.
Стоїть і пам'ять кігтями дере.

А я іду, як ходять прохачі
попідвіконню жебрати минуле...
Ставку гукнула - діду, не мовчіть!
А він дрімав, закутавшися мулом...

Хотіла хустку бабину знайти
на цвинтарі - шипшина не пустила,
бо там лежали покотом хрести,
у пирії порозкидавши крила.

Ні тиші, ані втоми. Німота.
Чиїсь на плечах руки попеласті...
Я тут жила. Я втисячне - не та.
Мене вже ні купити, ані вкрасти.

Бо я вже йду, як ходять втікачі,
яким і млосно й холодно на світі,
і добре чую, як у верховітті
мовчить зозуля, страшно так мовчить...

стояла слива сливами до вікон
про неї більш ніхто вже не писав
город лежав і пахнув базиліком
як у труні у синіх небесах

а не було ні холоду ні вітру
та й дихання здається не було
з-за обрію вже піднімались титри
сумний фінал жовтогаряче тло

а там де серцю не ставало міці
на перехресті зливи та стерні
скотилась крапля по зотлілій стрісі
і сливою зосталась коло ніг

марчінням саду зимного - покинь
покинь усе і повернися знову
я єсмь біда я тиша молитовна
я трепет неписьменної руки
над облітанням сивого стола

де смуги світла в'яжуться у петлі
покинь мене врятуй мене я нетля
що мислію прожити не змогла
в цій осені де вже немає тайн

де вже розлука глибша за безодню
почуй мене сьогодні лиш сьогодні
бо це ж сьогодні вересень настав

бо він уже поніс мою вину
туди де спить на веслах перевізник
звідкіль тобі я віями війну
коли вернуся в пустку і війну
моєї недосяжної вітчизни

Та власне нічого. Лише
уранці, як ми ще спали,
стара двірничиха в тиші
двір підмітала.

Валялось під ліжком плаття.
І час утікав невпинно.
Твоя голова кудлата
мою лоскотала спину…

Було якось дивно. Дивно –
цей подих. Вуста і подих.
Рясна березнева грива,
солоні весняні води…

Обійми, яких не буде
вже завтра. Та ні – сьогодні…
Застала тебе застуда
в кімнаті моїй самотній.

Полежимо ще хоч трохи,
полежимо тихо-тихо.
Розлите вино засохло,
пішла собі двірничиха…

А я ще пливу – безгрішна,
банальна і нелукава,
як дуже погані вірші
про осінь і чорну каву.

Старіє голос. Ранок та імла.
А я стою, як віко проти вікон.
Ще трохи – й покладуть мені музики
погребне віно впоперек чола.

Ще може молитви зашелестять
та свічка перехилиться на груди.
Та й поведуть у білу хвищу люди
моє брудне налякане дитя.

За стіл посадять, сльози обітруть,
а не розрадять, а не заколишуть.
…Хіба прочахла поминальна тиша
впаде йому хустинкою до рук.

Не зобижай хлоп’яти, чужино…
Не насідай на нього, самотино…
Лети-лети, душе моя пташина,
і дихай-дихай на його вікно…

Чотири богині танцюють у морі. І я –
зміїста форель, що струминня збиває під ними.
Регочеться літо. Купається сиве хлоп’я,
скидаючи набік своє облітання озиме.

Повітря як сукня – тонке і сріблясте. А я
вже вгору по сходах несу намиста і відлуння.
Минулі часи виростають із сонячних ям,
із сонячних ям устають ворохобні красуні…

Чотири богині у бубон горіховий б’ють –
засмаглих сміливців скидають небавом у хвилі.
Медузи у роті – то їхня колишня могуть.
Вода у легенях – то їхнє жадане безсилля.

А далі – не знаю. Погнала кудись течія
ті пера блакитні, ті спалахи у крутанині…
А в синьому небі сміється сріблясте хлоп’я,
а в синьому морі танцюють чотири богині.

Душа по вікна намерзає, немов зимовий монастир.
Мене вже меншає… Немає... Застиглу руку відпусти…
Мені вже сніг ладнає постіль. І ясно світиться крізь дим
кленовий крихітний апостроф на темних письменах води.

…Твоїх пробачень лід колючий. Твого «люблю» несхибний ніж.
А я скінчилася. Не мучся. Оддай тепер мене мені.

Чорні сукні летять. Не питай і нічого не згадуй.
Завтра буде вода. А сьогодні мене не тривож.
Що ти хочеш тепер? Я – порожнього парку естрада,
павутинка дурна у чавуннім кільці огорож…

Ми купалися вдвох. А тепер знебуло і минуло.
Чорні сукні летять, чорні сукні над морем уже.
Терпко пахне лиман, помирають осінні акули,
аж скидається світ у судомах вологих пожеж.

Нащо ти мене ждеш? Я – плацкартна заплакана постіль.
Я не власне життя. Я лише півжиття, співжиття…
Просто згадуй мене. І не згадуй ніколи, бо просто
чорні сукні мої вже за пругом вечірнім летять.

Затріпочуть і все. Чорні-чорні, як море надвечір.
Мокрі сукні мої… полетіть на осінній лиман.
Поцілуйте її, поцілуйте її в холоднечу…
І скажіть, що мене… що для неї… що більше нема.

А степ надихався тройзіль...
А степу снилася нестяма:
немов стоїть над казанами
і серце пробує на сіль.

О сестро сестро осінь осінь осінь
і то до тебе сестро не кудись
вона веде своїх сиріток босих
в сиріток личка попелом взялись

то осінь сестро вража й попелиста
вночі твої покрала спідниці
циганкою примандрувавши з міста
у тебе смерть вгадала на руці

а ти їй стелиш тіло лихоманиш
вже котру ніч скемієш мов сльоза
вона вже завтра зранечку устане
та й рушить з двору на своїх возах

пацьорками трусне понад возами
й поїде між димів і тютюну
мою ненависть і твою нестяму
зимі покласти в білу пелену

Ну?..
Іди. Іще трохи – і вечір впаде,
як завіса, як плюшева драна завіса.
Я спитала б тебе, ночуватимеш де.
Та на біса мені про це знати? На біса?!
Не чіпай моїх кіл!.. не тривож, не займай...
Я вже там, де для плоті - ножі та пігулки.
Відшумів – відгорів мій розграєний май:
не знайду, не знайду в нім для тебе притулку...

...Я спинила б тебе і розклала диван,
і знайшла б коньяку і сто грам сервілату.
Та на біса мені ці на старість дива,
тож іди собі, хлопче, назад у палату.

Пощезли дні – базальтові колоси,
Побив мороз черлену воронь кіс,
іде у вражу осінь доля боса
по вутлім сліду мажевих коліс.
Куди ж гостинець той? Куди ж бо битий?
Які терни, захланні манівці
віщатимеш, мій чулий ворожбите,
по довгій лінії, що на руці?
В сини б мені… Каправі повитухи
тобі рекли такі страшні діла…
Не слухай їх, лебедику, не слухай,
Я пожила свого, ой, пожила…
І ось тепер – така яса і стужа,
така мана, що я – немов маля,
немов рілля, одним тобою дужа,
живу себе спочатку, од нуля.

Лугова зозуля –
Полум’я й вода:
Де любов згубила
Зі свого гнізда?

Де вінок спинився
Серед течії,
Там ви і зостались,
Крилонька мої.

Лугова зозуля,
Течія стрімка,
Впала чорна ружа
В сонячний рукав.

Де точили зорі
Кров на спориші,
Там навік зів’яла
Маківка душі.

Лугова зозуля,
Туга молода.
Ой кричало пір’я
Посеред гнізда.

І пальтечко на ньому аж летить,
і пасмо трохи вибилося скраю.
А я з вікна вже хтозна стільки літ
дивлюсь на нього і його не знаю.

Куди, до кого й нащо він іде
у пальтечку оцими вечорами?
Чого лице байдужне і тверде?
І сніг чого не тане під ногами?

Чи він оддав обітницю кому –
ходити і на мене не дивитись…
І те чоло… Яких на світі мук
йому прийшлося витерпіть на світі?

А може й ні, а може все не так.
Студент він, мабуть. От іде додому.
Не дивиться, бо все то – суєта…
Твердий, бо ще не відданий нікому.

Та щось у ньому так уже ж горить.
(Я рідко помиляюся в такому),
Що всі мої порожні вечори
по черзі викидаються з балкона,

і я стою, розлючена, немов
він щойно проміняв мене на другу…
Ну що ж іди, очмано і чумо!
Гульвісо! Перелюбнику! Катюго!

Та що… куди я… отака руда
до нього, невагомого такого…
Як інохідь, несе його хода
не до мого, не до мого порога.

Ну от і все… Замовкни вже, глуха…
Нечесана, невиспана, кудлата…
Йому, такому, хочеться кохань.
Нащо йому оці твої сум’яття?

Ото хіба дивися з темноти…
Сиди до ранку з віршами наохляп.
А пальтечко ж на ньому… тріпотить,
і скраю пасмо вибилося трохи…

Дві горлиці викроювали вечір
з пахучих рік і божого вікна.
Два дихання, два білих полотна –
одним одна весільна кровотеча.

А вишивання напинало жили,
могильні тіні ткались у слідах.
Зрадецька зрада, наче резеда,
у руки перекроювала крила.

Як навіжені, сіпалися горла,
вечірні ружі пахли, як полин.
А горлиці сивіли і цвіли,
печаллю поневолюючи поле.

Чом же се кохання
та таке неправе?
Легіню останній,
легіню білявий?

В тебе – крила білі.
В мене – чорні крила.
Чом навік тобі я
душу завинила?

Ти летиш раненько
голубоньком-пташком…
Ненько моя, ненько!
Тяжко мені, тяжко!

Ой чого ж ся знуда
та така незбавна?..
Най же мої груди
дошкою придавить.

Най повік се тіло
корчиться у пеклі!
Легіню мій білий…
Легіню мій теплий…

Панно моя, панно…
Хижа моя, вража…
Ранком хіба встану?!
В полі снопом ляжу…

Панно моя гойна…
Чорні твої речі…
Місяць мене гоїть,
місяць мені – втеча.

Панно моя. Руки,
руки ж твої вражі!
Панно моя – суко!
Хижа моя… княжа…

О сиві дні, о моторошні дні,
мотуззя жнив і спраглі рукомесла…
Та стільки б не відміряно мені –
за тебе не молитимуся, сестро.

Іди собі. Поза горою – млин.
Вода там чиста і мірошник юний.
До вуст його, гіркавих, як полин
злітаються оскаженілі луни.

У нього ніч із рукава тече.
Його обійми хижі та маркітні.
То для його скуйовджених ночей
розврунились твої зелені віти.

Іди собі. Не згадуй. Не дивись,
як я живу, як я отут дурію.
У воду падай! Підлітай увись!
Рибиною шугай у чорториї!

Коли ж тебе у негідь, у грозу
уже зчорнілу, знищену, замерзлу
мені повз хату в санях повезуть,
то я й услід не подивлюся, сестро…

Ці дивні осені. Далекі і невірні.
Пройшли, минули хамарами з дощем,
і з юнаком запалених ночей
зайшли в мою схолоджену квартиру.

Я їх ніяк не можу притлумить –
вони повсюд – на шторах і на квітах,
все бризкання, все мерехтіння літа
вже оповите цими осіньми.

Вони стоять. Минущість їм пече.
І юнака, що тріпотить, як вітер
вони роздягнуть, щоби відтворити
перетікання бронзових плечей –

у темну кору, у нервовість листя,
у пам’ять, як запалення легень,
у все, що відболіле й дороге,
але до нього – тяжко і неблизько.

А він – ось тут. Я – рибою на берег.
Я – блисками по бронзовім плечу
зійду, перепливу, перетечу
розкотисто, як ручка по паперу.

Дерева ждуть. Дерева ще не сплять.
Чого їм спати, як вони – дерева?
У них душа тверда, аж мигдалева,
у них до неба звернене гілля.

Дерева ждуть. Дерева нині злі.
Душа у них важка і непорушна.
Як милостиня – яблука та груші –
ото й усе, що є в них для землі.

Ми любим цей берег. Він затишний і немалий.
Та що там земля, коли власного тіла – аж надто…
Пісок тобі – теплий, сорочка тобі – мішкувата,
а білі хмарини – як ситі хазяйські воли.

Тут руки чиїсь. Тут нечисті зітхання. Вночі
чийсь голос виходить і дзвінко вдаряє у глеки…
Тремтять запинала. Павітер тікає в смереки,
коли з-понад кручі стара берегиня ячить.

І покритки сиві кладуть їй до ніг немовлят –
ворушаться коси, ворушаться душі леправі:
то мати співає та співами берег кривавить.
…А пальці – на грудях, бо пальці у матері сплять…

Чоло її хмарне. Солодкі її імена
припали вустами до теплої пазухи мови.
Тримає побожно над нею опони боброві
розпатлана бранка – упіймана в сіті весна.

Хто чув оту матір – нічого не вчує повік.
Хто бачив ту матір – тому вже на світі не жити.
Колись тут проходив із кіньми якийсь чоловік.
Далеко не втік – ми його наздогнали у житі…

Ми любим цей берег. Це наш упосліджений світ.
Нам добре тут жити. Не в’язні ми тут, не вигнанці.
У воду втікаємо раз на три тисячі літ,
коли в берегині на грудях ворушаться пальці.

Ось бубон той, ось той горіх,
що за ніч виріс коло шатер,
і ніч бреде – стара, як мати,
з важкими відрами гори.

За нею духи, мов коти,
за нею і вітри, і ватри,
тим чотирьом, що йдуть на страту,
вона не в силі помогти.

Бо вже найменший змок і змовк,
іде, не бачить і не вірить,
що сніг на нього ікла шкірить
та завиває, наче вовк.

Його тремтіння молоде,
його душа – тонка, як липа,
під лезом гілочкою схлипне
і тихо на сніги впаде.

Піду, як розійдеться дим,
піду, лиха і вирлоока,
над ним труситися, допоки
уся не витрушусь над ним.

Й зостанусь там, у вишині,
аж поки з нетрищ розсохатих
на мене вийде чорна мати
і кине відрами об сніг.

Це перед-час. Готуюся до злив.
Достигле серце проситься із гілки.
Перед сльозами – вже ніяких слів,
А після них – лиш дихання, і тільки.

Це передмістя. Це його печаль –
Час після жнив, і час перед димами.
А в мене час – не той, що після вас,
Ще трохи той, що порівну із вами.

По перед-часу – буде після-час.
Та він – прудкий, і в руки не дається.
Бо, мабуть, знати, що там після вас,
Це так, як знати, що там після серця.

Я вас не любила. Надвечір пливуть кораблі.
Одягнена в чорне, і досі виходжу на пристань.
Вже очі прогіркли, вже плечі тонкі і тінисті
конають під вітром останніх вітрил на землі.

Я вас не любила. Я з вами на захід пливла.
Старі Нідерланди. Вже б тут і зостатись, абощо…
Й ченці, наче бджоли, кружляють навколо стола
Й ченці, наче тіні, за нами виходять на площу.

На площі туман. І я знов не дивлюся на вас,
та ваші слова мені все потрапляють під кроки.
Ви ж тільки про листя? Не час говорити, не час!
Я вас не любила. Замовкніть… Замовкніть… Замовкніть…

Ця вогкість вечірня, і рук перехрестя, і слів…
Давайте повернемось. Темно і холодно.
Осінь
напилася крові і важко хрипить у петлі,
мов змучена відьма часів Ієроніма Босха.

Нам сад простить, бо ж він усім прощав –
паломникам, і королям, і звірам…
Твоя вустами видихнута віра –
то все, що мав колись ти і не мав,

бо ти останній ждав і не скорбів,
то лиш в юрбі – печаль, скорбота, здогад,
а осторонь – там тільки над і понад,
полегкий крок над вигасанням жнив,

бо що йому – душа твоя і ти,
що прагнеш листо-падання і твані?
Притомний біль достиглого вмирання –
його не осягнути з висоти…

А що – смішна? Негречна я? Ади!
Зате у мене сто сопілок в горлі!
Зате мій вечір, мов ожина, чорний!
Зате мій сміх, як вітер, молодий!

Я йду кудись, бо знаю всі стежки,
бо не твоя – не для твойого льоху
так рясно налились мої грушки!..
Бо ти – старий і обростаєш мохом…

Я гемонська, відьомська, навісна!
Я даленію, я течу водою…
Як мама, прихистить мене весна,
у вишнику – між полем і звіздою.

А ти давно зачучверів, завмер.
Лежиш та й тільки, упадаєш прахом.
Ти був колись, а я ж бо, я – тепер!
Я молода! Я солов’ями пахну!

Ходжу кудись. Якісь долаю кола,
де людський плин ні стишить, ні спинить…
Ти гордий. Ти не падаєш додолу –
і вже мене ні любиш, ні виниш…

То добре, що живіша хоч за мертву,
ще жменька є жалів і сподівань…
А хочеться ж на тебе обіпертись,
а хочеться, щоб кружма голова…

А хочеться дзвінка посеред ночі,
такого… що… ну як ти не пусти?
Щоб був ти несподіваний, як злочин,
і мов покара – неминучий ти…

Зацвіла я, бігме, зацвіла…
Бузиною, бігме, бузиною…
Нахилила луджені горла –
далину налила далиною.

Серце листям плине, наче лодь…
Дупла медом перепоналиті...
Понадпив меди мої Господь –
стало легше дихати на світі.

От і дишуть сто моїх смертей –
білий дим і руки прохолодні.
Аж моє розкісся золоте
перепозавилося на споді…

Не спивай медів з мого дупла!
Не труси квіток моїх рутвяних!
Тільки вчора, бігме, зацвіла,
а сьогодні перепозав’яну…

Хто то іде в снігах?
Хто то намуляв плечі?
Вечір – і той погас,
і відступився вечір…

Пасма, вогонь і дні,
очі – іконостаси…
Як би ж оце мені
в ноги йому упасти!

Змити ті чорні дні,
роки оті недбалі!
Боже, зішли мені
терни його й печалі!

Що йому дам іще –
муки свої, молитви?
Тільки дихну в плече
й більше не схочу жити…

Може, про біль повім?
Може, в руках розтану…
Що я – отій крові,
що причаїлась в ранах?

Що я – отим мечам,
вічно до крові ласим?
Свіченька я, свіча,
в божих руках погасла…

Хіба я хотіла? Хіба я, коханий, хотіла
Цих хижих гонитов, грачиних плачів у верхах?
Я ж, наче рибина, снувала між зел своє тіло…
Я ж, наче людина, втікала до стемнілих хат…

Чи важко було? Таж так само, як жити під льодом!
Ні, я ще глибока, ще біла, немов полотно…
Та хтось розгойдав, ніби гілку, журу і свободу,
Хтось яблука сиві, мов камені, кинув на дно…

Отак і живу – тільки мул і зогниле паліччя…
Я вже не пливу, а човни надо мною пливуть.
Пливуть і зникають. І хтось у човнах мене кличе –
й слова, наче зела, влягають мені коло вуст…

Я побуду з тобою… я тихо з тобою побуду…
Розповину твій пояс і лати важезні зніму.
Божеволій прощанням… цілуй мої сонячні груди,
по вугіллі гарячім зайди в мою срібну пітьму –

хай підождуть хорти, поки я ще побуду з тобою!
Хай німіє рука! Хай з курильні пахтить базилік…
Я повисну над пеклом, я впаду на каміння луною –
розпізнаю краї і велю тобі голосом рік:

Стамувати мене і весь світ по мені розтрусити –
хай засяє живіт, хай над лоном полин зацвіте!..
Загнуздай мене в ніч, табуном потовчи мої квіти,
об каміння розбий шумовиння моє золоте…

Я тоді розтечусь, розженусь по тобі, розіллюся –
навесні вже ні болю, ні сну, ні розлуки нема…
Водопіллям течуть із-під ніг мої білі обруси,
вигорають сніги… білі гуси летять на лиман…

Приходить він з отих старих дерев,
Де Куст кричить і згукує дівчата...
Де мати досі рушники пере
Й до лісу ходить солі позичати.

Він устає із позабутих мов –
Отой юнак, убитий на узліссі...
Він відтирає із сорочки кров
Й комусь майструє вільхову колиску.

Він потім теж, як інші, піде в дим,
Де чорна пагіль мучиться і світить –
Бо то за ним, бо то за ним одним
Пливуть і досі всі хліби на світі...