Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Оксана Суховій (1986)
А як там насправді було — то яке кому, Господи, діло!
Важливо — як буде.
А буде — як я напишу.
(Оксана Забужко)




Художня проза
  1. Погана прикмета
    Моя тітка Ліда, в якої я жила студенткою, дуже забобонна. Навіть не зважаючи на те, що все життя вони з дядьком Грицьком пропрацювали в культурі: вона бухгалтеркою в музичній школі, а він – водієм у філармонії. Все одно в їхній квартирі не можна було лишати ключів у замку (бо щастя втече), а гребінця на столі (бо ковтуни нападуть). Я дуже швидко звикла не виносити сміття після заходу сонця та обходити десятою дорогою не тільки чорних, а й просто не дуже білих котів.

    А ще тьотя Ліда – завзята грибниця. Супермаркет на розі цілком міг би торгувати днів три тільки її грибною продукцією – вистачило б усім. Мене й досі од грибів канудить.

    Тітка грибникує з ранньої весни до пізньої осені. Маслюки, боровики, дощовики, опеньки, мопеньки і всілякі там досить підозрілі гнойовики, синюшки, свинюшки і зеленюшки. З першими травневими трутовиками тітка молодшає років на двадцять, а після останніх чорних груздів – старішає на сорок.

    Якось на початку грудня я повернулася з пар і знайшла на холодильнику цидулку „Поїхала по гриби. Буду в сім”. Я мимоволі глянула у вікно – сніг там лежав уже днів з десять. Градусник показував „-5” теж далеко не перший день.

    Одразу по сьомій важко рипнули двері і повіяло могильним холодом. Зачинивши квартиру, тітка рушила в напрямку моєї кімнати, карбуючи кроки, як Вій, якому ось-ось піднімуть повіки. Гепнуло об підлогу й закотилося кудись порожнє пластмасове відро, ценькнув і замовк десь аж під стільцем тітчин грибний ніж…

    …І стала на порозі не тітка, а справдешня баба Віхола – обличчя почервоніле, пальці закоцюбли і не розгинаються, а на голові – не менш як на два пальці інею. Стояла. Загрозливо зиркала. Дихала, як парова машина.

    - Сидиш?

    - Та сижу, тьоть Лід…

    - А мені ніхто не дзвонив?

    - Дзвонила Раїса Яківна.

    - І шо ти сказала? – поспиталася тихо, з погамованою підозрою, як досвідчений слідчий.

    - Та що сказала? Що ви по гриби поїхали… Будете в сім…

    Тітка враз стрепенулася, вдарила об поли руками і випалила:

    - А я, дурна, думаю, чого ніде й одного гриба немає!!! Дві станції облазила. А вона розбевкала всім, чого я та куди я. От скіки не кажи, скіки не кажи – однаково зурочать… - звично жалілася тітка вже на кухні календарю з Володимиром Литвином.

    Одчинила холодильник, скрушно зітхнула і пошепки, щоб не чули ні я, ні Литвин, пробурмотіла:

    - В суботу поїду. Грузді ще точно будуть….


    Коментарі (5)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Риси обличчя
    Погожий недільний ранок. Дуже не хотілося заходити в супермаркет, де в цей час саме товчеться народ. Вирішила сходити на маленький ринок неподалік. Купила два кілограми мандаринів, чотири банани, огірків, трохи кропу й петрушки.

    Поряд – жвава торгівля рибою з замацькореного столу, ящиків і цинкових ночов з живими коропами. Невеличка черга. Жінка в зеленому плащі прискіпливо вибирає оселедці. То зважте їй один, але великий, то два маленьких, то покажіть отой, з самого низу. Погляд важкий і вдумливий, як в Анни Ахматової на полотні Модільяні. Рухи – неквапні. З-під зеленого рукава видніється мереживо білої блузки. Напевно, після базару вона піде прямо в театр. Я готова заприсягтися, що під комірцем блузки в неї брошка камея. За спиною в жінки вже потроху закипає невдоволення, але вона цього не чує і не бачить. Вона – понад і над. Її мало цікавить матеріальний світ, хіба що у вигляді оселедців, які мають бути строгі й довершені…

    Прудка продавчиня у рукавичках з відрізаними пальцями спершу намагається догодити, потім машинально задовольняє примхи, і нарешті – починає нервуватися. Шостого оселедця вона вже не кладе на прилавок, а кидає, сьомого – швирголяє, і плетена сіра шапка все дужче збивається їй на праве вухо. Черга позаду гуде.

    - Пожалуй, я візьму вот ету, большую. Вона з ікрою? – вказує ледве помітним рухом підборіддя кудись на тацю.

    - Я сьогодні рентгена не брала! Дощ передавали на після обіду! – в’їдливо огризається у відповідь продавчиня.

    Черга позаду зменшується. Потенційні покупці один за одним втрачають надію дочекатися. Почервонілі пальці з-під брудних рукавичок нервово барабанять по столу.
    Дама в зеленому пальті робить ще декілька невпевнених спроб і нарешті її вибір спиняється на рибині, що лежала з правого боку таці. Продавчиня швиденько замотує оселедця в целофан, потім ще в один, кладе на ваги, клацає на калькуляторі і виголошує:

    - Сім вісімдесят шість!

    Дама нерішучим рухом дістає з коричневої старомодної сумочки гаманця, поволі спроваджує його з лівої руки в праву, розстібає…

    - Ні, пожалуй я не візьму…

    В радіусі десяти метрів навколо утворюється вакуум. Я відчуваю, як у мене всередині все стискається і холоне. Продавчиня – неквапно і задумливо, зі значенням – бере кульок з рибиною за краєчок і обережно кладе назад на тацю. Повертається, втуплює важкі і вдумливі очі в чергу і виголошує:

    - Що – риси обличчя не сподобались?..



    Коментарі (3)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. П'ятірка
    Будучи студенткою, я працювала в клінінговій компанії. Простою мовою – мила людям вікна, підлоги й унітази за викликом. Трапилася мені серед клієнтів одна бабу… стара дама, колишня викладачка політеху. В молодості знімалася на обкладинки журналів. Мала розряд із шахів. Докторської захистити так і не встигла. Так само як і вийти заміж.

    Іноді до Валентини Йванівни навідувалися в гості подружки. Теж – колишні викладачки. Залишали в передпокої капелюшки і задушливі шлейфи „Шахерезади”. На кухні відкривали принесену пляшку горілки, пили, пітніли і матюкалися.

    - І не кажи, Валя, глупостів! Ректор наш, Царство Небесне, хороша був людина! – піднявши чарку, виголошувала сухенька, зморщена і покоцана жіночка.

    - Хороша то хороша, - в тон відповідала Валентина Йванівна, спритно вихопивши з блюдця блискучу балтійську тюлечку, - аби ще в нього так харашо й стояло!

    Подружки здавлено чмихали, по черзі позираючи в бік темного коридору, де я натирала плінтуси. Третя стара, з губами як у риб’ячої королівни з грузинського мультика, небавом піднесла до рота чарку, перекинула, війнувши білястим целюлітом з-під рукава, і хитро поспиталася:

    - Ніна, а ти пам’ятаєш Костю?

    У відповідь доцент баба Ніна скривилася як од гіркого і похилила синього носа на церату.

    Виявляється, той Костя був років двадцять тому їхнім студентом. Красивим, високим і сильним. І в той час, коли Валентина Йванівна і риб’яча царівна правили за іспит гроші та свинячі окости, баба Ніна – самотня жінка алкоголічної натури, яку, судячи з усього, для журналів не фотографували, брала тілом. Одвезла Костю до себе на дачу. Спершу примусила попереносити з місця на місце якісь цементні стовпчики, прибити кудись реєчки. Нарешті налила по стакану, і після того, як випили, поставила питання руба. Костя спочатку злякався, а потім таки погодився і поліз за викладачкою на горище.

    - Ото був мужик, дівчата… Попорав мене так, шо й досі аж мов мурашки біжать, - згадувала баба Ніна.

    - Ага! Біжать! Вони все життя в тебе між ногами бігають, а до голови не достають, - парирувала риб’ячим ротом третя, - Ти ж йому тройку поставила, дурепа! Приходить він до мене на кахведру – я, мов, усе зробив, а вона мені…

    Виявляється, баба Ніна не впізнала з бодуна свого жиголо, і вліпила йому, як і всім іншим, хто з нею не розраховувався. Непроста наука – фізика, думала я, наводячи останній лоск.

    - Слухай, найди мені того Костю, га? Найди… – стражденно, хоч і майже безнадійно благала невідомо кого доцент баба Ніна, а промінчик призахідного сонця ворушив – не міг розворушити рудого і вже неспроможного до хімічної завивки пасемця.

    - Та й шо ти йому тепер? П’ятірку поставиш?! – вголос зареготали розчервонілі п’яні подружки.


    Коментарі (14)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -