Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Володимир Бандура (1950)




Поеми

  1. Три монументи пророку
    1.
    Вашингтон. Весна. Синє небо.
    Оптимізм перехожих облич.
    І, здавалось, чого б ще треба,
    Та вкраїнців мільйон кинув клич-

    Зведемо монумент Тарасу
    Хай шанує його Новий Світ,
    Хай народам Америк і Азії
    Принесе Кобзар "Заповіт".

    Як задумалось, так і сталось-
    Над найкращим централь-авеню
    Гордо постать у небо здійнялась.
    В думці й я тут чоло клоню.

    В далині від нашого дому
    Індіанець із Андських гір
    Й негр читає "Кобзар" малому.
    Не повіриш? А ти повір.

    І щезають расизму окови,
    Мури гетто спадають в сміття,
    І хоч повнять ефір різні мови,
    Вільне всім настає буття.

    І Шевченкові внуки тут мають
    Свої школи, ліцеї, церкви,
    Інститути, коледжі тримають,
    Те не мають вкраїнці Москви.

    Велич духу, ідея свободи
    По планеті Тарасова йде,
    В майбуття провадить народи,
    Свою правду знайти веде.

    2.
    Третій Рим. Москва. Як завгодно,
    Чи Великий, мовляв, Вавилон.
    Тут пророчій вклонитись безодні
    Від життя я отримав талон.

    Кат червоний звелів встановити
    Тобі пам'ятник з радим лицем,
    Та не вдалось усмішки звити,-
    Вийшов гнів під фальшивим різцем.

    То ж усмішка твоя не стрічала
    Земляків, котрих гнали в Сибір,
    В мерзлоті їм кінець призначали.
    Не повіриш? А ти повір.

    То ж усмішка не посилала
    Твоїх внуків на війни чужі,
    І лиш горстка героїв встала
    Освятити за волю ножі.

    То ж усмішка не проваджала
    Наркомголоду ревних катюг
    На Вкраїну з отруєним жалом
    Дітовбивців і партбандюг.

    Що ж рабів мовчазних примусить
    Твій, пророче, розвіяти сум,
    Заспокоїть змучену душу,
    Прожене темноту тяжких дум?

    Доки ж будуть гетьмани -сміття
    Зустрічати очей твоїх гнів,
    Чи скінчиться ганьба в цім столітті,
    Осуд щезне до них з-під брів?

    3.
    Київ. Осінь. Падає листя.
    У граніт запитання шлю.
    Я дивлюсь тобі в очі зблизька
    І думки твої мов ловлю.

    Твій пронизує погляд землю,
    Палить листя гнівний взір,
    Що зробили нащадки мерзенні-
    Не повіриш! А ти повір.

    Чи подумав би ти, Тарасе,
    Що народ твій так низько впав?
    Він, пророче /хрестися три рази/,
    За гетьманів злодюг обрав.

    Край розрухи, шалені злидні,
    Жебраків всюди плач з дітьми,
    А гетьмани п'яні з жидами
    Бенкетують, мов в час чуми.

    Все розкрали, народній волі
    Вже до горла приставили ніж,
    Залишилось продати землю,
    По якій ти ходив босоніж.

    Ось і маємо "те, що маєм",
    Запустіння, розбиті ночви,
    Курс із гіршого в гірше тримаєм,
    Кожен другий бажа булави.

    То ж вкажи нам стежу, Тарасе,
    І в уста вклади каяття,
    Щоб народ не пропав завчасу,
    Збудував собі краще життя.
    2001



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Сибілла
    Оранжеве сідало сонце
    Й між скелями, як крізь віконце,
    Мигтіло в очі, мов жар-птиця
    Михальді - молодій цариці.

    За царським скакуном красуні,
    Долаючи піщані дюни,
    Плівся поволі караван
    Й мав за маяк її тюрбан**.

    Стомилися мандрівні люди,
    Причахли коні і верблюди.
    У світло-синій висоті
    Піднявся місяць в самоті.

    В час першої зорі на небі,
    Пройшовши дюни гострий гребінь,
    Внизу побачили одразу
    Чудову пальмову оазу.

    Нікого спереду не чуть,
    Й вони продовжили свій путь
    До бистрого ріки потоку,
    Що милував цариці око.

    Вечірний молодик вгорі
    Всміхавсь лукаво до зорі,
    В стрімкій виблискував ріці,
    Мов сипав перли-камінці.

    Пашіло в спину, наче з пічки,
    Темнів оази рідколіс,
    І звав до себе струмінь річки,
    Немов велику тайну ніс.

    А далі поперек струмка
    Дубова кладка нелегка
    Обидва береги єднала,
    Та щось царицю не пускало.

    Враз перед кладкою-містком
    Раптово щось коня спинило,
    Михальді дух перехопило.
    Й видіння у очах проплило:

    Немов далеко на узгір'ї
    Місток отой як хрест стояв,
    І Син Людський в вінці терновім
    За людський рід на нім страждав.

    Аж спам'яталась, як лежала
    Вже довго перед тим містком,
    Хрестом упавши вниз лицем
    І ревно плакала - ридала.

    З пустелі жаровій дихнув,
    Немов у душу зазирнув.
    І нагадав про путь-дорогу
    До храму істинного Бога.

    Михальда міст поцілувала,
    Коня гнідого осідлала.
    Свій жестом караван підняла.
    Минула кладку й вбрід пішла

    В Єрусалим до Соломона,
    Дари цареві дарувати.
    І мудрі Соломона речі
    Почуть й про кладку***розказати.
    * Сибілла - (арабськ.) пророчиця ** Тюрбан - ошатний жіночий головний убір
    в деяких народів Азії.***Ця кладка через кілька століть стане хрестом розп'яття.
    2009



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  3. Естер
    За перського й мідійського владики.
    За Ксеркса - імператора, давно,
    Зібрали на бенкет князів великих.
    Де подавали в золоті вино.

    Казкової краси там полотнища
    Тримались на вісонових шнурках,
    На срібних і на золотих стовпищах
    І відбивались в дзеркалах-плитках.

    А на підлогах, з плиток мармурових,
    Із срібла-злота в ложах дорогих -
    Князі у самоцвітах кольорових,
    И народ простий з великих до малих.

    Бенкетували в Сузах вже з півроку,
    І прославляли перського царя,
    Іще не бачило такого око,
    З тих пір, як твердь існує і моря.

    Коли ж цареві звеселилось серце,
    Він дав наказ послати за Вашті,
    Царицею, то жінка була «з перцем»,
    Немолода, та вельми в красоті,

    Щоб показати всім князям й народу.
    Вона ж його не чула вже тепла
    Давно. То ж відповіла в нагороду –
    На царський виклик взяла й не прийшла.

    Тут охопила Ксеркса дика лютість.
    Із гніву того він Вашті прогнав.
    Князі ж порадили йому натомість,
    Щоби царицю собі іншу взяв.

    І ось дівчат вродливих в Сузи кличуть,
    Щоб вибрав собі Ксеркс із них одну,
    Та ж, що найкраща станом буде й личком,
    Владиці Ксерксу піде за жону.

    В ту пору жив собі у Сузах в замку
    Один з юдеїв йменням Мордехай
    Й взяв за дочку сирітку-полонянку
    Естер, племінницю, вродливу вкрай.

    Так доля обернулась в сиротини,
    Що з всіх дівчат лише її одну
    За красоту із бідної хатини
    Взяли в палати Ксерксу за жону.

    Тих днів князь Гаман був у
    славі в Ксеркса,
    Лиш Мордехай не бив йому чолом,
    То ж за зневагу захотів він смерті
    Усім юдеям й жив у серці з злом.

    Є серед нас народ, — промовив Гаман, —
    Який вчинив тут тяжкую вину,
    І щоб не стало вже його між нами,
    Я десять тисяч віддаю в казну.

    Тож вигубити дав усіх юдеїв.
    І розіслав у всі міста листи
    Князям владика Ксеркс, зять Мордехая,
    Почать сказав з приходом темноти.

    Естер від дядька це лише почула,
    Три дні веліла землякам постить.
    Сама ж пішла до Ксеркса у палати
    Двох з Гаманом у гості попросить.

    Цей князь задумав винищить народ мій, -
    Естер сказала Ксерксу, —- то ж нехай
    Я першою загину, дорогий мій,
    А другим згине дядько Мордехай.

    Той Мордехай, що взнав про підлу змову
    Тебе убити, й тих убивць розкрив.
    Це Ксерксу мало не відняло мову -
    Листами жах він був би натворив.

    Розлютивсь цар і наказав скарати
    Лихого Гамана із родом його всім.
    Естер вдалось юдеїв врятувати,
    Відтоді свято зветься в них Пурім.
    ***
    О, як страждаєш, наша Україно,
    Від Гаманів., що правлять в нас тепер,
    Прийди ж скоріш, новітня Роксолано,
    Врятуй вкраїнців, о нова Естер!
    2003



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  4. Львів'янка
    Хвилина на зупинці біля церкви,
    І ця розмова чотирьох очей
    Мені назавжди вкрала спокій серця,
    Лишивши біль стривожених ночей.

    Ви їхали в трамваї, що навпроти
    Моєму йшов. Це було навесні.
    Чарівна і коротка наша зустріч
    Тривала мить і зникла, ніби в сні.

    Ви усміхались і немов шептали,
    Немов питали мовчки- це любов?
    Немов знайомі були й розставались,
    Щоб вже ніколи не зустрітись знов.

    І очі відчували цю розлуку,
    Плекав взаємний погляд цю любов,
    Обоє зносили мовчання муку,
    Ми лиш дивились. Ваш трамвай ішов.

    Я слухав тихий перстук трамваю,
    Не міг очей відвести ні на мить,
    Одне лиш слово вимовляв - кохаю,
    Та ви не знали, як мене болить

    Те почуття, що вам не міг сказати,
    Той стан душі- і щастя, і жалю,
    Той поклик- без надії покохати,
    І не могти промовити- люблю.

    Ви наче сон розтали на світанні,
    Неначе привид ніжний, чарівний,
    Неначе перший сніг розтанув, ранній,
    Щоб я кохав щасливий і сумний.

    Трамвай пішов, лишив на площі церкву,
    Лиш образ ваш в моїх очах стояв,
    За вас молився ні живий, ні мертвий,
    В дорогу тричі вас благословляв.

    Поплівся в дім, як у сумну пустелю,
    Прийшов, неначе в інший світ попав,
    В руках тримав палітру акварелі
    І образ ваш чарівний малював.

    На вишиванці райдужне намисто,
    Прекрасні лінії дівочих рук,
    Чорняві коси, очі променисті,
    Ті очі, що завдали стільки мук.

    Пройшла зима і промайнуло літо,
    Я вас шукав усюди, та дарма.
    В лікарні трапилось мені хворіти,
    Де знов побачив вас. То йшла зима.

    Коли Шевченків Гай покрився інеєм,
    Лежав в операційній на столі,
    Я називав вас вашим власним іменем,
    Яке вгадав в любовному хмелі.

    Яке земне і неземне водночас,
    Із всіх воно єдине на землі,
    Мені його сказали ваші очі-
    Чарівне й загадкове- Наталі.

    Ви у пов'язці. Очі ж усміхались,
    Впізнав тоді я вас в єдину мить.
    Мене ви від недуги лікували,
    Та від кохання не могли зцілить.

    А потім зникли, так як появились,
    І знов збудили приспану любов.
    У дальній світ несли кохання крила
    Мене, та там вас знову не знайшов.

    Я часто в снах вас бачив в тім трамваї,
    Ви мов виходили мене стрічать,
    Мов купував улюблені конвалії,
    А в серці ніс розлуки злу печать...
    * * *
    Вже пролетіло три десятки весен.
    Я повертаюсь в Львів, де храм стоїть,
    На ту зупинку, де старезний ясен,
    В Шевченків Гай, що листям шелестить.

    Де лист летить в осінній каруселі,
    Моя ж бо доля- лист лиш цілувать,
    Ваш образ сполядати в акварелі,
    Бо вас саму не дала доля знать.

    Якби ж то знав, за що страждав на площі,
    Не в той, мабуть, вас шлях благословляв,
    Не випрошу собі ніколи прощі,
    Що втратив вас тоді... Якби ж то знав...
    /Морейра-да-Майя, Португалія, 2003р. /




    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  1. Плащаниця
    І полотно з замученого Сина
    Її найпершої і любої дитини
    Марія розстелила на столі.
    Кровавий терня слід на милому чолі
    І ран сліди перевертали душу,
    Зніміле тіло не могла вже зрушить
    В тяжкій самотності, і лиш в думках
    Летіла чайкою по всіх Його роках
    І їх на полотні мов розстеляла.
    Вже стільки сліз гірких пролляла,
    І очі в того полотна питали -
    Чи так маленьким пестила-плекала,
    А чи дарма від Ірода втікала
    Ночами по пустелях у Ашшур?
    І голосила вранці й перед сном,
    Й так засинала з ним ,з тим полотном,
    І снились їй Його дитячі роки,
    І Вифлеємський хлів ,і перші кроки,
    Малого милого Ісуса-немовляти.
    -За що,о люде,Син мій розіп'ятий?
    Нікому ж на дорозі не стояв.
    Чи лиш за те,мабуть,що Сином Бога
    Себе жорстокому Пилатові назвав,
    Але ж хіба усе не так було?
    Та ж Йосип знав своє лиш ремесло,
    І в праведності виросла небога.
    Не знала до пологів ще нікого,
    Їй Ангел білим сяйвом засвітив,
    Про те Дитятко Боже сповістив
    Її,благословенну між жінками,
    Ще юну,тими давніми роками...
    І заяснів багрянець на Сіоні,
    І зорі зникли в полум'ї червонім
    Зі сходом сонця.Й голоси людей
    Почулись.І тулила до грудей
    Вже не Його,дитя-Ісуса,що наснився,
    Поглянувши нехотячи в вікно,
    Поцілувала теє полотно
    У промінцях ранкової зірниці
    Те полотно,Святую Плащаницю.
    *****
    На полотно святеє жовто-синє
    І гілочку червоної калини
    Дивлюсь не на своїй старій стіні,
    Далеко у чужинській стороні,
    Й здається одинокому мені,
    Що синій колір - рідний небозвід,
    Що покриває наш козацький рід,
    А колір жовтий - ярая пшениця,
    З калиною,мов тая Плащаниця,
    І я німію,і молюсь,молюсь
    За праведників,що лягли за волю,
    За грішників,за їхню тяжку долю,
    Й питаю сам себе, - за що
    Ти,земле рідна, кров'ю так полита,
    Рабів так рясно плодиш посполитих,
    Героїв - лиш одного-двох на еру
    Таких,як наш Шевченко і Бандера,
    І в Господа все пробую питати-
    За що,народе мій,ти розіп'ятий?
    Нікому ж на дорозі не стояв,
    Чужих земель,скарбів чужих не крав,
    Дітей чужих в ясир не полонив,
    Коліна перед Господом клонив,
    І голодом чужинців не морив...
    І там,де Первозванний окропив
    Печерський пагорб,дзвін Господній плив
    Над водами цілющого Славути,
    Й полегшував рабам їх тяжкі пута.
    І я в думках вже там.І уві сні
    На найшвидкішому арабськім скакуні
    Вже мчу,щоб раз ще довелось мені
    Торкнутись пальцями до колосків пшениці,
    І цілувати землю-плащаницю.

    Мої емігрантські зошити (Португалія)


    2009



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --