Не тужи за мною...
Сльози на очах,
Я завжди з тобою,
Ти в моїх думках.

Кришталеві сльози,
Ніжний голос твій
Буду пам’ятати
На землі чужій.

Не розлучить море,
Не розлучить час
І вітри холодні
Не розлучать нас.

На чужину їду,
У далекий край,
Дівчино кохана,
Міцно обіймай.

Пригорнись до мене,
Пригорнись ще раз
І ніщо у світі
Не розлучить нас.

Я чекаю... потемніло,
Де ж ти забарилась?
Вже й мобілочка у мене
Майже розрядилась.

Обіцяла, що зустрінеш,
Та чекаю марно,
Есемесочку відправлю,
Що ти мучиш гарно.

Есемесочку відправлю,
Тупну ще ногою,
Серце груди розриває,
Змучене тобою.

Серце груди розриває,
На шматочки рветься,
Та вмить буря затихає,
Як сонце всміхнеться.

Та вмить буря затихає,
Як на Чорнім морі,
Подаруй мені кохання,
Віддай хвилям горе.

Нехай горе те потоне
У блакитних хвилях.
Я чекаю... зорі сяють,
Де ж ти ходиш, мила?


відповідь:

Я картоплі наварила,
Пиріжечків з м’ясом,
Є вареники із медом,
Борщ зелений з квасом.

Потім в хаті прибирала,
Мамка задрімала…
Я тихенько шмиг за двері…
Та й тебе шукала.

Стала мила заробляти
Більше, аніж я, –
Не сидить тепер у хаті
Жіночка моя.

Вже вареників не варить,
Як колись, мені,
По мобілці розмовляє
Мила цілі дні.

Не готує, не цілує,
Свариться та п’є,
Чи той бізнес того вартий,
Серденько моє?

Заробляла мила гроші,
Та прийшла братва –
На могилі свіжі квіти,
Стоптана трава.

На чуже добро охочих
Дідько в дім приніс,
Ні грошей нема, ні жінки, –
Тільки море сліз.

Порошкове молоко,
М’ясо й сало – з сої,
Для вибагливих людей
Імпортні напої.

Консервантів повний віз
В нирки та печінку,
Щоб могли ви раз на рік
Покохати жінку.

Зуби висипались вже,
Шкіра з рук зникає
І професор вам нічим
Не допомагає...

Щоб кадилом не махав
Батюшка журливо
Вибирати їжу нам
Треба шанобливо.

Книжку дівчина читала,
Хмара небом пролітала,
На сторінку дощик впав,
Вітер блузку хутко зняв.
І на ніжні білі груди
Задивилися всі люди.
“Мерседес” спинився вмить
Та Петренко не свистить –
Він не може працювати,
Він не хоче штрафувати,
Він на ніжні білі груди
Задивився, як всі люди.

Пролітав літак над нами,
Над квітучими садами
І здивований пілот
Ледь не врізався в капот.
Штурман Вова зажурився
І за голову схопився,
“Зупиніть літак” – благав
І зітхав, зітхав, зітхав.
Він на ніжні білі груди
Задивився, як всі люди.

Капітан в бінокль дивився
За місток перехилився
І в Дніпро з кашкетом впав,
Добре, шиї не зламав.
“Пароплав без капітана! –
В рупор крикнув боцман Ваня.
Стоп машини, вниз човни!
Та хутчіш, хутчіш мені!”
Врятували капітана,
А у нього в серці рана –
Він на ніжні білі груди
Задивився, як всі люди.

Мчав на ровері¹ хлопчина,
Дивиться – сидить дівчина,
На її розкішні груди
Задивилися всі люди.
З ровера юнак стрибає
І тюльпани вмить зриває
Квітами її він вкрив
І на ровер посадив.
Засоромилась дівчина
Стали щічки мов калина.
І поїхали вони
Від людей в квітучі сни.

Я б став добрим котиком
У житті новому,
На твої б я ніжки ліг,
Лапками зняв втому.

Муркотів я б цілий день
Лагідно до тебе,
Котика погладити
Аж за вушком треба.

На подушку б поряд ліг,
Хвостиком укрився
І на тебе цілий день,
Цілий день дивився.

Вусиками б лоскотав
Я рум’яну щічку,
Біля тебе вартував
Як сержант всю нічку.

Ти б вже котика свого
На руках носила,
І сметанкою щодня
З блюдечка кормила.

Косою час махне - як у жнива,
Впадуть колосся, силою налиті,
У тиші прозвучать сумні слова,
Слізьми гіркими в день важкий сповиті.

Лікує час – лікує, та не все!
В вогонь та воду нас життя жбурляє,
То знов надії щедро роздає,
То муками знов серце огортає.

Так сонце сяє в хвилях голубих,
І небо - чисте, тихе та прозоре.
Та блискавка у хмарах грозових
Розбудить бурю й кине в скелі море.

Мій спокій, мила, у очах твоїх –
Веселих, чистих, ніжних, чарівних.

У Дніпрі в блакитних хвилях
Віддзеркалились святі
Лаври київської храми,
Вкриті золотом хрести.

І хмаринки білокрилі
Пролітаючи повз них
Задивляються на велич
Лаври маківок святих.

Не кричіть ви про порядність –
Дайте жменьку мідяків,
І проблем великих складність
Розв’яжу я гнівом слів.

Я не маю в серці віри,
Ваші гроші – мій божок,
Під солодкий голос ліри
Продаю свій голосок.

Про минуле, про сучасне,
Про майбутнє розповім,
Я казки складаю класні,
Вам сподобаються всім.

Тільки вуха підставляйте,
А мене несе й несе,
За натхнення – додавайте,
З гаманця виймайте все.

Маску щастя всім накину,
Що було – переверну,
Я за тисячі – загину,
Чи нову почну війну.

Все продам за десять срібних
Чи за десять золотих,
Попіклуюсь я про бідних,
Безпритульних та старих.

На серце руку поклади –
Воно то б’ється, то мовчить,
То просить, змучене, води,
Щасливе – в небі через мить.

Джерельних слів струмок дзвінкий
Врятує нас від спраги знов,
А погляд ніжний, чарівний
Дарує щастя та любов.

В очах душі лунає спів:
Бажання, мрії, почуття –
Кохання зоряний мотив
Який збагачує життя.

Про минуле твоє не питаю,
Мрій солодких тобі не наллю,
Про кохання палке не співаю,
Поцілунків хмільних не молю.

Серце ще пам’ятає хвилини –
Щастя срібного чистий струмок
Віддзеркалював неба краплини
І дзвенів так, як твій голосок.

Радість зникла за брамою долі,
Сум розлився за обрій життя
І хоч смуток зникає поволі
В дні минулі нема вороття.

(був гетьманом з 1616 до 1622 року)

Заспіваю пісню – ліра відгукнеться,
Слово мелодійне джерелом поллється,
Задзвеніли струни, жваво заспівали –
То вони минуле наше пригадали…
Вдарили, заграли щиро й урочисто,
І лунає: “Слава!” З міста і до міста!
Бунчуки й хоругви, козаки рядами,
Кошові кремезні поміж козаками.
А полковник сивий гетьмана вітає –
Дзвін з церков та “Слава!” до небес злітає.
Для добра та слави нашої Вкраїни
Не ховався гетьман за козацькі спини,
В бій летів найпершим, йшов останнім з бою
Булаву тримав ти дужою рукою.
За твоїм наказом “чайки” будували,
Бранців із неволі з Кафи визволяли.
Полетіли “чайки” швидко до Босфору,
Є де розгулятись по Чорному морю.
Із ранковим вітром “чайки” полетіли –
І галери в морі довго ще горіли.
Бунчуки й хоругви, козаки рядами –
Прадідів великих слава поміж нами.

День весняний, сонце сяє,
Вже й кульбаби розцвіли,
Метушиться й пил здіймає
Горобець в саду малий.

З гілки він летить на гілку,
Впав на землю, знов злетів
І до неї, знахабнілий,
Ближче ніж належить сів.

У пилюку вдвох упали,
Покотились по землі
І про щось своє кричали
Горобці в саду малі.

Від весняного дурману
Заспіваю пісню й я,
Як горобчик пострибаю –
Де ж то дівчина моя?

Чому росою вкриті квіти?
Чому зажурені стоять?
Злякались, як маленькі діти,
Під зорями всю ніч стоять.

Ось сонця промінь золотавий,
Ось вітерець ласкавий вам,
І ранок теплий і яскравий
Всім ніжним квітам і садам.

Пташки співають урочисто,
Всміхнулись сонечку гаї,
Щоб квітів сяюче намисто
Сльозинки витерло свої.

Все з країни продаємо –
Землю, воду, камінь, ліс
І за продане живемо,
Бруд розкидуючи скрізь.

Ранок встав – а серцю нудно,
Зорі сяють – ми вже спим,
Почуття не рвуть прилюдно
Груди подихом своїм.

І з байдужістю тупою
Поглядаєм навкруги...
Продадуть так й нас з тобою
За чиїсь чужі борги.

Грошей дзвінкий, веселий сміх
Не кожен день лунає,
В моїх кишенях, як на гріх,
Давно вже їх немає.
Немає євриків міцних,
Ні доларів зелених,
Немає й польських золотих
На чорний день у мене.
Та й гривні зникли, наче сніг
Минулорічнирй в полі, –
Упала криза на поріг
І нищить всіх поволі.
Де ж наші славні лікарі?
Закони де важливі?
Вони, на вигляд не старі,
На погляд – справедливі.
Та щось не те, та щось не так
З кредитами довіри –
Немає віри вже в серцях,
Словам немає віри.

Коли про сум довідаються квіти,
Який бринить зажурою в очах,
Від сліз гірких вони почнуть тремтіти
Й зав’януть на засмучених руках.

Коли про думи, що душа ховає,
Дізнаються веселі солов’ї,
Мелодія сумна в саду заграє
На думи схожа сховані мої.

Коли у небі зіроньки яскраві
Поглянуть у минуле хоч на мить, –
Сховаються всі зорі золотаві
За хмарою, що небом пролетить.

І тільки ти мій сум не помічаєш
І серце розбиваєш без зусиль –
Я знаю, що без мене ти зітхаєш…
Чому ж даруєш знов зажури біль?

Самотній кедр, снігами вкритий,
За пальмою стрункою сумував,
Січневий вітер кедру тихо
На скелі віти колихав.

– Там спека люта, спрага дика –
Ні завірюх, ні сніжних хуртовин,
Пустеля мертва і велика –
Ні скель, ні рік, ані долин.

Там смерть примарою блукає
Поміж барханів сонних та пісків,
Роси ранкової немає
І прохолоди літніх злив.

Та кедр мовчав, снігами вкритий,
Замріяно вдивляючись в блакить,
Чекав, що пальми голос тихий
З пісків до ньго долетить.

Ти ворогів своїх не раз
В боях перемагав,
І славу з честю здобував,
Князь-воїн, Святослав!

“Іду на ви” – і ворог знав:
Полки вже маршем йдуть,
На сході з сонцем золотим
Хоругви розцвітуть.

І списів сяючі ряди,
І шоломів зоря
Кавказькі гори перейдуть,
Перепливуть моря.

За князя голови свої
В час грізний покладуть
І честь собі в боях лихих
Полки його знайдуть.

Вже краще смерть з мечем в руці,
Ніж втечі гріх важкий –
Так Святослав заповідав
Нащадкам в час лихий!

Верби у воді стоять,
Віти похилили,
Прилетіли журавлі,
Сколихнули хвилі.

Закурликали в гаях,
На поля сідали
І, танцюючи, весну
Голосно вітали.

Вітер пісню підхопив,
Полетів гаями
І веснянку заспівав
Весело між нами.

Котик казочку муркоче,
Темна нічка йде,
Дівчинку приспати хоче,
Сон у дім веде.

Втома очі закриває
Дівчинці малій,
Тепле ліжко колихає
Тихо котик їй.

Спить вже зайчик – сіре вушко,
Ластівки всі сплять,
Сон-дрімота колихає
В ліжечках малят.

Горобці та мишенята
Сплять спокійним сном,
Тільки місяць в небі тихо
Ходить за вікном.

Тільки зорі поглядають
На дітей малих,
Долі кращої бажають
В усмішках своїх.

Вже березень хмаринкою,
Мов човником приплив
І пролісок для милої
На пагорбі розцвів.

Всміхнулось тепле сонечко,
Біжать струмки, дзвенять
І пташки до хатиноньки
Співаючи летять.

І серце пісню березня
Відчуло і бринить,
І пташкою веселою
До милої летить.

Проліски тендітні розцвіли в саду,
- Я до тебе, милий, більш не підійду,
Ти цілуєш другу, квіти носиш їй,
А у мене хлопчик під серденьком твій.

Впали дві сльозинки та й розлили біль,
Став гірким медовий поцілунків хміль,
Зажурились верби, никнуть до води,
- Не прийду до тебе... і ти не ходи...

Промайнуло літо, жовтень воду п’є,
- Підростай щасливим, серденько моє,
Волошкові очі ти у мами взяв,
Щоб її очима батька привітав.

Привітай, синочку, привітай хоч раз
Може він впізнає, зайде хоч до нас,
А як не пізнає, то додому йди
І його, мій любий, не веди сюди.

Обніми мене хутчіш,
Поцілуй у щічку,
За тобою сумувала,
Любий, цілу нічку.

Ще на вушко прошепчи
Слово солоденьке
І до себе пригорни
Лагідне серденько.

Ніжним поглядом зігрій,
Зацілуй Галинку,
На руках носи й носи
Хоч одну годинку.

Між лугів зелених – стрічка чарівна,
Срібною блакиттю майорить Десна.

Похилились верби майже до води,
Говорила мила: – В сад мій не ходи.

– Я не йду в садочок – ніженьки ведуть,
А вуста солодкі спати не дають.

Вечоріє в лузі, в берег б’є Десна,
Йде назустріч мила, поруч вже вона.

Нічка нас сховає від очей чужих,
Місяць повартує в хвилях золотих.

А туман розстеле білі рушники
На шовкові трави, житні колоски.

За обрій розстелилася блакить
Безмежною, одвічною красою,
Вітрило біле чайкою летить
Над тишею та величчю морською.

У позолоті сонячного дня
Лазурний погляд вабить, спокушає,
А хвиля, мов Венера чарівна,
На берег срібні краплі розсипає.

У тихий день, в негоду, в час нічний
Чи в грізний шторм любуюсь я тобою,
Усмішкою твоєю чарівною,
Чи гнівом, що здіймає буревій.

Ти вродою затьмариш все земне –
Моя любов до тебе не мине.

Про долю я твою не розповім
Ні по малюнках ліній на долоні,
Ні по зірках, яскраво-золотих,
Хоч сніг вже вкрив мої русяві скроні.

На роздоріжжі з тисячі доріг
Я не скажу, яка з них довша й краща,
Де сяє сонце, де гроза чи сніг,
Де чисте поле, де чорніє хаща.

Та бачу я в очах твоїх палких –
Нова зоря на сході запалала,
Вона мені дорогу показала,
Одну-єдину з тисячі доріг.

Через пустелі, гори та моря
Вперед мене веде моя зоря.

(з розповідей друзів та знайомих)

В Дарницю поїхав якось до дівчат,
Відгуляли хлопці – не пізнає брат.
Очі сині-сині, щічки ось такі,
Ніс, як картоплина – добрі кулаки!

Дівчину вродливу взимку покохав,
Ніжно щебетала, поки процвітав,
Як скінчились гроші та прийшла біда –
Та красуня зникла швидко, як вода.

На базар пішов я, грошенята взяв,
Гаманець з кишені хтось тихенько вкрав,
Не купив я сала, м’яса не купив,
Із сержантом довго й марно говорив.

В Гідропарк поїхав влітку якось я,
Непомітно зникла сумочка моя,
В плавках йшов додому, босий та сумний,
Телефон мобільний вже тепер не мій!

Мерседес поставив якось під вікно,
П’ю, як німець пиво та дивлюсь кіно,
Тільки тут не Мюнхен, навіть не Потсдам –
Третій рік шукаю Мерседес свій сам.

Ось купив квартиру, думав одружусь,
Той крутий будинок хтось продав комусь...
Київ тут, не Мюнхен, навіть не Потсдам –
Із біди та злиднів вибирайся сам.

Як дивно змінює все час:
Надії, мрії, сподівання,
Що вчора вабили так нас
Сьогодні нам несуть страждання.

Зима минає, і весна
Похмуру землю прикрашає,
Снігів змарнілих сивина
У ніжних пролісках засяє.

І оживає все живе –
Цвіте під сонцем насолода,
Щоб листопадова негода
У серце впала знов моє.

Незмінна неба лиш блакить,
Що над Вкраїною летить.

Натхнення іскра у душі
Живі народжує вірші,
А муки творчості для нас
Приносить іноді Пегас.
Летить, мов вітер, дивний кінь,
За ним ти думкою полинь,
Він за одну-єдину мить
На крилах землю облетить.
Коня, поете, осідлай
І повода не послабляй!
Хоч би куди Пегас не ніс,
Лети у гори, в дикий ліс,
Через поля, через моря,
Де прокидається зоря,
І свіжий ранок золотить
На сході сяюча блакить.
В майбутнє полетить Пегас,
Чи поверне в минуле час –
На крилах мрії ти лети,
Лети, поете, до мети!

На Дніпрових схилах
Я зустрів Оксанку
Чарівну й вродливу,
Лагідну панянку.
Запалили свічі
Київські каштани,
Оченята зорі
Тільки у Оксани.

В полі у Оксанки
Заболіла щічка,
Я й не пам’ятаю,
Як спустилась нічка.
Заблукали в полі
З нею до світанку,
Між рум’янок* білих
Цілував Оксанку.

У саду в Оксанки
Заболіла ніжка,
Донесу її я
На руках до ліжка.
На м’яку перину
Покладу Оксанку,
Буду лікувати
Милу аж до ранку.

Не хворіє мила,
Більше не хворіє,
А моє серденько
Без Оксанки ниє.
В полі я блукаю,
У сад поглядаю,
Чи не йде Оксанка –
Все себе питаю.

Ось іде, всміхнулась –
Оченята зорі,
Сяють теплим сонцем
У блакиті моря.
Ластівки над нею
Весело співають,
То вони Оксанку
З днем новим вітають.


*Рум’янки – ромашки

Січневий ранок, сонце сяє,
Мороз під ніжками рипить,
В твоїх очах бузком палає
Весни далекої блакить.

Сріблястий сніг зі скронь тополі
Злетів хустинкою до ніг,
В проміннях сонячних поволі
У вальсі кружить білий сніг.

На південь сонце повертає
І огортає нас теплом,
І ніжні щічки витирає
Тобі рум’яним рушником.

В блакиті неба сонце сяє
І хоч ще білий сніг лежить
В твоїх очах весна палає,
Її ходу не зупинить.

Від стріли Амура не тікай – не треба!
Покохаєш й ….. як захоче небо.
Покохаєш кралю лагідну й брехливу,
Чи звичайну жінку ніжну й вередливу.
Лікаря зустрінеш – буде лікувати,
А сільська знайдеться – то навчить копати.
Де росте картопля, яблука, квасоля,
Ще з дитинства знає роботяща Оля.
У життєвих бурях сильною рукою
Адвокат врятує від суми з тюрмою.
Жінка у погонах – мрія волошкова,
А як генеральша – то зоря ранкова.
Як з мандатом милу ніжно покохаєш
Начебто за чуба долю ти впіймаєш.
Тільки я напевно не такий як треба
Думаю та мрію я тепер про тебе.

На Дніпрових схилах
Білий сніг лежить,
Йде назустріч мила
І сніжок рипить.

Сонце ніжно сяє,
Тиша навкруги,
Кригою вкриває
Січень береги.

В небі – ні хмаринки,
Золота блакить,
Мружать зір сніжинки,
Сріблом шлях горить.

Червоніють щічки
Мов троянди цвіт –
Розцілую милу
Хоч й мороз тріщить.

Про дружбу щиро кажеш ти
Вшановану віками –
Кохання може розцвісти,
Не дружба поміж нами.

Я чоловік, а жінка – ти
І так було віками,
Кохання може розцвісти,
Бузком хмільним між нами.

Повірю я, та й віриш ти
Доведено віками,
Кохання може розцвісти,
За мить одну між нами.

Ніжний погляд торкнеться промінням душі,
Чи Амур влучить точно у ціль –
І поет пише дивні, натхненні вірші,
Словом зцілює смуток чи біль.

Зацвіте квітка сонця в ранковій красі,
Розкривають троянди вуста,
І почує поет дивовижні вірші –
В них Надія та Правда свята.

Вечір тишею вкриє привітно гаї,
Вишні скинуть до ніг пишний цвіт,
Про кохання співають всю ніч солов’ї
І поетова ліра бринить.

Квіти правди невтомно поете бери,
Прикрашай ними лаври життя,
Запали почуття в ніжнім сяйві зорі,
У словах запали почуття!

Прощавай, не згадуй лихом,
Пожовтів зелений гай,
Журавлі у небі тихо
Відлітають – прощавай!

Вже розтали у блакиті,
Листя падає до ніг.
Не примушуй полюбити –
Я тебе забути встиг.

Не чекаю, не сумую,
Відлетіли журавлі,
Я тебе не потурбую
Хоч як м’яко не стели.

Я тебе не потурбую,
Пожовтів зелений гай,
Не чекаю, не сумую,
Будь здорова, прощавай!

Коли заводи не працюють,
Земля неорана стоїть,
Безкарно націю грабують,
А влада бачить і мовчить,
Коли закон не служить справі,
А вимагає хабаря,
Коли немає у держави
Для бідних вже й поводиря,
Коли вмирають хворі діти
Через байдужість лікарів
І сили вже нема терпіти
У найхоробріших з синів,
Коли немає допомоги
Ані старим, ні молодим,
Коли в податках грузнуть ноги,
(Віддати все знов треба їм),
Коли анархія при владі
Країну кидає на дно,
Коли одні біді цій раді,
А іншим – майже все одно,
Тоді, пробачте вже, панове,
Попросимо зректися вас,
Дамо життя Вкраїні нóве –
Майдан чекає, браття, нас!

Написано після урочистого відкриття Новорічної ялинки
мером у місті Києві 19 грудня 2008 року.

Півмільйона за ялинку
Заплатив наш голова,
Скільки коштує сніжинка? –
Міліонів може з два!?

Не банкір я, добрі люди,
Та ялинку, й не одну,
Я за гроші ті добуду,
Ще й злітаю на Луну.

Гроші кинули на вітер,
Наче той вчорашній сніг,
Вже горить ялинка, bitte –
Він зробив, що тільки зміг.

Розкидають наші гроші,
Власні добре бережуть,
Як банкір – цей мер хороший…
Не паркуйся краще тут!

У грудні перший, білий сніг
Дарунком щедрим впав до ніг.

Тоненькі гілочки кущів
Пан Миколай намистом вкрив.

Перлинки сяючі кидав,
Всю землю снігом засівав.

А під ялинки діточкам
Цукерки й іграшки поклав.

Чи він у твій заходив дім?
А що приніс? - Скажи нам всім.

Стомились якось ми вночі
І майже вже заснули,
Та захотілось калачів
Моїй коханій Юлі.
Я сік березовий приніс,
Тарілку з калачами
І ось розмова вже біжить
Струмком дзвінким між нами.
Кажу їй : Мила, подивись –
В Європі криза ходить,
А мила каже : Відчепись,
Нам криза не зашкодить!
Та як то так, кажу, – весь світ
Наляканий бідою!
– Нехай той світ хоч весь тремтить,
Я ж, милий мій, з тобою.
Людей звільняють, я кажу,
Харчів не вистачає,
– А в нас вродило все своє,
Іди сюди, – благає.
Росія ціну нам на газ
Підвищить для порядку,
– Я рапсом, милий, засаджу
На полі цілу грядку!
– Держава крутить нас весь час,
Як я тебе у ліжку,
– Я показати можу їй
Гарненьку, білу ніжку.
Та вже до мене йди скоріш,
Замерзла я без тебе,
Свою кохану берегти
Від кризи, любий, треба.

Там, де дзвінкий біжить струмок
Чекатиму на тебе я,
Під білим снігом спить бузок,
Не чути пісню солов’я.

Та до весни ще тільки крок –
В твоїх очах цвіте весна,
Палає ніжністю бузок
Під переливи солов’я.

Вона заснула, мов дитина
Підперши щічки кулачком
Втомилася – чи це провина?
Ось і лікує втому сном.

В Європі німець гордовитий
Сном спокій серця береже,
Не спить напившись, як убитий,
А спить – бо спати треба вже.

Дитина спить – всміхнеться мати,
Крізь сон всміхається маля
І мати дивиться здаля
Як щастя спить її у хаті.

Крізь сон всміхнись, всміхнись мені
Даруй усмішки чарівні.

Діалог дівчини:
Прокидаюсь з ранку я у своїй кроваті,
Дуже нагло хтось мені заважає спати,
Ніжне вушко хтось моє лагідно лоскоче
І за талію мене обхопити хоче.
Поряд голий чоловік – де він тут узявся!?
Щось не пам’ятаю я як він залицявся?
Пересохло в роті щось, пам’ять не працює,
А він ніжки гладить так, шию вже цілує…
Та роби що хочеш ти, тільки дай водички,
Бо горять від тебе вже та палають щічки!

Минає все у цьому світі:
Осінній сум вкриває сніг,
Весна зазеленіє в житі,
Вишневий цвіт впаде до ніг.

Похилить стиглий колос літо,
Вже й осінь ниви золотить,
І хоч минає все у світі
Кохання не залишить світ.

Дороги, землю, темний ліс
Пухнастий сніг вкриває,
А твій дзвінкий, веселий сміх
Веснянкою злітає.

На щічках – сяючий вогонь,
В очах – палають зорі,
А від тепла твоїх долонь
Цвіте весна на морі.

Економіка навчає:
Як зростити бариші
І стежини прокладає
Бізнесові у душі.
Про прибутки та витрати,
Про податки, та борги,
Про отримані зарплати,
Про кредитні пироги.
В що вкладати треба гроші,
Де тримають їх щодня
І чому вони хороші,
І яка у них ціна.
Як виплачують проценти,
Як уникнути біди,
Як зростають дивіденди,
Як фінансово зрости.
Фінансисти та банкіри
Гроші день у день кують,
Та без нашої довіри
В них прибутки не зростуть.

Где-то девушка жила.
Что за девушка была!
Роберт Бернс

Біля фортеці старої
Красуня білява жила
І вроди була неземної,
І лагідна серцем була.
В той час на кордоні країни,
Мов хмара, з’явилась орда
І очі заплакали сині:
Біда йде до нас, йде біда!
Вже ворог на мури високі
Зухвало дивився з сідла,
У рів опустився глибокий,
Навколо спалив все дотла.
Вже стріли у небо злетіли
І кров розлилась по землі,
Вже й мури старі загуділи,
І діти сховались малі.
Пороки* б’ють в стіни високі,
Смолу ллють із мурів униз,
Закидали рів той глибокий,
Палає під брамою хмиз.
Орда з криком мури штурмує,
Ледь стримує натиск загін,
Порок б’є та стіну руйнує...
І Господу молиться дзвін.
- До бою, ставайте, до бою,
Хто вмерти не хоче рабом!
Беріть у поранених зброю,
Читатимем потім псалом! –
Красуня так юна сказала
І з шаблею кинулась в бій.
Фортецю вона врятувала
І час зупинила лихий.
Ніколи не зникне країна,
Якщо у часи лихоліть
Тендітна, вродлива дівчина
Свій край від біди захистить!


*Порок – таран для розбиття мурів.

Щоб криза нас не діставала,
Щоб Україна процвітала,
Безбідно щоб усім жилось
І добре їлось і пилось,
Щоб люди гроші заробляли,
Податки в шафи не ховали,
Щоб не за кольором вони
Були і в шані і в ціні,
Щоб їх за гроші не купляли,
Щоб синіх білим не лякали,
Щоб не лякали навпаки
І щоб великі кулаки,
Як аргументи, не здіймали
Чоловіки в сесійній залі.
Для цього є великий двір,
Ідіть до нас, шановний сір.
Бо про життя людей нічого
Ви не дізнаєтесь нового,
Ідіть до нас та поживіть,
Тоді й почнете щось робить.

Податки зменшіть для початку,
Зніміть тягар важкий податку
З плечей селян та фірм малих –
Ви ж розкулачуєте їх!
Цивілізовані закони
У нас чомусь ще не в законі,
Театр дивитись все життя
Втомився вже, їй Богу, я.
Хто винуватий? Що робити? –
У найми скільки нам ходити?
І скільки ще потрібно сліз
З реформами щоб зрушив віз?
Ми вже втомилися чекати –
Життя іде, старіє мати,
А ви все ділите добро –
Країну, Київ та Дніпро.

– Я б полоненим став твоїм
Тобі покірно склавши зброю,
Чому ж ти поглядом чужим
Перемовляєшся зі мною?

Я не банкір, не офіцер,
Я без посвідчення “Впустити!”
Не маю титулу я “сер”,
Та можу вільно говорити.

– Таких, як ти, тут сотні з три
Пороги наші оббивали,
Ти лапті звідси забери
І йди собі, поки не дали.

Мій дім собаки стережуть,
Вони сміливі та слухняні,
Штани до поясу порвуть
Вони за честь своєї пані.

– Коли б тут лев тебе стеріг,
Я б з ним домовився, панянко,
Троянди я б тобі до ніг
Поклав, напевно, ще до ранку.

Не сумуй, не сумуй в похмурий час,
Не здолаєш ти без друзів біди,
Тільки друзі вірні дбають про нас,
Ти до друзів на хвилинку зайди.

Щире слово та усмішки тепло –
Найбезпечніші ліки в наш час,
Повна чарка, та шмат сала з кіло
Кращий лікар від зажури для нас.

Вже і зорі поглядають в вікно,
Ясний місяць нахилився до нас,
Не збиралися ми разом давно,
Та до ранку ще є час, ще є час.

Зранку кава і веселе життя,
Голова не болить, не болить,
Выдродились у душі почуття,
Будем жить, будем жить, будем жить!

Я не вірю тобі – ані слову палкому,
Ані ніжному погляду дивних очей,
У житті не повірю я більше нікому –
Віра втрачена в чесність та святість людей.

А слова чарівні, що мені ти казала
Залишили на серці болючі рубці.
Не мене, дорогенька, ти вірно кохала,
А долярів зелених легкі папірці.

В майбутнє я поглянути боюсь –
Ворожки помилялися не раз,
Неправду правдою змальовують чомусь,
І доля огортає смутком час.

В минулому – для пам’яті жнива,
Хвилини днів – налиті колоски.
Там золотом записані слова
Стоять у славі прожитих віків.

Там пращурів великих шлях важкий,
Там дзвін мечів та перемоги хміль,
Там слід кривавий зрадників лихих,
Там – і руїни незгасимий біль.

Минуле залишається для нас
Повчальним та незмінним на віки.
Чому ж не вчить нас швидкоплинний час,
Знедолені та змучені роки?

В палацах знову ділять рідний край –
Слабкий не має голосу свого,
Підмінюють словами справжній рай
І чи збудують взагалі його.

Для сьогодення народились ми,
На кращу долю вдома не чекай,
Відвагу й честь у пращурів візьми
І ділом Україну об’єднай!

Войовничим комуністам

Ти не наказував вбивати –
Ти тільки їжу відібрав,
Дітей на сніг прогнав із хати
І теплий одяг нагло зняв.
Замкнув дороги та стежини,
На південь, північ, захід, схід,
Не вбив ні жінки, ні дитини,
Та залишив ганебний слід.
Тому ти з пам’яті стираєш
Голодомору дні страшні,
Не чуєш та недобачаєш,
Та ще й погрожуєш мені!
Ти не наказував вбивати –
Ти жах історії стирав,
Ти міг загиблих вшанувати –
Та з голови й кашкет не зняв!

Дівчинонько мила усміхнись мені
Їду здобувати славу на війні,
Взяв я в діда шаблю, в батька взяв наган,
Буде замість батька в мене атаман!

Дівчинонько люба обніми мене
І розлука наша швидше промайне,
В Гуляйполі батько армію зібрав
Він селянам волю дати обіцяв.

Дівчино кохана поцілуй хоч раз,
Ненька Україна дивиться на нас
Я твої сльозинки витру на очах,
– А тебе хай куля обмине в боях.

Об’єднує доля, єднає – життя,
Повага у вчинках та правда свята,
Усмішки чарівність, та погляд палкий:
– Моя ти навіки, – А ти – тільки мій!
Єднає кохання і душі й серця,
Коханню палкому не буде кінця,
Дивуюсь я тим, хто чоч раз у житті
Пізнати не зміг почуття ці святі.

Чи є поезія в віршах моїх,
Чи правда є в словах віршів журливих?-
У квітах непомітних, польових
Краса зростає для очей вродливих.

Я не змагаюсь із майстрами слів,
Іду в життi стежиною своєю
Та, як поет, натхненний Музи спів
Я розумію серцем та душею.

І в чистоті джерельних слів живих
Дбайливо мові шану я складаю,
Мов діаманти сяючі шукаю
У справах поетихних та земних.

Слова приходять з глибини віків
У оксамиті щирих почуттів.

Тим, хто не пізнав щастя
кохання через прикрощі долі,
присвячується.

Вже тихо ніч спустилась на поля
І ясні зорі в небі запалали,
Туманами вкривалася земля,
Між верб на річці хвилі задрімали.
Ще в дзеркало сріблястої води
Вдивлявся місяць з неба гонорово,
А в білім цвіті танули сади,
Зникаючи в тумані поступово.
В ту тиху ніч в сорочках аж до п’ят
Виходили русалоньки гуляти,
Нитками щоб розжитися в дівчат,
Чи з мавками лісними танцювати,
Чи нишком перестріти юнака,
Аби його в саду залоскотати,
Чи взяти біля хати рушника,
Щоб потім квіти в річці вишивати.
Немов туман русалки пропливли
І зникли в полі, де квітує жито,
Вся в білому лишилась на землі
Русалонька зажурена сидіти.
Сумує біля річки, сльози ллє
І діаманти сліз спадають тихо,
Говорить все, сердешна, про своє
Ще про земне, гірке, недавнє лихо.
– Як я тебе кохала, милий мій,
Чекала – як погожої години,
Поїхав ти від мене в край чужий
Шукати щастя з рідної країни.
В далекій Празі гроші заробляв,
Весілля наше осінь готувала,
Приїхати у серпні обіцяв,
Як я на тебе, милий мій, чекала...
Та доля мрій не слухала моїх,
І наше щастя нелюди забрали,
Коштовностей лишили золотих,
Мене побили, потім згвалтували.
Між нами прірва чорна пролягла
І сонце мрій для нас вже не засяє,
Я, милий мій, себе не зберегла,
Як далі жити – серденько не знає.
Мов п’яна, йшла не знаючи куди,
До річки вийшла й думати не стала...
І річка від образи та біди
Мене у хвилях, милий мій, сховала.
Пробач мене, за все, за все пробач
І не шукай тих нелюдів, коханий,
За мною не сумуй ти та не плач,
Не йди, як я, на берег цей піщаний.
Знов тихо сльози впали на пісок
І верби нижче голови схилили,
Тремтів русалоньки сумної голосок,
Між верб у річці хвилі гомоніли.
Піднявся вітер, грізно вдарив грім,
І блискавка все небо розколола...
А нелюди зустрілись якось їм, –
Русалонькам зустрілись серед поля.


P.S. На жаль, ця сумна історія не вигадана мною. В середині жовтня випадково я почув її з екрана телевізора. Юнак служив у армії, а дівчина його чекала. За два місяці до демобілізації сталося це лихо, він не отримав більше жодного листа, а її останнього передсмертного листа він прочитав уже вдома. Спочатку він хотів покінчити з життям, та друзі не залишали його ні на хвилину. Через деякий час він став месником, захищав скривджених на вулицях великого міста... П’ятнадцять років він провів у в’язниці. Подальша доля його невідома.

Про життя русалок дізнався з книжки «Українська міфологія».

Вдома маю кулемет,
З ним я майже на коні,
Ще б мені один желет
Із найкращої броні,

Міномет, літак та танк,
Вибухівки сто кіло...
Я би вмовив з міста банк
Переїхати в село.

Я про тебе думаю,
Де тебе знайти?
Мрій своїх не стримую
Де, коханий, ти?

Вишиванки вересня
Вже вдягли гаї,
А я, милий, згадую
Усмішки твої.

І тумани березня,
І бузкову хміль,
Поцілунки лагідні,
І прощання біль.

Журавлі курликали:
До весни, бувай!
В вишиванці вересня
Зажурився гай.

Не дають гідно встати на ноги
Нам закони, закони свої,
Оббиваємо влади пороги –
Та чужі ми на рідній землі.

Скарги в шафи бездонні лягають,
Від байдужості ломить серця,
Змін на краще вони не бажають
І дебатам не буде кінця!

Нас знищать горілка, наркотики, СНІД –
Війни непотрібне свавілля,
Безславно зруйнує козацький наш рід
Гірке оковитої зілля.

Саджають на голку ще з школи дітей –
Майбутнє всієї держави!
Пов’язку байдужу зніміть ви з очей,
Невже важливіші є справи?

Кохаймося щиро! – Віщують до вас,
– Вдягніть тільки шоломи й лати…
Приємно, що все-таки дбають про нас
І вчать як нам треба кохати.

Поглянути можна в майбутні віки,
До мрій доторкнутись думками,
Та листям пожовклим злітають роки –
Проблем стало більше з роками.

Минуле – вже пройшло,
Майбутнє – вже настало,
І дня – як не було:
Сучасного так мало!

Подарує усмішку чи погляд палкий –
І в полон забирає зневажливо свій.
У кохання такого вимога одна:
Не низька чи занадто за ласку ціна!
Не берусь я судити такі почуття –
Розбереться у справах сердечних життя.
До кохання в полон я не раз потрапляв,
І кохання палке я лише віддавав.
Продається, можливо, в житті нашім все
Тільки я не купую кохання твоє!

Біля річки стежка в’ється,
У садах – вишневий цвіт,
Чом серденько гулко б’ється,
Чом зітхає та болить?

Чистим сріблом річка сяє,
Кружить голову весна,
Чи на мене ще чекає,
Чи забула все вона?

Серце б’ється, річка сяє,
У садах – вишневий цвіт,
Мила, щось не зустрічає,
Ось серденько і болить.

Вже забула, як казала:
– Почекаю до весни,
Серце й душу віддавала,
Присягаючись мені.

Біля річки стежка в’ється,
У садах – вишневий цвіт,
Серце в грудях гулко б’ється,
І, вже майже, не болить.

В нашій долі повинно щось, нарешті, змінитись,
Скільки можна нам йти невідомо куди?
Не бажаєте ви разом в церкві молитись?
Об’єднайтесь тоді для здолання біди!

Інтереси держави, народу, Вкраїни –
Справа честі, панове, коли ще вона є,
Не лишайте нащадкам політичні руїни –
Час реформи законів у житті настає.

Час реформи законів в Європейській країні,
Для життя й процвітання у достатку для всіх,
Помаранчеві ви, чи біляві, чи сині –
Інтереси держави відділіть від своїх!

Домовляйтесь невтомно, не виходячи з Ради,
Не працюють Закони вже п’ятнадцятий рік!
А не в змозі – тоді відречіться від влади,
Щось достойне зробіть в наш знедолений вік!

Хтось ходить між вишень, низький, волохатий,
Ховаючи погляд в траві,
Бояться виходити з хати дівчата,
Замовкли в садах солов’ї.
Там тінь, чорна тінь худорлява блукає,
Як тільки стемніє в селі,
Зустріне кого – то до смерті лякає,
Бояться дорослі й малі…
Старий дід Панас випив з кумом слив’янки,
Три чарки хильнув “на коня”,
– Сиділи б ми, куме, з тобою до ранку,
Та ниє щось клята спина.
По повній за кума здоров’я хильнули
Вже й пісня згадалася їм:
Як швидко дні кращі мої промайнули –
Не буду вже я молодим…
Обнялися з кумом, про щось говорили,
Пан місяць дивився на них,
А зіроньки ясні так ніжно світили
З небес недосяжних, святих.
Прощалися довго – та все ж розійшлися,
Додому пішов дід Панас,
Стежинонько рідна, додому стелися –
Хоч ранній, хоч пізній вже час.
Іде дід Панас, щось тихенько співає,
А зіроньки сяють ясні,
То місяць, напевно, стежину хитає,
Стежину хитає мені.
Жартує пан місяць, жартує над нами,
Всміхаючись нам з вишини,
Напевно, тому не старіють з роками
Ні місяць, ні зорі ясні.
Аж раптом тінь чорна в кущах промайнула –
Не бачив її дід Панас,
Низька й волохата на діда стрибнула,
Дід впав у калюжу якраз.
Не чули жахливого крику такого
Давно старожили села,
А діда Панаса з грязюки, страшного,
За ручку та тінь підняла.
Дід дивиться – мавпа! Низька й волохата!
– Чого ж ти лякаєш, дурна?
Побита, подерта, худа та кудлата
На вигляд – голодна шпана.
Блукаєш давно ти по нашій країні,
Лякаєш старих та малих?
Відмию тебе, нагодую… віднині
Ти знову смішитимеш всіх.

Наливайте чарку, наливайте другу,
Утоплю я біль свій, прожену я тугу.
Тільки щось горілка смутку не знімає,
Сум по самі вінця серце заливає.

Не міцна горілка, не бере за душу,
Від кохання, мабудь, пропадати мушу,
Від очей блакитних, щедрих на оману,
Не шукаю більше я в житті талану.

Що ж мені робити, щоб тебе забути?
Піднеси чар зілля та додай отрути,
Наливай у чарку, наливай у другу,
Прожену тоді вже я із серця тугу.

Гроші змиють і кров, і тортури,
І безвинним підкинуть вини,
І пройдуть непомітно крізь мури,
Зрадять те, що не має ціни.

В наші душі нахабно вдеруться,
Підкупивши, проникнуть у сни,
Безкоштовно сльозинки проллються,
Та й вони теж не мають ціни.

Йому була ця мова рідна…
Діди та прадіди його
Не відцуралися б свого,
А він сказав: “ Яка ти бідна…”
І, як якесь велике зло,
Покинув мову та село.

А щоб йти з модою у ногу
Не відрізнятись від міських,
Не схожим бути на сільських,
Він не молився більше Богу,
А вишиванку тихо зняв,
Та в комсомол попрямував.

В той комсомол, який в тридцяті
В селян комори вичищав,
Зерно останнє забирав
Та голодом морив у хаті.
Під керівництвом КПУ
Вкраїну нищили мою.

За те зерно побудували
Заводи по країні всій,
Вели колонами до мрій…
А люди пухли та вмирали,
Вмирали села та міста
О, владо! Ти була свята!

Війська дороги перекрили:
На Україні – тиша й лад,
Мільйони трупів, трупний чад
І незакидані могили,
І мертві діти... скільки зла
У сяйві доброго Кремля.

Невже таке робили люди?!
Кати – не люди то були!
Кати жорстокі, дикі, злі!
І ордени катам на груди
З прокляттям змучених лягли –
Що мертві ще зробить могли?

А ми, живі, – невже не чули
Невже не чули про терор?
І про страшний голодомор?
Чи може ви про все забули
І вам байдуже у житті
Куди, і з ким, і як іти?

Є мова – чиста, мудра, ніжна,
Як наречена – білосніжна,
І як заквітчана весна –
Вродлива й сяюча вона,
А є брутальна, з матюком –
Такій не місце за столом.

Ти кажеш неправду – я знаю,
Тому ні про що не питаю,
В безвір’ї неправедних слів
Зникає нестриманий гнів.

Кохання зникає без віри,
Зникають безмежні та щирі
До тебе мої почуття,
Зникає щасливе життя.

Господь в душі у нас простори відкриває
І з сяючих небес натхнення роздає,
І Шлях Чумацький нам під ноги розстеляє,
І серце, й тіло знов він зцілює твоє.

Щоб йшов ти уперед крізь бурі та незгоди,
Щоб вірив і творив, кохав – за все – життя,
Даровані тобі усі земні свободи,
Ти тільки не іди з гріхом у небуття.

Немає ліків від кохання
І тльки час, порадник твй,
Нові несе нам сподвання
Та досвід новий та важкий.

Допомагає зустріч нова -
Самотність болю додає,
А невибаглива розмова -
На серце, як бальзам, твоє.

Поетам з давніх ще часів
Заповідалась воля:
Палкі вірші складати з слів –
Така в поетів доля.
Таємні звуки, почуття,
Заквітчану природу,
Сумні веселощі життя,
Коханих дивну вроду
Заримувати на папір
Веселими рядками,
Живі струмки з високих гір
Дзвеніли щоб між нами.
І барви мови, як ліси
Осінні та весняні,
Прийшли до нас у всій красі,
Замріяно-багряні.
Веселка мови чарівна,
Скарбниця слів безцінна,
Щоб зігрівала, як весна,
Як пісня старовинна.

Війна – це робота тяжка для солдат,
Майже хобі вона – генералу,
Почорствіли серця в них від вбивств і від втрат,
Та закон береже їх помалу.
Буде день, буде час, буде нова війна,
Товстосуми її замовляють,
Їм байдужа ціна, їм байдужа ціна –
І міста у руїнах палають.
Танки з гуркотом грізним ідуть по землі –
В землю вдавлять свободу та волю,
Так вдиралися в землі чужі – королі
Щоб забрати людей у неволю.
Закриватися словом, як римлян щитом,
В час комп’ютерний вже неможливо,
Чи галантно ходити у гості з кнутом,
Виставляючи зброю грайливо?
Час ще скаже про все, що задумали ви,
Правда з’явиться, як нагорода
Ваші руки, панове, – по лікті в крові,
Та не вбита, не вбита Свобода!

Пролетіли, промайнули
Дні заквітчані весни,
Струни серця колихнули
Смутком болісним вони.

Вже і осінь на порозі,
А за мить – і заметіль,
Сніг колючий та морози,
Споминів минулих біль.

Розум все в житті сприймає,
Тільки серце знову й знов
Почуття перемагає –
Знищує твою любов.

Береже хоробрих доля,
Хоч готує бій,
Переможний шлях до волі
Не такий простий.

Смерть блукає серед поля,
Між могил страшних,
Береже хоробрих доля
У боях лихих.

Кулі прапор розривають,
Крики, гуркіт, дим,
Не числом перемагають –
Досвідом своїм.

Не числом перемагають
Ворога в бою,
Честь та славу здобувають
Мужністю свою.

Мужнє серце не здригнеться
У боях тяжких,
Доля мужнім усміхнеться
Шаною до них.

Не дають розсолу Джонні,
Перегар - на милю,
Він порожню фляжку рому
Кидає у хвилю.

Випливають тут русалки
Джонні лоскотати,
Він дівчат не помічає,
Та й лягає спати.

Ой чого ж ти, друже Джонні
З нами пив до ранку,
Як ти будеш обнімати
Дівчину Іванку.

Ти поспи тут біля річки
Під кущем малини,
А ми випєм за здоров’я
Милої Олини.

Заростає, заростає
Зтоптана стежина,
Будь щаслива та багата
Миленька дівчино.

Може кращим буде другий,
Не помітить зради,
Мовчазний але багатий,
Як всі будуть раді.

Прощавай, живи як хочеш,
Не турбуй дзвінками,
Не відродиться кохання
Більше поміж нами.

За жінками волочився,
Через це ще не женився,
Кращу з кращих обираю
Жінку все таки шукаю.
Є висока і низенька,
Є білява і чорненька
Ніжна є та роботяща
Котра з них для мене краща?
У білявки – в шафі гроші!
А вони такі хороші,
У низенької – дві хати,
Ще й живе в Торонто мати,
У високої – гектари
Землі, гори та кошари
У чорнявої – заводи,
В роботящої – городи,
Ніжна – добре серце має
Про прибутки не питає.
Я між ними пропадаю –
Котра краща не вгадаю.

Закували у кайдани,
До в’язниці відвели,
Залишилась кров червона
Майоріти на землі.

На вікні – сталеві грати,
Неба крихітна блакить,
Я за волю йшов вмирати –
Як тепер в неволі жить?

Я за волю йшов вмирати,
Та за жменьку золотих
Зрадили пани пихаті
Запорожців Січових.

Йду на муки без вагання,
Не здригнусь ні перед чим –
Не побачити страждання
Ворогам й катам моїм!

Прощавай, мій рідний краю,
Воював наславу я
За Вкраїну помираю –
То свята земля моя.

Колись до нас прийде вона,
Без стуку, панночка з косою,
І звістка тиха та сумна
Замайорить в очах сльозою.

Так забирається життя,
Надії, мрії, сподівання…
І тільки пам’ять в небуття
Нестиме від живих кохання.

Бо тільки в пам’яті живих
Померлі душі воскресають
І нам образи пробачають,
Як пробачаємо ми їх.

У вчинках користь не мала –
Ти не примножуй в світі зла.

Задивляюсь, задивляюсь,
Задивляюсь на дівчат,
Що з того, що ті дівчата
Не дають спокійно спать?

Що з того, що ті дівчата
Не дають відпочивать?
Відпочинемо пізніше,
Вже старими – без дівчат!

Відпочинемо пізніше,
Вже коли не буде сил,
Там, де смуток ходить в тиші,
Між заквітчатих могил.

А ще поки серце б’ється
Я скажу: тікаєм, Гнат,
Від комп’ютерів бездушних
До гарнесеньких дівчат!

Підмалюю оченята
Та й причепурюся,
Дзеркальцю за допомогу
Щиро посміхнуся.

Чепурна я та вродлива,
Начого сказати,
Піду , мамо я до хлопців,
Піду погуляти.

Хлопці хочуть цілуватись,
А я ще маленька,
Не дозволила мені ще
Цілуватись ненька.

Моя мила любить гроші,
Пестить їх, складає,
За дві сотні розцілує,
Чарку наливає.

А за п’ять як обнімає!
Так за шию стисне,
Що аж подих перехопить
І в очах щось блисне.

А за десять як щебече,
Що не можна й спати,
До самісінького ранку
Рипає по хаті.

А як гроші прогуляю –
Двері не відкриє,
Засинаю біля ганку,
Там, де вітер виє.

На столі у нас горбуша,
А у когось – лапки Буша,
В нас – коньяк, вино та віски,
А в когось – порожні миски.
В нас ікра червона й чорна,
Ще й прислуга вся моторна,
А у когось – макарони:
Дієтичні забобони.
П’єм, гуляємо, як люди,
Дихаєм на повні груди,
Ми не пашемо, не сієм –
Говорити добре вмієм.
Що було навколо ваше –
Все законно стало наше,
Добре вам в своїй хатині,
Добре й нам на Україні.
Гроші платять – ще й які!
Не прості ми мужики,
Не потрібно нам робити,
Щоб красиво й довго жити:
Ми розводимо дебати,
А зовуть нас – депутати.

На незграбного слона
Закричало мишеня,
Замахало кулачком,
Било в вухо матюком.
Слон образи не почув,
Сів на землю та заснув –
Зникло сіре мишеня
Десь під ляшкою слона.
Тож і ти запам’ятай:
Випив лишнє – спать лягай,
Бо потрапиш під слона,
Як дурненьке мишеня.

Ворожий флот! До бою всі хутчіш,
Гармати вирвуть в битві перемогу,
Готуйте порох та моліться Богу,
Рушниці й шаблі розберіть скоріш.

Вже фальконети* справу почали,
І хвилі моря гуркіт підхопили.
Чи є ще порох? Чи лишились сили?
На абордаж турецькі кораблі!

Сідає сонце, закінчився бій,
Галери в морі Чорному палають,
Човни козацькі чайками злітають –
Турецький берег вже такий близький.

*фальконета – невелика морська гармата

Відірвався листочок від стрункої тополі,
Підхопив його вітер осінній
І поніс, закружляв у безмежному полі,
Зупинився аж десь на чужині.

Пропаде той листочок без рідної хати,
Хто його приголубить, зігріє?
Доки будемо ми так листочки втрачати? –
Доки вітер холодний тут віє.

Ніжна й добра в мене жінка –
Вихвалявся чоловік,
Намальована картинка –
Все б дивився цілий вік.

Роботяща та слухняна,
І не курить і не п’є,
Чепурна неначе панна,
Сонце лагідне моє.

Розстеляє осінь, розстеляє
Вишитими барвами поля,
Вже лелека на крило лягає
І за обрій котиться земля.

А в блакиті неба ні хмаринки,
Мружить очі сонце золоте,
І блищать, злітають павутинки -
Навкруги все рідне та святе.

Покохав я тебе сам собі на біду.
Ти всміхалась: – Та я хлопця з джипом знайду,
Подарує мені він Майорку та Рим,
Не тягни ти мене в феодальний той Крим.
Подарує мені він Брюссель та Париж,
Тільки ти на Десні ціле літо сидиш.
Подарує мені він “Пежо” чи “Рено”,
Я втомилася пішки ходити давно.
Подарує мені він хатинку малу,
Я так щиро про це в церкві Бога молю.
Тільки гроші дарують повагу та лад,
Не чарує мене вже нічний зорепад.
Вже слова та обійми не гріють твої,
Ти пісні не співай про кохання свої.
– Турбувати не буду, Бог в поміч, шукай,
Кожен з нас у житті обирає свій рай.

Минуле, майбутнє, сучасне
Єднають не тільки віки,
Єднають нас погляди власні
Та дружнє стискання руки.

Єднає нас щирість в розмові,
Мета нас єднає одна,
Повага та мудрість у слові,
Та вчинків людських сивина.

Єднає любов до Вкраїни,
До рідного дому, землі,
Хоч різні за віком ми нині
Та ми її діти малі.

Квіточки тендітні, чарівна краса
Вас розфарбували пензлем небеса,
Сонечко зігріло сяйвом золотим
Вітерець ласкав вас дотиком своїм.

Волошкове поле лагідна блакить,
Від рум’янок* білих серденько щимить,
У блакитних хвилях знов щасливий я –
Будь благословенна батьківська земля.

*рум’янки – ромашки

Голосочок мов струмочок
Із барвіночку віночок,
А вуста – мов полунички
У вродливої Марічки.

Із небесної блакиті,
Як волошки в стиглім житі
Оченята диво-квіти,
Можуть серце звеселити.

Усміхнеться, пожартує
І до себе причарує,
Вже не будеш їсти й спати,
Будеш цілий день зітхати.

Будеш цілий день зітхати
Та Марічку виглядати.
Ось така у нас Марічка,
Хоч і зростом невеличка.

Здоров’я, гроші, час втрачаєш
На цигарковий сивий дим,
В залежність рабську потрапляєш
Ще нерозумним, молодим.

Між смерек біжить стежина,
А назустріч йде дівчина,
Усміхається й співає
І мене не помічає.

Ой, дівчино дорогенька,
Як тебе пустила ненька,
Як одну тебе пустила,
Чарівничко моя мила?

Ручку дай мені біленьку,
Працьовиту та гарненьку,
Мушу я тебе до хати,
Чарівничко, проводжати.

Між смерек біжить стежина,
Вже зі мною йде дівчина,
Усміхається й співає
І на мене поглядає.

Ой, дівчино дорогенька,
Проведу тебе, рідненька,
Щоб стежиноньку до хати
Все життя не забувати.

Жінка милого сварила,
Ще й дрючком по спині била,
Не пускала до куми,
Що чекала у корчмі.

Той божився та молився
Із поклонами хрестився,
Що в корчму іде кума
З чоловіком – не сама.

В мене справа бізнесова,
Я скажу всього два слова,
Чарку вип’ю та вернусь,
Ось дивись – перехрещусь.

Не вернувся він до ранку,
А кума аж на світанку
Не сама додому йшла –
Двох до себе повела.

Та тримай ти міцно гроші,
Бо вони зникають,
На прилавки магазинів
З гаманця втікають.
Долар падає, мов п’яний,
Похитнулись Штати,
А у нас на Україні
Котрий рік дебати.
Продали поля та гори,
Всі ліси та ріки,
А ми досі босі й голі,
Хоч в душі великі.
Не дають заможньо жити
Людям працьовитим,
Розбрелися українці,
Ходять білим світом –
Хто в Канаді сіє жито,
Хто таксує в Штатах,
Хто в Італії працює,
Поки йдуть дебати.
Закривайте ви ту Раду,
Шоу хоч не буде,
Щось робіть для України,
Бо тікають люди.

Я не буду сумувати
За тобою нічку
І не кинуся топитись
З кручі в тиху річку.
І на шию не накину
Я мотузку зранку,
Не впаду, напившись п’яним,
Із крутого ганку.
Через тебе не піду я
З горя у монахи
І голівоньку свою
Не схилю до плахи.
Вже біжить, біжить стежина,
Чисте небо сяє,
Жайвір ніжно, божа пташка,
В небесах співає.
Вже біжить, біжить стежина
Де гаї зелені,
Там, де верби похилились,
Де зітхають клени.
Там, за гаєм зелененьким, –
Срібляста тополя,
Як шукаєш – посміхнеться
Й пригорнеться доля.

Назбирав я грошенят,–
Долари та гривні,
Будуть голосно співать
На подвір’ї півні.

Знов захрюкає свиня,
Впавши у болото,
Ще куплю собі коня –
То моє золóто.

Коник сіно мій не їсть
І не п’є водички,
Пролітає через міст –
Бо боїться річки.

Як натисну я на газ,
Коник землю риє
І несе так швидко нас,
Як він тільки вміє.

Не знайду я чоловіка,
Той – п’є, той – гуляє,
Той, в палаці, крутить носом
Та не помічає.
А той бідний, безталанний –
Ні грошей, ні хати,
Їде в найми до поляків
Землю обробляти
Чи до німців у Європу
Нишком від’їжджає,
Сиву неньку, край свій рідний
Навік залишає.
А до нас китайці й турки,
Африканці бідні,
Наче медом хто намазав –
Їдуть в наші злидні.
Ні орда, а ні поляки,
Ні царі з панами
Так не нищили Вкраїну,
Як тепер ми з вами.
Ми глухі й сліпі, й байдужі
Заливаєм очі –
Пропиваєм Україну
Зранку і до ночі.

Англієць мовою пишається своєю,
Французьку змалечку обожнює француз,
І рідну мову, як вродливу фею,
Ведуть вони з пошаною між Муз.
Палкий іспанець під балконом серенади
Іспанською співає всі віки,
А мовою відважної Еллади
У Греції дзвенять гірські струмки.
Петрарки мовою Італія зустріне,
І в пам’ятках святих старовини
Співуча італійська мова лине
Мелодією ніжної весни.
І тільки ти, покинута синами,
Підмінена, забута, не дзвениш,
Не йдеш та не співаєш поміж нами,
З Дніпром привітно вже не гомониш.
Не в шані ти в містах великих нині,
Не модна, не потрібна більше річ…
Російська мова йде по Україні,
Ще з тих часів, як зруйнували Січ.
Та вірю я, і час такий настане –
Відродиться Вкраїна знов моя,
І рідна мова поміж нас засяє,
І задзвенить в серцях піснями солов’я.

За гроші не купиш веселку яскраву
Чи погляд коханий, палкий,
Не купиш ні долю, ні волю, ні славу,
Який би не був ти крутий.

За гроші не купиш повагу та шану,
Ранкового неба блакить,
Не купиш красу світанкову весняну,
Хмаринку, що небом летить.

Є речі, які неможливо купити
За всі найцінніші скарби, –
Без честі та совісті можна прожити,
Та буде дорожче собі.

Землю кров’ю поливали –
Слава колосилась,
Україну захищали,
Господу молились
За поля зелені й ниви,
За Дніпро й Карпати.
За край рідний, вольний, новий
Не гріх помирати.
І приймали з честю муки
Козацькії діти,
Смерть приймали посміхнувшись,
Щоб могли ми жити.
Низько голову схиляє
Ненька Україна,
Як вогонь горить, палає
Червона калина.
Ваша слава буде жити
В пам’яті віками,
І пишається й сумує
Вкраїна за вами.

Не для насильства чи убивств
Блищать мечі в руках:
Не забуває зла Господь,-
Начертано в серцях.

Не для насильства чи убивств
Закон з мечем стальним,
Закон - порядність норм та прав
Та захист людям всім.

Закон один для всіх людей,
Хоч би який був чин,-
Чи депетат ти чи міністр,
Чи генеральський син.

Держава гарантує нам
Свій захист і права,
Тому всім серцем вірю я
У ці святі слова!

В словах та погляді - кохання,
А влада й власність - у думках,
Тепер - як наслідок - страждання
Та недовіра у серцях.

Кохання зникло в безнадії.
Хто винен? - Нині все одно,
Ні мудрі, ні кмітливі дії
Нас не врятують - йдем на дно!

Твоя зневага неприкрита -
Нагайки слід в душі страшний.
Моя душа тобою вбита -
Здобуток це найкращий твій!

Прийшов розлуки час – розправлені вітрила,
Чекатимеш мене чи все забудеш, мила?
Останній погляд твій, останні поцілунки…
Блищать вже на очах зажури подарунки.
Сказала ніжно ти: “Я зможу, почекаю”,
А змахи довгих вій промовили: “Кохаю”.
Прийшов розлуки час – розправлені вітрила,
Про тебе кожну мить я думатиму, мила.
Твій погляд чарівний я в серці залишаю
І там, на чужині, минуле пригадаю.
Останній серця стук і подих свій останній
Віддам тобі одній, віддам моїй коханій.

Коридори влади – делікатні справи,
В них таємні думи іншої держави,
Стратегічні дії, перспективні плани,
Нафти або газу прибуткові крани.
Так чому ще й досі в нашій Україні
Щедрих інвестицій не вкладають нині?
Може, ми багаті? Чи заможні й сильні?
Чи ми нерозумні? Чи ми вже невільні?!
Не держава ми вже?.. А що ж ви робили,
Щоб Вкраїна наша, та й ми, багатіли?
Чи закони мудрі в Раді ви приймали?
Чи державну власність гідно захищали? –
Все хитали владу рік у рік словами
Та допомагали “добрими” ділами.
І докерувались – кепські наші справи:
Не створили, значить, в себе ми держави
Смирної, як треба… Це вже справжнє лихо –
Перекриють нафту, щоб сиділи тихо,
І ракетам цілі наведуть таємні,
Бо у нас, сказали, погляди нечемні.
Не держава ми вже… Як то – не держава?!
Прадідів великих з нами добра слава!
І запам’ятайте – наша Україна
Неподільна й вільна на віки країна!

Кряче ворон на нещастя
Та й над головою,
Кружить, кружить в чистім небі
Чорною бідою.
Кряче ворон, кряче чорний,
Пил орда здіймає,
Сива мати біля хати
Сина проводжає.
Проводжає у дорогу,
Оберіг вдягає,
Плаче бідна гірко й тихо,
Сина обіймає:
– Повертайся, мій соколе,
Із війни до хати,
З перемогою вертайся,
Буду виглядати.
Пригорнулася старенька,
Господа благає,
Ой мій сину, мій соколе,
Рученьки ламає…
Мужньо бився із ордою
Син її єдиний,
З перемогою вернувся
Влітку до хатини.
Та ніхто не виглядає –
Вигоріла хата,
Поряд свіжа ще могила,
В ній старенька мати…
Стиснув шаблю син до болю,
Помолився Богу,
Та й пішов козак, мов п’яний,
Знову у дорогу.

Не побачимось кохана,
Не зустрінемось ми знов,
Ти для мене ще жадана,
В серці ще живе любов.

Тільки зраду не пробачу,
Не пробачу, так і знай,
Хоч страждаю, та не плачу,
Більш на мене не чекай.

Час лікує серця рани -
Пробачай та не кляни,
Йду у вранішні тумани,
Чарівні лишаю сни.

Прощавай моя кохана,
Прощавай та не кляни,
Хоч для мене ти жадана -
Чарівні лишаю сни.

Принесли весну з собою
Тихим ранком журавлі,
Пролетіли над Десною,
В срібних хвилях пропливли.

Пролетіли над ставками,
Закурликали в гаях,
Привіталися з полями
Й зникли в синіх небесах.

Довго, довго над Десною
З неба чулося: "курли" -
Та над срібною водою
Не пливли вже журавлі.

Тільки били в берег хвилі,
В лузі вітер шелестів,
А хмаринки білі-білі
Здоганяли журавлів...

Я так жіночки боюсь,
З нею зовсім не сварюсь,
Вдень мовчу, мовчу вночі -
Сплю тихенько на печі.

Зранку жіночка зникає,
Каже гроші заробляє,
Повертається вночі -
Я мовчу все на печі.

А вона і у суботу
поспішає на роботу.
Повертається вночі -
Я мовчу все на печі.

Вдень я хату прибираю,
Огірочки поливаю,
Наварю борщу смачного,
Та такого запашного.

Жінка каже: Не такий,
Борщ у тебе не смачний!
І картопля не смачна,
І горілка не хмільна!

Нас так вчора частували -
Повні чарки наливали,
Цілували й обнімали,
Дуже добре погуляли!

Завтра теж піду гуляти,
В тітки буду ночувати,
Ти на мене не чекай,
Двері добре зачиняй.

Домовчався, що й казати,
Не ночує жінка в хаті.
Та нехай гуляє мила,
Аби мене не сварила.

В туманній тиші дня нового
У барвах легких, чарівних,
У сяйві неба золотого,
В проміннях сонця осяйних
Прийшов світанок синьоокий
На схили сивого Дніпра
І пробудився Дніпр широкий -
У хвилях вже горить зоря.
Блакитний схід горить, палає,
В червоних барвах небеса,
В проміннях сонця Лавра сяє,
На схилах - тиша та краса.
Листочки клена затремтіли,
Заграли гуслі чарівні,
Зійшдо, всміхнулося Ярило,
І вже дзвенять пташок пісні.
Вже день новий іде, весняний,
І жайвір лине у блакить,
І спів натхненний та жаданий
З небес піднесених летить.

Стукає гілочка вишні в вікно,
Вітер листочки гойдає,
Милий поїхав від мене давно,
Як він там зараз? – хто знає.

Дні пролітають журливо–сумні,
Вже й соловей не співає,
Як же без нього прожити мені?
Серденько знову питає.

На чужині все не так, як у нас,
Вітер не той та хмаринки,
Як то поволі чекання йде час,
Швидко як ллються сльозинки.

Стукає гілочка вишні в вікно,
Вітер сердешну гойдає,
Милий поїхав від мене давно,
Як він там зараз? – хто знає.

– Де ти, де ти, дорогенький,
Та й блукав всю нічку?
– На місточку, на вузенькім,
Я зустрів Марічку.

А вона така весела,
Щедра на цілунки,
Пригорну її до себе –
Маю подарунки.

Пригорну її до себе
Подивлюся в очі,
І чому такі короткі
Влітку, мамо, ночі?

І чому такі короткі
Ніченьки на світі,
Як мені тепер, матусю,
Без Марічки жити?

Ворожи, ворожко, стиха
Щоб біда зникала й лихо,
Доля ніжно щоб всміхнулась
І до серця пригорнулась.
Дай здоров’ячка та ладу
В нашу стомлену громаду,
Дай наснаги ще до діла,
Тільки в єдності ми – сила!
Кажуть: бідні – то не вада,
Краще бідність, та не зрада,
Є в нас руки працьовиті
І сусіди несердиті.
Ворожи, ворожко, стиха
Щоб біда зникала й лихо,
Доля ніжно щоб всміхнулась
І до серця пригорнулась.

Відлітають птахи в теплий край, в теплий край,
З ними пісня злітає журлива,
Золотаво-червоний задумався гай,
Похилилась калина вродлива.

Зажурилась вона у осінній красі,
Жовте листя тремтить, опадає,
З неба линуть до нас журавлів голоси
Так, що серце на мить завмирає.

Завмирає серденько, сумує й болить,
В тиші сонячній верби зітхають,
Спів сумний небесами на крилах летить –
Рідний край журавлі залишають.

Вже радість промайнула, мов весна,
І насолода серце залишила,
Краплиночка солодкого вина
Зажурою на сонці забриніла.

Від радощів лишилася біда –
Без віри серце вже не покохає,
Зникає в спеку сяюча вода,
Струмок дзвінкий від спраги помирає.

Минуле ще горить вогнем, болить,
У пам’яті згасає поступово,
Як сказане розтане в тиші слово,
Як ніч зникає вранішню блакить.

Зникає біль – як чорна, дика ніч
У мареві засмучених облич.

Пісня

Келих по колу, по колу пускайте,
Друзів червоним вином пригощайте,
Смуток з журбою за двері женіть,
Свято, панове, у душі впустіть!

Келихи повні – так будьмо здорові!
Ще не палають вогні світанкові,
Хміль ще підступний нас з ніг не звалив,
Будьмо, панове! щоб вік я так жив!

Пісня весела злітає між нами
Будьмо у щасті та горі братами,
Радість розділим, як хліб та вино,
Сіймо, панове, поваги зерно!

Щастя сидить десь ось тут, поміж нами,
Міцно тримає свій келих руками
І солоденьке по крапельці п’є,
Вип’єм, панове, за щастя своє!

Душу як хочеш свою звеселити –
Треба і друзям по повній налити,
Треба налити, що там не кажіть,
Років по сто ще, панове, живіть!

Любо гуляти – сьогодні субота,
Хай відпочине ще трошки робота,
Свято веселе і радісна мить,
Будьмо, панове, сто років живіть!

В темнім небі сяють зорі,
Ніч прийшла вже на село,
Товсті миші у коморі
Гречки з’їли три кіло.

А в калюжі кіт дрімає,
Наче п’яний чоловік,
Може він не добачає,
Чи в калюжі спати звик?

Ні дороги, ні стежини,
Глина клеїться до ніг,
Повалив старі хатини
Ще зимою білий сніг.

Повалив старі хатини
В них ніхто вже не живе,
Із села зникає нині
Все розумне та живе.

В Рим, Мадрид або Афіни,
В США, Канаду, чи Париж.
- Ви не їдьте з України,
Ми турбуємося, ми ж...

Заробили батько й мати
Грошенят,
Як же нам не погуляти
Між дівчат.
Як же нам не погуляти
Між дівчат,
Хто ж їх буде в ніжні щічки
Цілувать?
Цілувати й обнімати
Будем їх,
Щоб до хлопців не тікали
До чужих.
Щоб до хлопців не тікали
До чужих,
Цілувати й обнімати
Треба їх.

Чоловіка жінка била,
Ще й тягла за чуба
І трясла його й крутила
Половинка люба.
Наче буря налітала,
Грім летів луною,
Ребра й спину добре м’яла,
М’яла кочергою.
Потім праску в руки брала
І питала тихо:
Чи я, милий, не благала
Не будити лихо?
Ще терпіти скільки мушу
Ледаря й пяницю,
Зараз я тебе підсмажу
Й кину у криницю.
Ось там пий джерельну й чисту,
Чи відро, чи чарку
Не забудеш вже ніколи,
Ти джерельну марку!

Повернувся я від кума,
Так, веселий трошки,
Ми б сиділи аж до ранку –
Заважали мошки.
Пили ми горілку з кумом,
Мошки кров хиляли,
Якби випили ми більше
То вони б пропали.
Якби випили ми більше
На одне відерце,
То відмовило б напевно
В мошок їхнє серце.
Якби випили ми більше
На маленьку діжку
То лежали б дикі мошки
Ще неділю в ліжку.
Якби випили ми більше
З кумом і кумою
Я б тих мошок волохатих
Розігнав рукою.
А ми випємо із кумом,
Випємо, їй богу,
Бо я добре памятаю
До кума дорогу.

Я в селі жив ціле літо
Бачив там зелене жито,
Чисте небо, чистий ліс
В чисту річку похиливсь.
Там корови та телята,
Кози, вівці та ягнята
Ходять в полі край села,
В бур’янах рясних поля
Так без хімії буяють,
Що й ходити заважають,
Молоко там від корови,
Не голандське порошкове,
А таке, як і колись,
Приїзди та подивись.
Там без сої всі ковбаси,
А в коморі, не прикраси,
Шинки смажені й реберця
Заховалися за дверця.
Ключ від неї в дідуся,
Щоб не зникла ковбаса.
Котик ходить вартувати,
Пильнувати й не пускати
Безсоромних цих мишей
Ні на крок до тих дверей.
Котик добрий вартовий
Каже мій дідусь Матвій.
В дідуся ще півник є,
Сонце з півником встає,
Він так голосно співає,
З добрим ранком всіх вітає,
А вже красень півник мій
Де ще знайдеться такий?

Одна хвилина змінить все життя
Знесе усе, мов руйнівне цунамі,
Із корнем з серця вирве почуття
Брудними, безсоромними руками.

І дикий біль, нестерпний принесе,
Минуле та майбутнє роз’єднає…
Зробити у житті хвилина може все,
Якщо тебе, вона, переконає.

Для них неписані закони,
Вони грабують міліони
І навіть злитки золоті
Хлоп’ята винесуть круті.
Несплять банкіри із-за них:
У їхніх сейфах дорогих,
У сейфах гроші хоч лежать
Банкіри всі погано сплять.
Культурний теж грабіжник є
Святих він знає житіє,
Цінує Рембранта, Ван Гога,
У нього є біленька тога
Із древньоримських ще часів,
Бо він мистецтво полюбив.
Які важкі у нього дні
Бувають без старовини.
А інші вже працюють з нами:
Непрофесійно трощать рами,
Виймають двері із стіни
Без відчутя за те вини.
Кімнату всю перевертають,
Книжки із шафи викидають
Між сторінок, там, де знання,
Шукають долар навмання.
І б’ють кришталь, бо він важкий,
Як і кулак напевно твій.
Диван порізаний, стільці,
Під ноги кинуті млинці
І все розтоптано ногами,
І пошматовано руками…
Щось цінне винесли, чи ні –
Було б байдуже вже мені.
Але не все вже так погано,
Бурхливий час загоїть рану,
Бо головне для вас, що ви
Ще досі цілі та живі.
Вночі нас нелюди чекають
В руці наган чи ніж тримають
І нападають з-за спини,
Несуть нам з вами смерть вони.
Для них байдуже все на світі,
Їм краще вбити, ніж робити
Зухвалі, дикі та дурні
Думки у них такі ж страшні.
Ще є тихенькі поміж нас
Вони всміхаються до вас
І обнімають і жартують,
І непомітно теж грабують.
А де ж менти? у нас права!..
Слова одні, одні слова.

Ми віримо всім вам, а особливо тим
Хто мав нагоду в Раді щось зробити,
Податки зменшити, щоб в найми не ходити,
Чи дітям збудувати щось малим.
Не бар чи казіно… не тільки для розваг
Ми народилися і будем жити й жити.
Базарами як довго нам ходити,
Збираючись під чийсь непримусовий стяг?
Європа вся давно підтримує Китай,
Будує там заводи та дороги,
Ми ближче … та такої допомоги
Непотребує, бачимо, наш край!
Питання із питань - куди і з ким іти?
Пришліть їм ради бога окулістів,
А краще шліть до них економістів,
Щоб почали прибутки в нас рости,
Бо в них вже є усе… крім правди, як завжди,
Крім голосу твого, можливо золотого,
Не продавай за гривню їм святого,
З любов´ю Україну відроди!

Лаври київської дзвони,
Неба ніжного блакить,
Мелодійні передзвони
З глибини тисячоліть.

Між хмаринок білокрилих
Сяє Лавра золота,
На крутих Дніпрових схилах
Прадідів земля свята.

Над землею дзвін злітає,
Доторкається душі,
Струни серця колихає
Велич постаті її.

Не дочекається село
Від вас заможнього життя,
Вже й розкулачене було,
В Гулагах смерть свою знайшло,
Зникаючи у небуття.

То, зневажаючи людей,
Іх мову, звичаї селян,
Заради праведних ідей,
Голодомор вбивав дітей,
Вбивав живих, немов тиран.

А інших всіх, без паспортів
В’язали міцно до землі,
Хто трудоднів не заробив
Того з дітьми, як ворогів,
На схід країни відвезли.

За слово, чи за колосок –
На десять років у Сибір!
І вже безжалісний урок,
За легковажний навіть крок
Дає селянам конвоїр.

Для рідних всіх тягар важкий
На все життя лягав, мов гріх,
Бо ворог – вже не родич твій,
То, вже людина без надій,
З тавром зневаги він для всіх.

А зараз з гордістю в очах
Минуле згадують вони.
Хоч груди їхні в орденах,
Та кров не змити на руках
Як і не змити їм вини.

Неправда в них найкращий стяг :
“До комунізму в майбуття”,
Через терор, через Гулаг
Невинні залишки ватаг
Ордою йдуть через життя.

Нас мрії до зірок весь час ведуть,
А перешкоди швидше загартують,
Великі справи з нами не помруть –
Вони, віками пам’яті мандрують.

Повага розцвітає із турбот,
Багатством справжню шану не купити,
А влада над мільйонами банкнот
Примусити не зможе полюбити.

Гріхів важких не змиє каяття,
Ганебні вчинки пам’ять не стирає,
І королів за справи називає
Зневажливо чи з шаною життя.

Куди ти йдеш? подумай – ще є час,
Життя земне даєтся тільки раз.

Що доля зараз нам готує –
Відверту й чесну боротьбу,
Або тихесенько чаклує
І гріє похапцем ганьбу?
Та хай там що! – не зрадить Віра,
Надія в серці та Любов,
Тому заграє пісню ліра,
І заспіває серце знов.
Слова, мов квіти в чистім полі,
Іди, збирай найкращі з них,
Шукай – знайдеш свій шлях до долі
В словах простих та чарівних.
Твори, співай, заграй на лірі
Ти пісню ніжну й чарівну,
Співай про все правдиво й щиро
І почуттям торкни струну.

І знову дощ… сумні слова
Зриває вітер прохолодний,
З сумним дощем сумую й я,
Цей стан речей цілком природний.

Несуть похмурі хмари нам
Минулі спогади журливі,
І відчуваєш серцем сам
Акорди суму в літній зливі.

Краплинки суму б’ють в вікно,
Негода в душу поглядає,
А тлінне тіло зігріває
Масандри сонячне вино.

Коли в душі йде дощ весь час
Вино найкраще зцілить нас.

Без віри в себе – втратиш все,
І не шукай тут чаклунів,
Добробут людям не несе
Медовий присмак пишних слів.

Чи обіцянок щедрий блиск,
Які забудуть через мить,
Але в неправді теж є зиск –
Вона за правду краще вчить.

Вже цвіте бузок білим ніжним цвітом,
Ластівки літають над зеленим житом,
В небі пропливає чарівна хмаринка,
Нас у мандри кличе та веде стежинка.

І біжить за обрій, за поля зелені
Там дуби могутні та сріблясті клени,
Там високі сосни вітер зупиняють,
Мов Атланти небо у руках тримають.

Джерело там чисте та прозоре небо,
Що скажіть для щасття ще людині треба?
Від турбот життєвих серце відпочине,
А душа, мов пташка, у блакить полине.

Дорожчає життя від спеки діалогу,
Чим гірше буде людям – тим краще аргумент
І вже везуть людей, везуть на допомогу,
І знову на Майдані порівнюють процент,

І долі переваги, і шанси перемоги,
І платять безробітним сто гривень за юрбу,
І знову на коні, і в лаврах демагоги
Готують наш народ іти на боротьбу.

Падав дощ веселий, чистий
Тупотів тихенько в листі,
То в траві густій зникав,
То по стежечці стрибав,
То на склі твого віконця,
Де виблискувало сонце
Щось краплинками писав,
Усміхався та співав:

Літня спека, літня спека,
Дзьобом б’є своїм лелека,
Кличе дощик - прилітай
В чарівний мій рідний край.
Літня спека, літня спека,
Чув як дзьобом бив лелека,
На хмаринку враз я сів,
Хутко небом полетів.

Падав дощ веселий, чистий
Тупотів тихенько в листі,
І за комір навіть впав,
І мене полоскотав…

Захотілось оженитись,
Захотілось дуже,
Дайте жіночку мені,
А яку – байдуже.

Чи русяву, чи чорняву,
Товсту, чи худеньку,
Чи високу й працьовиту,
Чи таку – маленьку.

Мовчазну, або крикливу,
Хоч криву – байдуже,
Захотілось оженитись,
Захотілось дуже.

Чи із хатою у місті,
Чи без хати буде,
На неділю, чи на місяць
Дайте жінку, люди!

Виють міни, виють міни
І здригається земля,
Смерть блукає по рівнині,
Чорний дим укрив поля.
Гуркіт вибухів зриває
Душ солдатських пелюстки,
До землі живих втискає,
В землю втиснулись полки.
Ось гармати замовчали
Наче цілий, боже мій!
І полки у зріст свій стали,
Щоб іти в кривавий бій.
І пішли! така вже доля,
Смерть та стогін, льється кров,
Краще смерть, a ніж неволя,
Ніж кайдани рабські знов!

Бувають дні коли не має сили
Надіятися, мріяти, іти,
А почуття невтомні, легкокрилі
Вже не турбують думкою мети.

І руки опускаються поволі,
І серце в груди молотом не б’є,
І не чекає посмішки від долі
Безчинням тіло знищене моє.

І тільки сміх дитячий знову й знову
Відроджує і віру й почуття,
І змін я прагну знову від життя,
Вкраїну дітям щоб лишити нову.

Байдужість до людей великий гріх
У Раду занесіть дитячий сміх.

Павучок мій, павучок
Лапки волохаті,
Загубив десь п’ятачок
Та й побіг шукати.
І за шафою шукав,
На вікні дивився,
Цілий день не присідав,
Цілий день журився:
Загубився п’ятачок,
Що тепер робити?
Не куплю вже кожушок,
Як зимою жити?
І пішов сумний в куток
Страшно там та темно,
Та й заснув наш павучок
До весни напевно.

Від кохання, від кохання
Нас лікує тільки час,
Позабудуться страждання
Ті, що мучили так вас.

Все минає, все минає,
Серце знову оживе,
Ніжним цвітом розквітає
Почуття у вас нове.

Як бузок п’янкий, весняний
Зачарує погляд твій,
Погляд ніжний та коханий,
Дивовижний та палкий.

Економіку я вчив
І прибутки полюбив,
По грязюці, не ногами
Місим гроші чобітками.
Ой ви гроші, гроші
Які ви хороші.

Тангенси та сінуси,
А у мене мінуси,
Мінус п’ять та мінус п’ять –
Будеш менше позичать.
Ой ви гроші, гроші
Які ви хороші.

П’ять та п’ять – то десять штук,
Утюга беруть до рук,
Щоб згадав їм за хвилину
Де сховав я копійчину.
Ой ви гроші, гроші
Які ви хороші.

Ребра гладили мені,
Щось шкварчало на спині,
А міліція дивилась
Серіал отой “Менти”!
Ой ви гроші, гроші
Які ви хороші.

Я кричав, стогнав, ревів
Розвязали - всіх би вбив,
А вони забрали гроші
Та й втікли під Могилів.
Ой ви гроші, гроші
Які ви хороші.

От такі прибутки мав,
Борг два роки віддавав,
А тепер живу в Турині
Тут у мене більше прав.
Ой ви гроші, гроші
Які ви хороші.

Контрасти нашого життя:
Яскрава розкіш золотава,
Яка не має співчуття
І попирає норми права.
Байдужість сіра до людей,
До міста нашого, держави,
Та показовий шарм ідей
У ностальгійнім сяйві слави.
Наживи щупальці стальні
І вседозволеність, як право,
І допомоги незначні,
І міліони для забави.
І неймовірна щедрість слів,
І обіцянки щось зробити…
Але, щоб я щасливо жив
Ще скільки треба говорити?

Ой куме мій куме,
Де ти волочився?
Не було тебе неділю –
Думала женився.
І в шинках тебе шукала,
І в корчму ходила,
Від такаї біганини
Ледь не захворіла.
Вже тремтіли ноги й руки,
Та кололо в спині,
Як то добре, що знайшовся
Кумчику мій нині.
Як то добре, що знайшовся
Та прийшов до дому
Я тепер така слухняна
Кумчику в усьому.

Де ви, друзі битв лихих,
Де ви, лицарі сміливі,
Побратими днів важких,
Козаки мої кмітливі?
Де ви друзі, де ви, де?
Чи живі ви, чи здорові?
Пам’ять знов мене веде
У години світанкові.
Знов корогви полкові
Вільний вітер розвіває,
Січові ідуть полки,
В довгих списах сонце сяє.
Крутить вуса кошовий:
Погуляємо, панове,
З Богуслава джура мій,
Вже везе вино медове.
Ще й бомбарди вогняні
Серпентини та гуфниці
Без гармати на війні,
Як у спеку без криниці.
Шаблю, панночку свою,
Я з собою взяв гуляти
І рушницю дорогу
Не залишив друзі в хаті.
Чисте поле то наш дім,
Наше війско - то родина,
Як синам кажу своїм
Батьківщина в нас єдина!
Вірю в вас мої сини
Разом й чорта подолаєм,
Раз не можна без війни,
То ж давайте, погуляєм!
Славний був наш кошовий,
Став би гетьманом панове,
Наче келих золотий,
В поле впав козак шовкове.
Похилилася трава,
Вийшла мати виглядати,
Вийшла жінка удова,
Вийшли горе зустрічати.
Де ви, друзі битв лихих,
Де ви, лицарі сміливі,
Побратими днів важких,
Козаки мої кмітливі?

За столи хутчіш сідайте
Та й по повній наливайте,
Бо і бідні і багаті,
І вусаті, і чубаті,
Працьовиті та ледачі,
Чи у місті, чи на дачі,
На городі, чи у полі,
Біля річки босі й голі,
Чи у кума, чи у свата,
У невістки, чи у зятя,
Чи у тещі на світанку,
Невагаючись із ранку,
П’ють прозору, дивну й чисту,
Прохолодну та іскристу
І таку, немов сльоза!
Хто сказав із вас вода?
З ранку, кажете, буває
Кум відро перехиляє
І джерельну воду п’є?
Кум ваш може й не таке!
Ви на кума не дивіться,
Так робити не годиться,
Куме, йди до нас сюди,
Відірвись ти від води!
Ось тобі горілки чарка,
Самжене то наша марка,
Тож підтримай куме нас,
Самжене найвищий клас!

Як весело біжить струмок
І сонце в хвилях сяє,
Дугою вигнутий місток
Два береги єднає.

Праворуч ліс густий стоїть,
Ліворуч - луг зелений,
Між вербами струмок біжить
Всміхаючись до мене.

А теплий вітер у траві
Здіймає тихі хвилі,
Вплітає в трави запашні
Ромашки білі-білі.

Спішу до тебе знову я,
Іду моя кохана,
Зі мною усмішка твоя
Квітуча та весняна.

Дай обняти тебе, сину… в добрий час,
Будь хоробрим та обачним, згадуй нас.
Цю ікону чудодійну одягни –
Береже вона в воді і у вогні,
Станеш мудрим ти та сильним в боротьбі,
Найцінніші це в житті твоїм скарби.
Хрест святий від тебе кулі відведе
І у душу чисту віру покладе.
Шаблю гостру ти мою візьми у бій,
Погуляй у чистім полі, сину мій,
Ворогів завжди відважно зустрічай,
Честь військову над усе оберігай.
Будь шляхетним та сміливим у бою,
Не показуй спину ворогу свою.
Бранців наших із неволі визволяй,
Побратимів, наче батька, поважай.
Хай Господь направить всі твої думки,
А найперша з них: ми - вільні козаки!
Серцем думку протилежну поважай,
Не про все, що є в душі, розповідай,
Балакучість, сину, губить козака,
Як і зради закривавлена рука.
Бережи себе та друзів від біди,
Так навчали козаків весь час діди.
Пам’ятай про тих, хто Січ побудував
І відважно Україну захищав:
Вишневецький, Сагайдачний та Нечай,
Наливайко, Дорошенко пригадай,
Славні лицарі та віддані сини,
В нашій пам’яті живуть тепер вони.
Хай щастить тобі, мій сину…в добрий час!
Будь хоробрим та обачним, згадуй нас.

Цей вірш я написав перечитуючи Тараса Бульбу Гоголя.

Чи поважатимуть тебе
Якщо ти сам не поважаєш
Країну, мову, сам себе?!
Тому ти й маєш все, що маєш.

Кохав я дівчину одну,
За жартівливу вдачу,
А зараз, друзі, не збагну
Чому так гірко плачу.

За ніжність, ласку і тепло
Дружина б’є та сварить,
Гримить, мов грім, на все село,
Вареників не варить.

Співаю сину я пісні
І в хаті прибираю,
Від неї тільки у ві сні
Я відпочинок маю.

Якщо з’являється на мить –
Ховаюсь у коморі,
Бо мила грізно так гримить,
Мов буря в Чорнім морі.

Навіщо сватав я її,
Вродливу, незрівнянну,
Було б дивитися мені
На неньку її Ганну.

В морозній тиші ліс стоїть.
Блакитне небо обіймає
Міцні дуби тисячоліть
І сосни, що аж в небі сяють,
Мов діаманти сніг блищить.

Нестало суму і жалю,
І на душі так тихо й чисто,
І душу зцілює мою
Вже промінь сонячний, іскристий
Коли я в тиші цій стою.


І сяє сніг на гілочках
Тонких берез, могутніх сосен
На стовбурах і на кущах,
І там, де бігав заєць босий,
В його заплутаних слідах.

В морозній тиші ліс стоїть.
І тихо так, неначе вдома,
Коли мала дитина спить,
Коли її приспала втома,
Усе живе тоді мовчить.

Костянтин Кавафіс

Боги знають майбутнє, люди – теперішнє, а
мудреці – те, що не за горами.
Філострат. “Життя Аполоннія Тіанського”

Смертним відомо про теперішнє.
Богам – народження та смерть їх.
Про те, що наближається, про майбутнє
знають тільки схилившись над шелестким
листом пергаменту, мудреці.
Іноді їм у їхніх келіях, далеких від перипитій,
примарюється дивний гуркіт. І вони в нього
вслуховуються, точно як в мелодію забуту.
Це – гуркіт наближаючихся подій.
Населення не чує, як правило, нічого.

Я чекаю на тебе, чекаю,
Час навмисно, підступно стоїть,
На годинник весь час поглядаю,
Як у двері минулих століть.

Час стоїть… так нестерпно чекати
І секунди й хвилини стоять,
А години чеканням роз’пяті,
Так відверто, так гучно мовчать.

Теплий вечір наступає,
Червоніє неба край,
Сонце втомлене ховає
Золочений коровай.

У садочку білим цвітом
Вишня пишно розцвіла.
Ти мене приворожила,
За собою повела.

Повела туди де хвилі
У високий берег бють
І хмаринки білі-білі
Білим лебедем пливуть.

Луг зелений розстелився
Аж за небо небокрай
І за луг той закотився
Золочений коровай.

Тяжкі хвилини у житті –
Випробування долі,
Якщо вже випало нести,
Неси тягар поволі.

Хоч буде цей тягар важкий,
Та cкинути негоже,
У ті хвилини нелегкі
Хтось з друзів допоможе.

Дарує друзів нам життя,
Які в важкі хвилини
З обійм холодних небуття
Нас вирвуть, вирвуть нині.

Врятують наші душі нам,
Всміхнуться – будем жити!
Дай Боже, друзі, долі вам
Найкращої у світі!

Німіє слово закону,
Не бачить нічого й не чує,
На очі спустили корону –
Пов’язка вже їм не пасує.

Де правду, де правду шукати,
В якій високій будові,
В суди європейські писати
Не всі українці готові.

Немає адреси та часу
Та й євро кудись закотились,
Упали на пишну терасу,
Чи в євробасейні втопились?

Не промовляй, не промовляй
Ти слова "ні" тебе благаю,
Жорстоким словом не вбивай
Лише за те, що я кохаю.

Своє життя даю тобі,
Бери його, але благаю,
Раби ти з мене не роби
Лише за те, що я кохаю.

Напувала мене ти джерелами мрій,
Чистим небом дбайливо вкривала,
І в безкрайні поля по стежинах надій
У ранкові часи проводжала.

Дарувала знання про далекі краї,
Щире слово у душу вкладала,
І натхненно у очі питливі мої
Ти блакиттю небес поглядала.

І співала пісні старовинні свої,
Щоб душа стала з серцем міцніші
І можливо тому всі прохання твої
Найдорожчі мені, найсвятіші.

Можеш пити, можеш пити,
Та одне запамятай,
Навіть пиво, навіть пиво
Словом мудрим розбавляй.

Мечем стиралися віки
І руйнувалися міста,
Життя минулі сторінки
Вбирали присмаки життя.
Старовини важкі літа
Плили туманом над Дніпром,
Єднала всіх людей мета,
Єдина думка за столом.
Свята мета, щоб край батьків
Міцнішим став, багатшим був,
І щоб подяку від синів
Далекий прадід наш почув.
А ви, що нам зробли ви?!
Продали все, що в нас було!
З кравчучкою по всій землі
Блукало місто та село.
По всій Європі розійшлись
У найми доньки та сини…
Не так робив ти? Не молись,
Не гни поклонами спини.
Ні, не пробачать люди вам
За беззаконня й бандитизм,
Які вмираючи дав нам
У спадщину соціалізм!
Закон для всіх людей один
Зробив не так - відповідай!
Який не був би в тебе чин,
Людей - не гроші поважай!
А совість, честь, якщо вони
В душі від прадідів живуть
Країні віддані сини
За всі чини не продадуть!

Ти серце зупинитись не моли
Вечірню зіроньку молитвою сумною,
Спуститися на крилах до землі
Чи йти до тебе легкою ходою.

Гроза закінчиться і знову буде лад,
І думи чорні зникнуть мов омана,
Коли розквітне навесні вишневий сад
Почуєш ти: для тебе все, кохана.

Ім’я весь час я ваше промовляю,
Що трапилось не можу зрозуміти,
В душі невтомно відповідь шукаю:
Як можу я хоч день без вас прожити.

Усмíшку вашу в серці зберігаю
І вже лечу, лечу до вас думками,
Щоб передати щирими словами:
Кохаю вас, кохаю вас, кохаю.

Прокинулось сонце і вітер притих,
В дорогу покликав світанок,
Бадьорих, веселих, великих й малих
Вітає уквітчаний ранок.

Нас сонце зігріє дбайливим теплом,
Всміхнуться зелені Карпати,
Над чистим, прозорим, гірським джерелом
Нас буде веселка чекати.

У тиші віків де смереки стоять,
Де трошечки ближче до Бога,
Краплинки роси, наче зорі горять,
До неба там в’ється дорога.

І велич природи і тишу віків
Блакить ясноока вкриває,
І тільки хмаринка на скроні лісів
Спочити на хвильку сідає.

Думки летять завжди, завжди
І пошук іcтини триває,
Ти тільки очі підведи –
Вже думка соколом злітає.

Через пустелі та ліси,
Через моря та океани
Кохання в серці пронеси,
Не заздрість камнем у кармані.

Байдужість нищить все живе,
Але не спокій то – омана,
Нехай кохання в нас живе,
А не омана напівп’яна.

Розповів я їй відверто,
Розповів як все було:
Вкрали гроші та мобілку
Ще й вареників кіло,
Цілу курку, ще гарячу,
Сало, мясо, ковбасу,
Я казав твоїй матусі:
Сам це все не донесу!
От вона й дала півлітру,
Пий потроху та неси.
Ой, як нудить дорогенька,
Що немає ковбаси…

Я памятаю сивий Львів
Коли веселий літній дощ
Під парасолькою нас вів
Крізь старовинний погляд площ.

В твоїх очах був тільки я
Та ще вродливий, сивий Львів,
Тендітна дівчинко моя
Я так за це тебе любив.

Твій ніжний погляд шепотів
Твоя навіки, я твоя…
Я не забуду сивий Львів,
Кохана дівчинко моя.

Сипали дукати срібні у кишеню,
Золота давали яничарам жменю,
А вони вже кров’ю землю поливали,
І степами в Кафу полоненних гнали.
Йшли жінки вродливі і маленькі діти,
Козаки в кайданах хану йшли служити.
Краще б погуляли ще хоч день у полі,
А ніж жити й жити в хана у неволі.
Сипались дукати срібні у кишеню,
Золото котилось, капало у жменю
І горіли хати, і поля горіли,
А шляхи до Криму від орди куріли.

Сипали дукати срібні у кишеню,
Золота давали за мовчання жменю,
А тоді вже кров’ю землю поливали…
У полон нікого шляхтичі не брали.
Ні дітей маленьких, ні жінок вродливих,
Ні дідів стареньких, немічних та сивих.
Забувалась швидко праведна робота,
Пила оковиту шляхта та кіннота,
Заливали очі, з пам’яті стирали
Тих кого без жалю шаблями рубали…
Сипали дукати срібні у кишеню,
Золота давали за мовчання жменю,
Тим хто шляхту тую вів до нас лісами,
Хто бажав заможньо жити між панами.

Сипали дукати срібні у кишеню,
Золото давали росіяни жменю,
Щоб від шляхти й хана край наш захищати,
Тільки ми повинні кріпаками стати…

Знову роздоріжжя - обіцянок жменю
Нам невтомно клали у пусту кишеню,
Ось податки тільки біднякам роздали,
Щоб багаті люди ще багатші стали.

- Яка примусила біда
В пустелю вас усіх прийти,
Піски пустелі мов вода
Течуть віками без мети.
Бархани жовтого піску
Розносить вітер з краю в край,
Я пальму ніжну та струнку
Не бачив тут ти так і знай.
Один пісок, один пісок
І сонце цілий день пече,
У небуття зробив ти крок,
Тут смерть барханами тече.

- Життя примусить, чи біда,
В дорозі я не пропаду,
Біжить пісок, тече вода,
Здолаєм з друзями біду.
Якщо один, якщо один
Як перст залишусь я колись
Пустелі благородний син
За наші душі помолись…

Невблаганно лине час
Дні летять за днями,
Сивина вкриває нас
Білими снігами.
Жовта осінь тихо так
Похилила квіти,
Почорнів червоний мак,
Що тут говорити.
Тільки но була весна,
Літо зеленіло,
Та за два осінніх дня
Все враз пожовтіло.
Холод падає дощем
У рясні калюжі
Монотонністю поем,
Сирістю у лузі.
Холод падає, летить,
Суне чорні хмари,
I туман, туман стоїть
У плащі примари.

Шёл весёлый Дед Мороз,
У него был красный нос,
След помады на щеках
И мешочек на плечах.
Расцелованный, хмельной
Нёс подарки к нам домой.
Нелегко ему идти,
Тяжело мешок нести,
А седая борода
Так качалась иногда
То налево, то вперёд,
А потом наоборот.
Дед Мороз совсем устал,
Чуть в сугроб он не упал,
Опустил в сердцах мешок,
Стал утаптывать снежок,
То налево, то вперёд,
А потом наоборот,
Расцелованный, хмельной
Дед Мороз к нам шёл домой.

Тихо ехали менты:
Кто не может сам идти?
Кто в сугроб чуть не упал?
Кто наш белый снег топтал?
Подъезжают - Дед Мороз,
Да ещё в помаде нос!
– Что ж ты пьяненький такой,
Расцелованный, хмельной
Топчешь белый наш снежок?
Отдавай сюда мешок!
Может хочешь в гости к нам,
В гости к нам, крутым ментам?
– Что за странная страна!
Для детей подарки я
Целый день несу пешком,
Из Лапландии притом.
У меня большой мешок
Должен я доставить в срок
Все подарки для детей
И открытки для людей,
И для вас, крутых ментов,
Девятнадцать тёплых слов,
Мне пройти ещё чуть-чуть,
На Подол держу я путь.
– Ладно, Дедушка Мороз,
Весь в помаде красный нос,
Ты иди тогда вперёд,
Справа будет пароход,
Церковь, что в воде стоит,
Днепр там весь в огнях горит,
В свете жёлтых фонарей
Днепр прекрасней и милей.
Верхний Вал и Нижний Вал,
Кто здесь только не бывал,
Знает немец и монгол –
Это киевский Подол!
Но подумай ты сперва,
Там не спит, шалит братва,
Даже нам, крутым ментам
Могут треснут по рукам.
– Пусть не спит, шалит братва
Для детей подарки я
Целый день несу пешком,
Из Лапландии притом.
Дед Мороз мешок поднял,
Всем рукою помахал
И пошёл себе вперёд.
Показался пароход
И весёлая братва
К Деду сразу подошла.
– Кто мешок несёт большой
И качает бородой,
То налево, то вперёд,
А потом наоборот?
Посмотрите – Дед Мороз,
У него в помаде нос!
Что ж ты пьяненький такой,
Расцелованный, хмельной
Топчешь белый наш снежок?
Отдавай сюда мешок!
– Что за странная страна!
Для детей подарки я
Целый день несу пешком,
Из Лапландии притом.
У меня большой мешок
Должен я доставить в срок
Все подарки для детей
И открытки для людей,
И для всех крутых ментов
Девятнадцать тёплых слов,
И братве привет большой
Из Лапландии со мной.
Мне пройти ещё чуть-чуть,
На Подол держу я путь.
– Ладно, Дедушка Мороз,
Весь в помаде красный нос,
Ты иди тогда вперёд,
Видишь белый пароход,
Церковь, что в воде стоит,
Днепр там весь в огнях горит,
В свете жёлтых фонарей
Днепр прекрасней и милей.
Верхний Вал и Нижний Вал,
Кто здесь только не бывал,
Знает немец и монгол –
Это киевский Подол!
Там и ёлка для детей,
Ты иди, да побыстрей.
Незабудь прислать привет
В мой рабочий кабинет,
Жду его к исходу дня,
Скажешь всем, что для меня.
Дед Мороз мешок поднял,
Всем рукою помахал
И пошёл себе вперёд.
Справа белый пароход,
Церковь что в воде стоит,
Днепр там весь в огнях горит,
В свете жёлтых фонарей
Днепр прекрасней и милей.
Верхний Вал и Нижний Вал,
Кто здесь только не бывал,
Знает немец и монгол –
Это киевский Подол!
Вот и ёлка для детей,
В целом мире нет милей,
Как цветные мотыльки
От гирлянды огоньки,
То мигают, то горят
Всех детишек веселят.
– Скоро, скоро Новый год,
Всем он счастье принесёт,
А подарки Дед Мороз
Вам в мешке большом принёс!
В нём игрушки для детей,
И открытки для людей,
Специально для ментов
Девятнадцать тёплых слов,
И братве привет большой
Из Лапландии со мной.
Знаю точно – в Новый год
Лучше будет жить народ,
От налоговых проблем
Мы избавимся совсем,
Ведь чиновник свой народ
И услышит и поймёт.

*

Омыты перроны слезами дождей,
Прощанья последние нотки,
Мы крепко обнимем надёжных друзей,
И сдвинем к затылку пилотки.

Не ждите нас скоро за праздничный стол,
Нас встретят туманами горы,
Парящий над ними кавказский орёл
И выстрелов жаркие споры.

Быть может в застывших под снегом горах
Чеченская пуля шальная
Под сердцем погаснет в кровавых кострах
И охнет старушка седая.

Судьба нас ведёт по дорогам своим,
Так будь к нам немного добрее,
Ведь мы по дорогам идём фронтовым,
Затем лишь, что здесь мы нужнее.

Будем мы получше жить, может быть, когда-то,
Я тогда, пойду служить в армию ребята,
По контракту получать буду я деньжата,
И народ приобретёт храброго солдата.

Я работать за троих буду без обмана
И прощу, вот крест прощу, грубость капитана,
Пусть муштрует он меня на плацу и в поле,
По контракту я служу, по своей же воле.

Мне для службы не нужны танки и ракеты,
Мин огромных фронтовых ржавые букеты,
От наград я откажусь, от чинов почётных,
Только б не было войны и дождей кислотных.

Будет армия сильна не числом – душою,
Сэкономим кое-что, этого не скрою,
А потом, друзья, женюсь на красотке Тане,
Жизнь летит, зачем держать денежки в кармане.

Поселюсь я у реки в домике попроще,
Незабудки, васильки - далеко от тёщи,
Я за этот рай готов с жизнью распрощаться,
Кто же с армией такой сможет потягаться!

Деньги, деньги, денежки звонкие, шуршащие,
Трачу вас родимые, трачу настоящие.
Доллары да еврики, фунты и червончики,
Где же заработать мне мама миллиончики.

Деньги, деньги, денежки старые и новые,
Вы такие грязные, вы такие клёвые,
С вами жизнь наладится тысячи зелёные,
Вы такие сладкие, а в труде солёные.

Деньги, деньги, денежки золото червоное,
Цепи всё с браслетами да дома казённые,
Я без вас намаялся, с вами я намучился,
Раскручусь родимые, что нибудь получится.

Деньги, деньги, денежки - радуга алмазная,
Ох, работа вредная, пыльная и грязная,
Ручейком по камушкам жизнь бежит тяжёлая
Где судьба проказница, где же ты весёлая?

Уснула вновь страна моя,
Леса могучие, равнины,
Речушки, реки и моря,
И сладкий воздух Украины,

И небо звёздное - всё спит
В объятьях добрых сновидений,
На небесах луна скользит,
И только Бога добрый гений

На рай земной с высот глядит.
На степь широкую и горы,
На наши славные просторы,
Где можно в мире жить да жить.

Люблю тебя моя страна,
Люблю в любые времена.

В павутинках небо осінь малювала:
Пурпурові клени, верби золоті
У ранкову тишу лагідно вдягала,
Щоб красу осінню в жовтні зберегти.

Задивлялись верби у дзеркальну воду,
У блакитні хвилі чисті й чарівні,
Вітерець ласкавий їм казав про вроду,
І стрічками в листя заплітав пісні.

І зітхали верби нахиливши віти,
Доторкалось сонце дзеркала води,
Як же тебе жовтню можна не любити,
Як не зупинити в день такий ходи.

Як у всій Європі нам зарплати дайте
І закони дайте європейські нам,
А вже після цього ціни підіймайте
На житло в хрущовках дітям та батькам.

Від турбот від ваших краще вже не буде,
За борги і хату заберуть у вас,
Де взялись при владі ті шляхетні люди,
Що змогли бездушно обдурити нас?

От така турбота - посмішка іуди,
Чи Христос пробачить їм гріхи такі?
Чи таку вже владу обирали люди,
Чи обрали люди ці шляхи важкі?

Не ходіть ви хлопці в НАТО
Там таких як ви багато,
Будуть вчити вас як жити,
Щоб Америку любити.
Не ходіть та не блукайте,
Двері й вікна зачиняйте,
Там не рідне все – чуже,
Та сидіть тихенько вже!

Їхні браві генерали
Якось в Київ прилітали,
І вже їхні кораблі
Йдуть до нашої землі.
Не ходіть та не блукайте,
Двері й вікна зачиняйте,
Там не рідне все – чуже,
Та сидіть тихенько вже!

В них і танки і гармати,
З ними важко розмовляти,
Бо вони, як ви не п’ють
І матьоники не гнуть.
Не ходіть та не блукайте,
Двері й вікна зачиняйте,
Там не рідне все – чуже,
Та сидіть тихенько вже!

Літаки в них та ракети,
Сяють чищені багнети,
З ким ви хочете дружити,
З дядьком Семом каву пити?
Не ходіть та не блукайте,
Двері й вікна зачиняйте,
Там не рідне все – чуже,
Та сидіть тихенько вже!