Вітер часу шумно дує,
Завтра - тут моментом:
Вітька клуню бетонує
Портландським цементом.

Прикупив мішків зо тридцять,
Розмішав мішалом
І почав бетоном тицять
Вдома де попало.

Хату вже закінчив нині,
Бо робив од серця,
Все подвір'я в шкарлупині
І нужник - фортеця.

І в сараї твердо в нього,
І в будці в собаки:
Плоскостоп'я в пса від того,
На хвості - струп'яки.

Вітька наш від здивування
Пальцем в носі вертить:
Та які ж тут ще завдання,
Коли все вже - фертіг?*

Лясь себе по лобі - знову
Хвать відро і щітку,
І в бетон залив корову -
Тільки хвіст і видко.

Потім власне поле скраю
Він огледів скоса:
- Все бетоном закатаю -
Може буде досить.

Від села дільничий возом,
А за ним - селяни:
- Вітьку, чи ти втратив розум,
А чи може п'яний?

Справ бетонних активіста
Отієї миті
Понесло: - А йдіть до міста,
Неучі немиті!

Там нема ані травини,
Від кінця до краю
Люди все бетоном вкрили -
Щось вони то знають!

Наздогнав свою дружину,
Що тікала з дому,
І зробив із неї штивну
Статую з бетону.

До душі ій те прийшлося,
Вже вона й не скаче:
- Перший раз мені здалося,
Що цицьки стоячі!

2015

Смердіти можеш ти до згину,
Чи красти речі в магазині,
Та друга поважай дружину:
Вона - святіша від святині!

В очах у друга блиск довіри,
І усміх, наче їв малину,
Й тобі він, вірячи без міри,
Вруча єдиний скарб - дружину.

Твій друг у справах їде з дому
До Перемишля чи Вроцлава,
Ти проводжаєш до перону,
Цілуєш в щоки - зліва, справа.

А вже як потяг в даль полине,
Вагони стануть як пігмеї,
Не йди до друга ти дружини,
А повертайся до своєї.

Хай навіть добрий маєш розсуд
Тягтнути хрест її на карку:
Купити хліб, помити посуд,
Собаку вигуляти в парку,

Допомогти - роботи ж купа,
Та звідки знаєш, запитаю,
Що кров не вдарить нижче пупа,
Коли вона позве до чаю?

І як оголяться хоч трішки -
Підступні вибрики у долі,
Дружини друга гарні ніжки,
Який тепер мов кістка в горлі.

О, тут не вистрибнути з кола,
Нечистий вже наставив ріжки:
Все розпочнеться мов спроквола,
Спочатку - хихоньки та смішки:

- Ням-ням, яка гарнюня ручка!
А далі знов, по шурхотанні:
- Ой-ой, зіскочила обручка!
Ще мить - і ви вже на дивані.

Та де і візьметься напруга
І відчуття, що гріх огидний:
- О, Боже, це ж дружина друга!
Але ж нівроку - халамидник.

Він там працює, як в угарі,
В готелях замерза по правді,
То дістає якісь деталі,
То виступає на нараді,

Де розкрива суспільні теми.
Та поки він згора в накалі,
Ти, як типовий син системи,
Своє уперто робиш далі.

Оце вже, виродку, в достатку,
Уже затія не в охоту.
Рука штани шукає й шапку,
А очі - двері, дати ходу.

Ти ще белькочеш щось нездарно,
Нема лиця, нема фасону.
О, ні, це не мине безкарно -
Підступний вдар не по закону.

Але крива у долі смуга,
До світла є і тінь у неї:
Коли був ти в дружини друга,
В ту хвилю був я у твоєї.

2015

Жанна більша у просторі й часі,
Зріст у неї вже геть нетиповий,
Тож і дивиться поглядом ласим
Пан Дичко Тимофій, вчитель мови.

Хоч показуй її на показі,
Форми Жанни - приваблива зона,
Бо росте вона в просторі й часі,
Особливо у просторі лона.

Жанна більша щодня і доволі,
Вже не схожа давно на тростину,
І коли вона ходить по школі,
Математик заковтує слину.

Він стає, наче заєць, у стійку
І трясеться у нього все тіло:
- Як такій можна ставити двійку,
Коли в дівчини там перезріло?

Жанна більшає все з кожним разом,
Фізкультурник, пан Дзьобак, багріє,
Стрівши Жанну, що схилиться часом,
Соромливо бурмоче: - Що діє!

І російської вчитель в увазі:
- Как шампанское дева игриста!
Ксьондз і той спотикається в рясі,
Осіняє хрестом: -Згинь, нечиста!

І продовжує Жанна зростати,
Тато Жанни у гарному дусі:
Доня рідко виходить із хати,
Бо бажає навчатись у ВУЗі,

Дати вчить, про моря і протоки,
І відмінює вперто " the sister",
Додаткові дає їй уроки
З математики знаний магістер.

Учить Жанну, утративши розум,
І крізь вікна до хати заходить,
В множині ножину бачить босу,
Плута функцію й функцію плоті.

Тішить око всім Жанна, мов квіти,
Гарним тілом, губами так само,
Якби ж я був міністром освіти,
Ти б тоді не морочилась, Жанно!

Не вставляла б ти коми, де треба,
Бо люблю я розмашисті жести:
Я зробив би професора з тебе
За твій вид і за те, що живеш ти.

Купив раз дружині і дітям путівку,
А сам, щоб позбутись печалі,
Взяв подругу давню і рушив до цирку:
Ось ми і в глядацькому залі.

Та в цирку програма, сказати між нами,
Була, наче юшка без солі:
Два клоуни бились, як дурні, кийками,
І сальто крутилися кволі.

Махав диригент у дірявому фраці,
Жонглер був, як літній ревматик,
За тигрів на тому манежі, чи плаці
Котів заставляли стрибати.

Коли ж глядачі вже дозріли до того,
Що мали б зірватися нерви,
Позвали атлета, худого й малого,
Що пискнув: - Чи є тут партнери?

Він миршаві м'язи щосили напружив,
Підправив обвислу підтяжку,
І далі повів: - Хто мене тут подужа,
В дарунок отримає пляшку!

Кров предків заграла у мене у серці,
Азартом наповнило вени,
Хотілось сподобатись гарній партнерці,
Тож я і помчав до арени.

Атлет підтягнув штаненята угору,
Почухав віднехотя п'яти,
Пенсне натягнув на мармизу сувору
І крекнув: - Іди помирати!

Я першим напав, поки біг він до мене,
Той навіть не зчувсь, бідолаха,
Як був у повітрі, і зойкнув:- Ой нене!
І впав, мов підстрелена птаха.

Як трясця тряслися всі члени у нього,
І тут мені все остогидло,
Бо люд зашумів: - Прикінчив він старого,
Ти бачиш, яке воно бидло!

Примчався директор, волаючи: - Гана!
Розмазував соплі по пиці:
- Без цього атлета одна мені шана -
Банкрутство і роки в'язниці!

Він мацав його, чи не зламані кості,
Жалівся у розпачі, бідний:
- Старий мав на пенсію вийти під осінь,
А ви його вбили, негідник!

Та дід той отямився, повзає рачки,
Живучий, як видно, і впертий,
Він зиркнув на мене не зовсім по-братськи,
І знов завищав: - Ти вже мертвий!

І думка у мене сяйнула остання,
Гострюща, хоч брати й голитись:
Так само, як є риторичні питання,
Такі ж є і заклики битись...

Хто вірить у гасла - іти до звитяги,
У гру без таємного плану,
Селюк той і неук, різновид стиляги...
І що ж... Я піддавсь дідугану...!!!

2012

Віддай же предків славі всяк
Всі почесті належні:
Мав дівку вкрасти князь Тюпак
По півночі о першій.

Він одягнув походний стрій,
У чайку сів на ріні,
І на годинник глянув свій:
Показував той північ.

І на бурхливу течію
Зіпхнули слуги човен:
Так рушив князь у путь свою,
Надій і віри повен.

Гріб відчайдушно, не на жарт,
У бризках і у піні,
А позирнув на циферблат:
Була там знову північ.

Кінь заіржав, ждучи в кущах,
Застоявшись без руху,
Князь повід стиснув у руках
І кінь помчав щодуху.

Крізь хащі гнався навмання
У ночі темній тіні,
А вже як зістрибнув з коня,
Зирк на годинник - північ...

Князь - біля замкових воріт,
Де стріти мав дівульку,
Але тієї згинув слід,
Знайшов лише писульку:

"Я змерзла, зголодніла геть,
Шукайте голку в сіні.
То ж, пан Спізняньський, маю честь!"
Князь глянув - знову північ!

Зарикав, наче лев, Тюпак,
Задихав шумно й часто,
Аж бачить, обіч шляху знак:
"Годинниковий майстер".

Зайшов туди хоробрий князь,
Крізь хлипи майстра торса:
- Чому тут північ увесь час?
- Бо це - сказав той - компас...

Сяй, хоругво золотиста,
Зброї криця невблаганна,
Їде сам король Владислав
Вгамувати басурмана.

Чуть у виярках цикади,
Кінь шляхетний живо порска,
Смілий мадяр, Ян Хуньяди
Кличе в стрій, луна угорська.

В горах небо яснозоре,
Військо суне в гримотінні,
- О, вже видно Чорне море!
Легат каже, Цесаріні.

Наспіх їсть король уранці,
Входить Ян Хуньяди хмурий:
- Венеційські запроданці
Флот назад свій повернули!

Чаша впала недопита,
В короля очей заграва:
- За годину буде битва!
А Венеції - неслава!

Ще дрімає Варна в далях,
Ще і сонце за горбами,
А вже лицарство у лавах,
А вже лицарство з мечами.

А вже лицарство з мечами,
В битві зможе дати раду,
- До звитяги, віра з нами! -
Обійняв король Хуньяду.

Сотні лез сяйнули блиском,
Рать до бою разом стала,
І з гучним закрились тріском
В сотнях шоломів забрала.

І дрижить земля під гупом,
В місті дзвони - калаталом,
Відбули: спочатку ступом,
Далі - риссю, врешті чвалом.

Ось кіннота польська скаче,
Ось мадяри, люті гості,
Як сталева друзка, наче,
Як блискучі шаблі гострі.

І вже видно, як майнули
Притьмом, у бігу шаленім,
І вже видно, як тонули
В морі турків незчисленнім.

Потім вже перо скрипіло
Літописця в чорній рясі:
- Чи було те варте діло?
Відступ може був на часі?

Хоч і гідне слово, ніби,
Ставить крапку час упертий:
Як вони, померти всім би,
Коли випаде померти.

Та кінець вінчає діло,
Де тепер писаки славні?
Короля ж сміливця тіло
В гіднім склепі в місті Варні.

У болгар король в пошані,
Через це для них ми цінні.
Тож і я, коли у Варні,
Короля віншую тіні.

Щоб створити текст, натхнення не потрібне, й різне інше,
Та й освіченість в науках і мистецтвах - то все прах.
Лиш би пачка з цигарками, та, яка мов навпіл ріже,
Та барбос, бридкий і вірний, що дрімає у ногах.

Щоб створити текст, вам їжа калорійна не потрібна,
Ні письмовий стіл, що лаком до кімнати сяє в тон.
Лиш би пачка з цигарками, на шкідливий вміст не бідна,
І той пес, що скавуліти довго буде ще крізь сон.

Хай дружина розкричалась, щось сьогодні знов не в дусі,
А надворі сунуть хмари - ось закапає згори,
Та коли є пес твій поряд, цигарки є, давні друзі,
Олівця візьми огризок, зошит, сядь і вже твори.

Виє радіо в сусіда, вітер виє - вовк неситий,
І журба чатує в місті на достойників своїх.
Затягнися димом сизим цигарок, що здатні вбити,
І погладь рукою в зморшках лоб у зморшках біля ніг.

Успіх тексту - у любові, у стражданнях і увазі,
Тож, люби свого барбоса, бо він вірний, наче пес,
І страждай від диму злого, що рідня самій заразі,
І вважай на те, що пишеш. Бо то, власне, й зветься текст.
2012