Тріпоче тихо крилами у вікна ніч,
Я поринаю в глухий розпач.
Твої слова, що склались з протиріч,
Закрили суть мою... Пробач.

Так легко падаю, далеко відлітаю,
Думки свої ще далі відгоню,
Та легше не стає… Бо я кохаю,
Весни розп’яття спрагло обійму.

Тріпоче тихо крилами у вікна ніч,
Я так Тебе боялась розлюбити,
А нині сильна ця любов… І віч-на-віч
Отрути сильної тепер не оминути.

Стираю з ДНК Твої слова…
Але не можу: склались з протиріч.
Кохаю… знов… сльоза… Твої слова …
Тріпоче тихо крилами у вікна ніч.

О, світе Божий! Нащо Твоя велич?
Щоб згіркла і зігнулася в сльозах?
Хто знову йде дорогою Твоєю?
Кого пустив Ти нищити Себе в літах?

Минає все: міраж слабкого щастя,
Страждань дітей Твоїх розпаччя золоте,
А Ти згинаєшся і двері відкриваєш,
Тим, хто забули, що покривдили Тебе.

Як важко дихати, коли ледь б’ється серце,
Коли на крові ще раз квіти зацвіли.
Хто бачить Тебе вчора і сьогодні
Махнув на все б рукою… тільки б коні запрягли.

Ти плачеш, засинаєш і не бачиш,
Як Твої ріки щедрі обміліли.
Тобі так легше, коли спиш? Хто знає…
В спіралі часу Твої душі обмаліли.

Вже зникла велич почуттів і націй,
Не так уже оспівується їх,
Бо Твоє серце вже слабке і плаче,
А мусить воно битись для усіх.