Найстарший Іванів син Григорій вирішив одружитись. На той час він вже мав двадцять вісім років, а за плечима – І Світову... Отож, Гринь перебрав подумки усіх знайомих дівчат: з Камінногірських йому жодна не подобалась, а от Марія з Лаврикова – все була на гадці. Тож, як годиться, зі сватами, рушниками та могоричем – прийшов свататись. Прийняли їх гарно – як не як, а були між собою далекою родиною. Та Марійка не збиралась за Григорія заміж – любила іншого. А що не хотіла хлопця ображати, то й гарбуза не піднесла, а просто наступного дня повернула кошт*. Засмутився Григорій, але Марійка порадила йому засватати її сестрінку** – Тетяну Думич. Вона була сиріткою, бо рано втратила матір, а потім і батька (він був славним музикантом, який певний час, аж у Відні, керував військовим оркестром). Думичі мали семеро дітей: Харка (Харлампія), Миколу, Марусю, Марту, Ксеню, Олену та, власне, наймолодшу – Тетяну. Її опікуном, після смерті батьків, став старший брат, а навчалась вона, і певний час жила, у родині Лавриківського пароха. Тетяна була кмітливою, мала лагідний характер, тож її усі любили, а з донькою священика й узагалі були, наче рідні сестри. Щоб якось прилаштувати сирітку у житті, надумав отець*** віддати Тетянку до монастиря, на чернечий постриг. Та його власна донька зчинила ґвалт: «Віддайте й мене також». Довелося йому цю ідею полишити, а що до Тетяни засватався Гринь Іванець, то кращої партії – годі було бажати, він був із дуже заможної родини. Весілля справили, як годиться, спочатку в Лаврикові, а потім і у Кам’яній Горі. Харко, замість батька, вирядив свою сестру разом із скринею приданого на нову господарку.
Сказати, що було не просто – нічого не сказати. Свекруха була до своєї невістки дуже прикрою. І хоч Тетяна трудилась не покладаючи рук, їй годі було дочекатись доброго слова. Бувало, наготує різних страв, а свекруха все те поховає, щоб невістка, часом, зайвий шматок не з’їла. Тетяна усе терпіла і, не зважаючи ні на що, до матері чоловіка відносилася добре, навіть, її любила… Отож знайшлася у молодого подружжя дитинка. Ніхто з батьків не знав, яка доля чекає їхню донечку. Вона мирно спала у колисці, а поруч – гойдалась інша колиска, у якій Ганна, Тетянина свекруха, колисала свого сина Яцка. Цікаво, що після народження свого первістка, Григорій із Тетяною довгих шість років чекали на продовження батьківства. І вони були ощасливлені появою на світ гарного білявого хлопчика, якого нарекли – Іванком. Як батьки ним тішились! Та не знали, що біда вже чатує на їхню дитину. Олекса, бабин син, мав дуже прикрий характер. Усе йому здавалось, що Гринева сім’я зростає, а значить на її утримання треба буде більше статків. Йому й на гадку не спадало, що брат із дружиною працюють на рівні із найманими працівниками, тож ніхто із них дарма не їсть свого хліба. Отож, між Олексою та його матір’ю не припинялися розмови на тему Григорія та його жінки. Олекса все вичікував момент, коли б зробити якусь прикрість, і – дочекався, не усвідомлюючи, які наслідки матиме його вчинок… Одного дня ні Гриня, ні Тетяни не було вдома – працювали в полі на жнивах. Малий Іванко бавився та й утомився – дитині було лишень три рочки. Олекса, замість вкласти спати дитину в хаті, постелив на току. Там, між збіжжям, у напівтемряві, на холодній долівці, Іванко перестудився і тяжко, серед літа, захворів. Перелякані батьки повезли його до лікаря, а що своїх, українських, лікарів в окрузі не було – звернулись до поляка. Та він, дарма, що лікар, не збирався рятувати малої дитини (між поляками існувало неписане правило – українцям не допомагати). Батьки дивились, як у муках помирає їхня дитина і в розпачі не знали, чим допомогти і що робити … Ось так Іванко й став малим ангелятком. До нього за деякий час приєднались Танця із Марунцею. Трійко ангелів щороку на Різдвяні свята прилітали додому, щоб подивитись на свою родину. А вона з кожним роком збільшувалась. Тепер за святковим столом із дванадцятьма стравами сиділи – мама, тато, Гануня, Гринцьо, Євця, Кася, Василько й Ользя.

«Гарно в нашому садочку,
як дитині у віночку – лиш дивись:
Де травичка, там метелик,
А де квітка, там є джмелик –
Любо скрізь!
Заспіваймо і підскочмо,
Лиш травички не столочмо,
Бо шкода…
Розвивайся наш садочку
Прийми нашу співаночку –
Йде весна!»
(пісня записана з уст – Катерини Кожушко, в дівоцтві – Іванець).

*кошт – сума коштів, витрачених на сватання;
**сестрінка – двоюрідна сестра;
***отець – іншими словами – священник, парох.

10. 02. 2013

Старий монастир видавався громіздким і похмурим. Чи зимового дня, чи наповненої літніми пахощами ночі, він був однаково сумний. Можливо тому, що розташовувався окремо від інших забудов. А втім, у ньому було щось особливе… Скажімо, вхід у приміщення був не посередині, а в куті. За важкими дверима, знаходився невеличкий передпокій із кам’яною плиткою на долівці. Вікна були наче й не маленькі, але такими видавались у тісному приміщенні. Нагору вели вузенькі дерев’яні сходи, що раз у раз скрипіли під ногами. Другий поверх мав дещо охайніший вигляд. Із високо розташованого вікна, краєм ока можна було побачити частину внутрішнього двору із старовинною бруківкою та почорнілими від часу дерев’яними галереями. Звернувши ліворуч, раптом опинявся у довгому коридорі із старовинним склепінням, по обидва боки якого вишикувався цілий ряд дверей – за ними колись були келії монахів. Сьогодні – там класи педагогічного училища. В одному з них, стоїть старе розбите піаніно – учні вправляють на ньому своє вміння: гами, вправи, етюди. Та коли в цьому маленькому просторі лунає велична музика Баха, з’являється відчуття чогось невловимого й трепетного – наче душа якогось монаха нарешті знаходить спокій… Тоді здається – ще мить і затремтить полум’я свічки, а у її відблиску з’явиться постать, що молитовно склала руки… Страху немає, лише усвідомлення плинності часу та його незворотності.
2013

Стара мурована хата стояла посеред великого подвір’я, а навколо – пишнився сад із яблунь, груш та горіхів. Великі та солодкі плоди груш, називали «бабками». Все обійстя було обгороджене парканом зі штахет, хіба позаду господарки, пліт був востроженим*. Зліва від хати, стояла велика дерев’яна комора, де зберігали усіляке збіжжя. Будинок мав типову будову – сіни та дві кімнати. Ту, що справа біля входу, іронічно називали «халупиною». Вона мала великі вікна, гарну дерев’яну підлогу застелену домотканими хідниками (між місцевими побутувала назва – «ходніки»). В центрі кімнати стояв великий стіл, по обидва боки якого розміщувалися дерев’яні, прикрашені різьбою ліжка. А що вже на них було перин та подушок! Все дбайливо вистелено, а подушки вискладані гіркою від великої до малої – намережані та вишиті! І тільки яскравими кольорами – червоними, жовтими, зеленими на білій основі. А найбільше було жовто-блакитних… Взори на подушках вишивались хрестиком, не було жодної гафтованої**. І все це майстерно виробили руки Гануні, старшої доньки Григорія та Тетяни Іванців, Кушнірів по-сільському. На східній стіні, коло вікон, у вишитих рушниках величались образи («образи» – місцева назва, наголос ставиться на другий склад), а на протилежній стіні – портрети Шевченка, Сковороди, Шашкевича, Франка та Лесі Українки. Кімната з лівої сторони сіней називалась «світлицею». У ній також була дерев’яна підлога з килимками і посередині стояв стіл, встелений білим обрусом. Вікна, щоправда, були значно менші, але образів було аж сім! Серед традиційних зображень Ісуса Христа та Діви Марії, був образ святого Миколая, картини «Молитва Христа на горі Оливній», «Небо і пекло», а також лики інших святих. Ліжко було одне, але дуже велике (розсувне), а під іншою стіною стояв банкбетль (по-народному – «бомбетль») – дерев’яний диван. Та безумовно, головне місце відводилось печі. І чого тільки у ній тільки не випікалось! Паска в Кушнірів була найбільшою в селі. Бувало на фірі везли її до церкви – така була велика!
Ось у такій багатій господі Івана Іванця та Ганни, у дівоцтві Лемішко, зростало семеро синів. Народжувались маже рік за роком, а що всі були вчені і ходили в капелюхах, у селі їх прозвали – «Семеро капелюхів». Найстаршим був Григорій або Гринь (так кликали мама з татом). А що мав рудуватий колір волосся, то було ще й сільське прізвисько – «Вів’юрка». Другий син називався цікаво – Іван Іванович Іванець або просто – Іванек (Йванек). Як і старший брат, згодом мав велику господарку у селі (на Деберках), а також – числені гектари поля, лісу та сіножаті. Наступному – Петрусеві (Петрик) – не пощастило… Малим упав і втратив дар мови. Четвертою дитиною в сім’ї був Стефан (Штефан). Той мав хист до торгівлі, тож ставши дорослим, відкрив власну крамницю мануфактури у Раві Руській. П’ятий синочок – Василько (Василик). Як і інші брати, закінчив семикласну школу у Магерові та несподівано захворів. Довго лікував легені, навчання не продовжив. Та й особисте життя не склалося – був неодруженим. Все життя (майже 90 років) прожив біля старшого брата Григорія. Шостим, по рахунку, народився Олександр, якого чомусь кликали Олексою. Закінчив Краківський університет, вчителював у селах Кам’яна Гора, Замок та Краковець. Знав декілька мов – грецьку, латину, німецьку, польську, чеську та французьку. Одружився зі своєю ученицею, молодшою від нього на 25 років, та життя у них не склалося… І врешті – «сьомий капелюх» – Яків (Яцко). Він народився в той же рік, що й старша, згадувана вище, донька Григорія – Ганна. Отак і висіло дві колиски під бальком.*

«Там в господаря, двір вострожений,
Хрестився Христос на Йордан (повторюється за кожною строфою).
Двір вострожений, явір сажений.
Прийшли до Діви троє жидове.
Свята Пречиста, де-с діла Христа?
Занесла я’го в камінь-опоку.
Камінь злупали, Христа вже взяли…"
(пісня записана з уст Катерини Кожушко (в дівоцтві – Іванець).

*вострожений (наголос ставиться на третій склад) – паркан, виготовлений із переплетених гілок;
**гафт – квіти, вишиті гладдю.
***бальок – поперечна балка під стелею, на якій тримається конструкція даху.

7. 02. 2013

Зима ще ніколи не видавалась такою довгою. Все змінилось одного дня, коли сонце нарешті виглянуло з-за хмар і переможним світлом огорнуло все довкола. Сніг блискавично танув, перетворюючись на великі та малі потічки, що весело дзюркотіли обабіч дороги. В садках розквітли первоцвіти – підсніжники (шафрани в той час були рідкістю). Небо було таким ніжно -блакитним, наче акварель. В повітрі витало щось романтично-солодке…
Дві студентки жваво розмовляли, їдучи в трамваї. Їхня балаканина привернула увагу одного молодика, який назвався художником. Хвалився, що попри молодий вік, є досить відомим, пише головно пейзажі та краєвиди міста, але й із портретом дав би собі раду. А що йому припала до вподоби висока білявка, запросив її до студії позувати. Вона, звісно, не наважилась піти сама, бо вже не раз чула про малярів усілякі історії, тож запросила подругу із собою… На здивування, за даною адресою, дійсно містилась майстерня – двокімнатна невеличка квартирка у напівпідвальному приміщенні. У ній повсюдно виднілись порожні рами для картин, рисунки, було й декілька картин, на яких впізнавались знайомі вулиці. В кухні стояли глиняні горнята – видно тут часто збиралось товариство за кавою і не тільки… Спочатку, як годиться, господар майстерні, похвалився своїми рисунками. На них були зображені оголені жінки різного віку… Мабуть, художник і тепер хотів щось подібне рисувати, та дівчина прийшла не сама, а з подругою. Довелося писати портрет. Він поставив крісло, у яке зручно вмостилась його муза, поряд – вазу із великими штучними соняхами, а навпроти розмістився сам, із мольбертом та олівцями. По годині роботи, ескіз був готовий, та відчувалось – робота не йде, заважала присутність третьої особи, не задіяної у творчий процес. Було вирішено відкласти рисування на пізніше, але в очах художника, який спрямував свій погляд на високу білявку, читалось благання: «приходи сама!» Однак, вона – не поспішала… Він ще декілька разів телефонував, домагався зустрічі, запрошував, зрештою, на свою персональну виставку та – все було марно! Портрет так і залишився не дописаним…
2013