Усі люди мають свої найдорожчі та найпам'ятніші місця. Починається їх перелік з рідної домівки, міста і вулиці. Тут на кожному кроці спогади дитинства та юності. Саме вулиця завжди відіграє ключову роль у збереженні пам’ятних миттєвостей. Розповідаючи про неї, ми згадуємо найяскравіші моменти свого життя. І у всіх є щось особливо цінне, пов’язане з рідною вулицею.
Я живу у невеличкому місті Чугуїв, що під Харковом. Перш за все моє містечко відоме, як батьківщина видатного художника Іллі Юхимовича Рєпіна. Чугуїв завжди подобався мені своєю атмосферою. Тихо тут чи гамірно, відчуття спокою і затишку завжди ніби витає у повітрі. Велич минулих віків ще й досі чарує жителів і відвідувачів міста. Чугуїв був центром військових поселень і це сприяло розвитку його культурного життя. Про ті часи нагадують і назви вулиць. Більшість з них названі в честь культурних діячів і військових.
Вулиця на якій живе моя родина носить ім’я Героя Радянського Союзу Василя Якимовича Горішного. Воно було присвоєне їй не випадково. У часи Великої Вітчизняної, далекого 1942 року, Василь Якимович, тоді ще командир 13-ї мотострілкової дивізії внутрішніх військ НКВС, брав участь у обороні річки Сіверський Дінець від наступів фашистських загарбників. Тепер же неподалік від місць кровопролитних боїв розташовується вулиця імені генерал-майора Горішного. Пам'ять про цю видатну постать було увіковічено на меморіальній плиті, котру встановили на вулиці, названій на його честь. Хто знає, як би могла скластися її доля і чи існувала б вона взагалі, якщо б Горішний і його дивізія відчайдушно не боролися за цю місцину? Навіть уявити страшно, яких утрат коштувала ця оборона. Але дякувати Богу і нашим героям, що небо над вулицею мого дитинства було синім і безхмарним.
Місцевість моєї вулиці надзвичайно живописна. Тут, як і у поезіях Володимира Сосюри природа «…у сяєві й намисті подібна сонцю і весні». Від зелених пейзажів просто захоплює дух: зовсім поруч розлогий сосновий ліс, неподалік у парку ростуть каштани, понад дорогою насаджені стрункі тополі, а на клумбах біля багатоповерхівок подекуди можна зустріти вишні, абрикоси та яблуні. Будівель тут не багато, усі вони переважно п’ятиповерхові. Найчастіше у своїх спогадах я повертаюся до будівлі рідної школи. Це триповерхова споруда, побудована так, що більшість її вікон виходять у двір з клумбами. На них полум’яніють троянди, холодно зеленіють ялини, про щось шепочуться молоді березки зі статними кленами...
Особливо я люблю свою вулицю восени. У цей час тут панує незрівнянний спокій. З клена біля школи починає падати листя, схоже на зорі, а тополі понад дорогою зачаровано, ніби уві сні, хиляться під поривами вітру. Тут золото перемежовується з багрянцем і згодом усі ці барви змивають перші осінні дощі. Не раз прогулюючись вулицею у цю пору року, мене охоплювало почуття довгоочікуваного натхнення. Хотілося злитися з водою, що крапала на підвіконня і випасти холодним дощем на її чорну асфальтну дорогу. На ту дорогу, по якій так часто їздять місцеві машини. З дитинства мені особливо запам’ятався автобус «Богдан», котрий обслуговує рейси на Харків. Цей жовтий-жовтий автомобіль ніби сонцем висвітив шляхи вулиці мого дитинства. Чомусь, у ясну літню днину, коли на небі немає ні хмаринки, ще й досі приємно бачити жовтий автобус на зупинці, а поруч водія у синій сорочці, котрий неквапливо курить свою цигарку. Уся ця картина віддалено нагадує несвідому любов до кольорів Батьківщини – синій і жовтий.
Тут близькі усі, починаючи з вищезгаданих водіїв, закінчуючи поштарями. Люди, котрі живуть на вулиці, завжди добре знали і знають один одного. Це створює приємну атмосферу і нагадує велику сім'ю. Нічого і говорити, коли наприклад той самий водій знає усіх своїх пасажирів і підбирає тебе навіть на зовсім не очікуваній для нього зупинці. З такими людьми завжди приємно їхати додому на рідну вулицю, з ними приємно жити поруч і важко їх втрачати.
Частина спогадів про ті чи інші місця залишаються в нашій пам’яті саме завдяки людям, котрі також беруть участь у творенні історії нашого життя. Спочатку – це перші прогулянки з мамою і татом уздовж паркових алей. Трохи згодом вже ігри на вулиці з сусідськими дітьми. Після цього – шкільні друзі, веселі компанії і довгі гуляння до темряви. Саме тоді вперше починаєш усвідомлювати нічну красу своєї вулиці і закохуєшся у її величні вогні: близькі зорі, яскраві ліхтарі, що висвітлюють верхівки придорожніх тополь і звичайно вікна рідних п'ятиповерхівок, де вже починають вмикати світло.
Трохи подорослішавши, ми починаємо закохуватися. Тут і перші побачення, і романтичні прогулянки по рідній місцевості, і любовні написи на асфальті під вікнами будинку. Усе це тут, тільки тут.
Дороги нашого життя тісно переплітаються з дорогами рідної вулиці. І ці місцини ніколи не залишаться просто минулим. Вони до кінця життя будуть нашими маяками і старенькою пристанню, де нас завжди зустрінуть і зрозуміють рідні люди.

(2014 р.)

Коти, безумовно, є нашими улюбленицями, але всі знають, що життя рідного вихованця не таке довге, як нам би того хотілося, і рано чи пізно тварина помирає. Змиритися з цим нелегко, але це неминучий результат життя будь-якої істоти. У Стародавньому Єгипті вважалося, що, вмираючи, кішка навіки стає нашим янголом-охоронцем. Знаючи про це, господарі легше переносили втрату вихованця.
Коти і кішки – живі істоти, точно такі ж, як і ми. Тому немає нічого дивного в тому, що вони також помирають у свій час… Це відбувається практично так, як і у людей. Усе той же біль, усе та ж сама втрата. Кажуть, що у котів дев’ять життів, але, звичайно, це не так. От тільки їхня жага до життя іноді дійсно вражає … Міф про незвичайну «живучість» кішки пов'язують з її здатністю тривалий час «контролювати» прояв власного захворювання.
А взагалі, кіт – складний організм, котрий володіє дуже тонким механізмом, що регулює життєві процеси. Природний відбір удосконалив кожну частину його тіла, усі органи чуття. Але не варто забувати, що при цьому кіт залишається істотою набагато слабкішою, ніж людина. Голод, холод, небезпеки і хвороби, від яких кішка може розлучитися зі своїм єдиним життям, не обходять її стороною.
Коти завжди вмирають дещо несподівано, не так, як люди. Певна річ, що вони не потрапляють у дорожні аварії, відволікшись на мобільний телефон, не стають жертвами тероризму, злочинців, невдалих абортів, безвідповідальності житлово-комунальних господарств у вигляді відкритих каналізаційних люків чи бездарної політики своєї держави у соціальному секторі. По суті, усе, що може загрожувати котам прогнозовано – це велика вода. Але якщо кота не втопили кошеням, то далі він зазвичай гине несподівано. У котів немає премії Дарвіна, бо перелік смертей наших улюбленців не такий широкий, як у їхніх господарів.
Навіть, у порівняні з іншими тваринами коти гинуть несподіваніше, бо їхні дії завжди важко зрозуміти і аналізувати. Кіт, то раптово і несподівано дряпається, то, вже муркочучи, лізе тобі на руки, коли ти ще не встиг продезінфікувати рани. Проте, їх є за що любити. Наприклад, мене чомусь завжди тішила, мабуть підсвідома, схожість мого улюбленця на мене. Вона проявлялася і у однакових смаках у їжі, і у схожих трохи гордовитих характерах, і у дивакуватих витівках, і, безумовно, у вмінні відчувати, коли саме ти найбільше потрібен господареві. А ще, кіт не одноразово приходив спати поруч і витісняв мене з ліжка, крав зі столу залишену мною ковбасу і застрягав мордою у пачці з-під кукурузних паличок, при цьому не припиняючи їх їсти… Він часто був дещо нахабним, але частіше був мені другом. Та що там частіше, кіт завжди був моїм другом, навіть тоді, коли вихоплював з руки останню цукерку. У такі моменти одразу ж згадувався, колись прочитаний, «Маленький принц» Екзюпері зі своїм: «Ми завжди відповідальні за тих, кого приручили». Авжеж, після цього образа на чотириногого товариша швидко зникала. Та й на що тут ображатися, бо коли б була кішкою і сама б так зробила.
Багато чого сталося за ці довгі вісім років життя поруч. Вісімка ніби перевернулася і, вдаючи з себе безкінечність, усе ж насмілилася скінчитися. Час – це найпідступніша і найбайдужіша річ, що існує у нашому житті. Якось ніяково і неочікувано він забирає навіть кота. Бачиш його останні дні, розмовляєш, пестиш, кормиш... Нічого особливого не робиш, не прощаєшся, не обнімаєшся… Ти просто не розумієш, що такої можливості може більше не бути. Думаєш, що сьогодні — це і завтра і післязавтра. А усе не так.
І от, кота вже немає, а шрами від подряпин на твоїй руці, які він лишив приблизно місяць тому, ще трохи видно. Напрошується філософська тема про слід на землі, який ти лишиш після себе, але це повна нісенітниця. Залишиться лише купа фотографій, різні чудернацькі миші, клубочки, м’ячики, нашийник… А ще, нещодавно подерті кігтями, реферати і конспекти, котрі чомусь ще не знайшов часу викинути.
Ось так просто йдуть з життя наші вірні друзі, наші маленькі нахаби, наші коти. А нам залишається змиритися і сподіватися на те, що у котів існує власна Валгалла, де гарно кормлять м’ясом, чешуть за вушком і постійно квітнуть поля валеріани.

(08.04.2014 р.)

Потроху вечоріло. Вже десь на заході сонце кидало своє останнє проміння. Той яскраво помаранчевий небокрай надовго засів в пам’яті і я хотів побачити його знову. Хоч раз, а потім вже й нічого не треба. Але сьогодні не буде ні жовтогарячих хмарин, ні рожевих фламінго, котрі утворюються на воді і загадково танцюють на її холодній поверхні. Я знав, що не буде нічого, але чомусь все чекав та сподівався, що от-от і горизонт запалає яскравими вогнями, а поруч… Поруч я відчую твоє тихе дихання. Не відвертаючись від сонця, я точно знатиму, що тримаю у своїй твою прохолодну руку. Зігрію, хоч би й сам промерз до кісток. Все одно зігрію…
Можливо, навіть зможу почути твоє серцебиття. Починаю прислухатися, але знов нічого. Це не марево і ніколи не було ним. Ти завжди поруч. Не важливо, що не бачу, важливо, що відчуваю.
Холодний порив вітру змусив мене здригнутися. Я знов на мить забув про все те, що вже й так було притрушене пилом часу. Але осінь просто так не відпустить. Намагаючись забути і втекти я сотні раз падав у калюжі, тонув у них як в океані. Я чіплявся за береги з метою виповзти на ту брудну сушу і повернутися. Хотів щоб там, на березі моєї надії, мене підхопив осінній вітер і я полетів би за ним, як пожовклий кленовий лист. Але надто тяжкий був той бруд, що тримав мене на землі і не давав свободи в повітрі. Тому я сотні раз повертався назад. Замучений, розбитий, але не переможений. Повернувшись, я знову хотів тікати і втікав…
«Зігрію»,- промовив я стиха кудись у темряву дерев з багряним листям. «Тшшшш…»,- зашелестіли вони мені, ніби намагаючись зберегти тишу, котру я порушив своїми словами.
Сонця вже давно не було видно. Далекий обрій так і не запалав. Лише ледве помітні промені освітили горизонт. Хмари зовсім кудись поділись. Але небо залишилось синім, як і було раніше. Саме тоді я зрозумів, що не потрібно більше того сонячного вогню. Не важливі: червоний, помаранчевий, жовтий… В синяві неба я побачив вогненну блакить твоїх очей. Згадалося все. В тому числі й та осінь. Наша з тобою. Далека і забута… Вона вливалася в мене, текла по судинах, змішувалася з кров’ю, доходила до самого серця…
Тепер згадав все і ніколи не забуду. Надто пізно міняти і мінятися. Прости, що я так легко відпустив... Любив і завжди буду.

(25.03.2013 р.)