Вряди-годи шукав бентегу,
як непозбувну виглядав,
неначе альфу і омегу,
яких раніше і не знав.

І ось повісив на обличчя
зніяковілі почуття
і вираз тужного величчя
у межах зніченого дня.

Бентега-п’явка присмокталась,
вже й не позбутися її.
У фібри серця заховалась
у позі лотоса-змії.

Як утекти від злого щастя
носити лик неправоти?
Порадник *голос* каже: кайся
у храмі духо-наготи,

бо непозбувність – ось причина
її липучості й нуди…
А де моїх утіх личина,
моїх веселощів труди?

Я дістаю потішні мислі
з-під тягаря порожніх дум,
вдихаю глибше(треба кисню) –
йогічний вдих, як радив кум.

І так мене розвеселили
відрадна мисль і самогон,
що для сміливості налИли
собі жура і моветон.

Ну от і все… Прощай, бентего!
Тебе позбувся, вері гуд.
В сузір’ї Ліри сяє Вега.
А дідько б взяв той умо-блуд…

21.01.2017

Стівен Хокінг лякає: незабаром кінець…
Цей оракул все знає, а бодай його грець!
А утім, вибачайте, він в парезі давно.
Тільки водить очима та віщує одно:

Ось натисне топ-дурень на жасну кнопку «Пуск»,
Землю нашу рідненьку трафить ядерний луск.
І розійдуться зшивки всіх умов для життя,
і покотиться торба з вишини в небуття.

Або інша проблема – вірус генних хвороб
осідлає планету, мовить розуму: Стоп!
Недолуга людина не врятує себе,
бо геномні бацили – то великі Цабе.

Або робот-залізка в тестуванні ума
мудраків переплюне – купно всіх, зокрема.
Ну а як він мудріший, то, людино, корись.
А не хочеш служити, до загину котись.

І стає дуже лячно, особливо вночі,
коли темінь у вікна хилитає корчі.
Ач, віщун-розумака нажахав цілий світ.
Б’ється в шибу метелик, наче той зореліт.

А ти знаєш, це вихід – скарб зібравши в суму,
полетіти у Космос, ну хоча б на Луну.
Вибачайте, на Місяць – от цей суржик дістав!
Знав би, хто прочитає, то би так не писав.

А ще краще у далі, де сусідів нема,
і покоїться в пеклі непогрішна вина.
Де життя одиноке, отже ризик – зеро.
І щоб знову надія: Бог, палата, ребро…

16.11.2016

Втікаю крізь наморені ліси.
Позаду звірина малину топче.
У вуха лемент: брешеш, віддаси…
О Господи, що ліс від мене хоче?

Ага, сновиддя… Ну і хижаки.
Моє таємне? Сонною водою
стікаю у яруги і яри,
шугою застигаю під горою.

А щезники у вигині очей
щезають навесні у схлипи-рани,
та віється закоханий Борей
вгамовує нестриманість нірвани.

Хай ноги потлумила в маків цвіт,
зате у ситі навчена носити –
як забавку, до скону мега-літ,
із Янусом укупі світ дурити.

11.12.2014

Купивши яблук, я забув про сенс.
І нічого відняти чи додати.
Усе би добре, але Джо Дассен
із рання почина уже співати.

Нема азарту, мотлохом ажур.
Камінчик з Ялти береже від вроків.
Котяра Мурчик муркає про Мур,
вона мені: Не далі п’яти кроків!

Лишатись, йти? Підкаже Купідон,
але тоді… немов їда без БАДу.
Колись на шхуні – нині не резон:
ні піни, ні сирени, ні Синдбада.

Отож терплю, куди її таку,
з намистами і перлами-вустами.
Ось копію повішу у кутку,
під саму стелю поруч з образАми.

На пледі крихи ранішніх гостин.
У жирних плямах цифри і сатин.

Дивлюсь у кут – біліє паспарту.
Свята жона. До неї я росту.

13.12.2014

Холодний ранок. Небо в сірих плямах.
Іржавий кран – вмістилище води.
Учора погуляв на фесті в Каннах
в скафандрі із прозорої слюди.
Кумач доріжки, мармур, позолота.
У центрі я і Пенелопа Крус,
і охоронців навіжених рота,
а я тримаю у руках гарбуз.
Якого дідька(сам того не знаю),
пішов до кума, а попав сюди.
Якби у фраку, ще я «понімаю»,
а так в скафандрі із фольги-слюди.
А там ті хлопці – всі такі веселі,
на геї гей і геєм поганя.
Закусок, правда, не худі тарелі,
та тільки корм не у мого коня.
Ось оселедець – це я розумію,
але ж не лапки жаб’ячі хрусткі.
Мізинець вбік і ла-ла-ла – не вмію:
розмови бездуховні і пласкі.

Гарбуз – то потім, а спочатку Лопу
я умовляв, скажімо, тет-на-тет,
хвалив її і ганив гей-Європу,
представившись, як молодий поет.
Вона, така дурепа, все мовчала,
лиш інколи крізь зуб: Но пасаран…
Аж раптом з декольте його дістала,
ну, гарбуза, і каже: На, Іван!
Який Іван? Я Федір із дитинства.
І так мене заділо за живе,
що їй сказав: Давай, свиньо, без свинства,
бо не погляну на твоє "цабе".
Піднявся кіпіш, як у нас у барі,
куди на пиво з друзями ідем,
на тарганів лаштуючи сафарі
у перериві між «їмо» і «п’єм».

Усе ішло до голубої крові,
та тут з’явився кум із відкілясь
й мене спинив практично на півслові,
яке я думав перед тим, як – хрясь!
- Ну ти і чудо, – кум до мене мовив.
Я тільки відійшов у туалет,
а ти уже готовченко-готовий,
на гирі – целофановий пакет.
Що то за жінка, на моєму місці,
така страшна, як атомна війна?
І що за звірі на столі у мисці,
і де дві пляшки білого вина?

Отак буває – в розпалі банкету
приходить хтось і усьому кінець:
твоїй охоті, Пенелопі, фесту;
усе, чим марив, зводить нанівець.
Прощайте, Канни! Куме, ти – потвора,
тобі віддячу, трохи підожди.
Холодний ранок… артистичне вчора.
Іржавий кран… і хочеться води.

10.12.2014

А та рима, що любов,
хоче крові і є кров
всупереч естетиці естетів.
На плечах несе поет
заяложений сюжет,
нерозлучну пару еполетів.

Що робити, якщо знов
уліза до тями кров,
спокушає серце кроволюба.
Як не є, натхнення є,
і римую я своє,
сам себе не скубаю за чуба.

Зауваги поборов,
все спихнув на тую кров,
що в душі аматора бунтує.
Глеки ліплять пресвяті –
так буває у житті,
як потребу підміняє всує.

Від судилищ і обмов
оберегом маю кров,
може, зо п’ять літрів без стакана.
П’явка пісної жаги
склянку випила снаги
і кровить уяви свіжа рана.

До лікарні я пішов,
у пробірку приснув кров.
Добре є – аналізи у нормі!
Маю довідку про це,
користаю топ-слівце
і тримаю так себе у формі.

Як блукаю в хащі мов,
то нечисту ганю кров
і удачу кличу на підмогу.
Але нетрі, сон і лінь
насилають чорну тінь
на мою лікнепівську дорогу.

Ось зима – запас я дров.
Диво-пічка гріє кров,
щоб наснага не зробила драла.
Цілий день сиджу в теплі,
сил черпаю від землі,
тільки би кебета не пропала.

А весна – зело дібров.
Забуяє яро кров
і потягне в поетичні висі.
Далі літо – жарота,
для любові – ліпота,
тільки трохи усихають мислі.

Осінь – час для молитов.
Очищають рідну кров
каяння і увертюра посту.
Мить прозріння – не моє.
Хиба знов бере своє
і стоїть на перепоні росту.

У кінці – ядро основ:
поетично-бідна кров
у ярмо рефрену повертає.
Я і далі би ішов,
але годі, рима «кров»
й так на троні блуду возсідає.

08.12.2014

Сказала жінка: "Йди із хати!"
І я пішов, бо я такий -
із ликом вічного невдахи,
насправді "парєнь" золотий.

Хай вітер б’є мені у спину
і нижче спини також б’є,
піду до кума на гостину,
бо кум казав: «Моє – твоє!»

А там горілка і закуска,
а ще кумася, о-го-го…,
запечена із рання гуска,
а кум поїхав десь. Хо-хо!

А ти, жона, сиди у хаті
зі своїм дахом за вікном.
Непотріб я? Ще будеш знати,
як розкидатися добром.

23.11.2014

Відпочивай, захекана житухо.
Я мрію розкладаю на склади –
і усмішка від вуха і до вуха,
і погляд очманілий: то куди?

Туди, дружок, де поспіху немає
і хай би що та абияк усе,
надія із кишені визирає
і вимисли в реалії несе.

Аби так жити, щоби не тужити,
усяке лихо зводити в ніщо,
і по землі без клопоту ходити,
і не питати в талану: за що?

Аби так жити, як у казці дурень –
щоб на печі, в сметані карасі,
цибуля, шинка, солонини кусень
і оковита в ранішній росі.

А ще красуня, що завжди під боком,
її очей спокусливих жага –
так цілий вік крокує рік за роком,
а казочка і досі ця жива.

Бо маячня ніколи не вмирає
і дурнів не маліє топ-число.
А може, так: ледащо спочиває,
бо видумав для інших колесО?

05.11.2014

Офеліє, о німфо… Ач, друзяко,
наснилося таке у еро-сні:
що не торкни – усюди тепло, м’яко;
що не роби – то не почуєш «ні».

З тієї мари вік би не виходив.
Там стільки Муз, лишень би стало сил.
Із того сну магічної свободи
з’являється віслюк із двійком крил.

І ти – не ім’ярек, а Санчо Панса,
посібник у борні добра зі злом.
А далі – Дон Кіхот, а може, Данко.
Ну і з коханням, звісно, не облом.

Офеліє, о німфо… Ач, проспався.
Десь за вікном гуркоче потяг вдаль.
Але-парад і акт, що не удався.
Ти – не герой у п'єсі. А не жаль...

12.09.2014

шопинг в Жмеринке...
на троих
и утро с похмелья в Полтаве
не пофартило
бубны валет
насмерть селедкой изгажен

мутно в стакане
глотком
пыжится брызнуть
с гортани
все остальное
потом…
молодо-зелено
грани

ах двадцать два – перебор!
кто вы – зверушки попойки?
хочется за бугор
Мир –
а навстречу Я
с койки…

25.08.2014

Така задуха в лоні ночі,
кобилка в парі з цвіркуном
мій поетичний слух лоскоче,
а я… уся із Павлюком.
Встають світанки над землею,
до праці звуть усіх людей,
а я лечу у епопею
і притискаю до грудей…
та звісно Павлюка! Робота,
вона – не вовк, не утече,
а тут наринула охота
і раз у раз своє рече.
І схлипую за кожним вдихом,
до неба тягнеться рука,
щоб стоголосо, а він мигом…
Ох, начиталась Павлюка.

17.02.2014

- Ну ти й пияк, ну ти й скотина! –
Миколу лаяла дружина
у день святого Валентина.
А той мовчав, хмільну провину
на себе брав наполовину,
а іншу, ту, де про скотину,
валив на плечі і на спину
тому товаришу-кретину,
що щедру виставив гостину,
бо мав ґаздиню Валентину.
Чужу шануючи дружину,
утявши …надцяту чарчину,
Микола уявив картину,
як квітів чималу корзину
вітати пре свою Дарину.
І так замріявся Микола,
що пропустив ту чарупину,
після якої путь-стежину
в свою ріднесеньку хатину
змінив на довгу плутанину.
Ішов додому не годину,
співав про долю і калину,
а як затяв про бой-дівчину –
упав в калюжу-трясовину
і так загидив одежину,
що став подібний на тварину.
- Я - не пияк і не скотина!
Я…теє, як то…я – людина.
Брудна на мені одежина.
Але ж то – форма, то – личина,
під нею добра серцевина –
у день святого Валентина
так думав, лежачи, мужчина.

То ж знайте, люблячі жінки:
мужчини… всі вони такі –
на почуття не говіркі.

13.02.2014

Дістав сопілку вересень, заграв осінній блюз.
Наснилася мелодія і Пенелопа Крус.
Та не струнка паняночка – дебела, наче дуб,
чіплялася нав'язливо, торкалася до губ.
Я відмахнувся з гонором: Іди, звідкіль прийшла,
кеге зо двадцять скинула б, а потім вже «ла-ла».
А може, дещо сплутав я, була то Наталі,
ну та, що «Только я» співа і щось там «… від землі».
Та, однозначно, снилося відоме на весь світ.
В очах ховало бісики і шкірилось: Привіт!
В душі скребло, у плоті теж – хотілося і ні,
ще й Кант у сон уплутував моральність у собі.
Це, мабуть, чари осені із пам'яті бажань
підняли еро-настрої на сороміцьку грань.
Дістав сопілку вересень і гаму почуттів
свистить собі у дірочку… Чого б то я хотів?

- Віддайте ребро, заберіть собі жінку –
у небо п’яничка натхненно волав.
- Учора зійшлися ми стінка на стінку
і я оці гулі на лоба дістав.

Бо стінка дружини – це сила і маса,
це груди пудові і тулуб – колос,
а я дрібнотілий, хоч зараз у НАСА:
скафандр одягнути і гайда в космОс!

А що? Це ідея! Ще б ящик горілки
і пива по кухлю три рази на день,
сім-картку новеньку також до мобілки
і кілька застольних на картці пісень.

А ти, Пінєлопо, не жди Одісея.
Оце політаю навколо Землі,
візьму собі ім’я космічного Грея,
нехай лише гулі зійдуть на чолі.

Я – парень, шо нада. Таких на дорозі
і денно, і ніччю з вогнем не знайдеш.
Учора полежав недовго на розі…
Хіба я міг знати, що ти підійдеш?!

А ти зразу в крики, ганьбити на людях.
У спину штовхати і нижче спини.
Хотів дати здачі, так там твої груди.
Сховалась за ними, ну як підійти?

Давай, Пінєлопо, давай дасвідання.
Ти бачиш, що муж – кандидат намбе ван.
Ну дай похмелитись, вставати же зрання.
Куди ти поділа граньоний стакан?

Ще довго п’яничка стояв біля тину,
руками розмахував, довго кричав,
що він поважає усяку людину,
та ребра на жінку ніколи б не дав.

А потім втомився і ліг відпочити
під тином, під лазом, під чим то іще.
Він – парень, шо нада, не треба лиш злити,
коли хильне пляшку, ну майже, натще.

Впадає розум в каламуть склерозу.
А може навпаки? Не пам’ята
ота півкуля головного мозку,
що пише файли за мої літа.

Оце сусідка запросила в гості
(сто грам цукерок, пляшка коньяку?).
Іще із ранку лоскотало в носі.
Чи міг нагоду втратити таку?

Вона мені уже не раз моргала
одненьким оком, лівим, зокрема.
Моя відвага еросу сказала:
ідемо разом – виходу нема.

Отож зібрався, вуса напомадив
чи підкрутив - іще непам'ять та.
Моїй півкулі знов склероз завадив:
година – просвітління, дві – сльота.

Усе було пристойно і достойно.
Вона – конфетки, пляшку, звісно, я.
Згадав би ще, але набігло щойно:
і я не я і пам'ять не моя.

І як тепер сусідку цю вітати?
На ти, на ви чи просто «Добрий день!»
Якби-то точно за учора знати,
а так сиджу без тями, наче пень.

Кого б спитати? Хтось, напевно, знає,
але мовчить, похнюпившись униз.
Йому то що? Він пані не вітає,
а мій склероз всі спомини погриз.

Усілись штори, наче птиці,
і укривають нашу тінь,
а ти приніс відро кислиці –
сподобав тую дріботінь.

Нема на світі ще нічого
і світ під знаком запитань.
Тулюся плоттю до живого,
а ти мені: - Ану, устань.

- Навіщо, люб? А ти: - Кислиці
учора, мабуть, переїв,
завЕлись в череві журиці
і я до двору захотів.

- А як же гріх, а як дорога
у райський сад, де плід висить?
Та чую лиш: - Побійся Бога.
Початок, чуєш, як бурчить.

Ото, Емілю, вам не пощастило:
сусід-нахаба зирить у вікно.
Щоби йому « глядєлки» покрутило,
таке воно завидливе лайно.

І що цікаво, лиш дістанеш гроші,
скажімо євро, може, мідяки,
як він свої встромляє нехороші,
не очі – загребущі п'ятаки.

Захочеш від дружини… трохи ласки,
а він уже ліхтарик засвітив
і так цноту вганяє в колір «краски»,
немов у борг ваш ерос попросив.

Живе за тином заздрісна підлота.
Завидує вам, Емі, у вікно.
Киває, що у вас навіть болото
і то чорніше за його багно.

Емілю, вам порада: дайте трохи
йому в п’ятак хоч двійко тумаків.
Глядиш, вже скули в заздрощах не зводить,
лікує реноме від синяків.

Раз – у дамки! Шоколад…
Королівство чорних зрад.
Очі чорні, очі жагучі,
обіцяюче-пекучі.
Словом: форум, майстер-клас -
це гран-прі ПееМ у нас.
Сів навпроти, очі в дошку,
ще й дістав для чогось ложку.
Бачу – свита, хоч куди:
вісім служок, дві тури,
ад’ютанти гонорові
і конячки, будь здорові.
Ще король, жіночий хвіст.
Повний нуль, якби не ріст.
Починається двобій.
Перший хід, звичайно, мій.
Я вперед, вона назустріч.
Я туди, вона убік.
Хто б удачу не урік.
«Ход за мной - что делать?! Надо, Сева,
наугад, как ночью по тайге».
Є лишень одна дилема:
- Схоже, друже, та не дуже.
Там був Шіфер, тут вона,
королева ГалинА.
Чим цю даму спантеличить?
Брови супити – не личить.
М’язи пнути напоказ,
так немає отих м’яз.
Морщу лоба, так надійно:
щиро, мудро, трохи мрійно.
А очима луп та луп,
медитую творчий згуб.
Час іде, він не чекає.
Через дірочку втікає.
Тільки взявся за коня,
голос зверху: - То дурня!
Бач, укляк той кінь на ноги,
не досягне перемоги.
- Пішаки? - Ніяк не ліпше.
Їх вона у мить порІшить.
- А слони, мо’ , офіцери?
- П’яні в дошку. В чужі двері
лізуть нагло, як чолами
у салати за столами.
Що робити? Я упрів.
Ну навіщо грати сів?
Встав, чемненько уклонився:
- Я здаюся, я втомився.
Королева – стать, постава.
Сіпа оком – тим, що справа:
- Три ходи і ватерпас?
Я таврую матом вас!
Мат то мат, аби лиш дрюка
не узяла в руки злюка.
Я забув лиш попередить
(Ося Бендер це підтвердить):
що самІт мені, що саміт;
що гамбіт мені, що гАмбіт,
грав у шахи пару раз,
як ходив у перший клас.
Грати сів, бо думав, зможу
розтопити ту вельможу.
Та куди, сама холодність,
а я повна неспроможність.
Як не петраєш у шахах,
то тренуйся на дівчатах.
Я це правило забув,
мало що не битий був.
Прощавайте, королево.
Вам є-два, мені налєво.
Залишилася мораль:
вона – ферзь, а я лиш «граль».

Сиджу. Пишу. Поетику міркую.
На Музу не чекаю – сам пишу.
Та краєм вуха все-таки пильную -
якщо подзвонить, я її впущу.
Дзвінок у двері. Хутко відкриваю.
Циганка юна, як мара, стоїть:
- Водички дай, зі спраги помираю.
І по кутам очищами мигтить.
Я запросив галантно, тобто чемно:
- Яка вода? Я каву заварю.
До кухні – раз, а за вікном вже темно...
А я палаю, мало не горю.
Яке то диво, ті циганські очі,
немов тарелі ласої їди.
А час іде. Уже він проти ночі.
Мені б самому зимної води.
Я упадав біля тієї гості,
аж три цукерки виложив на стіл.
Трусило тіло і ламало кості.
Я ще ж… того, а не якійсь там віл.
Таке бува – даремно сподівався.
Кавусі чашку випила до дна.
Цукерки їла, мало не злякався,
як щелепа давала ходуна.
Подякувала чемно. Уже пізно,
а їй додому – ще… ого іти,
а світ такий, що людям в ньому тісно.
Зайде колись, як закортить води.
Я охолов. Нічого не поробиш.
- Адью мамзель, а може?.. Ні, то ні.
Навіщо чари тільки переводиш
і любощів розпалюєш вогні?
Пішла вона, а я - бігом до столу
(поки живі тілесні ще чуття)
писати щось про невмирущу вроду
і про свої високі почуття.
Дивлюсь у стіл, а там грошей немає,
лиш папірець із віршами лежить.
Як свідок дій, усе він добре знає,
але чомусь, пожмаканий, мовчить.
Я думав – Муза. То ж дівча циганське,
з якого боку тільки не крути.
Чом зразу не второпав? Муза – панське,
а це зайшло напитися води.

Мені наснився сон, страшніше не буває.
Немовби я помер, а Бог мене питає:
- То кажеш, ти – поет? Від мене чи від себе?
І хто на тій землі ручається за тебе?
Махнув рукою вбік і тека враз з’явилась,
і двійка букв ПееМ, як назва, засвітилась.
Кахикнув, погортав: - Олехо Олександре,
ім'я собі ти взяв, на перший погляд, гарне
А далі що? Овва… Збіговисько і(з з)бігів
і значення КаПе нездужає без ліків.
Метафори так-сяк та й образи невдалі.
То ж думаєш, бідаче, що ти поет і далі?
Моє імення ось ти всує споминаєш.
Тобі зарано в рай. Як, друже, ти гадаєш?
Рукою знов махнув – два янголи під пахи
спустили мене вниз, де люди-сіромахи.
Мені наснився сон, що гірше й не буває –
душа у марах сну куди лиш не літає...

24 квітня 2013р.

Сонечко пригріло, потепліло
і поетів зменшилось число.
Ось на дачі зграйка полетіла,
інша подалася на село.

Римування – річ вельми приємна,
але зроду в нас так повелось,
щоб життя прожити не даремно,
треба посадити хоча б щось.

І саджають, аж тріщать лопати.
Сапки позлітали з держаків.
Звідкіля поетам бідним знати,
що ПееМ зосталась без віршів.

Не питайсь, ПееМка: - Де поети?
Сум-тугу за ними геть гони.
Прийде осінь - за законом Лети,
повернуться з вирію вони.

І обсядуть всі твої сторінки,
наче віття чорнії круки
та й напишуть зоряні нетлінки
мозолями (від лопат) руки.