* * *
Не руш мене ні з місця, ні з думок.
Ось пересяду і усе пропало…

* * *
Одного разу на Багамах
нардеп натиснув кнопку *за*…

* * *
Коли були ми молодими,
хай знали менше, та могли…

* * *
У слові *пі* немає музи,
а тільки цифри без кінця…

* * *
Усе, на що не стане грошей,
я неодмінно не куплю…

* * *
У бочці сексу – ложка блуду:
кортить наліво у кущі…

* * *
Життя зачате в дуалізмі –
на кожне ой своє ги-ги…

* * *
Нема ні вчора, ані завтра.
Зате є мить, яка – ковбой…

* * *
Дивлюсь у небо – сиві хмари.
Цей час нікого не щадить…

* * *
Потрібно бути самураєм,
коли життя – япона-мать…

* * *
Я довго думав про ніщо
і зрозумів: це вічна тема…

* * *
А ти, народжений літати,
на злітну смугу відповзай.

* * *
Якщо мовчати дуже довго,
то мудрість прийде або ні...

* * *
Якщо ти хочеш, а не можна,
візьми у можу дрібку так.

* * *
Якщо світанок сутеніє,
хтось Землю крутить навпаки.

* * *
Буває вийдеш в степ широкий
і блудиш лісом цілий день…

* * *
Буває сядеш біля компа.
Йому нічого, ти завис…

* * *
Буває так – приходить Муза,
а ти неголений в трусах…

* * *
Буває так, що ти як дурник,
ну а дружина, навпаки…

* * *
Буває так, що ти – розумник.
А хто оцінить? Глупа ніч…

* * *
Граблі зненацька наступили
мені на ногу. Відомщу!

* * *
Як верх не може й низ не хоче,
то винувате, мабуть, «не»…

* * *
Як життєлюб з міцним здоров’ям,
чекав на краще – не прийшло…

* * *
Пиляйте, Шуро… Шоста гиря –
на цей раз точно пощастить…

* * *
За роком рік… Бажання щастя –
рубають півня на бульйон…

* * *
Наснився сон, а там кобила
усенька сива й також спить.
І сниться їй: вона – людина,
а я в тих марах – навпаки…

* * *
Давай, друзяко, за здоров’я
з’їмо два кіля ковбаси,
зап’ємо літром самогону,
а більше..., Боже упаси!

* * *
Я хочу все… і навіть більше.
Ось тільки «можу» не спитав…

* * *
Аби ми всі були здорові,
а бізнес ліків – навпаки…

* * *
Ніхто нікому і нічого.
Хіба що трішечки своїм…

* * *
Ну пий скоріше, чай остигне.
Чи ти холодну любиш їдь?...

* * *
Ходило всує, та даремно.
Ніхто й спасибі не сказав…

* * *
Коли у правді мало толку,
це наче борщ без буряків…

* * *
Натще? Холодне? І не свіже?
Якщо горілку, то давай…

* * *
Усе при тямі: честь і совість.
А все, що поза – сон ума…

* * *
Десь у районі мозочечка
олію Аня пролила…

* * *
Ішов додому, але раптом
на мене стовп у тьмі напав…

* * *
Нічого вічного немає,
крім аксіоми: все мине…

* * *
- Почни із себе – провокують.
Та я устою... я стійкий…

30.01.2016

* * *
Одного разу в пеклі раю
скінчились фрукти і смола…

* * *
Цей Місяць світить якось дивно:
одним лицем і то вночі…

* * *
Скриплять диван, підлога, кості.
Іржаво плаче вісь Землі…

* * *
Венера кликала до себе.
Я не пішов, такий осел…

* * *
Збирайте водень у пакети.
У Сонці скоро догорить…

* * *
Чорніла дірка над зорею.
Зоря сивіла від жаги…

* * *
Шукав себе у паралелях.
Знайшов заснулим у куті…

* * *
І ти, Плутоне – не планета.
А прикидався довгий час…

* * *
Десь у районі Андромеди
гори, сіяй, моя «звєзда»…

* * *
У тому космосі – парсеки.
У мене – відстань до ларка…

* * *
Нема причини просто бути,
коли є таїни Буття…

* * *
Моргає небо світлом далі,
хоча очей давно нема…

28.01.2016

Хтось кілька тисяч літ назад
у тиху гладь погідної водиці
жбурнув запекло камінь що є сили.
Діяння те словами супроводив,
якими ганив яро всіх і все,
бажаючи погибелі живому.
Донині плинуть чорні ті круги,
торкаючись і серця, і душі,
та збурюють на зло людей безумних.
А інший хтось у ті ж самі часи
нужденному віддав останній одяг свій
і мерзнув біля згаслого вночі багаття.
Нікого не судив, бо щиро вірив:
люди – браття
і не годиться брата у нужді кидати.
Жага діяння просто не зникає.
Тож кожен атом доброти чи люті,
посіяний у натовпі життя,
колись увійде в сущі почуття,
щоб запалити в серці
Божий дух любові
чи нечистю ожити
у лихому слові.

2008-2014

Хароне, перевізнику, часи,
коли у поті сивого чола
ти заробляв собі на прожиття,
давно уже минули. Бізнес твій,
розквітнувши, – успішний, як ніколи.
Тепер ти бос і полчища примар
(прислужники чи найманці твої),
і день і ніч простують Стіксом чорним
(чи може Ахероном) до імли.
Не по одній душі, по декілька зараз,
везуть до схрону гондольєри скону,
платню за те керуючи безбожну.
Навіщо, старче, золото тобі?
Його облуди тьмяне божевілля
ніхто із смертних ще не переміг,
бо лиш один кінець у битвах тих пожадних:
отой обол за послуги твої,
а ти береш утроє… Ціни правиш,
немов торгаш у нас перед святАми.
Сини Мамони цей платіж підняли
чи індекс часу оцінив твій труд
за безліч переправ через останні води?
Хароне, ти бачиш далі кожного із нас
своїм безумним зором-оком.
Скажи тоді, коли багатство цього світу
лежатимуть у ніг твоїх роззутих,
кого на берег той неповоротний
відправиш у човні на вічний упокій?
Коли земля, холодна і порожня,
кружлятиме у безвісті смертей,
то, може, ти її відвезеш до Аїду,
щоб не боліло довгими віками
безумство роду
і сам тоді залишишся у царстві тому,
бо що тобі, самітнику, робити тут,
на березі, де вже не буде людства?
Скажи, Хароне, це лиш тільки страх
перед життям, у даль якого ми ідемо нині?
Чи так воно і станеться колись
і хто згадає нас тоді на попелищі
надій і сподівань,
розвіяних, рознесених за вітром?
Мовчиш, Хароне. Ти же не Творець.
Ти – тільки перевізник, більш нічого.
І що чекає світ, початок чи кінець,
не відають ні розум, ні язик німого.

О, Каїне, убивши свого брата,
від суду смертного ти наче би утік,
та бажаного щастя не пізнав.
За тисячі років у чорне серце ката
ти кров’ю злою згодом перетік
і знову катом став.
Мовчиш у серці. Слушної години
чекаєш довго, щоб пролити кров
і на підмості, липкої від болю,
знов говорити палко про любов
до ближнього свого, до брата.
І прощення не ждеш,
бо сам себе простив.
У мить омани, більшої від віри,
ти очі не відвів і щиро говорив
смиренним тихим словом
перед священним небом, перед Богом,
свою печаль утрати.
О, Каїне, тавро твоє пече,
немов би кат тримає за плече
в останню ще живу хвилину
чергову жертву братовбивства твого.
У цьому світі щось міняти марно,
усе вертає на круги свої.
Не вбив би Каїн, Авель би убив.
Господь його прокляттям би простив
і Авель би тоді в нащадках воскресав
і теж вбивав.
Прости їх, Боже, каїнів затятих.
Як версія твоя, ми надто недолугі,
щоб душу благодатну вберегти
у цноті непорочного зачаття
тієї первородної природи,
що людством зветься.
Хто озветься
та заперечить божевілля світу
у знищенні собі подібних?
Так мало гідних
для царства Божого, для щастя на землі.
Горять вогні і вбивць біблейських ждуть,
а ті не мруть, бо у серцях теперішніх живуть.