07.12.2013
Найбільше багатство Майдану - його люди. Як і планувала, сьогодні допомагала на кухні. Навіть не знаю, котра з двох моїх сьогоднішніх героїнь вразила більше....
Першу звуть Ліза. Дівчина-інвалід. Коли їй допомагали одягати резинові рукавички на скорцюблені ручки, я думала:"Господи, що ж вона, сердешна, ними робитиме?". А вона так вправно відривала папірці з чайних пакетиків, щоб зручніше було заварювати велику кількість чаю для мітингувальників! А дівчата говорять, що вчора вона нарізала лимон для чаю. Хоч і покалічені від природи її рученята, але без сумнівів - золоті! Як і серце.
Друга - Наталя. Вже 23 роки живе в Німеччині. Батьки - в Італії. Близьких родичів в Україні не залишилося, та й сама сюди повертатися не має намірів. І тим не менше - накопичила 5 вихідних підряд, попереносила уроки учням (Наталя - викладач музики), залишила 13-річного сина на подругу-німкеню і прилетіла до Києва. Живе у готелі, тобто не має таких знайомих, у яких могла б зупинитися. Але їй не байдуже!!! "Я прилетіла, щоб хоча б чимось допомогти"...
Дорогі мої фізично здорові співвітчизниці, які ще жодного разу не були на Майдані! Я не маю права судити вас, я все одно люблю вас і поважаю. Але, вибачте, сьогодні я люблю і поважаю Лізу і Наталю більше, ніж вас...

09.12.2013
Сьогоднійшній день допомоги на кухні майдану відрізнявся від двох попередніх, які я там провела. Не тільки "перестановкою меблів" у робочому приміщенні чи "виробничим процесом", у якому я була задіяна. Атмосфера з самого ранку склалася, як на війні. Взагалі-то кухня - дещо інформаційно ізольований простір. Нарізуючи ковбасу на бутерброди чи розливаючи окріп у стаканчики для чаю, просто фізично не маєш часу цікавитися тим, що відбувається зовні. А сьогодні нам час від часу повідомляли тривожні новини. Далі - справжній екшн! Не хочу вихвалятися, але мені не було страшно, коли оголосили:"Усім жінками - терміново залишити приміщення і з речами евакуюватися на другий поверх". Майже як на екзамені - коли вже витяг білет - замість страху приходить:"Ну, будь, що буде!" Не було страшно і тоді, коли нам вже на другому поверсі проводили експрес-інструктаж, як правильно поводитися, якщо будуть бити.
Тривога виявилась хибною, і ми хвилин через 10 повернулися до роботи... Не було страшно і тоді, коли на кухню раптом зайшов священик у не звичному для такої місії одязі і почав освячувати і кухню, і кожного з нас...
Я ніколи не забуду, як попросили дівчат-добровольців у супроводі санітарного лікаря кухні віднести ящики з бутербродами і запропонувати поїсти голодним воїнам-силовикам, що взяли в облогу периметр революційного майдану. "Там голодні хлопці, яких забувають погодувати. Хоча вони і не бажані, але все ж гості." Дівчина, що працювала поруч зі мною, повернувшись з "бойового завдання" зі сльозами на очах розповідала, що під прицілом десятка камер воїни-МВС-ники відмовилися від пригощання, і дівчата просто поставили коробки з бутербродами перед стіною силовиків.
Не тремтіли жижки і тоді, коли увечері я виходила за периметр до станції метро "площа Льва Толстого" (оскільки найближчі до епіцентру революції станції закрили у зв'язку з начебто замінуванням і довелося ніс-в-ніс зіштовхнутися з "доблесними захисниками громадського порядку" - знаменитими вже на увесь світ беркутятами. Вже згодом, діставшись-таки закоркованої станції метро, я пошкодувала, що не здогадалася прочитати їм свою "Третю присвяту беркуту" - так, довільною прозою провела експромтну "виховну годину".
По-справжньому страшно мені стало тільки тепер - на нічну варту поїхав мій чоловік...

Уперше я це відчула іще під час мого першого приєднання до акції протесту на Майдані. Ні, не 23-25.12.2013, коли народ вийшов на підтримку євроінтеграції. Мій перший майдан був у липні цього року, так званий «Врадіївський майдан» - мирний протест проти свавілля міліції, до якого спонукало чергове звірство міліції проти громадянина, зґвалтування та жорстоке побиття жінки на Миколаївщині.
… Паралельний світ. У гущі подій ти просотуєшся бунтарським духом, відчуваєш себе борцем проти несправедливості. Поруч – такі ж полум’яні борці, заплакані старенькі матері, чиї діти, молоді хлопці та дівчата, полягли невинними жертвами від рук бандитів у погонах. Навколо – багато журналістів, хтось у когось бере інтерв’ю, хтось звертається з імпровізованої трибуни до не вельми чисельної аудиторії. І як апогей дійства – нічний розгін акції загоном беркуту, що чисельністю разів у десять переважає мітингувальників.
І впродовж усього часу описаних вище подій, буквально в десяти метрах від їх епіцентру- отой звичний, паралельний світ, де прогулюються за ручку закохані пари, п’ють пиво купки молодих хлопців, поспішають додому після роботи жіночки з повними пакунками продовольчого запасу. Вони дивляться на тебе, немов через площину невидимого екрану, вони не розуміють, що це за чергове зборище диваків. А потім, вже пізно увечері - ексклюзивний елемент дозвілля для тих, хто просто гуляє поруч – зачистка майдану… Пригадую, я тоді ще довго не могла прийти до тями, ночами снилися чорні каски, ребристі підошви і старенька білоголова бабуся, яку за руки й ноги витягують з палатки і волочать по плитах головного майдану країни… На той момент те видиво було для мене піком цинізму, шоком, за яким навіть не відчуваєш штурхана в плече і на крики «Геть звідси!» як оторопілий, мовчки йдеш у підземку і ще довго не помічаєш, що ти вже у звичному середовищі, звичному світі.
Зараз, пригадуючи той мій перший майдан, я розумію, що він був однією, далеко не першою, іскоркою народного невдоволення, з яких і виросло полум’я, що вже палахкотить на повну силу. А ще – що тоді нам дістався дуже лагідний беркут…
Паралельний світ… Допоки ти стоїш на Майдані, ти і сам трохи інший, ніж у звичній для тебе обстановці. Ти розумієш, що, як ніколи, причетний до чогось надважливого, неординарного. Хтось може прожити довге щасливе насичене подіями життя, але так і не відчути сотої долі тої значимості, яку в цей час відчуваєш ти, маленька краплина у морі, без якої того моря могло б і не бути. Ні, не тому, що ти в ньому відіграєш якусь центральну роль, а тому, що якби ти, той, хто стоїть поруч, п’ятий, десятий, зараз сиділи вдома, у теплі, в добрі, стерпівши черговий ляпас, не було б цього Майдану, цієї надії, цього паралельного світу.
Тільки у цьому надзвичайному світі ти можеш не на екрані телевізора, а вживу, побачити таку кількість публічних людей: зіштовхнутися в дверях Будинку Профспілок з Порошенком, і він привітно відповість на твоє «Доброго вечора!», пройти повз Віталія Кличка, як повз давнього знайомого, перекинутися парою слів з Луценком і надовго запам’ятати потиск його руки і промовлене особисто тобі майже зі сльозами на очах: «Дякую, що Ви тут»… Це завтра буде все по-іншому, життя увійде у звичну колію, політики знову стануть недосяжними, а сьогодні – всі разом, згуртовані і сконцентровані на перемозі.
У нашому звичному повсякденні ми іноді настільки збайдужілі, що легко проходимо повз тих, що потребують допомоги або бодай доброго слова. Якось воно вже нас так закрутило у вирі боротьби за виживання, зосередженості на власних проблемах, що тепер час від часу у мене виникають такі думки: а нам була потрібна ця революція, не тільки для того, щоб змінити владу – щоб змінити себе. Там, на Майдані, ти стаєш кращим, людянішим, чуйнішим. Ви б бачили ту чергу на запис у волонтери, чергу бажаючих щось зробити для інших просто так, безкоштовно! Ви б бачили тих простих громадян, що несуть з дому продукти, теплі речі, медикаменти. А я думаю: чому?!!! Чому ж ми тоді поза революцією не такі згуртовані, не такі чуйні? Чому помирають з голоду самотні старенькі люди, поневіряються багатодітні мами?
Той, хто і зараз далеко від революційного Майдану – не кілометрами, а духом, може не розуміти: як це там люди стоять на морозі вже стільки днів? Напевно, добре платять? Мені й самій таке питання задавали. Зроблю і у цій публікації невеличкий «ліричний відступ». Коли я мешкала у Києві (4 роки тому я переїхала зі столиці до Закарпаття), іноді доводилося підзаробляти у якості актора масових сцен на зйомках кінофільмів або реклами. Найчастіше – вночі, без відриву від основної роботи. Бувало, що й на морозі, з можливістю іноді погрітися у теплому приміщенні. Платили 80-100 грн. за зміну. Відпрацював, відразу ж одержав зароблене – і поїхав на свою основну роботу. Але тоді ти знаходився у цілковитій безпеці, дещо втомлений, але спокійний.
Стояти ніч на морозному вітрі, шукаючи затишок у щільному натовпі і постійно бути напоготові до нападу каско голових, що вже показали усій країні безмірність своєї зомбованої ненависті до народу незважаючи на вік і стать – це вже зовсім інша «масовка». І тут ти вже сам собі платиш сповна. Ніхто нікого не тримає, не змушує. Якщо б платили гроші, напевне, час від часу робили б якусь перекличку, щоб переконатися, що «працівник» постійно на місці, не втік у тепло-добро, щоб в кінці «зміни» прийти, як ні в чому не бувало, отримати «кревні». Нічого такого на Майдані нема. Це ж паралельний світ – там все не так, як ми звикли у повсякденні. Там кожен із нас платить свою данину історії, що твориться саме у цей час.
Революція в собі! Прийти на Майдан хоча б не надовго, навіть якщо не підтримуєш жодної з політичних сил, що взяли на себе відповідальність, навіть якщо євроінтеграція для тебе не принципова. Прийди, щоб відчути ні з чим не зрівняний дух національної єдності, візьми з собою частинку паралельного кращого світу і неси у своє життя, своє повсякдення, щоб ця революція стала останньою, щоб нам більше ніколи не довелося повставати за право називатися людьми…

Цього разу дітей ми з собою не брали. Залишили вдома, за 700 км від Майдану, найменшого на двох старших та стареньку бабусю.
Це тиждень тому, коли Майдан ще не був революційним, здавався відносно безпечним, ми провели три дні у Києві всією сім’єю. Діти ночували в теплі-добрі у родичів, поки тато ніс нічну варту, але дух Майдану все ж відчули.
А в суботу, побачивши, що сталося удосвіта, відразу ж поїхали до Києва вже удвох з чоловіком.
Тут я хочу зробити невеличкий «ліричний» відступ. Наш найменшенький – пізня дитина. Онук чоловіка всього на півроку молодший за нього, а моя онучка – на рік. Синочкові ще нема і трьох рочків. Це та-а-ака мамина дитина! Якщо, прокинувшись уночі, він не знаходить поруч мами (я в цей час або на кухні готую їжу «на завтра» для нашої великої сім’ї, або працюю за комп’ютером у сусідній кімнаті), тихенько вилізає з ліжечка і , сонненький, босоніж чимчикує на пошуки… А ще, коли вранці збираю його до дитсадочка і, вже повністю одягнувши, згадую, що забула мобільний на другому поверсі, біжу по сходах , він кидається услід.
- Чекай тут, я зараз повернуся, - намагаюся зупинити синочка, але він все одно підіймається угору слідом, наздоганяє, обіймає за ногу, ніби боїться, що я зникну з виду і загублюся, і так разом, вже поволі, ми йдемо шукати телефон…

...Виходячи з хати, я звернулася до неба: «Матінко Божа, на тебе їх лишаю»…

Знаю, що знайдуться ті, хто, читаючи ці рядки, подумає: «Ну от, знову ця Попелюшка піариться, вихваляється»… Але так само переконана, що знайдуться і мудрі розважливі люди, які зрозуміють, навіщо я все це пишу. Поважних причин для виправдання, чому я не на Майдані, можна знайти легко і багато. Як бачите, і у мене вони були. Серце матері-громадянки розривалося навпіл. На чашу вагів було покладено, з одного боку, сьогодення моїх діток, а з другого – їхнє майбутнє. Громадянство, зміцнене материнством, переважило.

І от позаду – і перший день вже революційного багатосоттисячного майдану, і перша тривожна ніч, і пікетування кабміну. Дасть Бог, я зберуся з думками і обов’язково опишу свої враження у подальших публікаціях. Зараз не про це.
Час від часу я знаходила можливість телефонувати додому, дізнаватися, як там діти. Доня Настуся (13 років), яка на час моєї відсутності замінила маленькому братикові маму, постійно скаржилася на головний біль і погане самопочуття, іноді плакала. «Дитина нервується, переживає за батьків, - думала я, - надивилася кадрів з Банкової…» Але на душі було неспокійно. У понеділок Настуся відвела братика до садочка, а сама до школи не пішла. Піднялася температура, і вона злягла. У вівторок мусили повернутися додому.
Ще з потяга я зателефонувала додому, попросила, щоб уранці малюка не відводили до садочка – дуже скучила. Це була наша перша така тривала розлука.
Синочок спершу стрибав від радості, потім на мій поклик побіг назустріч і за крок зупинився, ніби засоромився. А далі тихенько промовив:
- Я хочу притулитися до мамки…
А я згадала, як у понеділок увечері з головної сцени Майдану, стоячи на пронизливому вітрі, Ірина Фаріон розповіла притчу:
«До вчителя прийшли учні і попросили навчити їх мудрості і стійкості. Вчитель сказав:
- Роздягніться і вийдіть на мороз.
Послухалися, вийшли. Стоять, мерзнуть, терплять. Відчувають, що конають. Не встояли довго, та й повернулися до вчителя.
- А знаєте, чому вам було так тяжко? Чому не встояли?- запитує вчитель.- Бо вам не вистачило мудрості притулитися один до одного і зігрітися.»

P.S. Настусю поклали у лікарню. Гострий гайморит. Кажуть, за тиждень одужає. Мирна революція – процес тривалий, тож я ще обов’язково повернуся на Майдан. А поки що дуже прошу тебе, так-так, саме тебе: прийми від мене естафету, поїдь туди хоча б на день. Мій вклад у революцію «під йолкою» такий мізерний! Зроби і ти хоча б стільки ж. Піди, притулися до матінки України, і тобі там не буде ні холодно, ні самотньо. Обіцяю – я тебе через кілька днів заміню!

    Учора я була дівчинкою...
    Коли ти сидиш навпочіпки і малюєш кольоровою крейдою на асфальті, ніхто не бачить зморщок на твоєму обличчі, не замислюється, якого ти зросту. А ти, в свою чергу, не звертаєш уваги на іронічні посмішки перехожих, тільки іноді чуєш над головою; «Поглянь, як дівчинка малює», озираєшся навколо, щоб і собі побачити, як малює дівчинка, і не знаходиш у радіусі п'яти метрів навколо жодної, тільки десь іще далі - дві зовсім сивоголові бабусі та чотирирічний хлопчик (пізніше познайомилися) з триколісним велосипедом.
    Учора я винаходила велосипед…
А точніше – шукала цікаві ракурси на велосипедну тему для крейди й асфальту.
«Один день без авто», - так ініціатори заходу назвали "свято велосипеда", що відбувалося цієї неділі у Мукачевому в рамках Європейського тижня "За чисте повітря".
Поки мій дворічний помічник разом з татом брали участь у масовій вело прогулянці до вершини Червоної гори, що на виїзді з міста, я отримала чудову нагоду згадати дитинство. Асфальт, кольорова крейда і фантазія – яке приємне товариство! Надані разом із крейдою аркуші паперу з силуетами велосипедів допомагали технічно, а дівчинка-фантазерка, яка десь у потаємних закутках єства тихенько собі співіснувала з дорослим буттям, підказувала нові й нові ідеї.
    Учора я навчилася малювати велосипед. Їздити на ньому навчило дитинство років 35 тому.