Шкода, що це медичні маски,
а не театр но і кабукі,
по вінця налитий трагізмом.
Маска дозволяє приховати
справжню сутність людини.
Можна зробити маски
постійними атрибутами життя.
Від цього нічого не змінилося б.
Люди і так їх постійно одягають.
Під кригою маски ховається
протоплазма емоцій.
Перекошена стражданням маска
приросла до обличчя,
вона застигла
у вічній непорушності
людського горя і неможливості
знайти відповідь
на вічні питання буття.
Маска відображає вічний крик
у глибині самотнього лісу,
вона відтворює вічний жах
перед відкритою реальністю,
вона являє провидіння,
сховане за сімома замками
у потаємних підвалах.

22 квітня 2020

Мене занесла віхола
Безсніжної зими.
Мене засипали піском,
Мохом, брухтом.
Так мудрі скрижалі
Здатні притупити
Первісні паростки.
Мудрість додає печалі,
А під її сивою бородою
Ми бачимо склеп
Загублених почуттів.
У лісах цієї бороди
Потонуло все,
Що переливалося, пульсувало,
Билося диким вулканом.
Тепер тут аномальна зона,
Де спопеляються мрії.

5 січня 2020

Викинутий кнопочний телефон ―
Немов старий язичницький ідол.
Тепер я мрію про те, щоб його знайти,
Бо разом із ним я втратив старий всесвіт.
Мені потрібні записи,
Які залишилися в ньому.
Вони нагадують старі манускрипти,
Без яких немає майбутнього.
Вони ― своєрідні священні книги,
У яких ми бачимо одкровення.
Я втратив частину себе,
Яка загубилася у невідомості.
Мені не відновити ці письмена,
Написані на важких скрижалях.

15 жовтня 2019

Якщо нема собаки, то кого вигулювати
під час карантину? Тугу, печаль,
розлуку, самотність?
Торішнє листя обертається в спогади,
воно крило пам’ять шаром,
який поступово руйнується
під дією часу.
Якщо нема собаки, то кого вигулювати?
Безпорадність, занедбаність?
Карантинне сонце випалює все до дна.
Карантинні очі поглинають надію.
Карантинне небо вбирає в себе втому.
Машини роздирають вату страху.
Дерева наштрикують на себе печаль.
Порожні спортмайданчики нагадують
про кінцеві станції призначення.
Навіжена музика буде говорити
мовою тиші. Парки відчинять
браму відчаю. Чорний туман
заповнює безпритульне місто.

7 квітня 2020

Втома культури початку століття,
Остеохондроз застарілих ідей,
Крик безхатченка на звалищах думок.
Ми піднімаємо зогнилі лахи
І шукаємо в них нові сюжети.
Перепріла їжа не допоможе
Вгамувати голод на пустирі часу.

23 лютого 2020

Твоє мовчання проростає з голосу
Втомленої ночі у субтропіках плоті.
Твоє мовчання народжується з крику
Спраглої тиші в пустелі міста.
Твоє мовчання можна підпалити,
І воно горітиме в антисвітах.
Безмовність стане дороговказом
На роздоріжжі абсурдів.
Воно здатне замінити волання
Безкінечних мітингів,
Які ведуть лише у прірву.
Мовчання розтікається по дереву
На безліч галактичних гілок.
У ньому мудрість і безумство світу,
Яйце, із якого виникне світобудова.

23 січня 2020

Я шукаю інформацію в Інтернеті,
Ніби в морі, сповненому піску.
Таке море нагадує безмежну пустелю,
У якій неможливо нічого впіймати.
Голос волаючого у такій пустелі
Може бути страхітливим,
Але нечутним.
Навіщо закидати невід
У мертве море?
Що там можна знайти?
Дорогоцінні камені
Миттєво перетворюються
На скельця, плоди в’януть,
Вода стає затхлою.
Уламки минулого
Неможливо втримати в руках.
Минуле однаково помститься,
Зіб’є з ніг і перетворить
Вино на оцет.

21 грудня 2019

На могилу майстра приходять, ніби на прощу,
Вічні пілігрими тіла і душі.
Могила майстра розносить
Потужну енергетику.
На ній лежать свіжі квіти.
Штучних тут не знайти.
Майстра тут немає, він розвіявся
У безлічі трав і тисячах сторінок
Творів, крізь які проростають квіти.
Його залишки злилися із землею
І стали єдиним тілом.
На могилу прийшов поет,
Який переклав його твори
Іншою мовою, передавши їхні пахощі.
Поет проніс свого вчителя
Крізь важкі випробування,
Пам’ятаючи його заповіти.
Любов і пам’ять інтернаціональні.
Почуття звучать однаково
Різними мовами.
На цій непримітній могилі
Проростають незабутні голоси.

11 листопада 2019

Я відчуваю, як руйнується мій світ,
Які удари завдають по ньому.
Він ― мов давній Вавилон,
Що загубився в пісках часу.
Він захований у манускриптах,
У глибоких криницях пам’яті,
У спогадах і легендах.
Мій світ ― мов піщана споруда,
Що розмивається хвилями.
Високий витвір творчості
Руйнується випадковістю.
Тихий шерех уночі
Здатен зруйнувати його гармонію,
Яку згодом не відновити.
Мій світ ― як замок над прірвою,
Який невдовзі знесе буря.
Сліпа стихія не бачить нічого.
Як відновити красу?

1 листопада 2019

Вицвілі фотографії осені
Наповнюють нас жовтогарячим смутком,
Фіолетовою ностальгією,
Перепрілим спокоєм,
Холодною вранішньою сонливістю.
Ці фотографії перетворяться
На сухий порох,
Від них нічого не лишиться,
Крім бляклих уривків
У закутках нашої пам’яті.
Фотографії вкриваються листям,
Ніби морськими хвилями.
Вони тонуть у глибинах
Померлої плоті дерев.
Невдовзі вони змішаються
Із безмежною землею
І втратять свою сутність.
Ми можемо зберегти
Фрагменти нашої пам’яті,
Які так само тануть
У холодному космосі,
Їх безжально шматує час.
Листя змішалося зі світлинами,
Їх уже не відрізнити.
Ліс фотографує осінь
І відсилає знімки у вічність.

31 жовтня 2019

Я піднімаюсь із попелу,
Я відроджуюсь із уламків,
Зі шматків зростаюсь у ціле.
Зі зруйнованих цеглин
Знову зводиться будинок.
Із розірваних органів ―
Цілісний організм.
Тільки розірвані спогади
Не зростуться у реальність.
Лише шматки пристрастей
Не стануть коханням.
Уривки випадкових розмов
Не зіллються в дружбу.
Як віднайти втрачену повноту?
Як відчути первинність
Єдності з природою,
Коли кожна краплина
Зливається в макрокосм?

9 жовтня 2019

На березі ріки я очікую мрію,
Немов спалах наднової зірки.
На березі ріки тануть сподівання,
Важким каменем ідучи на дно.
Я забув, де я і що зі мною.
Немає нікого, лише я і ріка.
І сподівання відродяться, ніби фенікс.
Вони реінкарнується з попелу.
І мрії будуть палати переді мною,
Відкривши небачений простір.
Навколо будуть минати
Віки й тисячоліття.
Лише я і ріка будуть незмінними,
Вічно молодими.

22 серпня 2019

Електроенергія покидає телефон,
Ніби серця покидає надія.
Так душа відходить від тіла.
Хто зарядить батарейки
Всередині нас?
Хто створить оази
У пустелях?
Хто заповнить безодні
Палаючою німотою?
Ентропія поїдає нас,
Ніби короста.
Енергія покидає
Не лише телефони.
Вона покидає Всесвіт,
Який поступово вигасає.
І все може завершитися
Не вибухом,
А повною тишею.

9 липня 2019

Зима прийшла, і давить танками душу
Своєю непеможною мерзлотою,
Немов сотні демонів вирвались на волю
І безчинствують у своєму темному полум’ї.
Зима затьмарює свідомість,
Зима паралічем відбирає руки і ноги.
Вона здійснює чорну месу
У царстві загублених тіней.

18 листопада 2018

Зимові дерева летять
У свій зимовий космос,
Пронизуючи спіралі
Часу і простору.

29 січня 2017

Тепла колиска моїх снів
Несе мене до твоє хати, кохана,
Щоб я причарував
Чорну хмару твоєї печалі.
Але коли я зайшов до тебе,
То не міг знайти
Ту хмару,
Бо вона розтанула.

2002

Коли ти йдеш і розхлюпуєш
Свою вроду направо і наліво,
Я йду за тобою,
Припадаю до землі
І спиваю розлиту вроду.

2002

Я висадився о третій ночі
На безлюдний автовокзал.
Ось я стою з торбою
У велетенському залі очікування.
Навколо ― ні душі.
Ангели на павутинках
Спускаються з високої стелі.
У тому пустельному місці
Шепотіла тиша,
Огортаючи снігом і кригою.

10 липня 2015

Ми з тобою стоїмо
По різні береги океану темної ночі.
Я намагаюся кинути квітку
На протилежний берег,
Але вона не долітає до нього
І тоне в бурхливих водах.
Хто розсуне води,
Щоб ми могли дістатися
Один до одного?
Переплести широкий океан
Мені бракує сил.
І мій голос тоне
У ворожому просторі,
Ніби знеможений птах.

29 червня 2013

Мчить автобус
Із одного виміру буття
В інший.
Він протинає
Зашкарублий простір.
Він їде
Безкінечними магістралями,
Розсікаючи невидимі прядива
Людських страждань,
Потрапляючи у пастки
Вічного зла.
Автобус нагадує шлунок
Неперетравлених емоцій,
Від яких його нудить.
Він відриває нас
Від застиглості
Одноманітних хвилин,
Які нас перетворюють
На автомати,
І несе у своєму нутрі
До нових вибухів долі.

30 вересня 2012

Ти – моя чорна кішка.
Маниш і ведеш у глибини
Незайманого лісу,
Де причаєно сплять
Небачені папороті
Далекого щастя.
Ти здатна
Перевтілюватися
На істоти
Потойбічного світу
І впитися в мене
З космічним голодом
На моє кохання.

6 квітня 2012

У мені ростуть дерева,
У мені ростуть
Сотні тисяч дерев.
Навесні вони вкриваються
Голубими квітами.
Я хотів би роздати
По одному кетягу квітів
Усім людям,
Які проходять поруч.
Мої дерева
Простягають руки
До людських вікон,
Вони хочуть бути
Потрібними людям,
Хочуть сповнитися
Теплим диханням.
Вони хочуть
Подарувати себе
Величним озерам,
Які прокинулися
Після летаргічного сну.

6 квітня 2012

Телефонні дзвінки пронизують мене
Середньовічними кинджалами.
Я намагаюся додзвонитися до когось,
Але ніхто не бере слухавку.
Мої дзвінки летять приречено
У космічний простір
І розчиняються у безкінечності.
Мої дзвінки вдаряються об кригу
Чужої байдужості.
Мої дзвінки, ніби планети,
Летять по орбіті
Недосяжності незримого ідеалу.
Мої дзвінки — як волання
Спраглого в пустелі.
Мої дзвінки — як свіча
У натовпі сліпих.

13 грудня 2011

Космос плаче
на зелені груди Землі
серце космосу
сміється та розбризкує
свою вогняну кров
на галактики
по його артеріях
пульсують
метеорити й астероїди
космос цілує
геніїв планети
блакитними губами
розсипає в їх головах
родюче насіння
з якого колись виростуть
золотоокі квітки

Липень 2003

Дівчинка йде стежиною,
Одягнена в платтячко з місячного серпанку.
Місяць постелить їй постіль
І заграє симфонію містичної сопілки.
Місяць — дуже великий вигадник.
На що він тільки не здатний!
Це сам чорт у білому вбранні,
Хитрий, лукавий, але мудрий.
Він посилатиме зі свого холодного трону
Солодкі сни дівчинці.
У хороводі ніжнолицих хмарин
Він танцюватиме вальс ночі.

27 листопада 2003

Гарматні очі
Цілими роями
З’являються мені вві сні.
Вони вповзають у душу
Холодними упирями.
Гарматні очі
Пропаще та приречено
Вибухають в душі.
Вони прибивають мою душу
Іржавими цвяхами
До скелі німоти.
Вони поселяють пустку
В моє оазове серце.

18 грудня 2003

Моя кров заклято вибухає сонцем,
Сонце заклято вибухає моєю кров’ю.
Я здіймаю до сонця камінь,
Який котиться проклято назад
У мою душу і може її загубити.
Цей чорний і волаючий камінь
Я так би хотів розтопити
В скривавленому сонці.

19 грудня 2003

Я хочу випити все твоє горе, кохана,
Я здатен його помістити в душі.
Воно роз’їдатиме наскрізь мене.
Це горе блукатиме привидом,
Що не може потрапити до потойбіччя.
Воно шкутильгатиме
Неприкаяною дитиною.

19 грудня 2003

Старий годинник
Тишу колише.
Дивиться в спокій
Меланхолійних хмар.
Старий годинник
Залоскочує стіни,
Щоб їм наснились
Кольорові сни.
Годинник вистукує
Ритм свого серця.
Годинник блимає
Карими очима печалі.

20 березня 2004

Я впився поглядом у небо,
Пооране фіалковим плачем.
Я проламую кригу тиші,
Яка не дозволяє мені чути
Приречену симфонію троянд.
Кожна зоря запліднюється нектаром,
Принесеним з яблунь мого саду.
Зорі падають на землю,
Спалахують і перевтілюються
На чарівні жар-птиці.
Чи можна виплакати
У груди Всесвіту
Усе криничне страждання?
Чи можна посіяти в полі безмежжя
Зерна кульбабових надій?
Вибухає журба тополина
Бездонністю журавлиних доль.

21 лютого 2005

Голос троянди хоче мене доторкнутися,
А я хочу його поцілувати.
Я хочу взяти його в долоні
І пригорнути до себе.
Трояндовий голос глибокий,
Мов криниця космосу,
В яку падають
Живі людські сльози.

31 квітня 2006