Та, що так схожа на ріку –
не вірить у сни,
малює душі дельфінів між ребер листя,
нанизує ягоди вовчої повні на срібні браслети.
Дівчино, із очима кольору осінньої ріки,
приручені тобою таємниці
розламують ніч, обпікають мене.
Пошию з риб’ячої шкіри вітрила,
відімкну дерева,
відітну тисняву божевільної землі.
Йтиму водою,
що знала обриси її тіла,
допоки течія ворожитиме у мені словом.



2010

Твою тінь уполював листок.
Зустріч, на яку ми не сподівалися,
дніє над нами роздвоєним небом;
заперечує мене чорними озерами ночей,
у яких ти вивільняла своїм теплом іншого,
у яких наші долоні вже
не плистимуть човнами один до одного.

Йдучи поруч,
я промовляю про себе її імення,
вона проводжає поглядом усміхнених немовлят,
несе у собі надію.
«Тобі личитиме материнство».
Ягода обручки на тоненькому безіменному пальці
спиняє мої слова.
«Знаєш, я до смерті йтиму за тобою».

Птахолов, що так уміло розставляв си́льця,
сам упіймався у світло саду.
Поруч, але не разом.
Поруч – на коротку мить.
Теплі дерева кидали нам услід сіті тіней,
дерева чули мої думки,
дерева зліталися до її серця.

Над ранок серце моєї матері змовкло.
На підвіконні поруч із голубом
примостився пожовтілий листок.
Голуб зазирав у кімнату,
воркотів, стукав у шибку дзьобом,
намагався обудити зі сну жінку,
яка щодень висипала із долоні крихти,
промовляла: як живеться, пташино?

Сонце зчорніло мені у грудях.
Запеклися слова у моєму горлі,
перетворилися на потонулі кораблі.
Тільки птах бачив,
як моє море обернулося пустелею,
як воно стихло у серці моєї матері.

Небо тече крізь мене:
вікнами автобусних станцій,
чужими квартирами, друзями,
кишеньками півпорожніх наплічників,
жінками, які хотіли повернути мені море,
жінками, що йшли поруч крізь пустелю,
жінками, що не дали мені зневіритись.



2011

Ніжніше од матері,
яка притуляє до грудей немовля,
я пригортаю до серця ще не народжену любов.

Ми зустрінемось,
коли сухий явір сплете нехитрого ятера,
вкине його між опалого листя.
Мовчатимемо про осінь,
сонні оси шукатимуть гарбуза
у кам’яному лісі міста
й одна надто неуважна осиця
заплутається лапками у твоєму волоссі.

Тоді я започаткую відлік
своєму шаховому невезінню,
бо ти до біса хитро умієш ходити ферзем.



2012

Вона повернеться ближче до зими,
коли віконечка поштових відділень
будуть прикрашені хвоєю, дешевими іграшками,
коли прибиральниці стиратимуть сліди першого снігу
з підлоги сірими ряднами,
коли поштові листівки стануть не модними.
Я торкатимусь теплих літер і ґудзиків,
питиму запах зап’ясть, золотого вина у волоссі
і знову вже вкотре все почнеться у нас спочатку.
Засинаючи, вона пригадає,
що не вкинула до валізи зарядний пристрій.
Не вимикатиме телефон,
крізь сон цитуватиме Бродського,
засне, одягнувши усмішку Мони Лізи.
Ця жінка народилась щоб фотографувати
клаптики неба над вокзалами,
циганок обвішаних спідницями, украденими намистами.
Вона навчилася залишати в моєму горлі
утробні голосні, змішувати приголосні.
Немає нічого тривалішого аніж вечір,
коли вона повернеться.

2011