Небом ясним вкрию всі свої дні
Під ним усі радощі й втіхи земні
Ваш погляд – магніт, о люба Катрін,
Сліпучій красі Ви знайдіть оберіг
Щоб вище піднятись ніхто вже не зміг
На те оберегом слугує полин.

Всю зухвалість мою ніби щось обпалило
Знаю помилку ту, що кохання звершило
В цілім світі вона понад моїх зусиль
Ви володарка серця мого і душі
Не всміхається доля, як я не просив
Знати б чим і коли я отак нагрішив

Краса…нею розпач утішився й втік
Помилки зітре всі, стались що через вік
Через запал помру, хоч гасіть хочте ні
Мене спалюють іскорки Ваших очей
Не лишайте мене впродовж довгих ночей
Може стане й цього, щоб не вмерти мені

Без неї і дихати ми не повинні
Вдихаючи чари Ваші невпинні
Відкинути хочу всіляку надію
Без сподівання не страшно також
Мети не досягши любити не можу
Для мене це честь, а про більше не мрію

Зрікаюся щастя під чистим цим небом
Дізнатись хотів те, що зовсім не треба
Любити, а ні то без Вас взагалі
Не мені оця зірочка сяє
Смутком долю мою застеляє
Бажання без змоги розтануть в імлі

Бажати треба, вся суть у нім
Вдихати небо, хай вдарить грім
А намірам вибрать розсудливий путь
Все менш покаяння в помилках своїх
Височать ці плоди, не торкнутися їх
Задоволено радощі всі ці забуть.
1591-1592

Межують радість і журба,
Багато див у світі.
Та невимовно жаль сердець,
Що сумом оповиті.

А їм би пити з джерела
П'янкий любові трунок.
Чи два невидимих крила
Знайти, як порятунок.

А ми голодні бідняки,
Босоніж ступим на шляхи,
Нас називають апатриди,
Це ті, що свій тягар несуть.
Занурене життя у біди,
В задумі, що без співчуття,
Нігде опори не здобуть,
Таки рушаємо у путь.

Ми народились де не знати,
Потроху всюди, як спитати,
Ми батька й матері не маєм,
Один лише наш брат печальний,
В руках убозства доживаєм.
Лиш здрісний етап вершальний,
За нами скрізь, нас хоче чуть,
Ох, цей широкий путь.

Ми сліз не відаєм з лиця,
Пустота в душах, а серця
Посуха вкрила вже незрима.
Ще маєм вимолити хліб,
Ганебно мерзнуть під дверима.
Але ж! Від голоду не втік,
То треба їсти, хай там як,
І знов ступити на цей шлях.

А дехто, крізь зими неспокій,
Поспати йшли у яр глибокий,
З негодою, що снігом вкрила,
Їм ця канава слугувала
Мов сховок, ліжко чи могила,
Де їх знайшли, коли нестало
Від холоду вже посинілих
Все ж на шляху ширококрилім.

Осилю день і ніч перечатую,
Тенета часу свого розірву.
Увесь цей шум, всю тишу розітру я
У долю голоду і холоду пірну.

Розіб'ю серце, потім ~оголю,
Зруйную тіло повне каяття
У несвідомості його втоплю
У невідчутній недосяжності життя.

Вдихнути врешт, віддати чорноті
брудних річок старезних ідолів
Надію створити із ненависті
Святиню зростити з ганебних слів.

Та невже я утратив свій час?
Париж, ти випив всю кров мою.
Обвішу шию твою без прикрас
Я сміхом, плачем і свободою.

Весною видається осінь ця мені,
Бо замість листя ~ щастям осипає дні,
Бо падає не дощ, а радість для душі,
Яку мені впіймати хочеться мерщій.

Бо в кожнім її дні, який тепер згаса,
Невидима раніше бачиться краса.
Не лишилось на серці ні смутку, ні жалю...
Невже я осінь, більш, ніж весну, полюблю?

Жінки, мов ті квітки: бувають такі миті,
Що розмаїття барв несила нам терпіти.
Метеликом і я впаду в шалені речі,
Цілунком пригорнусь і сам піддамся втечі.

Але ж той шал усе палкіше огортає,
Вже птахом відлечу від тебе неспроста я.
Закрити вуха встиг, від хмурих слів рятунок.
О, Музо, підкорив знов погляд твій чарунок.

У всього є ціна, і я платити мушу
Хоч кров'ю, спогади так розпинають душу,
Залишать помирать отам, біля стіни.

Вже перемігши все, і запал і розлив,
О, чарівні жінки, я скаржитись не смів
Ні нині, ні тоді, ні про майбутні дні!

Такі численні спогади мої,
Що їх несила у собі вмістить.
Для них сміюсь і плачу за краї,
Однак, для них лиш прагну жить.
Криваві і похмурі дні оці
За чим тягнутимусь я в майбутті?
Вже вечір, прохолода від гробниць!...
Нелюбий сам собі, щоб жить.

Щасливо і нещасно я любив,
Гіркі хвилини, жалощі важкі,
Прозорість, і блакить і оксамит в очах

Сказати про які, немає сил.
І гребінь тоне в косах тих,
Що з золота, смоли, а може з міді.
Так хочу все це бачити, все осягти.
Ненависний я сам собі, щоб жити.

Любов остання. Більше, ніж любов.
Волію жити далі в самотині.
Волосся б твого чути запах знов.
Усмішки, що іскряться щохвилини.
Недбалості своїй тепер скажи
Хай викличе тебе із книги.
Правдиву суть, як дзеркала ножі.
Ненависний я сам собі, щоб жити.

ПРИСВЯТА
Мелодія моя, минувшині, мов профіль,
Летітиме тепер тобі услід.
В руках твоїх надіюсь трохи,
Спіймати час, який від нас утік.
Прощай...хоч і порушила мій спокій.
Ненависний тепер собі навік.

Вона не скривджена, вона ~ знедолена,
Напіврозхристана, напіврозорена,
Напіврозорана, напівзруйнована
Псевдоспівдружністю так закатована.

Піснями співана їй доля снилася,
Тремтіла в голосі, у світ просилася.
Спросоння вирвалась...не наздогонимо,
Проснулись, заспані, себе боронимо!

16.09.2014.

Надходить час і дише ніч
Нас кличе до спочинку
Веселі бризки навсібіч
В грайливу свята днинку

Коли стомившись за весь день
Ти голову схиляєш
На серденько мені кладеш
Ой, серце, ти вмираєш.

Та ні, зрадівши вигадкам
твоїм, крізь часу плин

Засну я втоплений у мріях

Поверх твоїх колін
Доївши з серця мого змія
Що далі вибереш взамін?

Колись фортецею серце було моє,
З граніту й мармуру, казали так знавці.
Та пристрасті схопили, хвилею, що б'є,
Немов зі зброєю в руці.

Зробилася руїна. Безлюдна пустина.
Сови і змії. Квітники скупі.
Розкидані, розбиті мармуру шматки;
Ожини чагарник, що шлях мій заслоня.

Я довго був один, така моя біда.
Без місяця вже ніч, без сонця день спада,
Отак прожив я ці жахливі дні;

З'явилась врешті ти у білім сяйві тім,
Для прихистку чуттів, що у мені,
З уламків від палацу, я спорудив нам дім.

У Вас в очах
Я бачу зізнання душі
Вогненного палу рушій
Від них так радісно помчав
Обмежуючи простір свій
До горизонту Ваших вій
У цих очах.

У Ваших очей
Хмільне сплетіння бачу я
А пестощі, як течія
Вії закрив, з шовку ночей
Сп´яніння – коротка стихія
Злетіла у небо, як мрія.
З Ваших очей.

У Ваших очах
Так глибоко, як прірви дно
Шукаю рими все одно
В блакитних водах-небесах
В просторах безтурботних злив
Я навіть смуток свій втопив
У цих очах.

В очах у Вас
Побачив дощ із сліз,
Тривогу той мені приніс,
І здався нещасливим враз.
Угледів Ваш порив до мрій,
Маленьких вигадок сувій,
В очах у Вас.

У цих очах
Більш не розгледів я в цю мить
Однак любов нас буде знов манить
Він не літає більше в небесах
Закоханий, лишиться вірний
Обіцянці своїй незмінній
У Вас в очах.

Світання ледь~ледь
Розлива на поля
Сумну круговерть
Про минувшину дня
Той сум знов встає
Тче солодкі пісні
Й забува серце моє
Про минулі вже дні.
І дивні сни,
Як ті сонця
Зайдуть за піски
Багрянці без лиця.
Ідуть дна по одній
Так схожі мені
На пройдені дні,
Що відходять за обрій.

Місяцю блідий,
Сяєш у лісах;
Відблиск~холод твій
Тане в голосах
Крони темна віть

Добре як любить...

Відблиск у ставку
Втік у глибину
Видко так струнку
Чорняву вербу,
Що з вітром плаче враз...

Коли прийде час.

Ніжна дивина
Спокій принесе
Шлях осяє нам,
Спуститься з небес
Місяць~самоцвіт...

Блідне стільки літ.

Чи сумнів лиш для тебе суть моя несе?
Тобі моє життя, як хочеш, все.
Колись же я шукав твойого серця ціль
Тепер вриваєшся у мої мрії звідусіль.

Разом з красою неба, вібрує у тобі
фатальний ритм; душа моя в журбі.
Минає радість опісля турбот,
Як бачу я дугу із твоїх брів~чорнот.


Щось з твого серця взяв, ти з мого половину,
Тебе благословляю я у високі рими.
Колись згадаю знов тебе, мов увісні,
Чого ще кращого хотіть мені.

Не розчинюся більше, не злечу,
І більше не повірю сподіванням.
Тобою настраждалась досхочу.
Нема його...не назову коханням.

Втомилась падати собі у слід,
Саму себе " за що, чому?" питати...
Мов повінь я переплила убрід,
В безодню цю нехочу знов пірнати.

Ранкова блакить,
В якій бліднуть зірки.
В далечінь загляніть~
Там туман навтьоки.
Як не видно зірок
Виринає каскад,
І кружляє танок
На лужку, із Дріад.

Ранкова усмішка знов
Така рожева даль,
У серці моїм до основ
Править невтішна печаль.
Буває я іноді, скраю,
Прокинувшись в ранню годину,
Порожнім цим лісом блукаю
Слізьми заливаюсь своїми.

Час і дню панувать,
Осідає туман.
А ліс, щоб не чекать,
Одяга золотий талісман.
Я дозволю над нею насмішку,
Над печаллю, мене що стискає.
Лемент птахів послухаю трішки~
Їхній спів серце хай звеселяє.

У небо, сповнене покори,
Отут земля гукає.
Одвічний спогад піднімає
В свої блаженні гори.

Часом зникає сум'яття
бо слухають не гірш.
Тоді показує життя,
й а ні слова більш.

Мелодіє, що ж, звеселяйсь,
Лунай тепер усім,
Понад дерев ти піднеслась
Ми схвалимо твій спів.
щоб аж луна неслась.

Даруєш нам лиш митей кілька
Щоб непоспішно глянути
Та постаттю багатолика
Так довго не приходиш ти
Природо, наша матінка.

Як змусить нас мовчать,
Бо інші ще продовжують.
І нині як згадать
Моє серденько повернуть,
Велике, щоб не пропадать?

Вона із рук своїх незграбних
З нічної висоти впустила
Віяло з мерехтінь осяйних
На моря синій килим

Щоб підійнять перехилилась,
Срібляву руку простягла свою,
Та блискітка ця відхилилась,
І понеслася хвилею.

В безодню прірви, щоб дістати,
Повір, я міг би кинутись,
Не можеш з неба ти ступати,
Якби ж міг в нього піднестись!

Лиш глянув – дуже полюбилась
Моя паняночка русява;
Та знаю ти така вродилась
Мовчазна, ніжна , солодкава.

Ти стримана і чарівлива
Граційна станом і струнка,
Вишукана, та особливо
Лагідна, ніжна, мовчазна.

Ті очі, як вода в ставах
Кришталева, срібна;
Та вся чарівність у словах
Мовчазна, лагідна і ніжна.

Із вечором вона прийде; я обіцянку взяв.
Підготував усе, як слід. Друзяк повіддаляв,
Ще б нотку пахощів внести, свічки заіскрити
А тоді, в найгіршім разі, як її не вздріти,
Без вагань і співчуття спалити у вогні
І легко закрокують враз, знайомі вже мені.
Так вчасно ти прийдеш, не втрачу сподівання
Який приємний шум, подяка за старання.
Вона ввійде сюди, ледь знітившись, нехай
За руки ми візьмемсь, поринемо в запал
Що зможе осіять її прекрасну вроду?
Цілунки, що несуть найпершу насолоду!

У дивовижний час цей ранку
Раптово сонце засяває.
Через осінню тиш серпанку
Сад листя із дерев скидає.

Повільно вниз.Їх можна проводжати
Хоч поглядом і впізнавати
Листочки дуба міднуваті,
кленовії - багрянуваті.

Останніми, як поржавілі,
Гілки спадають оголілі;
Проте, ще не зима.

Білясте світло осяває,
природу, в повітрі витає,
здається, сніг, як золото.

Хоч би хоч крихітку прозріння...
безжальний гнів~ нестримний плач.
Бо є межа всього терпіння
Не можна з нами так, "палач"!

Спустилась з неба домовина
І не одна і не сама.
Багряним згустком нас накрила
Неоголошена війна...



Хоч би хоч діток пожаліла
Коли синів життя не варт.
Нам далі жити з цим несила
Вгамуй нарешті свій азарт!

Чому примарна наша воля?
До світла крок - і прірва днів.
Змагатись випала нам доля.
А виклик кинуть хто посмів?

Віддати скільки за свободу?
Наснаги, сил, часу, життів...
Вертає хрест з роду до роду.
Народе мій, хто ж так звелів?

Стернею доки ще ступати?
Замість летіти по шляхах.
Нізащо доки ще палати,
У спопеляючих вогнях?

Триматись як за ту надію?
Хоч і крихка, але живе,
І сповива велику мрію,
Що чистим джерелом заб´є!

Той сонця круг чорніє
Впаде в життя моє:
Засніть усі надії,
Бажання всі, що є!

Нічого я не бачу більше,
Втрачаю пам´ять всю до дна,
Щось було добре, а щось гірше…
Така історія сумна!

Неначе ту колиску
Розгойдує рука,
Як в глибочінь гукнути:
Суцільна тиш тонка!

Я це добре знаю,
Що відчай крил не має,
Любов їх теж скидає,
Безликі,
Безгомінні,
Та я не поспішаю,
На них не поглядаю,
До них не говорю,
Проте, так само животію я,
Як відчай мій і як любов моя.

Он бузковий місяць
Над Парижем дише
І стає пожовклим
У вимерлих містах
Та чомусь зелений

Він у всіх казках

Місяць з павутини
З розбитого скла

Багряною глибиною

Сяє він над пустиною

Місяць білоликий

Він як справжній лицар
Осява до рання

Тихі поховання.

Тобі пишу під цим склепінням
Минає літа день чудесний
Рясне виблискує цвітіння
У ніжній синяві небесній
Як канонаді пролунати
Зів´яти й літа не діждати

Через балкон схилилась ти
Мені б туди … забракне сил!
А руки білі з висоти
Моїх не можуть досягти.

Щоб цю халепу оминуть,
Кинь хоч шнурочка золотого;
Чи струн гітари роздобудь,
Сплету канат, чи як там його…

Зніми квітки, і гребінця,
Перехили волосся довге,
Чорнява хвиля без кінця
Вкрива до п´ят округлі ноги.

Такий ось трап – чом не краса,
Я ним легенько проберусь,
Хоч і не ангел, в небеса
До пахощів я піднімусь!