Лиш спогад іще теплий на осонні,
Доспілих яблук пізній аромат.
Твої вуста від сліз моїх солоні,
Слова прощань, цілунки невпопад …
Що не збулось – усе розкаже осінь
В листках-листах пожовклих і сумних,
Я їх пишу тобі, складаю досі
В шухляду днів однаково-пустих…
І щастя слід шукаю на долоні,
Який веде в той тихий листопад,
Де яблука доспілі на осонні,
Мов губ твоїх солодких аромат…

10-10-2012

Заквітчаний літом строкато-барвистим
Свій чуб золотий кучерявий схилив
Сонях самотній, загублений в листі
Густих анемоно-жоржинових злив.
Дитинство моє там десь бавиться й досі,
І стежкою доля - у чисті поля,
І щастя у небо летить стоголосе,
Молитвою тихою благословля…
…Гуде мегаполіс. Байдужі обличчя.
Суєтність, розхристаність душ і думок,
Розмови асфальтно-відчужені й звичний
Щоденний знеможено-загнаний крок.
І проблиск надії. І сни зорепадів,
Мов чиста вода з ніжних маминих рук,
Мов крапля спасіння для серця розради
І сльози прозріння й болючих розлук…
Від стогону часу схилилась хатина
Та в ній не лунає вже голос батьків…
Лиш вічна спокута - колюча шипшина
Та пташкою зронений сонях дозрів…
10-10-2012

Несамовитіти, чи хоч кричати,
Нахабних рук, як змія язиків,
Під свій поділ би мала не пускати…
Без опору…у самий вир гріхів!…

Знетямлена, знедолена, забута…
Знеструмлена за мить одну була
Чужинцем-завойовником приблудним,
Що зустріч випадкова привела.

Це ж просто добровільне божевілля!
Та й що з того? Зухвалість – божий дар,
Ковток вина - халявного сумління…
густої зваби й чоловічих чар…

09-03-2011

Я останній листок в твоїй Богом забутій душі,
Хочеш – вирви його чи на пам'ять собі залиши…
Чи цілунками вкрий мого тіла струнку білизну…
Щоб змінити цей день, щоб звільнитись від блуду, від сну…

Хочеш – руку пусти…так же манить тебе пустота,
Чи тримайся мене, обриваючи нерви у кров.
Я останній щабель понад прірвою твого життя,
Я останній листок, де поставила підпис любов…
02-2011

Я перестала плакати дощем,
Рясним і чистим, наче спрагле літо,
Скупа сльоза та ще на серці щем,
Душа черства. І як з цим далі жити?

Я перестала слухати весну,
Найгірше – просто чути перестала
Її красу, безмежно-голосну,
Що почуття промінням лоскотала.

Як віртуоз-скрипаль, по нервах біль,
Щоб все згадати, щоб усе відчути.
Я перестала вірити тобі,
А ніби зовсім перестала бути…
22-02-2011

Комусь же треба бути катом,
У грудях з серцем кам’яним?!
Щоби змогти любов відтяти
Безжально помахом одним...
І знявши маску демонічну,
З якою почуття убив,
Ти ставиш в церкві Богу свічку,
Щоб душу він твою зцілив…
Я сліз не стримую гарячих,
Ти ж каявся мабуть не раз…
Чому ж так сумно скрипка плаче
У тихих спогадах про нас?!
2011

Обійму й відпущу. Защемить, відболить, відплачеться.
І на сповіді літ все колись нам обом пробачиться,
Гіркотою образ загашу недопалок відчаю,
Все ще в тебе буде…тільки вже не зі мною - з іншою.

Просто в вирі турбот десь, колись, щось у всіх втрачається,
Кожен з нас у житті на своїх помилках навчається.
Я їх лік зупиню на межі лише світлих споминів,
І життя воскрешу запаливши надії промені.
05-01-2011

Це бій без правил. Ти мене вбиваєш
Своїм мовчанням щільним, мов стіна.
Безслівно і безжально розпинаєш,
А я не знаю - в чім моя вина!?!?!!
бракує слів звичайних, як повітря,
гарячих сліз від болю не стає,
Душа летить, мов курява за вітром,
Хто ж я була чи хто для тебе є?
І так самотньо – коли світ весь проти,
І груди просто розриває біль!
Це бій без правил! Добивай, ну, що ж ти?
І очі, як покійнику, закрий…
2010

Щастя – це така примарна річ…
Десь без тебе підростають діти.
З долею сидиш ти віч-на-віч
І не знаєш – плакати, радіти!?

Ти чужих до серця пригорнеш,
А твої на когось скажуть тато.
І крізь біль з душі ти проженеш
Все, за що життя би мав віддати.

Тільки перед сконом своїх днів
Ти нарешті зможеш зрозуміти
Весь тягар непрощених гріхів –
Десь живуть без тебе твої діти…
30-01-2010

Ти ж навчив, як без крил підійматись у небо,
Ти ж віддав мені долі своєї ключі,
То навчи як у світі цім жити без тебе,
Коли рветься душа від образ? Не мовчи!!!

Ти ж кохав, де ж взялось стільки плісняви й фальші?
Ти ж чекав і хотів, щоб твоєю була,
І пішов навіть роль до кінця не зігравши,
І забув...і тепер поміж нами стіна.

То навчи, як мені не сконати від зради,
Поверни всі роки, що тобі віддала,
Не мовчи лиш прошу тебе, Бога заради,
Я ще є!!! хоч для тебе уже лиш була…
2010

Знаю, можеш мовчати роками,
Щоб мене просто здерти з життя,
Мов нічого й не було між нами
І в минуле нема вороття.
Дріт колючий. Любов кровоточить.
Як же так ?!? Я ніяк не збагну,
Що ховаєш – сумління чи очі,
Почуття чи звичайну вину?!?
Запитання мовчать безупину…
Тільки спогад туманить сльозу,
І здавалось – без тебе загину,
Розіллюся від гніву в грозу.
І було спершу світу замало,
Щоб сховати свій розпач і біль.
Серце рвалось, звивалось, страждало,
Щоб збагнути, що ти вже не мій.
А тобі, знаю, легше мовчати
Десь за межами мого життя,
В недосяжності щастя ховати,
Бо в минуле нема вороття?
05-11-2009

Гостре лезо чи гостре слово –
Чим мене почастуєш ти?
Біль із серцем моїм у змові,
Як від себе мені утекти?
Біль розлуки чи біль спокути
Білим лебедем знявся ввись,
І простіше було б забути,
Те, що стрілися ми колись.
А любов, мов суцільна рана,
Та біда, що болить не тобі.
Гострим словом мене ти ранив,
Гострим лезом тепер добий…
2009

Наші душі давно відлетіли
З цього світу суєт і брехні,
І тепер ми усі пустотілі
Доживаєм в пекельнім вогні.
А вони десь окрилені й чисті
Співчутливо слідкують за тим,
Щоб хоч поглядом своїм врочистим
Повернутись, хоч словом одним.
Так простіше. І не звинуватять,
Що душа твоя чорна й брудна,
Не розіб’ють її, не загадять,
Бо її в твоїх грудях нема…
06-02-2008

Десь на дні, біля серця, в душі
я відчула чи розпач, чи біль.
ти його не чіпай, не туши,
я сама розберусь, хоч одній
не по силі життєвий тягар,
не по силі круті віражі.
Щастя? Там десь - на відстані хмар,
як дістатись туди, розкажи!
Розкажи, як прожити без сліз,
як назвать існування життям?
Перейти б ще один такий ліс,
такий біль, такий розпач.. а там
опуститись в холодну траву
і заснуть на годину чи вік,
десь на дні я ще може живу,
загубивши років своїх лік.
десь на дні... біля серця, в душі
я ще може горю, щоб згоріть..
не чіпай, і очей не туши..
я живу, я існую ще мить...
1995

Життя моє незвідано зліта,
Вже з листя шаль недбало скинув сад,
Баскими кіньми ген кудись літа,
Мене на крилах в невідомість мчать.

Запізно говорити, як люблю,
Коли давно всі спалено мости.
Невже це я над прірвою стою,
Невже на дні її страждаєш ти?

Життя моє незвідано зліта,
Вже за вікном сніжинок зорепад,
А поряд із тобою самота,
Було-минуло, не вернеш назад...

Запізно...Але ж я тебе люблю!
Душа болить в обіймах пустоти.
Невже це я у снах твоїх живу,
Невже в мої крадешся тихо ти?
17-12-2007

Реальність жорстока й підла.
Дорога, мов серпантин...
Душа моя знов безплідна,
Знов вихід у світ один –
Від тебе... все далі й далі.
В очах ані краплі сліз,
Ні розпачу, ні печалі!
Вантаж від’їзних валіз
лягає на сходи часу,
в розміреність почуттів,
які не збагнув відразу,
прогнати які хотів.
Все виважено й реально
в обіймах твоїх, а я
маленька і сентементальна,
І трішки, ще трішки твоя...
2007

Старенька бабця. Скільки ж то їй весен?
Чи стільки ж, як і зморшок на чолі?
здається, на плечах вона пронесла,
всі тяготи і радощі земні.
Немов весь світ у неї на долонях,
і кожен день залишив там свій слід,
і на молочнобілих ніжних скронях
відбитками лежать пелюстки літ...
Лиш очі такі щирі і глибокі,
в них вічномолода її душа.
Старенька бабця...Скільки ж то їй років?
Вона їх рахувать не поспіша...
21-11-2007

Підлість чекання - годинник спинив свої кроки,
темрява впала, як сітка густа, на вікно.
Той, хто чекає, собі прибавляє мороки,
бо ж не прийде! Обмане й не прийде всеодно.
Підлість кохання...розстелене ліжко зім,яте,
сльози в подушку і ляпас дзвінкий по щоці.
І вже не треба, не треба нічого чекати,
підлість - як не на початку, буде укінці.
Підлість розлуки - в лице тільки лайки й образи,
поділ майна і з сусідських вінОн пересуд.
Підлість розлуки, і вже не чекати їм разом
підлості в домі і в щасті своєму, мабуть...
2007

Коли твоїх обійм гарячих стихне жар,
коли своїх очей мені не підведеш,
скажу тобі пробач, а душу стисне жаль,
бо ти мене нічим уже не повернеш.
Коли твоїх очей останній промінець
покине мої сни, розтане назавжди,
тоді з життя мого підеш ти навпростець
по мріях, почуттях, по спогадах туди,
де я - забутий смак, де я - відсутній зміст,
туди ,де ти мене на спокій проміняв,
туди, де поміж нас згорів єдиний міст,
який любов твою надуману тримав.
19-11-2007

Глянь, синочку, сонце неба браму зачинило,
Місяць сонне своє око виставив ліниво,
Зорі, наче спілі сливи, заглядаютьв шибку,
А малята всі слухняні засинають швидко.
Тільки ти, моє маленьке, хитро очки мружиш,
І як тільки обернусь я, враз ти їх розжмуриш,
І вже тулиш до віконця сонне своє личко:
- Ма! По полі нічка ходить в срібних черевичках,
а горобчик спить на гілці, зайчик на пеньочку!
- Знаю, ліжечко чекає і тебе, синочку!
- Ма, а сон прийде до мене?
- Він прийшов вже, синку,
і приніс на ранок сміху чарівну торбинку,
а тепер він сів в куточку, в сопілочку грає
колискову тихесенько, а син засинає...
2007

Засну поцілуночком теплим на твоїх вустах,
чи подихом тихим прощання на мить лиш засну,
тоді, як летітимеш містом-світанням, як птах,
із світу мого в світ, де я не живу...
Лиш може існую в думках невідчутно, як тінь,
і може в обіймах, які не мені віддаєш,
засну у очах твоїх тишею, сумом, як синь,
щоб їх цілувати, коли ти стомившись заснеш.
14-11-2007

То не сивина в моєї мами,
то з черешні цвіт упав на коси,
і приріс там просто із роками,
як бува прирОстають покоси...
то не сивина, то журавлина
пісня сіра, мов печаль далека,
то не сивина, то тополина,
тополина доля, бо ж нелегка...
то не сивина в моєї мами,
то хмаринка сіла ніжно-біла,
то стежки заметені снігами,
і розмести їх мені несила...
1991

Гасить місто останні вогні,
йде алеями в ніч спочивати,
в тиші наче спупа по струні,
сонно ллє оксамитові шати.

Кілька днів, кілька снів і зима
запакує все в білі конверти.
Сніг звучить під ногами сповна
в пісні вічній - чи жити, чи вмерти...

Гасить місто останні думки...
Сон. Зима. Почуття призабуті...
В небі зорі - останні крапки
в мріях тих, що життям перепнуті...
13-11-2007

Меланхолія акордами дощів
в передмістя йде понурою ходою,
похорон вчорашніх почуттів -
йдуть слова й цілунки за труною.
Боже! Де ж у мене стільки зла,
щоб так швидко поховати в собі
все, чого хотіла, чим жила?!
Боже, зупини мене! Хоч спробуй...
може я воскресну й оживу
у його думках, бажаннях, долі,
розірвавши чорну пелену,
траурних дощів спалю сувої.
Меланхолія...обіцянок та ігр
із "люблю" і "ні", бо все ж так просто
на кладовищі вчорашніх почуттів,
де ми до пори усі лиш гості...
2000

Вслухаюся в осінь...у шепіт багряного листя,
у переддрімоту спустошених чорних полів,
Вслухаюся в осінь.Вона ж бо крадучись по місту
останніх прикрас нас лишає в ще теплому згарищі днів...

В осінньому сквері самотність гуляє і вітер,
сльозинкою час зупинився на моїй щоці,
я душу свою тільки осені можу відкрити,
і серце зігріти в прозорій і ніжній руці.

Вдивляюся в осінь, як в очі твої загадкові,
і тану в цілунках п,янких, як ця осінь м,яка,
що стелиться світом, як сіті твоєї любові,
і манить теплом, і морозом відразу ляка...
2007