Ти, серпень, вперше вийшов злаком,
Роняючи останню стрункість,
Ти хворий, що невинно слабким,
Назвав недугу порятунком.

Не знати тебе, чи забути,
Без незабудок, маків…
Я думаю, а там – колючник
Вже вирішив тебе кохати.

Нехай весна твоя, країна, стала інша –
Душа є садом у дворі старому,
І хай фату він одягає рідше,
Йому лишатись вічно молодому.

А писк сухий – ти ним не обманися –
Смертельним стати може твій порок –
Скрип гойдалок, лунай, не припинися,
Здіймайся в небо голубів хлопок…

Країна, тим скажіть, хто нагострився,
Невідділимі від Русі ми жодним роком,
І то не кров, а просто просочився
Платок вишнево-калиновим соком.

У подумках тайна храниться,
Озвучить її тепер пошепки
Березових віт перекличка,
Захоплені листя оплески.

О сонце, твори, не спинися,
Помічу я кожну родзинку.
І профіль крізь листя – обличчя,
В очах заблистить павутинка.

Півгодини як дощить,
Міряють плечима стіни
Необачні – там, за ними,
Арок вільних дефіцит.

Пуп’янок троянд не спить –
Він зомлів з часів заграви,
Не помітив, не сказали –
Півгодини як дощить.

Подощи іще хоч мить…
Ти візьми її у зграї,
Яка вище хмар злітає,
Й миттю там не дорожить.

Ти не бійсь, не зазнобить,
Лиш підкреслиш міць фонтанів,
Ниць спадаючих каштанів,
Вислизаючих з орбіт.

Протягнись коротка мить,
Дощ не знав такої слави,
Коли після віку спраги
Півгодини як дощить.

Я б безславно не гнав сивину
Прикрашати чоло моє в приморозь,
Якби в час ранньо-літнього сну
У саду не синіла ця жимолость.

Не чекала суниць – їм в цвіту
Насміхатися як вона випнулась,
Щоб мовчати про все в синяву –
Лише б небо їм влітку не зимилось.

Щоб опісля черешень дощу
Їх спокусливій думці не видалось,
Що весна обрізає косу,
Бо їй літо у холоді виснилось.

Ти не дарма обрала час цей злива,
Коли у зорепадну ніч окутав небо смуток,
А рано за її вікном від неполиву
Засох букет забутих незабудок.

Не просто так любов стріляє з лука
В той час, коли я тільки стис пружину –
І знову опускає мої руки
Стріла що вже летить вогнем у спину.

Все має смисл: невагомість, скутість,
Без стін цей карцер набуває силу,
І відчуваєш неминучу участь,
Та не втечеш, в душі тримаючи надію.

Ти прийшла в цей сад навмисно,
Щоб лилася солода
І сутулилася вишня
В в’язкості свого плода.

Ти прийшла, щоб виноград
В трави кистями уплівся
І ридав вином в ступнях –
Він колін твоїх був вище.

Із-за тебе вік малина
Скоротила, б`є в струмках –
Невідомим був донині
Твій червоний на вустах.

Ти прийшла в цей сад навмисно,
Щоб смородин кислих град
Розбивався, мов намисто,
До чорнил в моїх висках.

2012

Сонце, звідки ти сходиш? Нізвідки…
Трави росами вмили вічі.
Розширяє межі узбіччя
Запах придорожньої квітки.

Там, за тином, він вперся в нагідки,
Там його приручити схочеш,
Подихом, без душі, на осліп –
Він втече перед вдихом з клітки.

Ти прийдеш на світанку никлий,
Опустивши додолу очі
Усвідомиш, що запах хвощу
Показав тобі сонце звідки.

2012

Де ті, де ті дві нерозважливі стопи?
Без жаги молочні трави випили до стезі.
Подорожник прикладали до душі вони –
Дві стопи не п’ють тепер у спразі.

Полотно в ривках притиснене до пензля
Малювало щастя садни і порізи,
Вік пройшов і на стопах впізнав я –
То були життя мого ескізи.

Очі, очі, я заплющив вас – мені,
Розказали п’яти більше, ніж визнали,
Про ті сльози, що луги пролляли,
Такі сльози з вас ще не текли.

2012

Вода холодна, щира, безкорислива,
Лиш по коліна у тобі і вже прости,
Яка ж одвічна суть твоя і чиста,
Я боязно звертаюся на ти.
Тремти...

...в тобі мій настрій розтворився,
Смиренно гнеться твоя течія,
У мить коли у тебе віра вища,
За часту віру в те, чого нема.
Сповна...

...проникни в душу ти крізь лиця,
Заповни в ній усі пусті місця,
Тривай самопізнання не спинися –
В мене влилася міра мого я.

2012

Ця мить, що варта всього дня,
Ці кілька проміжків в секунди,
Коли вливався жар у скули
Штрихом мого серцебиття.

Коли шипшині прямо в груди
Вживляв заради почуття
Прищеп троянд нове буття,
Коли цей біль стояв усюди.

Коли дерева стисли зуби,
І видавало скреготіння
Омел підступних їх терпіння -
Навіть коли любов так згубна.

І трав невиразне тремтіння,
І мов не їх, чуже веління
Знеболило повітря муку.

І вітер, тихо, суголосно
Сховав від болю відголоски
І зник, пустивши мою руку.

2012

Так ніжно падав ти, мов з рук,
На вікна опускався з віт,
І в течії своїх нерівних смуг
Рівняв мені мій викривлений світ.

Зіниці погляд трепетно застиг,
Тримаючись мов сотнями штативів,
В цю мить, коли води прозорий слід,
Нові води сліди омили.

Ці краплі що на склі – мій ливень,
Змочили пустінь двох очей –
Мов грішник у душі просирів,
Нетлінних доторкнувсь мощей.

2012

Заціпенілу душу
запівночі
оживлю,
Як після сну,
вирівняю
аморфну,
Ставши навшпиньки,
вчорашньому
дню,
Не оглянувшись,
щиколотки
зморщу.

Виставлю
млі
напоказ
прижмур ока,
Стиснений
у обіймах лещат
простір,
Обрана
вікном
наугад
заготовка,
Дивиться,
як на спасіння,
в напилок
гострий.

Нічної пастелі
пилка
розтушовка,
Витре
останній
контраст
ночі,
Віями
темрява
переплелась,
точно
Вже не пропустить
світла
каболка.

2012

Не ті, хто зросли просто неба,
Я їх впізнав би по суцвіть
Житті до повноти налитих стебел,
А в них сухий підбілу слід.

Вінки відплетені до них,
Садки порошить пухом іній,
Цвіт не потрібен в час осінній,
Що з березня веде свій лік.


2012

А якщо не за те ми взялись,
І фарбуєм чужу замальовку?
І колись погляд вниз і ввись,
А тепер вліво-вправо без толку,
За предмету, чужу барахолку
Ми втрачаємо корінний смисл.

За слова, за історію змовклу
На мільйони в образі за сотню,
Від своїх – у чужу підворотню,
І калину ножу на розколку.

Ну а може не янки й їх п’янки,
А дорога німа і коротка
В болотах від Карпат по Чукотку,
Де нам душу зцілятимуть п`явки.

2014

Все боїться цих сутінок. Повітря мов ртуть,
Збилось в тисячі згустинок.
Страшно одному. Страшно вдихнуть.
Я боюся цих сутінок.

Швидше йдуть, живуть швидше.
Біготню перезвали в крок.
Не бояться, впадуть. Буває гірше.
Я ж боюся цих сутінок.

Частіше думаю, запалюю свічу.
Не стає світліше.
Мало віри. Так всіх вчу.
Стає спокійніше.

2012

Пройти усі їхні стежинки,
В снопи збирати соломинки,
ночі з днями,
Єднати так чужі кровинки,
Щоб згустки крові бились в стінки,
до нестями.

Там циркулем, коло за колом,
Будуть вести крилом над полем
сумні лелеки,
Блакить мережевим картоном,
Влетить листом у серце стоном
чужим, далеким.

Там деревію дріб’язкі квітинки -
Поміж трави зіниць сніжинки –
глянуть любо.
Як навпіл ділять всі обжинки,
Людей єднають половинки,
радість – сумом.

2012

В мить коли предмети мають погляд,
Їх зіниць приціл я відчуваю.
Зведений гачок, забитий порох –
Я живий допоки бачу їх деталі.

Вічністю секунди манять поряд,
Та очей не відведу навмисно,
І заснути – мій найлегший потяг,
Та боюсь палач мій втратить смисл.

2012

Мов кисень, загнаний в куток,
Непримиримий з неприроднім станом,
І в душу б удихнути кип’яток –
Повітря ж обертається кристалом.

В очах, що без води сльозять
Затягнута у голку нитка –
Єднання двох чужих понять –
Нестерпна біль й усмішка.

І суть, яка усьому мулька
Вмістила зміст один – людина -
Летить за вітром мильна кулька –
Їй душу віддала дитина.

2012

Тсссс. У запазусі тиші
Серце читає… Прости…
Промовчи… Промовчи раз у віці,
Змилуйся, дай прорости
Тиші…

В тьмі чи нічному просвіті
Твори. Напіввдих, напівсон
Відхиляй цей заслон
У безвітрі, знов, знов…
У півмісяця світлі.

Переносиці блиск,
Не згасись, не відхились…
Дочекайся пилинки –
В повітрі завис
Міліметр павутинки…

2012

Біль не зникне лише втратою.
Закричало тепер листя
Перешите все заплатою,
Біль не зникне болі втратою.

Тисячі дерев, мов статуї…
Тут зима була колись -
З інеєм на віях згадую…
Зникла ти – я розчинивсь.

Тут струмки понад загатою
Виливались і неслись,
На землі їх слід вигадую –
В серці слід їхній відбивсь.

2012

Все проникає. В руці вже рука,
Стерті в ній лінії. Не помічаю,
Хто біля мене, для кого вже я
Самопроник і тепер виживаю.

Не чинить опору – все проникає.
Мов кінцем штопору в гущу корка –
Перехитрить низхідною спіраллю –
Все відкриває. Отрута ж питна.

Все проникає різцем комара,
Писком нечутним мене обкрадає,
В венах отрута, що випив вже я,
Все несвідомо перепроникає.

2012

Туман на світанку не пустить прозріння,
Як привид на сходинках ганку,
Протерло рукою вікна помутніння
Диміння каміну останку.

Ні стуку. Лиш маятник крісла-гойдалки
Дохитує ночі перуку –
Останні слова дуги в очі ранку,
Останні, що чуються звуки.

Тепер в НИХ є голос… Взамін ви оглухли,
Предмети. Ви винайшли порох –
Тепер він промоклий, ваш постріл нечутний,
Вони відібрали ваш голос.

Боролись за крики… Тримайте в достатку –
Розв`язані голосу руки.
Ламайте збудовані тишею замки,
Ламайте, нічого не чути.

Нечутні нікому є стуки, є стуки –
в спустошені голосом груди
Надвірним кільцем взивається хрестик, о муки!
Нікого вже дома не буде.

Закриті замки, опломбоване серце,
Сусіди давно несвідомі,
Лиш хрестик не вірить, не вірить у смертність –
Він знає, заснули, у комі.

Театр на колесах
крізь ями колії без тями,
дні, вистави й так віками
Нам здається, все несеться. Ні.

Все – у причалі наднебесся,
І світло в милості аж гнеться –
В сплетінні променів, вузлами
Тримає човен на колесах.

Лиш ми мчимо і вже ривками,
Вперед грудьми – летять клаптями
Стрічки. Ти думав вже, що там кінець є…
За ними ж новий біг почнеться.

2012

Потаврувавши клеймом невинним,
Місяць заслав у вітри повітря,
Каторжником напролом у спини,
Йде, засукав рукави по лікті.

Ніжність подібна каменоломні,
Листя дрібно розбите в щебінь
В серце гранітне влетіло ломом.
Спить непорушно зіниці кремінь.

Змучені заціпенілі м`язи,
Хмуриться, шанс твій стає осяжним,
Підданий анатемі в’язень
Дай лиш розплакатися присяжним.

2012

Як прощалась герань з пелюстком,
В тій же легкості ніжного танку,
Чайний лист опускавсь кип’ятком,
Посвящаючи воду в заварку.

Як метал розбивавсь об фарфор,
Віддаючи солодку заправку,
Так світання влилось в виднокол,
Розливаючись блиском серпанку.

Розлучалось повітря з теплом,
Полюбившої його кімнати,
Й скрипом кватирки бігло вікном,
Щоб холодне повітря кохати.

Розпиляємось… Ми єдиним
Многособієм прикидаємось,
Виставляємось одним цілим,
А у кількостях розсипаємось.

У невинності розпиляємось,
Викидаючи в очі вину.
Не збиваємось в груд, не каємось,
Розтираємось в пилину.

Ми невтримними розливаємось,
У невичерпному струмку –
Висихаємо, розщепляємось
І вдихаємося в пусту.

Розпиляємось, не єднаємось,
Замикаємось за замками,
Не плечима ми віддаляємось,
Розділяємося думками.

Ми злітаємо, приземляємось,
Ніби крила й не розправляли.
Не об небо ми розбиваємось,
А стираємось в тротуари.

Випурхаємо й озираємось,
Скільки ще розпилилось з нами.
Ми секундами розпиляємось,
А зціляємося віками.


2012

Я відчуваю. Закутий в руках
Ночі, у атомах темного кисню
Зникла прозорість, та страх не з`явився.
Я відчуваю, ця тьма має знак.

Я відчуваю. Хтось розпорядився
Щоб з підвіконника ллявсь конденсат,
І оцинковані холодом лиця,
«Ти відчуваєш» кричали весь час.

Злиться окурок у їхніх вустах –
Я відчуваю, як кров`ю налився
Щоб задимілись ті ж атоми кисню,
Щоб задихнувся і я в відчуттях.

Я відчуваю. Секунди зависли,
Вухом грудей доторкнулися краю –
Слухати, серце кипітиме свистом
«Я відчуваю, я відчуваю».

2012

А знаєш, так наче в противний бік двері
Відкрити – за ними ти сам усе твориш…
Переназиваєш колючі нетреби,
Стерпілі образу фіалки-химери,
Частинку дитинства відчувши босоніж -
Як вперше її навіть там не відтвориш –
Востаннє відкривши в противний бік двері.

2012

Повітря, ти впило природи соки,
Твій погляд став мені нестерпно гострий,
Вже не тебе на два – ділюся сам на сотні,
Тепер для тебе є я вільний простір.

2013

Коли в висках безсилих
Тріщали думок звуки,
Здавалось, оніміло
Їм відміряли рухи.

А там в саду у вишні
Весною мерзли бруньки.
Вони мов сохли й никли,
Від їх пустої думки.

Повітря звали киснем,
Все задихалось в муках
І на шляху до листя
Вбирало з ним сполуки.

А листя, листя в небо
Дивилось ридма в жилах -
Тепер живий зелений
Вже зветься хлорофілом.

А був всього лиш кисень…
Лише зелене листя…
Ніхто не знав таємних
Всього лиш бруньок істин.

2013

Не обязуясь найти, отныне
Я побегу по молчанью лет
Не выбирал бы пути такие,
Если б на них не увидел след.

Наверняка и Они не знали,
Где быть падению, где летать,
Но неспроста раскаленной сталью
Мчалась их кровь в сердца остывать.

И неспроста сквозь века страданий
Не научились рубить по корню
Даже иссякших, сухих буревалин.
Нет неспроста им лежать на ветру.

Не от тяжелых тебе преданий
Ты полусогнут сегодня бредешь.
Лишь от простудных, ненужных миндалин
Нам помогает зажим и нож.

Если решишься бросать переправы,
Ты подыми ее временный свод
Там, где следы неспроста утопали
Переходящих все реки вброд.

Если обиды за век навязались,
Выпей взахлеб из кувшина воды
С кем не напрасно не пересекались –
Перетоптались дедов следы.

2015

Я згадав, що значать миті.
Повз застиглих в небі куль
Опускалося повітря.
Вдихом видих трав вдихнув.
Де сімей бджолиних гул
Годував із рук суцвіття
Голодом кисневим ситі.
Спокій вітер в спину дув.
Із квіток завислих в вітрі
Проростало яблунь віття
До згалужених структур.
Береги у ріки влиті,
Проникав у воду мул –
В бік до місяця хитнув
Очеретом хвилі вмиті.

2015