Ридає розчарована блядота –
ніяк не вбачить сенсу у житті.
Шукає сині вічності ворота,
та їх серця для пошуку не ті.

Бо лиш герой, повіривши видінню
страшного духа, взявши за броню
палюче світло – не загине тінню,
а стане вічним втіленням вогню.

Бо лиш поет, не тонучи в розмові,
узявши чесне золото любові,
із неї викує смертельний ніж.

А ти, нові будуючи порядки,
і прополовши збур’янілі грядки –
свої навіки слабкості заріж.

2016

піском засипало по шию
сонцем повіки собі зашию
розвію по вітру свій розум-дим
і стану каменем золотим

2016

Герою, надія з тобою.

Ти мандруєш туди, де шукали руно аргонавти.
Розпачем гори ламав ти,
чорним відчаєм ліс ти гнув.

Але світ ворогами тебе не змолов –
прославляй любов,
прославляй воістину.

2016

Я дихаю вітром, а вітер дихає мною.
Квіти ростуть із червоного перегною.
Насіння металу росте –
життя просте:

іди в бої, бери її,
іди в бої, кохай її,
іди в бої, живи для неї.

Насіння металу росте, але ти
зрости
лілеї.

2016

сонце розпалює наше життя
поспішайте жити
жати
жито
поспішайте сізіфовий камінь перекотити
котами
від мами
поспішайте рости і розумно дозріти

квіти.

Я бачив як люди зневірені вірили в чудо
Вставали і йшли
Вставали і йшли і ламали муровані стіни і скелі і страх
І молилися силі своїй таємній
І молили за мрії свої ясні
І страждали й були поховані
І воскресли на третій день згідно з Любов’ю
І цілували життя неначе уперше
І знову вставали і йшли
Вставали і йшли і вже будували небачені храми
На славу людському Духу і Серцю і Щастю
На славу безмежній вічності
Для всіх поколінь уже неживих і ще ненароджених
І для покоління свого

Я бачив як люди загублені марили в темряві
І зорі вгорі не могли відчувати вони
І вмирали без краплі вогню у зіницях
І їх поглинав ненажерливий час назавжди
На славу безмежній тиші
І їм на прокляття вічне

Я бачив як люди були й відбували і є
А деякі брали проміння і плавили долю
І її засівали у ниви й плекали насіння й збирали свої колоски
І найкраще зерно дарували наступним полям

2016

Час летів, поспішав, спотикався і біг –
нам не вистачить ніг,
нам не вистачить ніг,
але вистачить наших сердець.
А безодні німі.
І у них ми самі
ідемо до вогню навпростець.
І напевно печаль,
та нічого не жаль.
Та нічого не жаль – навпаки.
Бо це ще не кінець
І тут кожен боєць
до останньої в світі руки.

2016

Лезом останнього променя небо зробило собі ритуал.
Кров’ю стекло його тіло. І почорніло.

2016

Небо пронизане спицями зір.
Доля чатує на тебе як звір.

Сві-тло, сві-тло
б’є-у о-чі
і сло-ва та-кі про-рочі:

“Ти поспішаєш прожити усе.
І тебе занесе,
і тебе занесе –
і тебе за
не
се”.

2016

козак розкурює люльку на сходах офісу
його задрочило навколишнє місто сраного пост модерну
розкурює люльку козак роздивляється хмару мовчить
казали епоха нова а по суті всього лише но́ві субару
і бари
і всім остогидлі ланоси
я хотів римувати до ланосів ануси
але́ козака задрочило і це
він аніразу не перднув
і не почухав яйце
і взгагалі
як я казав
його задрочило навколишнє місто сраного пост модерну
і життя це криве і косе
його
задрочило
навколишнє
все

розкурює люльку козак
але́ ні
вже давно розкурив і говорить із богом
у сраному місті де срані вогні сраного пост модерну
у бога напевно пов'янули вуха
та що тобі боже вже слухай
емпайр
стейт
сраку
порухай
досить у доту задротити дурню
займися людьми
чи не варті вже ми
га

і тут козаку прилітає у пику нога
а бог починає кричати
я срав на це місто сраного пост модерну
а козак прездивовано
боже і ти?
а той
ти не міг стільки часу цього́
зро
зу
мі
ти

га

і знов козаку прилітає у пику нога
цього разу вже права
козак розізлився і дав йому тридцять підсрачників
а бог йому кари зачубні

і кров'ю стікали і зуби ламали
взаємна розмова тривала чимало
потратили сили перепочили вжили горілки і трохи амброзій
і вже у небес на порозі каже господь козаку

беззаперечно що срали на місто сраного ми постмодерну
я тебе зрозумів
ти мене зрозумів
але я вже нічого не верну
бо є усілякі закони які я придумав коли ми напилися із чортом

старого не буде але́ це нічого
місію маєш від мене для світу ти
в сраному місті сраного пост модернусіх пост модерністів
маєш успішно відпиздити
згода

козацьке обличчя було́ наче кримська погода
аж сяяло щастям і сміхом
товаришу та без проблем

козак докурює люльку на сходах офісу
його задрочило навколишнє місто сраного пост модерну
його задрочив цей розрубаний навпіл художник
козак докурює люльку
повторює тихо
товаришу та без проблем

козак докурив і дочитує книгу дитинства
послання до людства
ґолем п'ятнадцятий
лем

2016

Із тіла галактики вишні ростуть.
Первинні бульйони густі, наче ртуть.
І кожна планета леліє життя у Єво-Адамах прокаріотів.

Зорі спішать у зірковій роботі,
а всі ДНК поспіша у своїй.
Стрибки еволюції гірші повій, та цікаві.

2016

Космос вислуховую, бога вибудовую.

Смерті вихор...
Смертний – тихо
слухай пульсуюче сонце,
слухай пульсуючу кров.

Бо вони у тобі – обоє.
Бо вони у тобі – живі.

Мертве вирує чорнозимою.
Мертве розріже тобі живіт.
Мертве із тебе витягує ну-
трощі поступово.

Мовчи і кричи. Та солоні дощі ні до чого,

бо річка солона вже до
берегів переповнена.
Човен буття в ній давно потонув –
потонув із тобою.

Мовчи і кричи. І кричи – і кричи!
І ламай береги – хай ріка потече по полях!
І з неба по-іншому вже задощить і вимиє сіль.
І свіжа роса на блискучій косі позбира урожай золотий.

І буду там я.
І будеш там ти.
І будемо ми.

Й не буде надворі вже чорнозими, бо не буде ніколи!

Дивися – в сузір'ях пасуться небесні воли.
Травою для них є проміння зірок і навколишня тиша.
Іонні вітри колискові співають планетам і мишам
і тим, хто це чує іще чимось, крім голови.

Слухай мене, але слухай секунду теж –
ми не маємо меж, бо самі є межею,
бо самі є останньою
краплею,
крапкою,
а, може, і крапкокомою.

А тепер засинай.
Доля буде простою і надвідомою,
на тарілці теплою і готовою.

А що я? Нічого такого –
космос вислуховую, бога вибудовую.

2016

Зорі ганяють за місяцем дикими бандами.
Європа цвіте лілеями! – і трояндами,
Європа покрита хрестами церков і могил.

Ніч. Ніч. Ніч...

І дрімає вона, все чекаючи сил,
а кошмарів нема – Європа сама.

Ніч. Ніч. Ніч...

А кошмарів нема, бо вони наяву.
Європу терзає! – терзає живу
і Європа ридає.

2016

І холодно.
І вогко.
І печальний я.

Здається, дощ.

Спішать кудись замовклі солов'ї
та горобці купаються в пилюці.
І гримнув грім.

Здається, дощ.

Тріпоче вітер листячком малим.
Тріпоче вітер мною – мною...

Здається, дощ. Здається – дощ!

Тріпоче вітер задубілим світом.
Тріпоче вітер сірим небом.
Пеклом! – Раєм!

І холодно.
І вогко.
І печальний я.

Здається, ми.

2016

Плацкарт. Афродіта лежала на верхньому місці.
Надворі безмежно вогню – Аполлон і Арей!
Вітри задовбались. Лягли під курей.
Ні руху, ні звуку.

Богиня мовчала і дихала гаряче й часто.
Живіт було видно – на ньому дрібнесенький піт.
(Минули погоду холодних боліт).
А що там на стегнах!

2016

ми є поети нової доби
так говорило багато дебілів
та що тобі треба бери і роби
та ні йому треба всілякі баби́
та бабки та слава та інша хуйня
страшенно серйозні і жодного ня
ні краплі каваю чи хоч доброти...

ну що ж
із дебілів лишився лиш ти
всі інші давно повмирали в канавах
на ідіотських телеканалах
у барах порожніх у тихих могилах
і доля ота що тебе породила
тебе по-класичному тихо уб'є
оу є!

2016

Хмари затулили сонячного диска.
Грім гримить – а де блискавка?

Казали що буде гроза – ну а де вона?
Невже вітер зігнав електричного демона?

Дощі мої, брати мої – заходьте у гості.
Я дам вам замучений простір і тихих людей.

Улюбленець ваших богів. Еней.

2016

моя україна спішить на роботу старими маршрутками
моя україна слухає мовчки російську попсу
су... дав би по лобі отому байдужому псу
і чуба скрутив чотирнадцять разів самокрутками

агов нешановний ви пане водій і бидлій і дебіл
а ви точно придатні возити людей у нормальній країні
питаю нервово вдивляючись в очі його декадансно-осінні
і чую як він ремиґає неначе засмерджений віл

і бачу як похуй на всю україну йому абсолютно
бо мозку у нього нема – є шматочки з печінки торта
і жах і печаль і ненависть мене звідусіль огорта...

2016

Вирізай себе з каменю цього дня,
вирізай сам-себе-своїм талантом.
Будь Шекспіром, ван Гогом, чи Кантом,
чи навіть ногою коня.

Цей світ утрильйонне життями линяв.
І ти не соромся линяти також.
Бо доля твоя – соковите тако,
а ти ненаситне няв.

Не бійся кидати предмети об стіни.
За тими стінами – точно краще.
Герої дракона фігачать коліном
і натще.

2016

небесне скло замочене у піну хмари. cтікає хмара клаптями униз. і дуже холодно але у травах антифриз – тому на листі росянисті пари.

а від цієї хмари мокне горизонт. і він синіє наче перемерзлий. птахи недавно ве́сну нам приве́зли хоча із неї ще й малий резон.

зелене вище а тепло все нижче – в природі так іздавна повелось. зимові душі розгоряються як ранки неначе сонні біля куртизанки і кожен думає собі про щось.

2016

Ти стільки ненавидів і чекав.
Зі спраги нового порвав рукав,
зі злості порвав старі вірші –
аби знайти рушій.

Поміж кротових савур-могил,
поміж трави сухої ще –
вдивлявся у небо
і
молив:

Ви-
ще.

2016

Твоя мандрівка тебе не забула.
Твої дракони іще не вбиті.
Тобі ще бродити по цьому ситі
із мріями бога та швидкістю мула.

Твої ще планети не мають сонця.
А зорі твої ще шукають космос.
Ще тільки ростиме пшеничний колос.
І ти проростеш.

І найпершим зерном, і новішим вогнем.
І металом у ралі, а не в мечі.
Ти не іскра заіржавлених клем –
у тобі виростають ключі.

2016

Люди мере́жеві трохи мереживні, трохи розгублено-втомлені. Трохи здивовані димом у комині, в речі звичайні закохані.

Сонячні промені й гості непрохані – ось вони, люди із нету. Ось вони – люди, а, може, й не люди – але́ захопили планету.

Немає у них ні сурми, ні трембіти, немає, напевно, й нічого. І їхні обличчя – пакети із бітів, байдужі до доброго й злого.

Люди мере́жеві трохи мереживні. Роботосвітом навіки обмежені, лікарем кожним детально обстежені, а́ле щораз нетакі.

2016

Спи, мій солодкий, не знаючи болю.
Демони хочуть із тебе на волю,
демони сплять.

Спи, мій солодкий, не знаючи горя.
Чорні дракони із мертвого моря
тихо по тебе летять.

Спи, мій солодкий, спи мій герой –
від сили твоєї загине король.
Спи, мій, спи...

2016

по
ми
рай
або ні
вибирай
ти живеш на війні
в мережі терористів
і душа – твій заручник і мозок – наручник
і ти собі ворог і ні

ви
би
рай
і вмирай все одно буде дно

або й ні...

тільки ти убиваєш (в) ці дні
все одно все одно все одно
на війні чи дивані

рани колоті рвані й роздавлені здавлені крики
й образи задавнені

хай

я тебе заклинаю: вмирай
тільки от не здаватися треба
я не вірю у Феба й не вірю Арею

я просто хуєю

дефіцит антрацит профіцит...

геноцид?

краще ні бо ми є на війні – не в гівні
бо вже краще ніяк ніж отак

із укропу вростає у землю насіння але́
це не добре й не зле
та укропи вже інші й насіння не те
і зате всі оновлення ко́рисні нам... й ворогам
але ми на півкроку вперед

слабаки загортайтеся в плед
а героїв загорнуть у прапор

бо надворі зима але добре і те
заморожений атом що всіх замете ще спокійно дріма
бо надворі зима і спасіння нема
тільки є порятунок

по
ми
рай
або ні
вибирай
ти звичайна людина в звичайній війні

або й ні...

державі належить
від тебе залежить
історія стежить

ось.

так давно повелось і такий вже звича́й
ти за людство мені пробачай
і за мій монолог і розпалені груди

не забудь є позиція Ей і позиція Бі
а між ними є люди

І постскриптум: я вдячний тобі

2016

Душу не души, а тихо дихай,
вдихай азот і кисень, і озон.
Безумців мова героїчна й тиха –
кричи мені зірками в горизонт!

Життя твоє – єднання злетів,
страждання й болю, крику й суму...
Читай мені улюблених поетів,
допоки я крізь цю пустелю суну.

Співай мені стареньких іліад,
дивися в очі, як солдату.
Бо я твій дощ і я твій град,

бо я, ще змалку обіцявши тату,
що буду непохитним як гора,
у полум'ї драконів мав відраду.

2016

місто просочене технікою та людьми
місто товстими кабелями пронизує землю
місто спокійно існує. у ньому живемо ми
у нього спокійний темп і наш темп лю-
бові у ньому скажений (бо ми драйвові)

місто постійно хоче туристів на вулицях
місто постійно хоче і просто мандрівників
новими роками замінює гори минулих років
місто – це не реальність
а те що – збудеться

місто хоче постійно всього і всюди
місто постійно хоче і ми його хочемо
ми в ньому хочемо (це неймовірно збочено)

(йому роздирали груди кожен так як умів)

ми в місті раби.
добуваємо руди
істини в родовищах слів.

2015

я хочу тобі розказати –
про ліхтарі
про ті що отут
про ті що вгорі
про сонячний спалах і буйний квазар
про сяючі погляди вуличних пар
я хочу тобі розказати

я хочу тобі розказати –
про генотип
про еволюцію
й шелести лип
про те як повітря хмари несе
я хочу тобі розказати про все
я хочу тобі розказати

я хочу тобі –
розказати про дім
про континенти у синій воді
про пори року сірі та білі
про безупинні – автомобілі
про пори року зелені й руді
я хочу тобі розказати

я хочу тобі розказати про ніцше і хто такий вебер
я хочу тобі розказати
я хочу тобі розказати

я хочу тобі розказати про себе

2015

Як тобі експорт насильства, хлопчику?
Як тобі спалахи, вибухи і трупи?
Правда – це неприродньо і викликає ступор?
Правда – щодо природи збочено?

Як тобі, хлопчику, ця кров на асфальтах?
Як тобі ці руїни? Як тобі ці байдужі смерті?
Як тобі ці люди, що надто впевнені і вперті?
Як тобі ця спокійна сталь та
неспокійне полум'я?

Мене звати Том. Звичайний Том я.
Хлопчику – як тобі оголені реальності?
А тотальні режимності?
А режимні тотальності?
Як тобі, хлопчику?
Як?
Як?
Як?!

Я не маньяк. І я не один.
Я звичайний громадянин.
Я такий – як і ти.
Я маю іти.
Так дуже часто на життєвому святі є.

Не бійся, хлопчику мій, Демократіє...

2015

Всі пустелі не в нас. Всі пустелі холодні – навколо.
Їх пустельно-болотна волога втопила серця.
Не шукай тут живих, бо вони продалися мерцям –
тільки големи бродять із написом: "Істина гола".

Хоча в оці його тільки теплий світляк ледве же́вріє,
хоча в небі отруйні тумани і протоптахи,
хоча цей горизонт небогів до землі прихилив –
кожен голем надалі мандрує і вічністю жертвує.

І щоразу шляхи заплітаються важчими й вужчими.
Він повинен іти, хоча в юності хмари долав.
Його серце із каменю, шкіра – титановий сплав…
Він прямує собі до мети. Всі провини
відпущені.

2015

рано-вранці сонце в ранці
а хмари сполохані в кишені
промінням гарячим вражаю мішені:
птахи
птахи
птахи
і я в неспокійному танці
і я у веселій ході
і я у холодній воді –
у росах
у травах
у листі
он гріються барви землисті
гріються позолочені
я зізнаюся вітру у злочині
крайнього спокою
я причащаюся рікою глибокою
вслухаюсь у лісу розмову
і знову
і знову
і знову
сміюся птахам

2015

тіло – не ґрати
розум – не ґрати
люди – не ґрати інші
дуже легко програти
важко стати да Вінчі

тіло – ілюзія
розум – ілюзія
люди – ілюзія або й ні
всі на щоденній війні
(це знає не тільки Грузія)

тіло – тваринне
розум – нітрохи не менше
люди для тварин – тварини
ніхто
нікому
нічого
не винен –
це знаємо навіть ми

але будьмо людьми

2015

не бійся трупів
і струпів
вони – тільки те що минуло
вони – тільки спогадів дуло
що дивиться зараз в лице

нам прощають не це

прощають багато терпіння
й ніколи – замало страждань

товаришу
стань

ніколи не бачив Ірпінь я
ніколи Камбоджі ніколи Марокко
у долі захекані гончі
у долі замулене око



товаришу – пас?!

а як же без тебе
а як же без нас

секунду
секунду
секунду Дніпром і секундочку Бугом –
будь мені другом

а нами б гордились Хусейн і Каддафі
ми складні як теорія графів
ми прості як теорія смерті

ми товаришу
вперті



…все важчі повіки
…закінчились ліки
товаришу!
будь мені другом

навіки

2015

її
бонапарт і луї
атілла і цезар і кромвель
аїд і тантал –
ганімед
бо губи наповнені кров'ю
бо губи наповнює мед

і я – ту
що моя

вільний – знай
отак повертаються в рай
отак починаються війни
битви
та це не завадить у всі епохи
нам жінку любити
нітрохи

2015

Я вітер.
Вітер – із холодних літер!
Із гарячих знаків.
Із дощів і снів.

Я літаю всюди.
Я цілую груди.
Я танцюю тихо.
Тихо! – не бентеж.

Бо я винен теж...

Що вбиваю камінь.
Що вбиваю листя.
Що тебе вбиваю
стільки
диких
раз!

Та я тільки газ...

Я повітря непомітне.
Тво́є серце квітне? –
вибач.
Вибач і пробач! –
я порожній м'яч...

Я "відсутнє" всього.
І "присутнє" теж –
я жага пожеж!
Я жага любові.
Я страждання крові,
мрії кольорові –
я.

2015

Так є завжди: від щастя
До нестям.
А спробуйте із неба відчеканити монету –
Назвіть життям.

2015

Я мóлюся процесору, я вірую в електрику,
я дúвлюся на світло, відбите від планет.
Я змішую з надією героїку й патетику,
я мрію про глобально-космічний Інтернет!

Люблю природу в ящірках, люблю природу в котиках,
шукаю в геометрії новий квітковий цвіт.
Ціную я екзотику, кохання та еротику,
і роздуми про всесвіти, і роздуми про світ!

Моя єдина біблія – нова енциклопедія.
Мої знання ще юні, та прагнення – старі.
Наввипередки з вітром катаюсь на мопеді я,
даю з екраном фору всій пáперо-корі!

Шукаю я веселощів, засмічуючи спогади.
І чесність із собою – єдиний мій закон.
Моє життя – це левели, поєднані з діодами,
моє життя – це промені, украдені в вікóн!

2015

Твій неруйнований храм – він є кров'ю твоєю кривавлений.
Кожне склепіння у черепі він підпирає колонами.
Всі мудреці та розумники є Соломонами –
áле для інших навіки він входу позбавлений.

Вічно тепер ти для нього є жрець і ти є прихожанином –
мусиш назáвжди смертельні походи назвати священними.
Мусиш ти взнати, що ми сьогоденні – це щé
не ми –
тільки аспекти дракона, що був на століття
пораненим.

2015

Трави зелені, трави...
У тобі так багато приправи.
У тобі так багато дощу –
не відпущу.

Трави зелені, трави –
чекаю нової заграви.
Гаряче спокійне кохання.
Шкіри здирання.
Серця вбивання.
Зоре моя ти вечірня і рання!

Трави зелені, трави...

2015

На наших могилах не буде дощу, бо ми помираємо в космосі.

2015

Є своя манера
в автомата й револьвера.
Є своя манера
у кинджала та меча.
Все життя ми граємо із ними у смертельного квача.

Є своя манера в крові –
в неї смерті кольорові.
Є манера у води –
у безодню не ходи.
Не туди!

Є манера у отрути –
то від неї вмерли Брути...

Та манера із манер,
що була і є тепер,
що тепер її пора –
то манера у пера.

2015

Зміна курсу валют –
Тут!
Зміна курсу людей –
Там!
Наче десь висить
Вивіска:
"Смерть.
Недорого.
Продам."

2015

китомани ми
китомани
архаїчні лікуємо рани
і я
і ти
і кити
боїмося пливти

китомани ми
китомани
ми щоранку будуємо плани
плани будуємо вміло
ми постійно шукаємо щось

а за нами нещастя летіло
а воно так за нами неслось

у безодні відкриті роти
китомани ми
китомани

нас рятують кити
і домашні коти
і домашній камін
і блакить
і кармін
і барва смарагдова гір

ти у сонце повір

2015

“Немає нікого окрім Гаутами”
“Немає нікого окрім
Ісуса”
А демон підземний сміється у вуса
як сажею вкритий старими літами

“Немає нікого крім нашого Крішни”
“Зевсу поклони у радості бийте”
“Невірні
душею і тілом зогнийте”
“Єдиному Богу молітеся
грішні”

Проходять хвилини години роки
Минає століття епоха та ера
І вже з пантеонів мандрує Венера
просить у смертних води та руки

Зникають боги божества і пророки
Хоча їх насправді й не було ніколи
А тільки
Гарвеї
Ньютони
Миколи
що брали в природи великі уроки

Вогонь галактичний
у зорях не згас
Струни всесвітні пружинять розлого
Послухайте
люди
немає нікого
нікого з богів тут немає крім нас

2015

Дивитися на тебе можна безкінечно…

Всі такі нудні.
Ти ні.

2015

Поетам постійно усього замало –
життя їх калічило, било, ламало.
Їх доля повільно у пекло несе.
Поетам потрібно, напевно,
– усе.

2015

(несерйозно-сюрреалістичне)

Над металевою дорогою трамвай летить космічно.
Над металевою дорогою пливе-пливе трамвай!
Спалило літнє пекло привесняний рай,
а залишило тільки вічне.

Горить, горить і плавиться повітря й силуети.
Горить, горить і плавиться і навіть неплавке!
І небо спрагле, смагле і таке,
неначе вчора в ньому смажили котлети.

А я іду, іду – повсюди йдуть красуні:
чорноволосі та руді, шатенки та блондинки!
Зомлілі тіні учепилися в будинки,
сховавши носа в прохолодні клуні.

Посипані людьми гарячі тротуари.
Розміщені по автах – мчаться по дорозі.
На повороті кожному та розі
до стін прилипли розпашілі пари.

Маленьку прохолоду дає малий фонтан.
Велику прохолоду дає фонтан великий.
На тебе дивляться скульптурні лики:
химера, ангел, пастир і титан.

Отак гуляти – то не вистачить і року –
алеї, парки, вулиці, завулки…
Десь недалеко пахнуть випечені булки –

сьогодні повечеряю нівроку.

2015

…і вдихаючи запахи нам
безнадійно чужі

та сніданок з'їдаючи десь
в Монреалі чи Відні,

ми постійно шукаємо звичні
коржі –

ми шукаємо запахи рідні.

2015

…і радій що ти можеш цей кисень вдихати навмисне
що ти можеш його відчувати з азотом чи квітами
бо настільки багато це тільки немертвий умітиме
він інакше лише зогниє
чи наскрізно прокисне.

…бо і жити і дихати найнеймовірніші речі
це як бачити небо і пити вино з апельсинів
це як той діамант що учора зненацька поси́нів
це неначе старому відчути себе
у малечі.

…ти не злися на місто що має задавнені стигми
йому в'ївся у душу навіки вольфрам і неон
по планеті мандрує четвертий еон
і життя у тобі
все ще встигне.


2015

живучи в цьому світі читаю фантастику
і прокинувшись зразу ковтаю пігулку новин
неприємність і спогади мию й замінюю пластиком
із усіх залишаю вже тільки один

і мандрівка у душ то неначе в душí експедиція
то неначе бажання спалити кільце саурона
(бо волосся тепер як холодна корона)
і між ним та собою не бачу різниці я

всі страждання покинуто вже зі старим оператором
а живий я тому що лиш маю бажання ще дихати
бо у мультиках в мене були і пірати та ром
і тітки що казали забудеш про лихо ти

2015

Лісів немає. Залишились парки.
Нема стежин – узбіччя й тротуар.
Стирчать у небо заводські цигарки –
дракони спалених на вітрі хмар.

Будинки тягнуться все вище й вище.
Земля! – нас бійся і тримайсь міцніш:
едеми он пустелями вже свищуть,
Червона Книга сунеться під ніж!

У колбі світу розрослося місто
і видиха не кисень аж ніяк.
Планету років через майже двісті
покриє всю зачумлений гнояк!

Лісів немає. Залишились парки.
Вже або смерть чи заново нове –
ще є у джунглів не лише огарки
та й кит у морі не один пливе.

2015

Обпалена сонячним вітром планета всією системою мчиться у вічність.
Несе пам’ять генів на вістрі триплету багато не наших, далеких епох.
Малесенька кулька великих сотворень, що мали колискою синєє море –
це юна планета старих катастроф.

2015

Я спав? Не знаю точно. Був? Напевно…
Та часу вірити ніяк не можна.
Я був у листі та вітрах непевних,
а став собою і водночас – кожним.

Тепер я є. Нарешті тут! Авжеж!
І вірю, що мета є краща й вища –
мільйон жаринок мріями пожеж
іще горять на мертвих попелищах.

2014-2015

Спогади будуть легкими
колись.
А зараз богам уночі –
не молись.
Удень не молися ніколи нікому:
розум замінить три крапки –
на кому.

Доля безвільні мільйони несе,
природа долає у людях людину…
Спинися на хвильку.
Подумай годину.
Думка долає
на світі
усе.

2015

Прийшла весна – навколо ходять рижі.
Чогось активний. Мозок у трусах.
Погода давить впевненістю грижі
та зносить бляху вранішня роса.

Серйозний я, напружений до краю:
мільйони квітів – і мільйони баб!
Усе, йдучи, на вулицях шукаю
оту, яка замучити могла б.

2015

Чому ви зелені в рослині,
небеса прегарячі та сині?

Чому ви такі неяскраві
коли у щоденній оправі?

Чому лиш у сонячній сплаві
такі ви страшенно яскраві?

Небеса прегарячі та сині –
Чому ви прекрасні в людині?

2015

По-справжньому весна –
це виплекана зливами:
похмурими, страшенно неможливими
і сонцем вигріта удень.

Такій весні замало сотні ймень –
бо їй замало міліонів назв!
Такій вітри співають
місячних пісень

на теплих вишень запашний
оргазм.

2015

І хай нераз іще тремтять вуста –
твоя душа навіки незнищима.

Кричи усім серцям! Кричи нам!
(Для страху буде не одна причина).

Хоча твоя дорога непроста –
свої зірки цілуй очима.

2014

(Пересмíх, передзвíн, переле́т)…

Я тобою співатиму – можна?
Ти художник, музи́ка, поет.
Ти бува і проста, і вельможна.

(Передзвін, перелет)…

Ця ранкова чарівність дубів і тополь:
золоте і багряне – червоне, червоне!
Моє серце ніколи в тобі не схолоне!
Я тобою молитися буду – дозволь!

Ще шумлять у тобі і Дністер, і Дніпро.

(Пересміх, перелет, передзвін)…

Я тобі подарую і душу, й перо!
Бо з проклятих руїн солов’ю навздогін
ти летиш до нових перемін!

(Перелет, передзвін)…

2014

Пере́блиск сонця. Перебли́ск.
Повзе по стінах жовтий промінь.
Повзе по небу жовтий диск
і розливає жовтий гомін.

Пере́блиск сонця. Перебли́ск…

Наджовтий зранку давить тиск.
І все тепер навколо жовте.
Повзе по небу жовтий диск –
Оце, здається, скоро жовтень.

Пере́блиск сонця. Перебли́ск.

2014

Будинки під сонцем – із мармуру наче…
Куди поспішаєш, веселий юначе?
Куди поспішаєш? Куди ти летиш?

Який твій фетиш?

Чого ти бажаєш? Яка твоя мрія?
Що саме віддавна у серці леліяв?
Юначе! Юначе! Юначе – зажди!

Чого ти боявся завжди?

Дороги під сонцем – неначе розпла́в…
Навіщо тоді ти, юначе, не спав?
Радів і ридав так навіщо без міри?

У що ти, юначе, ще віриш?

2015

Ще холод пахне. Без вагань –
надворі рань.

Надворі рань.
Тремтять у серці сто кохань,

мільйон бажань.

Роса кричить: На хвильку стань –
надворі рань!

Надворі рань:
твій дух – орел, а тіло – лань

і тисячі страждань!

Але – забудь. Надворі рань –

живи на світі без благань,
живи на світі без вагань.

Надворі рань!

2015

Із першим дощем повертається справжність.
Із першою краплею дух ожива.
Сьогодні вітри затанцюють відважні –
сьогодні в природі епоха нова.

Сьогодні іскру прапрапредківський кремінь
нервово об нутрощі висіче вмить.
Іржа відпаде на застареній клемі –
коронним розрядом душа загримить!

І погляд метатиме міні-торнадо,
і міні-циклони студитимуть чай.
Собі ти даватимеш нині поради –
сьогодні неспокій собі пробачай.

2015

Маленькі пилинки – маленькі планети,
великі пилинки – гарячі зірки.
На відстані довгої вітру руки
проміння розставило світлі тенета.

Молекули кисню розплавились тихо,
потрохи в душі закипає азот.
Пустелею став пересушений рот,
дивитися важко – не те що вже дихать.

А сонце розкидує сяючі струни.
Дороги, неначе новий космодром.
Ковтаючи теплий бензиновий ром
автобуси мчать в горизонти за руном.

Мільйони пилинок – сукупність галактик.
Поверхні пилинок – маленькі світи.
Маленька пилинко, далеко лети
у неба останній палаючий клаптик.

2015

Впіймати пензлем сонце можна. Та не так.
Впіймати словом сонце – майже неможливо.
Гарячу душу охолодять зливи,
коли злетиш у небо, як літак.

Перо із відчаю обрало світлотінь.
Мандрує обережно в сутінкових межах.
Замерзле серце спалює пожежа
й жене із розуму прадавню лінь.

Ловлю натхнення тихе в золотих слідах.
Шукаю істину у відблисках останніх.
У радості, печалі і коханні
мене врятує промінь і вода.

Ведуть усі дороги до нових доріг.
Усі сніги колись же приведуть до квітів.
І ранок звуком у новій трембіті
незвично ступить на старий поріг.

Увіковічнює часи сухий папір,
метал і камінь посірілих монументів.
Усе було в єдиному моменті,
а ти в минуле і майбутнє вір.

2015

сонячні зайчики лавками парками
бігають ордами травами дикими
небо римує всі хмари петрарками
робить їх весело легко безликими

люди і сунуть і сунуть і сунуться
морем пливуть і пливуть тротуарами
тихо самотні літаючи парами
дзвінко спішать

зайчики автами сфальтами пальтами
граються з вітром із листям поверхнями
тепло гуляють газетними шпальтами
трішечки скромними трішечки зверхніми

тепло мандрують у даль

2015

Тінь і світло. Світлотінь.
Танцювати лінь.
Все життя – суцільні жарти.
Все життя – суцільний жарт.
І нема коли лежати –
та й спішить кудись не варт.

Звук і тиша. Тиша й звук.
У сплетінні рук.
Все життя – суцільна змога.
Все життя – веселий гріх.
Програш змінить перемога,
сльози знову змінить сміх.

2015

К.Б.

У синьому небі – там сині кити.
Куди мандрувати вже вирішиш ти?
Куди полетіти? Чого досягти?
У синьому небі – там хмари-кити…

Куди не іти? Кого зачекати?
У твого сузір’я всі зорі на чатах.
Чудове, чудесне, мрійливе дівча ти.
І довго китам угорі ще літати…

У синьому небі – чарівні кити.
Іще розквітати, багато рости.
Лиш вір! Не здавайся! Надійся – бо ти…
У синьому небі – твої це кити.

2015

Беру сюжет зі смоґу мікрополісу
із кольором трамваю та запахом прополісу,
замочую у сонячну росу –
напевно, донесу.

Методику – у Музики і Грації,
а меланхолію – у вікон в еміграції.

(Себе я відчуваю престарим,
коли мільйони рим.)

Визбирую слова нові і непомічені,
ловлю натхнення у прекрасній дівчині –
вся магія вливається в шосе
і все.

2015