Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Юліана Барвінська (1998)



Художня проза
  1. Про народження
    Ніжна, майже шовкова поверхня паперу. Мій натиск руки блукає по його тілу.
    Думки в моїй голові завмирають у хаосі часу, щоб з трепетом знайти своє місце на папері, стати його душею.
    Відчуваю себе всемогутнім, здатним творити..

    Викресаєш зі своєї душі іскру геніальності і залищаєш її на сторінках.
    У незайманій душі вона перетворюється на яскраве полум’я, що в ту ж мить стає єдиним і вічним двигуном,
    натхненням, запалом, думками, і врешті решт переростає у щось значно більше - талант.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. А ви любите ніч?
    Все почорніло.
    На згарищах лежать і дотлівають вирізки з газет: події, факти, заходи.
    Але не спогади … лише не спогади.
    Безсердечні рядки радості, смутку, захоплення просочуються, вилазять на поверхню і зринають думками в моїй голові. Сумно знати, що вони нікуди не дінуться, не вивітряться, не зникнуть,з першим промінням сонця, але залишаться з тобою у темну літню ніч, забираючи твій сон.
    І ти замерзаєш… Ні, не від прохолодного літнього пориву вітру, а від спогадів. Зрадливих, малих, незнищенних думок, що полюбляють вилазити, коли ти збираєшся до сну.
    З ними ти починаєш цінувати нічну тишу міста, безмісячну ніч за вікном, прохолодний вітер, та мерехтливі ліхтарі, у тіні яких ховається небачене тобою досі маленьке диво, або й страх.
    Люблю місячну пору, коли думки виводять тебе на балкон. Ти стоїш, дивишся на розкидані зорі по небу та пошарпане підвіконня, яке лущиться від старої фарби. Мовчки стоїш, дихаєш прохолодною тишею.
    За це і люблю ніч.


    червень 2015


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. У потязі (нарис)
    Повітря жарить. Хоч лише середина травня, а, здається, ніби справжнє літо.
    Відчинене вікно не рятує від спеки. Воно пропускає звуки, але не повітря.
    Ми вигинаємося серед степу.
    Провідниця у білій блузі проходить поряд, за нею йде чоловік у малиновій футболці. Здається, ще трохи і моє обличчя набуде того ж відтінку.
    Пляшка сильногазованої води (була 20 хвилин тому) лежить переді мною на столику.
    Сусіди мовчазні. Якийсь хлопець років 25 сидить з заплющеними очима, поруч з ним лежить дорожня сумка. Навпроти нього - чоловік в посмугованій сорочці, сидить з протягнутими ногами.
    М’яка синя поверхня згинається під вагою мого тіла. Сонце грайливо залишає відблиски на білій поверхні стін. Пакетик чаю лежить біля моєї чашки. Шумливо проїжджає товарний.
    Зелень... усе зелене за вікном. Цікаво, коли з’явиться блакить моря?..

    20.05.2015
    Київ-Одеса


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Незнайома зима
    В один момент я зрозуміла: "Час йти". Стоячи спиною до маленької хатини,в якій жила бабуся Ганна Тарасівна, мене охопив сум. Я не хотіла покидати це місце. Я стояла й дивилася як у повітрі розливається хмара диму від мого подиху. Легені ввібрали у себе усю прохолоду зими, а перед очима, підхоплений легким порухом вітра, падав сніг...

    Вона допомогла мені зібрати речі. Світанок охоплювала тиша. Бабуся не хотіла щоб я йшла, та відмовляти не стала. Ніби знала, що так має бути. Ще задовго, до того як я прокинулася, вона зварила токан, насмажила млинців і ось, стоячи переді мною, вкладала половину страви у мій рюкзак.

    Ми разом вийшли до саду. Все навколо було вкрите інієм, повітря було чистим та морозним. Дихалось дуже легко.Трохи постоявши бабуся перевела свій погляд на мене. Ми мовчки дивились один на одного. Я дивилася на срібні коси заховані під синьою хустиною, на лице: здається тільки зараз я змогла розгледіти всі її зморшки. Її очі були сірими, як небо над моєю головою.

    - В кожної людини є власний власний тягар, - мовила вона. - Для когось він важкий, як розлогий гірський хребет, але для тебе він легкий мов сніг. Бо ти ще юна, дитино моя, й не встигла наробити помилок. Нехай так буде надалі.

    Вона обійняла мене, тричі поцілувала й перехрестила.

    Безмежний білий простір. Таким я бачила свій шлях. Ніби чисте недоторкане полотно, що чекає руки митця. Сніг рипить під моїми ногами. Пройшовши декілька метрів, я озирнулась та не змогла нічого розгледіти: заважав туман. Ані бабці, ані саду, ані її хатини - все сховалось у білій імлі... Мене лякала невизначеність. А чи зможу я зрозуміти себе? Чим я взагалі відрізняюся від інших людей? Що відчувають інші у хвилини втоми? А коли хочуть їсти, пити, спати? Досвід підказував, що нічим. Чи дасть мені ця подорож такі бажані відповіді? Адже життя як дистильована вода - без кольору й смаку. Ми колотимо у сумнівах води. Смакуємо їх. Додаємо спецій,аби нам подобався смак. І так всі люди. Минають цілі покоління людей, а життя залишається незмінним.

    Змерзли руки. Дихаю на них, розтираю. До зупинки ще далеко. Цікаво, чи спізниться сьогодні автобус?


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -