Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Вадим Василенко

Інфо
* Народний рейтинг 4.732 / 5.42
* Рейтинг "Майстерень": 4.703 / 5.48
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Коефіцієнт прозорості: 0.758
Переглядів сторінки автора: 11759
Дата реєстрації: 2015-05-16 12:50:59
Школа та стилі: Неокласицизм, модернізм
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2018.09.03 17:14
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
Народився в с. Василівка Тиврівського району Вінницької області.
З 1997 до 2006 рр. навчався у ЗОШ І – ІІ ступенів с. Василівка.
З 2006 до 2008 рр. – у ЗОШ І – ІІІ ступенів смт. Тиврів.
З 2008 до 2012 рр. – студент Інституту філології й журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Здобув кваліфікацію бакалавра філології, вчителя української мови і літератури. Диплом із відзнакою.
З 2012 до 2013 рр. продовжив навчання в Інституті магістратури, аспірантури і докторантури Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Здобув освітньо-кваліфікаційний рівень магістра філології, викладача української мови і літератури. Диплом із відзнакою.
31 жовтня 2013 р. зарахований до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України за спеціальністю 10. 01. 01 – українська література.
13 грудня 2016 р. захистив дисертацію "Модифікація травми в українській еміграційній прозі другої половини ХХ століття" на здобуття наукового ступеня кандидата філологчних наук.
Із 2016 р. науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України
Основне поле дослідницьких інтересів: література й культура української діаспори, студії пам'яті й травми, постколоніальна, посттоталітарна критика.


Найновіший твір
МІСЦЕ НАРОДЖЕННЯ. Есей про Історію
Коли майже вся Європа перебувала в доісторичній колисці, на берегах Дніпра вже постала трипільська цивілізація: предки українців зводили городища, які вражають своїми розмірами сучасних археологів. Але географія вступила у боротьбу з історією. Два світи зіткнулися на цій землі: Схід і Захід, – перетворивши Україну на вічну арену історичних потрясінь і наклавши трагічну печатку на тисячоліття. На світанку нашої ери північні рубежі України перетворилися на малолюдну пущу, береги якої відвідували судна вікінгів, а степові простори заселили племена кіммерійців, сарматів і скіфів. Із хронік відомо, що навіть Рим, для якого праукраїнські терени завжди були вузлом східної політики, не міг їх підкорити. Від часу приходу на київську гору апостола Андрія Первозваного тут запульсувала ірраціональна енергія європейського етносу, якому судилося бути щитом на найнебезпечніших кордонах із Азією і вистояти проти орієнтальних впливів, гарантуючи спокій всього континенту. Починаючи із хрещення України-Русі князем Володимиром Великим у 988 році й завершуючи останніми подіями на Майдані, Київ завжди був головним ключем до розуміння подій, які потрясали простори східноєвропейського суходолу. Характер політичної влади, що її мав великокнязівський престол у Києві, потужність росту давньоруської держави, її вперте змагання з Візантією за першість і гегемонію над Чорним морем, зрештою, дух завойовництва русичів, уособлений у лицарських постатях Святослава Хороброго та Данила Галицького, входили в пам’ять нащадків. Походи Ігоря та Олега на хозар, половців і печенігів стали яскравим свідченням активної експансії праукраїнців у вигляді завойовницької агресії. Однак поступово агресія плуга почала витісняти агресію меча. Щоразу, відкраюючи незайману частину простору, землероб перетворював його на зорану ниву, а ріки – на транспортні артерії. Стародавні бастіони праукраїнської культури – міста Київ, Чернігів, Корсунь, Переяслав, Володимир-Волинський стали вузлами, якими упродовж століть історія в’язала Європу та Азію. Змієві вали, віком у понад тисячоліття і довжиною з третину Великого китайського муру, свідчать про постійну боротьбу зі східними кочовиками, в якій праукраїнці не тільки відстояли свій простір і право на нього, а й зросли духовно. Коли інші слов’янські племена перебували в язичництві, Київ уже прийняв християнство.
Повна білих плям історія візантійських імператорів, які сторіччями шукали шляхів на Схід, і київських князів, що прагли об’єднати різнорідні племена, призвела до великого шлюбу князя Володимира, сина Святослава, з Анною, сестрою імператора Костянтина, і поступово підготувала духовний і політичний союзи двох найбільших держав європейського континенту. Княгиня Анна увійшла до історії церкви як свята особливого виду: пошлюбивши варварського вождя, який уже мав дванадцятеро дітей від різних наложниць, вона офірувала своє щастя високій ідеї християнства й миру між язичницьким Києвом і християнським Константинополем. Відтак те, чого не могли зробити багатотисячні легіони Візантії, проповіді святих Кирила і Мефодія, князі Аскольд і Дір, які правили Києвом перед Рюриковичами, зробив шлюб. Силою декрету князя Володимира Великого на березі річки Почайни, притоки Дніпра, відбулося масове хрещення русичів. І хоча Володимир хрестив Русь не вперше й не востаннє, вагомість цієї події важко недооцінити. На її честь було закладено Десятинну церкву, одну з найдавніших пам’яток християнської архітектури, що стала підвалиною українського Ренесансу, який на декілька століть випередив Ренесанс ув Італії.
Нащадки Володимира не лише розширили кордони Київської держави, а й збудували для неї міцну політичну платформу. Князя-філософа Ярослава Мудрого західноєвропейські хронікарі справедливо назвали «тестем Європи»: чотири його доньки стали дружинами норвезького, угорського, французького та англійського королів. Перший звід законів «Руська правда» поставив його на чолі середньовічних законотворців, а розбудова закладів освіти, поширення книгописання закріпили за ним імення «Мудрий». На місці тріумфу русичів над печенігами Ярослав побудував церкву святої Софії, неперевершений зразок давньоруської архітектури, створений руками великих зодчих, художників та учених. Територіальна розпансерованість Київської держави, північні рубежі якої сягали узбережжя Скандинавії, а південні перетиналися з володіннями Візантії на річці Дунай, почали даватися взнаки ще за життя Ярослава. Поділивши країну між трьома синами, він започаткував дрібні уділи, кількість яких невпинно зростала після народження кожного з князівських синів. Після смерті останнього з великих, князя Володимира Мономаха, Київ почав утрачати свій статус форпоста, остаточно занепавши з нашестям ординців у 1240 році. Жодна зі спроб об’єднати князів, споріднених кровними та релігійними узами, не увінчалася успіхом. Після поразки на річці Калці монгольські коні вже доходили Польщі, Угорщини, Чехії та Італії, винищуючи все на своєму шляху. Кордон Європи було відсунуто в напрямку Львова та Галича, які стали чи не останніми оплотами українського духу аж до кінця ХХ сторіччя. Величні руїни Києва, Переяслава, Чернігова сьогодні нагадують нащадкам про звитягу напівлегендарних богатирів. Десятки зруйнованих міст ніколи більше не відродилися. Як повідомляє літописець, поранених і полонених князів монголо-татари поклали на землю, накрили дошками, щоби, сівши на цей поміст, бенкетувати. Це був бенкет смерті.
Але монгольський Схід, що обрушився на Україну, як смерч, окрім катаклізмів, породив і нових героїв. Безнастанна, хоч і безуспішна боротьба Данила Романовича, князя Галицького, із засиллям монголів, його поїздки до Золотої Орди за ханським ярликом і таємні союзи з польськими й угорськими королями, переговори з папою Римським Інокентієм IV, який, замість обіцяного війська, прислав королівську корону, стали взірцем непохитності для нащадків Романовичів, що продовжили боротьбу з монголами. Утративши власну державу, українці стали чи не єдиною нацією в Європі, яка упродовж тисячоліття так і не зуміла збройно захистити своє право на Отчу землю. Розчахнувшись на декілька підневільних гілок, уже після розгрому ординців у битві під Синіми Водами, Україна стала плацдармом для зіткнення ворожих воль і сил. Позбавлена своєї політичної еліти, вона поступово вросла у державний організм Великого князівства Литовського, яке скористалися виродженням роду Романовичів, аби заявити свої претензії на український Схід. Плем’я литовців, прийшовши в українські степи з далекої Прибалтики, не лише стало оборонним щитом від монголів, а й відродило понищену ординцями культуру. Розгалужена мережа міст і селищ, яка виросла на межі з Диким Полем, сприяла залюдненню українських земель, а шлюби прибалтійських лицарів із представницями давніх князівських родів зміцнювали статус литовців: у сприйнятті простолюду вони асоціювалися не з окупантами, а з визволителями.
Однак коли зникла загроза зі Сходу, на Заході виросла сила, що з року в рік погрожувала змести Велике князівство Литовське із мапи Європи. Цією небезпекою став Тевтонський орден. Якщо монголо-татари діяли, охоплені божевільною ідеєю, що вони «богообрані» й до їхніх ніг повинен упасти весь зримий світ, то рицарі Тевтонського ордену воювали заради розширення впливу католицької церкви. Підкоривши собі прусаків, місіонери, оперезані хрестом і мечем, проникли до Латвії та Естонії, а згодом дісталися Чудського озера. Руку допомоги Вільнюсу запропонував католицький Краків, який також опинився під загрозою тих, що недавно перебували під його покровительством. У героїчній битві під Грюнвальдом у 1410 році об’єднані армії трьох націй подолали Тевтонський орден, закривши для хрестоносців шлях на Схід. Перемога у битві стала не лише стійким складником колективної пам’яті, а й породила унікальне державне утворення – Річ Посполиту. Внутрішній розпад дводержавності, яка в добі свого найбільшого розквіту сягала Балтійського моря, одним кінцем торкаючись Новгорода, а другим володінь Кримського ханства, відкрив дорогу польським шляхтичам, які віддавна марили землями українського Сходу. Частина князів і знаті вороже сприйняла братерську руку, що відривала успадковані ними маєтності, інша ж не втрималася перед спокусами демократії виразно польського взірця. Так чи інакше, але після шлюбу литовського князя Ягайла з польською королевою Ядвігою рубікон на шляху до українських земель було перейдено. Якщо порівняємо кодифікований у Бресті 1569 року акт про співдружність двох держав із союзами, що укладалися приблизно в той же час між Англією та Шотландією, то він означав для українських «шотландців» не що інше, як деградацію стародавніх князівських родів. Дерева князів Вишневецьких, Острозьких, Замойських, Калиновських, Збаразьких одне за одним падали під сокиру польського дроворуба в єзуїтському каптурі.
Україна губила свої останні бастіони, втрачаючи князів і духовників, аж доки з горнила національної трагедії не народилася сила, яка не лише зламала весь хід її історії, а й сколихнула терези на політичній мапі Європи. Ця сила не могла б з’явитися деінде: лише в центрі Середнього Подніпров’я у час, коли українське буття, здавалося, перебуває на грані зникнення. За таких умов у зоні постійного смертельного ризику почало формуватися козацтво, яке цілком природно почувалося у воєнних катаклізмах. Перебравши на себе роль каталізатора, аналоги якого політологи знаходять у демократії стародавніх Афін, козацтво стало ідентифікатором національної єдності українців. Однак, досягнувши свого апогею в період Хмельниччини, козацька республіка склала зброю в Андрусові 1667 року перед супротивником, який досі був гідним зневаги. Чи було це доказом того, що демократія, навіть в найідеальнішому варіанті, приречена на загибель? Московські посли здавна придивлялися до України, погладжуючи бороди. Спочатку придивлялися з відстані. Згодом, коли їхня експансія була полегшена за допомогою грошей і тиску, досягли цілковитого успіху. Потомки славетних родів Самойловичів, Лизогубів, Скоропадських, Полуботків, Барабашів, Прокоповичів, замість ходити на двох ногах, опановували мистецтво повзання. Незначна Москва, населення якої в прадавні часи склали переважно угро-фінські племена меря, мещеря, мурова, продовжила хворі амбіцій Золотої Орди – отримавши владу з рук золотоординських ханів, розпочала стягування земель колись могутньої Київської держави. Але стіни Кремля ще пам’ятали походи гетьманів Сагайдачного та Дорошенка, численні поразки своїх нездійсненних амбіцій у війнах із князями Вишневецькими за Чернігово-Сіверщину чи Острозькими за Білу Русь. Шальки терезів почали перехилятися після останньої перемоги військового генія Івана Виговського під Конотопом. Тріумф української зброї над північним супротивником, який наважився посягнути на цілісність козацької землі, став кульмінацією національної героїки. Хитра стратегія московських дипломатів, «місія» першого завербованого Кремлем «агента» полковника Барабаша змусила гетьмана Виговського рятуватися втечею до Волині, де невдовзі його розстріляли союзники-поляки. Остаточно перехилилися шальки рівноваги за царювання Катерини Другої, яка не лише зруйнувала Запорозьку Січ, а й зіграла вирішальну роль у поділі Речі Посполитої. Від гіркої слави козацьких часів не залишилося нічого, крім високих курганів у Дикому Полі та неймовірної туги у віршах доби Романтизму. Останні спалахи вольності померкли з ліквідацією Гетьманщини, уведенням кріпацького права та відщепленням від національного організму козацької верхівки, імплантованої у великодержавницьке тіло Російської імперії. Деморалізація значної частини військової, світської, духовної еліти зводила намагання одинаків нанівець.
Втрата генетичної, а відтак і мовно-культурної спорідненості призвела українство до політичної незрілості, замкнутості на проблемах родини, господарства чи, в кращому випадку, громади. Важко уявити більший контраст, аніж тут: зліплений із часточок, на кшталт коралового рифу, хаотично правлячий агломерат, привілейований не за законами крові, як у Західній Європі, а винятково за законами шаблі, та централізованість сфер впливу царя, де бояри та посполиті однаковою мірою були «холопами», що гнули спину під кремлівським престолом. З того боку – всемогутність тих, хто царює, – від мужицького постола до двоголового орла – рабство й татарське самоправство: цареві кланяються до землі, нижчі з вищими говорять навколішках, а принциповими інструментами внутрішньої політики є змови, убивства й палацові перевороти. З цього – атмосфера браку напруження, виборність старшини, розгнузданість військової касти – козацтва, несанкціонована участь черні у вирішенні державних питань, конкуренція еліти у змаганнях за булаву, що породила вислів «де два українці, там три гетьмани». Український селянин, який спочатку був визискуваним польською шляхтою у вигляді ренти й короткочасних відробітків за землю, в роки Хмельниччини здобув, якщо не цілковиту незалежність від землевласника, то принаймні право на збройний захист своїх інтересів. Московський посполитий, свідомий своєї злиденності, жив у нестатках, пропорційних до розкошів, якими себе оточували визискувачі, відділені від живого «майна» цілою ієрархією служб і наглядачів. З одного боку, освіта, здобута в університетах католицької і протестантської Європи. З другого, темнота, обмежена читанням Євангелій, копійованих через київських ченців, тортури, катування, биття кнутами чи киями, які стали не лише звичним явищем, а й своєрідною розвагою. Через стару Гетьманщину Московія швидко налагодила свій зв’язок із європейською культурою, а за Петра Першого вже підстригла бороди й навчилася тримати в руках шпагу та виделку. Після української поразки в Полтавській битві Москва не тільки ліквідувала українську автономію та знищила козацькі вольності, а й запровадила самоправство, перетворивши Україну в одну зі своїх численних провінцій. Фальсифікація історії, плекання зрадників і малоросів, позбавлених відчуття приналежності до великої нації, цілковита міжнародна ізоляція, обтинання зв’язків із європейським культурним простором стали незмінними важелями у руках Кремля, незалежно від того, хто сидів у ньому, – цар у горностаєвих тогах або вождь у пролетарському піджачку.
Мабуть, тут є той слушний момент, щоби зауважити, як місце, де ми народилися, відокремлює нас від поглядів, прийнятих деінде. Сьогоднішній ефект розщеплення України, проявлений на рівні сепаратизму й іноземного вторгнення, є наслідком незагойної історичної травми. Найбільші, навіть найдавніші трагедії мають частотну тривкість, бо живуть у прислів’ях, у піснях, у переказах, що переходять із уст в уста і стають матеріалом для письменників, режисерів і політиків. Болісний досвід одних українців, за яким простягається історія кровопролитних битв, розпачливих повстань, шибениць, заслань до Сибіру, випробувань чужиною, ніколи не стане досвідом інших, які з ентузіазмом кидалися на барикади під трикольоровими штандартами з двоголовим орлом або кривавими прапорами зі серпом і молотом, виконували й перевиконували п’ятирічні плани, прагнучи ціною небачених жертв наблизити «світле майбутнє». На пострах майбутнім Мазепам, Петлюрам і Бандерам колонізатори плекали малоросійщину з особливим акцентом на культі воєнщини, «героїчної слави» підкорювачів Криму, Прибалтики, Третього Рейху, і навіть такі спалахи свідомості, як Крути, Базар чи Броди не спромоглися зцілити травмований національний організм…

Вінниця, 2014 р.
Написано для видання "Схід - Захід"