І огорне безмовність, таке безголосся тверде,
Мов каміння, довіку у водах підземних укрите.
Ця оселя чужа поглинає тебе, ніби крипта.
Ти ніхто і нізвідки, ніколи не жив і ніде.
Не дійшовши межі, не знайшовши людської душі,
Ти чужий сам собі. Затуливши і вуха, і очі,
Відвернися і зірваний зойк у собі задуши,
Коли відчай тебе до останньої краплі доточить.
І не стане нічого з того, що тобою було.
І тоді, не зібравши речей і не вимкнувши світло,
Ти ввійдеш у ці стіни. А зранку зелене стебло
Проросте з-під каміння, оживлене сонцем і вітром.

День, як аркуш, простерсь. Обростають товстою корою
Низьколобі дахи. Відпливуть мої сни до води,
А твої, мов птахи, відлетять. Зимовою порою
Не злічити усіх поміж довгих, як ріки, годин.
Скільки світла довкруг. А в тобі щось мале і зникоме,
Як сліди на снігу, що зоставив невидимий хтось.
Поміж днем і видінням дійти б, не відкрившись нікому,
До прабілих земель, про які ще не знає ніхто.
Але доторк руки враз обпалить, як спогад про воду,
Сонну рибу, що дивиться в люстро прозоре, як лід.
Тут закінчився слід. І ні виходу більше, ні входу.
Пізні гноми закриють останній підземний прохід.

Як і вчора, дощить. Ми чужинці. В яву чи вві сні
Що звело нас обох у забутому Богом замісті?
Все здрібніло. Слова, як старі сорочки, затісні.
І вітри, три чорти, дмуть, діймають своїм хриплим свистом.
Скинь полуду, вдивись у прихований лик. Як на склі,
Відображення іншої з’явиться тьмяний відбиток.
Світ розмінний, як гріш. Я спіткнувся. Мій зір потускнів,
Як украдений спогад, підібраний чийсь пережиток.
Жив чи спав я? Закліпав підсліплий ліхтар уночі,
Мов підпилий двірник, маячить хуліганам на пострах.
Глухо замкнено двері. І вже не дібрати ключів.
Гусне дим, і зривається з уст щось колюче і гостре.
Не дійти, не дізнатись, кого відшукав і згубив?
Серед снів і видінь, як і ми, невловимих, минущих,
Нас не стане раптово. Як тіні міської юрби,
Щезнем в просвітах днів, усе тонших, тісніших і вужчих.

Як останній сірник, тягне димом закурений ранок,
так далеко, так низько гойдається вогник од свічки.
На пагіллі тремтить павутини прозорий серпанок,
і здіймається вгору привиддя ребристої дички.
І нікого ніде, хоч ступай, хоч врости, мовби камінь,
День згортається листом, висвічує блиском іржавим.
Як церквиця змахне в сіре небо сухими руками,
древню позолоть скине і стане, мов діва, над ставом,
щось зірветься в тобі і, мов птаха, заб’ється у сітях.
Зойкнеш з болю чи так. І ніхто, як на зло, не озветься.
Ув останньому цьому, тісному, пожовклому світі,
лунко яблуко впаде, тверде і півкругле, як серце.

У місті залюдненім, що над рікою, у місті великім
бачиш ти те, що не бачив,
і те, що від тебе далеко,
чуєш того, хто мовчить,
і безмовно говориш
з пташкою, рибою, звіром, вологим камінням.
Знаєш, що криється там,
де не можна ступати,
що по той бік од людей і машин...
Та спитати в тебе про все те
забракне і думки, і слова.

Тут птахи не злітають у небо, а падають ниць,
Гостродзьобо вгрузаючи в землю свою, як чужинну,
Важкокрилі без лету, лежатимуть так долілиць,
Заростаючи травами тихо, безслідно, невпинно.

Шукачі за птахами не прийдуть, загублять сліди,
Чи пощезнуть самі, заблукавши, німі та безликі.
Не знайшовши ні мертвої, ані живої води,
Стануть каменем, горем чиїмось важким і великим.

Небо вдосвіта змовкне і стане як брила - камінне,
Щойно води озвуться до смерті стома вояками...
І зостануться в річці дві тіні - тремкі, безгомінні,
І зачують обидві як трісне під водами камінь.

І зупиняться душі – людини й коня, що, свавільні,
Відділились од тіл, бо важкими моренами ріні
Охололи тіла їх... І вершник, і кінь нероздільно
Тут лежатимуть ниць, непорушні і, може, нетлінні.

І тремтітиме голос – чужий, як гірка порожнеча,
Несподівано вирваний списом пекучим і чорним,
Доки висохнуть води... І доки не прийде предтеча,
І не взброїть мечем, і у саван тугий не загорне.

Ми – гірські скороходи. За нами – міста і сади.
Перед нами – пащеки вогненні - вулкани, рівнини.
Несходимі висоти нас манять, як стиглі плоди.
Б’ють серця – тарабани. А ноги - колеса нестримні.

Нам не раз увижались у маревах білих, у снах
Видноколи за хмарами, гострі, надщерблені скелі,
Сонця диск – понад вечір – зникає у дисках-очах,
Стугонять водоспади внизу, у глибкім підземеллі.

Не зійти, не зірватись – тоді, мовби камінь, лети
Небезпеці у пащу, в бездонному сонмищі Лети.
А гора, як дракон, від погорди або самоти
Озиратиме шпиль, до якого брестимуть аскети.

Уранці за вікном безлисті віти,
Тремтять, як мерзлі доста голоси.
За ними ти. Аби не скаменіти,
До сонця пнешся. З темної коси
Птахам досвітнім прагнеться злетіти

У синю вись. І раптом квола тиша
Огорне снігом самоту й довкіл.
Проляже зморшка на чолі, бо глибше
Мовчання стане... Аж забракне сил
Подати голос на пустім узвишші.

Загубитись опівніч у білому видиві трав,
Як Хомі, що мине, із вакацій вертаючи, хутір.
Знав нечистий тебе, знав шинкар і монах тебе знав.
Чули голос твій птиці. Цвіла тобі кров ніби рута.

Чи отрута моя у щербатому кухлі на дні,
Що зварила в неділю для свого невірного Гриця…
Світять вогкі зіниці, а може, зелені вогні,
Бо ступаю у ніч, як у воду, й до сходу не спиться.

Я тебе не зцілив, бо слова переповнили глек
І до ранку стекли. Озиваючись болем у жилах,
Ти ворожиш на віск. Із долоні годуєш лелек,
Що приходять у сни. Даленіють, даліють од тіла

Теплі дотики губ і пливуть. Потривати б ще мить,
Але голос холоне і стигне... Як олово голос...
Порожнеча росте. Порожнеча у грудях щемить
І заходить у вікна. А стіни в тумані по пояс.

Задрімаємо в гіллі, колишучи зранений сад,
Що від ночі росте, бо слова у німім доростанні.
Заворожені тишею, вже не повернем назад,
Як дерева правічні у передвесіннім чеканні.

Із води проросте білоцвіття. І пір’я кори.
Забрунькується зав’язь устами пониклої тиші.
Розів’ється трава. І, нічної упившись пори,
Я імення твоє на пергаменті неба напишу.

Обнялись у полі.
Ще серце тремтіло, зім’яте памороззю,
А в кучерях кольору жита
Погойдувалися волошки.

До прозорої бухти причалить натомлене літо,
І з надпитого дзбану поллється струмина вина.
Тут закинувши якір за обрій, що витканий з квітів,
Наберемо у сонячні глеки дзвінкого зерна.

Лісостеп, як прибій, перекочує хвилями вічність,
А ми прагнемо тиші, закуті в броню моряки.
Кукурудзяні стебла блищать, як запалені свічі,
І кургани вростають у небо, немов маяки,

Що біліють у серпень. За древньою щоглою в морі
Підіймається хвиля і гребінь кладе на уста.
Ще вина не допито… а дні даленіють за обрій,
І зникає вітрильник, немовби неспійманий птах.

Іще птахи тріпочуть біля уст,
І пробудившись, обважнілим тілом
Усі видіння, мов сніги, пливуть
У праліси, що поніч спорожніли.

Пошерхлим листом опадуть слова,
І голос трав замре в гортані гірко.
Із рук твоїх дерева, мов дива,
Ростуть на білім березі сторінки.

І під глиняним небом залитої сяянням хати
Почуваюся деревом:
Руки пульсують пагіллям
І розлогою кроною в стелю вростає чоло.
Кровотеча щоденного часу наповнює вени,
І важко стояти,
В круговерті землі обертаючись.
Птаство до ранку у зіницях тремтітиме
Й риби лускаті прокладатимуть в грудях тунелі глибокі,
Що мали б вростати в заокруглений день.
Та лиш сяяння входить
У потріскане дерево тіла мого –
Понад води й глибини.
І прокинувшись, чую полегкість –
Тепло відчуваю.
Ні на мить у мені не минає
Любов первозданна.

З голих пасем води ти у мене зориш,
Як легенда сарматська
Про щастя.
Крізь віки і вогні
Ці долоні тонкі піднімаєш, мов сонячні чаші.

Я з тобою пішов би, але через край
Уже витекло світло і змеркло.
Я б тебе зачекав,
Та печать надважку
Хтось поклав над розіп’ятим степом.

Човни долонь на течії грудей
Тремтять, немов торкнувшись краю неба.
Заснемо тут і невідомо де
Прокинемось, заглиблені у себе.

В слідах зів’яне листя і трава,
І час, як біль, замре на скронях вітру.
Впадуть із уст несказані слова
І сповнять серце, ніби чашу, світлом.

Мовчиш… І вода молодіє. Мар’яно, Маріє.
Звідкіль ти приходиш? Куди оце ждеш переправи?
Вітрило червоне тобі мерехтить. Майоріє
Вітрило червоне... Не витиснеш власне: ізбави.

Не витиснеш... Все лиш вода, що спаде. Що не стане
Чекати, чеканити голос, отруєне вістря.
Безпомічно ляже. До ранку прокволо відтане.
До ранку хрести розів’ються оголеним листом.

Мар’яно, Маріє… Даліє вітрило, леліє.
Пророцтва минули. Пророки чужі. Нетутешні.
А ми ще невіри… За нами останній месія.
За нами останні, Маріє, розквітнуть черешні…

Опало птаство в руки прохачам,
Не в силі жаль осінній побороти.
Я камінь уст піснями заклечав,
Бо сад зронив свої останні ноти.

У хмару йшов, заглиблений, мов страх,
І дні багряні лемешами різав.
А ти, як вісь, летюча і наскрізна,
Сумна блукачка в травах і вітрах.

Човнам даєш якийсь незнаний лад,
Летиш югою в небесінь незрячу,
Де нас обох своїм списом позначить
Золотоокий вершник листопад.

Чи мариться, чи мається лишень?
Човни застрягли. Це ж веслує осінь.
Збіліла ти. У свій останній день
Я був не я, тремкий і безголосий.

Та що кому? Кричи хоч, не кричи...
Рука дерев’яніє у тумані.
Не викричиш, не вишепчеш... І чи
Вода тебе відносить… чи омана?

Не щезла, не минула, не... Плила
Ти вишнею. Неждано і нізвідки
Прийшла вода. І слід мого крила
Застиг як знак… Як розчерк… Як помітка…

Що тобі, панно, запрагнеться? В пізніх садах
Стало безлисто, заводнено і чорноптахово.
Може, півсонця? Півсерця? Упало на дах
Яблуко спіле. Просвічує яблуня лахами.

Мовчки простуєш. Ступає глибоко у слід
Вершник столикий, а може, чернець неприкаяний?
Може, покличеш його? Чи позичиш? Не слід,
Панно, впускати у себе святого… лукавого.

Голову схилить, діткнеться плеча чи грудей,
В латах півбілих, півчорних. Аби не заплакала,
Вдягне сутану, обріже волосся руде.
Лицар, шахрай, чи нечистий… Хіба не однаково?

Кудись у даль нестримний чвал коня
Тебе відносить. Надовкола лунко.
Старі граби простують навмання,
Ніяковіють, випроставшись струнко,
Бо обрій, ніби тріснута броня,

Крицево-синій. Пізня самота
Натужно, рвійно дихає в обличчя.
Торкаючи долонею уста,
Чиясь моргана квилить з потойбіччя,
Немов одплата, нездійсненна мста.

А ти як дух, бо передсвітня мла
Ховає все. Лиш ніздрі ловлять гостро
Опалу вогкість. Раптом до чола
Торкнеться світло і поникне острах.
І мчиш у синь, прирісши до сідла.

Дівчино в білому, блякне видіння сумне,
Дівчино руса, занурені руки у воду,
Він не пізнає, не знайде тебе, не збагне,
Він конокрад, змієлюб, посіпака чи злодій.

Купиш у нього, чи впросиш на віру, у борг
Краму, кохання, чи вічності, може, розлуки?
Він же обдурить, обкрутить. Кохання чи торг –
Що лихвареві? Аби хто узяв на поруки.

В посаг – дівоцтво, в заставу – тонке полотно.
Він же невірний, самітник, чужинець, пропащий.
Дівчино руса, далеко, надривно, давно…
Сам я не свій. Та не знаю, кому із нас важче.

Наснилося, що був ти вояком
Стрімкої раті. В чаші спорожнілі
Текли меди, і сволоки ясніли.
Та падолист іржавим мідяком
Спадає долі. Стіни поніміло

Кудись відходять. На самому дні
Залишилося твого маєстату,
Аби дубовий щит в руках тримати,
Бо дзвонять гуслі. Мерехтять сумні
Твої кольчуги і діряві лати.

Камінний дім на вигоні схиливсь,
Закривши вид посохлим виноградом.
Безлюдно тут. За древні палісади
Лоза плететься у небесну вись.
І віє спокій старосвітським ладом.

Не жди нікого. Здавна так велось.
Повиті вікна в білій самотині,
Як поторочі, дивляться в долину
І даленіють. Виждане тепло
Доносить гострі пахощі жасмину.

І щось в тобі нуртує, а проте
У цій господі криється безмовність,
Як у тумані, що просторів повен.
Ідеш на світ, а плетиво густе
Тебе ховає у темнаву повінь.

Два пагорби звелись за виднокрай
І на собі тримають кволе небо.
А ти ростеш. Як біль росте від тебе
Прозора сутінь. Тінь досвітніх зграй
Повільно плине. І навкруг мовчання

Вбирає в себе простір, як у тьму
Ліси древлянські, що дрімають рано.
Озветься раптом у досвітнім храмі
Півсонний звір… У пущу цю німу
Іде людина з луком і саквами.

Ясніє зір. І в стовбурах дерев
Світліють предків незникомі лики,
Бо спогади про ратну смерть велику
Шепоче гілля вільге і старе,
Щоби у цім пустищі залишитись.