‒ а знаєш я все частіше бачу її
все частіше впізнаю себе
у гостроті її ліктів
у прозорості її шкіри та тонкості долонь
в її безіменності та безслідності зникнення

все частіше бачу
як її коси повільно вростають у воду
як їхньою міцністю і довжиною обіп’яло поверхню

і якби не та невимовна легкість
і якби не та наповненість світлом
що не занурює в глибину а тримає ззовні
і якби не той що приходить зі сходу
і приносить у руці сонце – розпечене яблуко

тіло б її теж врешті вросло б у водневу поверхню

‒ а я знаєш все частіше бачу його
все частіше впізнаю сліди
що лишає уздовж річкового берега
лишає голоси тихі і густі дзвінкі і гучні
лишає ті якими мовчав і кричав
лишає свої і чужі
лишає розбиті човни
лишає тумани крізь які не пройшли ми
лишає проміння і відображення

‒ а знаєш тепер я все рідше бачу
зір з роками слабшає
а втома зміщує сприйняття часу
і якби не та чиї коси
розпливлись по поверхні хвилями

і якби не той що приходить зі сходу
щоб попри біль та опіки
тримати вгорі сонце – розпечене яблуко

і якби не ці тумани
і якби не розбиті через них човни
і якби не випадковість
і якби не схожість моя з нею
і не схожість моя з ним

чи залишилось би хоч щось
опісля цього всього?

напевно що ні
напевно що
ні

бо ти не зупиниш
цей рух і цей вир
і все те що є для тебе сущим
це небо що стає чорним й густим
і сонце що падає у воду як насінина

говориш собі:

хоч йди хоч не йди
дороги з роками поростуть ріками
а волосся не старістю а сіллю біліє блищить
як срібло на світлі

говориш собі:

йти чи не йти
бо ніч заливає пітьмою міста
бо не бачу не чую
попереду ці вогні як човни
все пливуть і пливуть перед очима

говориш собі:

дивись вже і місяць росте із води
стає обличчям милого
тягнись ж бо
йди до нього
йди
бо знову тоне

цей вир у ріці вже не зупиниш
як не зупиниш рух любові у тілах

тоді говорю тобі:
йди ж бо
йди

якби ж ти ходив за мною тихо
я б показала тобі як яблуні порослі туманом
стоять холодні і тихі як тіні під травами
як все гойдають-вигойдують вітри
у колисці із віття сонце – золоте дитя

якби ж ти ходив за мною тихо
я б показала тобі як красиво
навесні поростають озера дощами
а краплини корінням вростають у дно
так міцно вода поєднується з водою
як поєднується в нас тільки пам'ять і час

а потім ніщо
а потім знов саморіст
і паводок збільшує тіло озер

якби я тільки змогла
якби я тільки зуміла
лишати сліди як насіння в землі
щоб не повертаючись рости і рости
у маленьких долонях золотого дитя
поміж міцного коріння весняних дощів
поміж скошених трав
де тіні липнуть до твоїх підошов
де кожен наш рух міцно вростає у крок
як вростає в тіло лиш поезія

тоді б ти знайшов
тоді б ти тихо пішов
за мною