Знов осінь плакала. Примхливий листопад
вередував, немов мала дитина,
сховало небо диво-зорепад
й схиляла голову зажурена калина.

Самотні краплі впали на вікно,
здивовано навколо озирались,
а потім інші, з ними заодно,
з холодним склом по черзі цілувались.

Грайливий вітер бавився дощем,
осінні бризки розкидав повсюди,
немов митець прозорим олівцем
писав на склі причудливі етюди.

За вікном розгулялася осінь,
танцювала грайливо в танку,
розпустились нечесані коси,
хто ж полюбить її таку?

- Як же можна красу не любити?-
шепотіли на вухо дощі,
огортав обіймами вітер,
колихаючи сон уночі.

А на ранок відчула холод,
заблукала сльоза на очах-
снігу першого білий порох
вже лежав на її плечах.

Це мороз зазирнув у світанок
і заграв свій зимовий джаз,
але осінь усім на останок
з листопадом кружляла вальс.

листопад 2016

Купалося літо в дощі,
навколо шуміла гроза,
котилася по щоці
краплина.Чи то може сльоза?

А небо кидало мечі
розгнівано, аж до землі.
Біжу я туди, вдалечінь,
назустріч негоді й грозі.

Від спалахів обрій горить,
тремчу в обіймах дощу,
здається ,іще одна мить,
і пташкою в небо злечу.

Купалося літо в дощі,
тремтіла від вітру лоза,
зустрілися на щоці
краплина дощу і сльоза…

2016

Посивіла осінь, посивіла,
розпустила коси до землі,
розлюбить тебе я не зуміла,
нам співають пісню журавлі.

Посивіла осінь , посивіла,
перший сніг посипав на чоло,
червоніє у снігу шипшина,
був напій ,а стало вже вино.

Посивіла осінь, посивіла,
розгубила листя тут і там,
я тебе вином цим напоїла
і любов свою тобі віддам.

Посивіла осінь , посивіла,
перший сніг посипав на чоло,
червоніє у снігу шипшина,
був напій,а стало вже вино…

2016 рік

Давай посидимо з тобою,
лиш ти і я - душа одна,
смачну вечерю приготую
і пляшку білого вина.

Що буде далі - нам не знати,
а дні проходять в суєті,
пора нам знову пригадати,
що головне у нас в житті.

У мрії й спогади пориним,
турботи скинувши з плечей,
скупу сльозу більше не стримуй,
що проситься з твоїх очей.

Спливає час - несе години,
потріскують в плиті дрова
і на душі стає спокійно
від щирості в твоїх словах.

Минає вечір у розмові
і сказано вже геть усе,
а час з годинником у змові
нас знову в дійсність принесе.

листопад 2015

А він поїхав, вона знову
вдома лишилася сама,
нема кому сказати й слово
та чи її в цьому вина.
Одна-однісінька, нікого,
лиш кіт дрімає на вікні
і віє холодом з порогу,
холоне кава на столі.
Затихло все, лиш чути шелех
і дим з ментолом проплива,
а у руках неспитий келих
п`янкого терпкого вина…

листопад 2015

Білокрилая голубонька
прилетіла до подруженьки,
довго з нею воркувала ,
про свою любов зітхала.

Ой, голубонько , голубонько,
ти не вір своїй подруженьці,
як з тобою воркувала ,
тобі в душу заглядала.

Білокрилая голубонько,
прожени свою подруженьку,
бо до тебе заздрість мала,
твого хлопця чарувала.

Будеш знати як, голубонько,
довірять своїм подруженькам,
вибирай з ким воркувати ,
про свою любов казати.

Ти лети, моя голубонько
і забудь лиху подруженьку,
прожени гірке кохання,
що несло розчарування.

червень 2015

В ніч на Івана , в ніч на Купала
квітку чарівну в лісі шукала,
папороть – квітка силоньку має,
хай мене з милим швидше з`єднає.

Ой на Івана, ой на Купала
рано-раненько віночок в`язала,
квітка до квітки ще й пелюсточок –
гарний у мене вийшов віночок.

Я понесу той віночок до річки
і на світанку підпалюю свічку,
папороть-квітка хай милому сниться,
щоб із сватами він не барився.

Ой покладу я віночок у воду,
хлопці й дівчата ведуть хороводи,
пісня єднається з нашим таночком,
а тиха річенька разом з віночком.

Ой на Івана ,ой на Купала
через багаття з милим стрибала,
міцно тримає коханий за руку,
щоб нас минала горе-розлука.

Лежить в покої стомлена земля,
навколо розгулялася негода,
оголена, неначе немовля,
зніма вбрання зажурена природа.

Короткі ночі ,зорі мерехтять,
мов світлячки купаються у морі,
простягнеш руку – й зможеш ти дістать
безкрає небо й загадкові зорі.

Осінній подих стеле килими,
тремтять від холоду листочки верболозу,
висить на дереві, чекаючи зими
забуте яблуко, ціловане морозом.

Щороку в день цей дивна осінь
тобі під ноги знову простила
багрянцем вкриті з листя коси ,
дарує кольорів дива.

Тихенько так, неначе боса,
навшпиньках вийшла із воріт,
в твоє життя прокралась осінь,
в скарбницю додаючи літ.

Та не сумуй – зима твоя далеко,
а літо бабине порадує теплом,
онуків нам ще принесуть лелеки
й покажеш їм ти батькове село.

Нехай твої посивіли вже скроні
і став не раз ти гарним дідусем –
твоє серденько , наче на кордоні,
далеку юність й досі стереже.

Ти не сумуй, що вже настала осінь,
у кожної пори є і свої плюси:
рука за руку ми з тобою й досі
берем любов з осінньої краси.

03.10.2015

Спи, маленька внученько,
спи , наша Аринко,
ти неначе сонечко
на пухкій хмаринкі,

наче в небі зіронька
у яскравім сяйві,
чи рожева квітонька
на квітучій мальві.

Сон тобі загадую,
сплять вже оченята,
стала ти відрадою
для матусі й тата.

Спи, маленька крихітко,
стих твій голосочок,
сон твій боронитиме
Божий ангелочок.

В старенькому саду плететься виноград,
ховає від очей свої налиті грона,
прийшла пора - рубають люди сад
і падає лоза, оголюючи скроні.

Рубають сад і котиться сльоза,
благаю вас, залиште йому корінь,
бо навесні відродиться лоза
й знов покладе вам гроно у долоні.

Тетяна Сахно 2015 рік