Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Леонід Вархоляк (2004)
На тім стою: і нині й на віки́
Я вірша́х лишатимусь собою,
Ніхто моєю творчою рукою
Не буде власні ширити думки.


Рубрики


Огляди

  1. Осіння буря
    За амбразурою вікна
    Ридає осінь.
    Його нескі́нчена війна
    Триває досі.

    Життя реалії – не мед,
    Бо сиві скроні,
    Та пам’ятають кулемет
    Міцні долоні.

    Звільняє пам’яті полон
    Подій намисто
    Де проти сотні – батальйон
    Енкаведистів,

    Де кулі рвали на шматки
    Відлуння бою,
    Де ситі сталінські вовки
    Лежали гноєм,

    Бо їм пощади не було:
    Сікли до краю.
    Кого війною опекло́:
    Жалю́ не має...

    Зникають марева боїв
    Із риком лева:
    Когорта збурених вітрів
    Лама дерева,

    Ліси згинаючи навпі́л
    Супроти шерсті,
    Лиш дуб уперся наче віл
    На перехресті.

    Гартує праведная лють
    Його осердя:
    У нім немає ні жалю́,
    Ні милосердя.

    Його негода не зляка,
    Не про́ймуть бурі.
    Немов старого вояка
    У амбразурі.

    І сотник дивиться на світ,
    А світ у кро́ві:
    Там часу про́йденого слід
    Зрива покрови,

    Там бита кулями рілля
    Хрестами квітне
    І машингве́рами земля
    Іще вагітна.

    Уже пере́йми почали́сь
    На східнім боці:
    Чи загуркоче мов колись
    У новім році?

    Невже напише майбуття
    Старі картини
    І будуть рватися життя
    Як павутиння?

    Закрила відповідь імла
    Своїм плюма́жем:
    Негода вітряна і зла
    Про це не скаже,

    Не чути істини з небес
    Між гул потопу,
    Бо небо втиснуло себе
    В земні окопи.

    Над ними – кетяги калин
    Червоно-чорні:
    Останні по́лиски жарин
    В зимовім го́рні.

    А він бажав би весняні
    Побачить ро́ки,
    Щоб відродилися на пні
    Сади високі,

    Щоб квіти вибілили скрізь
    Яри похмурі...
    Та лиховісно стогне ліс
    В осінній бурі:

    Там лють пагі́нчиками б’є
    Нова, не сива.
    І честь старому віддає
    Невпинна злива,

    Що зростить пагони дубів
    З міцним осердям.
    Без доброти до ворогів.
    Без милосердя.

    © Леонід Вархоляк, 2015 р.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Повстанський ліс
    Повстанський ліс
    Із рідної землиці
    Відвіку ріс
    На пагірках стрімких,
    Повстанський ліс
    Пророщений із криці
    Де повно скрізь
    Доріжок бойових.

    Пройшли літа:
    Боїв криваві ро́ки
    І хоч не та
    Епоха, що була́,
    Він розгорта
    Гілля своє високе,
    Він пам’ята
    Борню добра і зла.

    Що все трива:
    З початку ро́ків сивих
    Вона – жива
    Луна її бринить,
    А ми – трава
    На Бога вічній ниві
    Що у жнива
    Збереться, чи згорить.

    І кличе нас
    Величний гомін лісу
    У но́вий час
    У час нови́х повстань,
    Щоб здерти враз
    Брехні і зла завісу
    На свій Парнас
    Піднявшись без вагань:

    Черпати мир
    Із крон його криниці
    Лишивши вир
    Безрадісних турбот.
    Немов до зір
    Скоріше блискавиці
    Дорогу мір
    До праведних висот.

    Повстань хутчій
    З байдужості народу
    Рушай у бій
    Супроти зла химер
    Та правду сій:
    Здобудь душі свободу
    Каскадом дій
    Стрімких як машинґве́р!

    Зміни себе
    І будеш мати силу
    Змінити все
    Несу́чи світло скрізь.
    Тож хай несе
    Тебе на правди крилах
    У вир небес
    Пона́д повстанський ліс.

    © Леонід Вархоляк, 2013 р.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  3. Немислимо забути
    О, скільки згублено синів,
    О, скільки вистріляно криці
    Супроти сталінських полків
    У димі спалених часів
    На кров’ю вишитій землиці,

    Де гнівом повнячи ущерть
    Серця від діда до дитини,
    Життя палала круговерть
    А відпочинок – тільки смерть
    Вона ж – подяка за провини.

    І хтось боровся до кінця
    В горнилі дикої навали,
    Хтось гоїв рани і серця,
    Хто йшов у пащу як вівця,
    А дехто – друга продавали.

    Там часто бра́кнуло і сліз
    Як села згарищами тліли,
    А збайдужілий вітер ніс
    Між крони буків і беріз
    Усе важке і наболіле…

    Той гомін досі шелестить
    Шумить, блукаючи у кронах
    Як осінь селами горить
    І замість крові майорить
    Калина в ягодах червоних.

    Вона, мов той дороговказ
    До волі вказує маршрути
    Бо ворог сунеться на нас,
    Бо ще війни триває час,
    Бо це – немислимо забути.

    © Леонід Вархоляк, 2015 р.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  4. Допоки кохати можливо
    Коли молотом смерті
    Товкла Україну війна
    І брехливі пісні
    Затягли депутати мордасті,
    На небеснім мольберті
    Світанки писала вона
    Та похмурії дні
    Напувала горнятами щастя.

    Десь воя́ки дебелі
    Тримали напружений бій,
    І журився народ
    Позираючи лячно на ціни,
    А вона акварелі
    Зроси́ла краплинами мрій
    Щоб стежини пригод
    Малювати, стираючи стіни,

    Щоб котилося море
    Підлогу змиваючи геть,
    Щоб засніжені гори
    Зростали довкола кімнати...
    І вона у простори
    Летіла шукати сюжет,
    У світи неозорі
    Летіла натхнення шукати,

    Де здається минає
    Ота божевільна війна
    Бо симфонія грає
    І йде акварельная злива.
    У небеснім розмаї,
    Де всесвіт малює вона:
    Там, де серце кохає,
    Допоки кохати можливо.

    © Леонід Вархоляк, 2015 р.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  5. Горня недопитої кави
    Українка сидить
    О спекотній порі
    Де кав’ярні старі
    Прохолодою годять,
    А навколо шумить
    Стоголосся вітрів
    І гудуть димарі
    Про події на Cході.

    Біля неї синок
    Гомонить, не вгава
    І горня повіва
    Ароматами зерен,
    Та вітрів голосок
    Тихо шепче слова,
    Що чиясь голова
    Похилилась на дерен.

    Що уранці вогонь
    З-під Росії вели
    Як полями пливли
    Затуманені ріки.
    І у ту оболонь
    Геть усі полягли,
    Що у взводі були
    Із її чоловіком.

    Що із них ні один
    Не поверне домів
    З почорнілих ланів
    Де нежаті покоси…
    Та не журиться син
    Бо не все зрозумів
    Із розбурханих слів
    Вітерців стоголосих.

    Як йому розказать,
    Що зосталась сама,
    Що довкола – зима
    А не літо ласкаве?..
    Та вітри відлетять:
    Їм байду́же, дарма́,
    Що застигло горня
    Недопитої кави.

    © Леонід Вархоляк, 2014 р.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  1. Де ходить російська Шарлотта?
    В Парижі у пізню годину
    Десь років зо двісті назад
    Шарлотта убила тварину
    На ймення Кривавий Марат
    Який наробив пребагато
    Терору, нена́висті, зла:
    За покликом то́го Марата
    Усяка мерзо́та ішла
    І широко лився довкола
    Невинної крові потік,
    Щоправда, Шарлотту ніколи
    Не вдарив терору батіг.
    Могло лихоліття усе це
    Далеким здаватися їй
    Та ма́ла великеє серце:
    Найбільше у Франції всій.
    У ньому тирана провини
    Урвали терпіння струну
    І в тиху вечірню годину
    Вона розпочала війну.
    У юного віку зеніті
    Загинула дівчина ця
    Та стало світліше на світі:
    Піднялися інші серця.
    І в того піднесення пору
    Диктату закінчився строк:
    Настала пора Термідору
    Та часу ново́го виток.
    Відтоді по хвилі, помалу
    Роки́ у майбутнє пливли
    Де часом Капла́н виникала
    І Штауфенберги були:
    Та щось у житті помінялось,
    Чи мали наснагу не ту,
    Бо їм усякчас не вдавалось
    Здійснити Шарлотти мету…
    А зараз – до рідної хати
    Щоб звірства чинити отут
    За кличем нового Марата
    Нові терористи ідуть.
    І люди по цілій Росії
    Сьогодні, неначе колись,
    З тирана зробивши месію
    У хорі бридкому злили́сь.
    В їх душах, де гидко і темно
    Нуртує ворожості шал:
    Їм Пушкін напевно даремно
    Писав про Шарлотти кинджал.
    У меншості плаче Навальний,
    Мовчить у могилі Нємцов,
    А решті – здається нормальним
    Злочинство і трупи, і кров.
    Тож править кремлівська сволота,
    Зростає «народів тюрма»…
    Де ходить російська Шарлотта?
    Шарлотт у Росії нема.

    © Леонід Вархоляк, 2015 р.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Крізь осінню печаль
    Крізь осінню печаль,
    Поміж краплі дощу,
    Помандрую у даль
    Із тобою за руку.
    Я її не впущу,
    І себе не прощу
    За розбитий кришталь
    Від сердечного стуку.

    Ми піде́мо у край
    Де заквітла любов,
    Де кохання розмай
    Та замріяні весни,
    Де основа основ,
    Де стрічаємся знов
    І плете виднокрай
    Із надій перевесло.

    Через простори див
    І сріблястий туман
    Попрямуєм туди
    Де побачення наші,
    Де емоцій тарпан
    Витинає канкан,
    Де повіки би пив
    Ту солодкую чашу.

    Лиш не можу сказать
    Чом сумую щораз
    Як тумани біжать
    По журливому саду:
    Видно, осені час
    І втомився пегас
    Та й надії летять
    У вітри листопаду.

    Це романтики мить
    І відвертих зізнань,
    Ця пора пломенить
    І дарує прозріння.
    Я не маю вагань
    І не хочу страждань
    Та зажура щемить
    Мов морози осінні.

    Хай зажура шкребе,
    Хай гуляє в саду,
    Я відна́йду себе
    Між імлистої рані:
    Я відкину біду
    І з тобою піду́
    Щоб зігріти тебе
    У осіннім тумані.

    © Леонід Вархоляк, 2012 р.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  3. Я не хочу в Росію
    Я не хочу туди
    Де озлоблений люд
    Із чужої біди
    Знавісніло регоче,
    Де квітують сади
    Та плодів не дають,
    А у владі кати,
    Що вбивати охочі.

    Я не хочу у світ
    Божевільних ідей
    Де серця наче лід
    Зненавúділи брата,
    Де брехня наче мід
    На устах у людей,
    Де чекати не слід
    Каяття супостата.

    Я не хочу до вас
    Хоч поріднені ми:
    Родичатись не час
    Як нещастя довкола.
    Пролягли поміж нас
    Хуртовини зими,
    Їх вогня́ний пегас
    Не розтопить ніколи.

    Не розтопить повік
    Бо не хочете знать
    Ні історії віх,
    Ні реалії часу.
    Пропаганди потік
    Буде вас напувать
    І плодити калік
    Отупілої маси.

    Чи буде вороття?
    Чи приїду ізнов?
    Доки маю життя
    Зарікатись не смію.
    Тільки б мати знаття
    Що припиниться кров
    І піде в небуття
    Озвіріла Росія.

    А допоки, на жаль,
    Розвелися мости
    І у серці печаль
    Як роз’ятрена рана:
    Золота пектораль
    Не з’єднає світи
    Доки правди кришталь
    Розбивають обмани.

    © Леонід Вархоляк, 2014 р.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --