Вона буває метушлива, з нервовим сміхом недоречним,
книжок роками не читає і не вжива розумних слів,
а чоловік її на людях -- в манерах вишукано-гречний,
із бурштиновими очима з темно-палких жіночих снів.

Вона завжди в життєвій прозі —чи у дворі, чи на городі;
час розмежований натроє —вечеря, снідання, обід...
Невпинно рухаються крила, в завзятті юному пророслі
у ті роки, як прокладали вони у парі перший слід.

Її би можна пожаліти, але сміється вона вголос,
біжить, розхитуючи кладку, понад обмани і роки;
і так заведено між ними --усе, що мужем розкололось,
їй треба склеювать довіку, що Божий день, у дві руки.

Вона живе, неначе пісня, земного й вічного на стику,
в кишенях бляклого халату —прощення й вірності ключі.
І я чомусь її згадала під звук схвильованого крику
гусей, що клином розщепили небесну сферу уночі.

2015

(пам’яті Поліни і Христини)

У нічником освітленій кімнаті
Старенькі дві—обидві глухуваті—
Ведуть розмову—кожна про своє.
В подолах—руки, теплі і великі,
І спогади, як паралельні ріки,
Задума з срібла пам’яті кує.

Одна—з старого київського «панства»,
подільського заможного міщанства,
давно згубивши статки родові,
пригадує, як їздили на санях
у сутінках, засніжених і ранніх,
як всі були ще юні і живі.

А потім—і Різдва уже не стало,
І всі її брати кудись пропали
( Мовчання заморожує чоло),
Робота у пекарні в довгі ночі
І Куренівка в селевім потоці,
І молодість—неначе й не було.

У неї—срібна пряжка у шкатулці
І стопка—у кустарній палітурці—
Журналів принципового зразка,
Де хтось суворий, з грізною бровою
Трима за шкірку сильною рукою
Хирлявенького горе-шкідника.

Там заголовок кожному чеканно,
Мов з неба, сповіщає невблаганно,
Що «Сорную траву из поля—вон!»,
Й вона, що разом з «сорною травою»
Лиш дивом не наклала головою,
Розплутує минуле, ніби сон.

Щоденно, в окулярах і хустині,
В старенькій, але випраній кофтині,
Іде вона, кульгаючи, крізь двір
Відвідати ровесницю-селянку,
Спрацьовану в колгоспі вінничанку,
Занесену вітрами на Поділ.

Гойдаються дві сповіді-трамваї.
Киянка української не знає,
Тож часто, розігнавшись попервах,
Обидві зупиняються в напрузі
Й одна на одну дивляться в конфузі,
Заплутавшись у значеннях-словах.

І знов рушають пам’яті вагони,
що в різні боки перетнуть кордони
й опиняться на різних полюсах.
Одна з них говоритиме про гОрод,
А інша їй—про поле і про голод,
І як зерно ховали у трусах.

Тут-- «заговор врачей» (в колишній пресі),
А поруч йдеться про селянський всесвіт,
Що пульсував у полі і дворі,
Про подруг незабутніх і про ланку,
Стерню, литки у крові від світанку
І сон в стіжках під небом до зорі...

Сидять вони і сяєвом сіяють,
Обдзвонені тринадцятим трамваєм,
Зміряючи глибини лихоліть.
І пам’яті схвильованій належить
Це золото, вціліле від пожежі
Найгіршого з розбурханих століть.

2015

Тому і не навчилась вибирати,
бо їй усе здавалося—це гріх:
якщо Господь зустрітись допоміг,
негоже власний вимір докладати.

І ще—була туманною дорога
й було оце космічне відчуття,
що кожний перший зустрічний—дитя,
дитя своєї матері і Бога.

І у коханні вірною була,
в уяві їх невидимо хранила
з чеснотами, якими наділила
дражливі їхні душі і тіла.

І кожного тягнула на собі
у помислах, як посестра, по схилу,
і тихо дивувалася, безсила,
своїй, без пристановиська, судьбі.

Голівко бідна! Щось воно не так,
щоб з ввічливості не сказати гірше.
Хто чесний—відійде, не зрозумівши,
а хто нечесний—згубить за п’ятак.

Ні благ вона земних не досягла,
ні справжньої взаємності не мала,
але коли в лікарні помирала,
всміхалась, бо щасливо прожила...

2014

Дріботять ощадні мої кроки; рівна, під кутом належним, спина
злегка нахиляється до тебе — гостя дорогого на цей вечір,—
і сідаю я перед тобою, підігнувши стиснуті коліна,
відчуваю погляд твій і чую награну упевненість у речі.


Бачиш — кімоно моє сьогодні журавлями вишите у танці,
бачиш ти — обличчя моє біле від Хоккайдо сніжного біліше,
і коли чоло я опускаю, знаєш ти — усі ми в чомусь бранці,
та з усіх ув’язнена найбільше жінка у красивій своїй ніші.


Тут, у ці години вечорові я для тебе — розмаїта ширма,
сховок від обов’язків і світу, що нікому слабкість не прощає.
Шепчуть рукави мої широкі,і краса, наведена картинно,
так, як і століття перед нами, зцілює тебе і захищає.


Слухатиму я тебе сьогодні, й сямісен лунатиме повільно,
язика розв’яже тобі саке, що нагрітим я тобі налила,
і коли, розчулений, удома ти до жінки звернешся прихильно,
поспішить дітей вона укласти — потай мені вдячна і щаслива.


Але вже наранок в електричці ти почнеш повільно кам’яніти,
і у труд поринеш, що бездушно, як недуга, виснажить до краю,
і коли ти втомишся блукати у ворожій пустці цього світу,
журавлів танцюючих згадавши,позови мене — я зачекаю.

2015