Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ярослав Костюк (1980)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   Молитва
    гори людина божа твар
    палай добром та щастям
  •   Класициум
    Цигарки вогник немудрящий
    понад бруківкою спливає,
  •   * * *
    Духмяна ніч – розбурхана і п’яна.
    Із потойбіч – по плинним берегам
  •   Єдине
    В знесиллі впасти, наче вріс у мур.
    Важке каміння і похмуре небо.
  •   біляріздвяне
    він написав тоді листа
    і вийшов на подвір’я
  •   Лютий
    ранковий світ – це краєвид з вікна,
    той самий, що учора – білий-білий,
  •   постпасхальне
    Посеред себе заблукав,
    шукав неявні паралелі.
  •   Спогад
    Щось трапилось зі мною у трамваї,
    триває досі і мене тримає,
  •   * * *
    Немає імітації. Любов
    то лише спекла спрага до любові.
  •   * * *
    Який незмінний у віках ландшафт!..
    Смугасті хвилі вітер в полі котить.
  •   якої ще нема
    Побачиш тінь від ліхтаря самотнього,
    що тишу заколисує, скріпить,
  •   * * *
    прозоре сонце на осонні,
    і літа наче не було,
  •   Григорiй Cковорода
    Вже й хати збувся. Все покинув.
            Забрав лишень розпачливе шаленство.
  •   Я йшов собі по вуличці знайомій
    Я йшов собі по вуличці знайомій,
    серед людей і шпачих голосінь,
  •   Чернетка
    вирує листя спогадів забутих
    у прочутті жовтневої спокути,
  •   Наскельні малюнки
    Я думаю, мій друже, про митця,
    мабуть, найпершого у цьому світі —
  •   Кружина
    На пагорбі, де хрест стоїть,
    з вітанням світу рушниковим,

  • Огляди

    1. Молитва

      гори людина божа твар
      палай добром та щастям
      хай закипить в тобі янтар
      найпершого причастя

      не тільки до любові плин
      (крізь матері обійми)
      а біль і пил і церк’вний дзвін
      як супровід однині

      бо це ти вперше помоливсь
      (і все тобі по вірі!)
      і ти ні в чом’ не помиливсь
      коли в усе повірив

      і ти з колін тоді повстав
      (і десь сурма заграла!)
      і знову на коліна впав
      і розпалив заграву

      твоє ж обличчя догори
      осяйне і прекрасне
      якщо як свічка догорить
      то все ж таки не згасне

      2014



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Класициум

      Цигарки вогник немудрящий
      понад бруківкою спливає,
      Хрещатик мій, як мудрий ящір,
      подорожан під хвіст згортає,
      шумують люди, як той явір
      чи надра здиблені гірняцькі,
      та певної немає яві
      у цім горняті.

      Пливе у тузі нез’ясовній
      майдан незайманості, палав -
      горить душа, уся назовні,
      до того зранена, що зайва,
      у неї спомин про осоння,
      вона ж, як свічка в храмі божім,
      серед снігів простоволоса
      стоїть босоніж.

      Усе навколо сяйвом плине,
      музики грають на цівницях,
      у чорнім смутку стигне іній
      на звабному чолі столиці –
      пиряє вогником бджолиним
      таксі до ранку запізніле,
      наспівує в грудях жаління
      і зірка в душу сяйвом цілить.

      Веселе, спрагле, непідспудне
      в кохання бавиться юнацтво,
      путани ходять поміж люди
      і залюбки усім дивацтва,
      та й дивом повниться повітря,
      душа єдина цьому тара –
      в передріздвянім темнім вирі
      горять Подолу крутояри.

      Вгрузають в темряву дерева,
      напнулись суржик та білінгва,
      усе хвилинне – несуттєве,
      та навпаки – ледь не біблійне,
      бо ллється мед з рудих тарелів
      на цілий всесвіт світлофору –
      горить комусь в кінці тунелю
      на все на добре.

      Передріздвяні вечорниці
      пливуть у тузі нез’ясовній
      на диво з лакомин цівниці,
      на ласку справжнього осоння,
      воно ж, мабуть, не за горами,
      як в небі запашна хлібина
      наспіє сонце над світами,
      над Україною.

      грудень, 2011



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. * * *

      Духмяна ніч – розбурхана і п’яна.
      Із потойбіч – по плинним берегам
      плеканий засік вітру, цвіт бур’яну,
      весь дивний світ, який не передам.

      І десь там в полі, в полі до світання,
      далека жнива в сяйві колосить -
      - живих з живим промовисте пручання,
      і тайна змова мертвих голосінь.

      2-4 травня 2010



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Єдине

      В знесиллі впасти, наче вріс у мур.
      Важке каміння і похмуре небо.
      І йду вдовж неба – божевільний сюр,
      і скіфські баби – хтів'ять серед степу.

      І хто ж я є? Що світові сказав?
      Усі віки стоять на стражі часу –
      безпомилкових класиків казан,
      розстріляне відродження нещасне.

      У скроню вбили невблаганний цвях,
      та він загуд і у віршах озвався!
      Який вогонь в замучених серцях?
      Яке пуття у передсмертнім вальсі?

      Мабуть, те саме (як казав Василь)
      що є в тобі незгубне та єдине,
      і варто всіх занепадів, зусиль –
      а саме – гідність зватися Людиною.

      А саме хрест, а саме – власний шлях,
      а саме світ широкий – неспійманий…
      Як спечена межа у будяках,
      земля гуде, земля скликає званих…

      2014



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. біляріздвяне

      він написав тоді листа
      і вийшов на подвір’я
      і на щоці була сльоза
      наснаги і довіри

      він п’ять цигарок засмалив,
      як зірочки, і кинув,
      дерева були замалі
      та кольору полину

      хоча вставали до небес
      і щось там бубоніли
      від сяйва трав'яних гілець
      іще не сутеніло

      і римувалося усе
      родина, щастя, туга,
      на ясах сонячних осель
      залюблених сполука

      і рішенець того листа
      і діточок розвої
      і стигла на столі кутя
      при свічному конвої

      2014



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Лютий

      ранковий світ – це краєвид з вікна,
      той самий, що учора – білий-білий,
      і графіка скляна,
              і снігопаду божевілля –
      і світ сахається як хвилі
      з дрімотного села

      на кожний день – незмінний календар,
      незмінна в полі юга – шаль незміна,
      і сонце-плугатар
              воротить на затвердлу зиму,
      усе розкрашує на синє
      в архітектуру скла

      зелена шаль – як листячко весни,
      те саме, що учора – аж пульсує,
      і промовляють сни,
              і сніг верхівками гарцює –
      і серце невимовно юне
      від парцелі тепла



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. постпасхальне

      Посеред себе заблукав,
      шукав неявні паралелі.
      В садку стогнали яблука –
      напнуті стиглістю тарелі.

      Усе пручалось як гілля,
      чи стан дівочий під рукою –
      замолена в гріхах земля
      пливла весняною рікою.

      Усе було моїм навік
      і в кожнім радіснім обличчі
      стояв розп’ятий чоловік,
      як та кульбабка на узбіччі.

      2014



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Спогад

      Щось трапилось зі мною у трамваї,
      триває досі і мене тримає,

      і б'є до вщенту під кремезні ребра,
      і я вчуваю біль хитає верби,

      і щось прийдешнє, болісно жіноче,
      з усюди поглядає, мружно очі

      в тужавім світлі добирають світла,
      і плеска тьма в ліхтар несамовита,

      і йде пітьма (велика, мерехтлива)
      неначе щем, неначе щему злива,

      а я й досі в тім пустім трамваї,
      він - спогад мій, і подорож триває.

      2009



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    9. * * *
      Немає імітації. Любов
      то лише спекла спрага до любові.
      І щирість серця - зимній схов.
      І захід починається на сході.

      Так, звісно. Відбулося, відгуло…
      Лише примари слід наш відшукають.
      Та не вдавай, що навіть не було.
      Якщо є пам'ять, мертві не вмирають.

      Нема дерев, що навіть не цвіли.
      Краплину кожну пам’ятає злива.
      Шепоче серцю кожна мить: «Були…»
      И стогне пам'ять – верба посивіла.

      2009



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. * * *
      Який незмінний у віках ландшафт!..
      Смугасті хвилі вітер в полі котить.
      І сонце сяє у своїй сліпоті,
      і над рікою бавиться лоша.
      Хіба щось зміниться як ти підеш?
      У цім смарагді, як в печі жарина,
      зійдеш на попіл в неокраї синім -
      за спогад нетривалий - теж зійдеш.
      Чи встоїш ти? Чи падеш горілиць?
      У душу хлинуть неосяжні зорі.
      Усі стожари, річки, косогори,
      усе безмежжя стомлених криниць –
      бо ж все «було» і знов-таки «буде»:
      нагірня правда і землі зневага,
      пустельна спека і дощів навала…
      Так, все було! І точиться в Ніде!..
      Тож в плині часу не знайдеш привад.
      Як не шукай і в царині ідилій -
      вирує, горне, не спиняє хвилі
      оцей незмінний у віках ландшафт!..

      2-4 травня 2010



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. якої ще нема
      Побачиш тінь від ліхтаря самотнього,
      що тишу заколисує, скріпить,
      і світлоколо те захочеш взяти до кишені,
      щоб притулити потім уві сні
      до квітки, що даси коханій,
      якої ще нема.

      Почуєш, як співає зорям й небу вітер,
      невидимі вітрила надимає,
      і пісню горяну перекладеш на рими,
      або без рим, але утвориш диво —
      вірша у зорепадному намисті про кохану,
      якої ще нема.

      Пройдеш пахучий яблуневий сад,
      де у квітках гудить життя бджолою,
      і там зустрінеш силует у маревно-білястій димці,
      (чи то щезає так, чи ще народжується у самоті),
      з очима карими-блакитними-зеленими,
      єдиної, коханої, твоєї,
      якої ще нема.

      11 серпня 2о15



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. * * *

      прозоре сонце на осонні,
      і літа наче не було,
      дерева теж стоять прозорі,
      узяті осінню в полон

      і все навколо яснозоро,
      на сонячну щемливу мить,
      замріяно та колисково
      маленьким віршиком горить

      і дощ на манівцях блукає,
      мандрує день, сивіє мла —
      у травах, рясних яблуками,
      до неба стежка пролягла

      9-11 вересня 2015



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Григорiй Cковорода
      Вже й хати збувся. Все покинув.
              Забрав лишень розпачливе шаленство.
      А все здавалося, порину
              в глибину сутність мандрів та поетства.
      Ще й думав так: окрай тополі
              землі вклонюся й світові віддячу
      за всі рядки незахололі,
              за щастя мати нещасливу вдачу,
      Але ж спинився… Світ широкий.
              Як не мандруй, а треба ж і спочити!
      Пливуть роки, спливають роги,
              мурелі стогнуть сонцем соковитим;
      гойдає тишу ранок ранній.
              На призьбі сонях пророкує спеку.
      Світ в полум'яному убранні,
              а в серці біль від погуку лелеки.
      У нього ж в крилах сніжна повінь!
              Із чужини вертаючись додому
      кричить аж стогне, серце сходить
             від скоршої за смерть судоми.
      тож наче паросток-ліщину,
             згорну до серця всі свої скрижалі,
      і хай летять на Батьківщину
             усі листи розпуки та печалі.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Я йшов собі по вуличці знайомій

      Я йшов собі по вуличці знайомій,
      серед людей і шпачих голосінь,
      і сніг летів крізь мене невагомий –
      зимового кохання першосніг.

      І він так само із журбою танув,
      як ти в мені – як роки молоді.
      Я пожалів, що не нажив талану –
      хоч краплю болі сплисти у воді.

      І все навколо – і дахи, і птаство,
      кричало криком, наче било в дзвін:
      «Якщо забудеш, відійде юнацтво...
      зламається як гілочка лози…»

      Я не зламався, не зробив наруги
      над пам’яттю твоєю в тоскний час,
      усе здобуте – на любов набуте,
      на тих, хто зроду зачекався нас.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Чернетка

      вирує листя спогадів забутих
      у прочутті жовтневої спокути,
      маршрут, зупинка, люди поміж люди,
      а я на сам, завіявся в нікуди,
      чи то мій ангел за чужим плечем,
      чи я чужинець ангелу своєму,
      і хто із нас з погрозливим мечем
      переповів цю одиноцтва теорему?!

      на Пасху вийдеш — вже Різдво,
      реве, гуде безодня неба,
      чи то на трьох, чи то на двох,
      для мандрів, Бога та поетства,
      за хмарами пливуть роки,
      та я і сам себе переволів шукати —
      і неба божа широчінь
      горить уся у зоряних каратах

      то ж не спиняй, автобусе, свій біг,
      пиряй плавцем крізь осінні вітання,
      на цій дорозі, де нема узбіч,
      а тільки час жовтневого згорання —
      буває так, що спомин, як той лист,
      то ось він є, а ось його немає,
      пір'їна, вітер, іскорки «колись» —
      та хто кого, насправді, споминає?

      21 серпня – 11 вересня 2о15



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
      Самооцінка: 5

    6. Наскельні малюнки

      Я думаю, мій друже, про митця,
      мабуть, найпершого у цьому світі —
      так згасла зірка в галактичнім віті
      крізь тьму сторіч нам дарить промінця.

      Який він був? Що думав про усе?
      Вдивлявся вгору, що ж там в хмарах грима?
      І знов, і знов, (неначе вперта рима!) —
      щось марилось у цьому провісне.

      Бо ж день і ніч — як танок без кінця.
      Щедрівки літа, шаблезубі зими…
      Лише для смерті не існує рими,
      а для безсмертя, бач, поезія уся!

      Він перший був. І ще ніхто не знав,
      що цілий світ на скелі він відтворить —
      оці мисливства, орні косогори,
      де чоловіцтва квітнула весна.

      Він худ та мерз — куди ж ці кольори?!
      Цей хмиз думок, кому ж бо він згодиться?
      Іде віків розвіяних гонитва,
      а вогнище митця і досі нам горить...

      вересень – жовтень, 2о15

      "НАСКЕЛЬНІ МАЛЮНКИ первісних людей"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Кружина

      На пагорбі, де хрест стоїть,
      з вітанням світу рушниковим,
      ми із тобою, як єство століть,
      закохані та волошкові,
      у вічність входимо за мить,
      від фатуму сердець прозорі.

      Надвечір, мовчки, за місток,
      на приспану бузком кружину,
      ми довго йшли, а той бузок,
      (у темряві як льодова шипшина),
      у травах кожен торив крок
      і ось завів у крутояр глибинний —

      проміж дерев, проміж часів,
      на сонну папороть крупчасту,
      де опівнічні промінці,
      грайливим місячним причастям,
      безсмертя надають ази
      всім заблукалим у божницю щастя.

      Ми розчинилися у снах дерев,
      під шерхіт зоряний у кронах,
      у царстві із смарагдових терен,
      наповнених густим озоном,
      піднесені, як молодий рефрен
      прилук та солов’їв навколо.

      Все глибше ніч, тихіше погляд,
      та серце зойком прагне до небес,
      за вигін цей, за клаптикове поле,
      за море всесвіту, за при дорозі хрест —
      заввишки за життя, за долю,
      за все мінливе. Врешті решт,

      за це кохання в сутінках ожинних,
      за те, що буде за нами згодом,
      за мить себе, за правду, за годину,
      коли не стане навіть цього зойку,
      і я подумав — ось вона кружина,
      єдина із можливих біля Бога.

      15-16 листопада 2о15

      "Хрест при в`їзді в село."

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --