Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ірина Ваврик (1991)



Критика
  1. Ще одна проба історії
    Ще одна проба історії
    «Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок» - перша книга Ганни Ткаченко. Саме за цей роман її і прийняли у Національну спілку письменників України. Твір написала письменниця у 2006, а надруковано у 2015 році у Книжковому клубі «Клуб сімейного дозвілля». Обкладинка книги стильна і промовиста. Кадри із фільму «Соловки» створюють алюзію на історичні події. Назва твору не менш промовиста. Голгофа зразу ж асоціюється з Ісусом і Його стражданнями на горі перед смертю, на які був виданий. Терновий вінок Йому заложили силоміць, насміхаючись і плюючи в обличчя. Читаючи книгу, розуміємо, що у назві закладено зміст твору, ба навіть висновок, який зробила авторка про події з 1919 року до кінця Другої світової війни. Та про це – потім.
    Люди – прості, більшість неосвічені (такі були реалії життя). Тільки от їх всіх якось зібрали разом. Події – історія 1919 – 1943-х років. Питання, що постає у ході читання – твір є спробою реабілітації радянської Червоної армії і червоних партизанів? Чи, може, це відверте захоплення діями червоних партизанів на Чернігівщині? Варто зауважити, що не зразу можна зробити висновок, що партизани, які описані, - то є не українська повстанська армія, а радянські, під проводом С. Ковпака, яких так гарно змальовує автор. То що ж це за роман?
    Події відбуваються на Чернігівщині, у селі Березівка – велике село на сучасній карті України. І за межі села події майже не виходять, за виключенням осідку партизанів у сусідньому лісі, до яких навідуються люди з села, йдучи за дровами і дороги «на заробітки» Федора, Грицька і Петра. Якщо читач розраховує на зображення історії у датах і подіях, починаючи від 1919-го і закінчуючи 1943-ім роком, то потрапив не за адресою. Автор, очевидно, взяла за мету розповісти, як люди з села переживають ті чи інші зміни у країні, звертаючи увагу на провідні дати історії – 1919 – рік, коли більшовики остаточно завоювали владу в Україні, 1921 – коли на селі була введена нова економічна політика (НЕП), за якої на селі стали миритися з більшовицьким режимом і хвалити Леніна. Напередодні 1924-го сперечаються, що краще – комунізм чи соціалізм. Та у тому ж 24-му помирає Ленін, і розпочинається індустріалізація. У 1927-му «підводи з продзагонів уже поїхали вулицями забирати хліб силою». Ще через рік – 1928 – мова йде про негайну колективізацію. 1929 рік відзначився пустими погребами у більшості селян (у деяких, правда, лишалося трохи картоплі й інших овочів) і відсутністю зерна. Деякі сім’ї рятували заробітки. Про роки голодомору 1932-1933-х років дізнаємося із розмови дядька Семена, Федора, Грицька і Петра. Та найбільше уваги приділено подіям Другої світової війни – від 22 червня 1941-го і до літа 1943-го, коли радянська Червона армія здобула перемогу у битві під Курськом.
    Завдання – написати історію сходження українського народу на гору мук і страждань – виявилось непосильним для автора. Події твору викладені вперемішку, у них губиться провідна ідея, яку за таким круговоротом подій майже неможливо виокремити. Болючі сторінки історії описані в’яло. Для особи, яка знає історію «тернового вінка» українського народу, можливо, не буде дивиною читати про колективізацію, голодомор, війну, ідеологізацію як про щось цілком нормальне – були такі часи! Мова твору – як у підручнику, а це художня книга. Молодому поколінню вона може видатися не зрозумілою.
    Персонажі твору – прості люди. Прості – то мається на увазі люди, які живуть із праці на землі, обробляючи її і збираючи врожай. Це люди, які не знали іншого заробітку, окрім того, що їм давала земля. Сава, який є провідним персонажем на початку твору, бачив Україну самостійною, де можна вільно працювати на своїй землі: «А коли прочитав у останньому (Універсалі), що знову, тільки тепер уже свої, збираються землю в господарів відібрати, поміж усіх людей розділити та знову до Росії приєднатися, мало не заплакав». Інтелігенції чи людей з освітою там нема, за виключенням однієї сім’ї – вчителя Олександри Данилівни і її чоловіка – фельдшера Михайла Адамовича Маркових. Це були шановані люди. «Жили в селі, та не сільським життям». Шануючи їх, решта людей не мали про що з ними говорити. Маркови не мали норми на полі, а люди не могли жити без праці коло землі, отже між ними була прірва довжиною в нерозуміння.
    Сюжет твору доволі непростий. Головна лінія у романі – переживання людьми історичних подій. Хоча на початку твору на головного персонажа претендує Сава, а після його арешту і тимчасового «зникнення» - Мар’яна, все-таки читач робить висновок, що головний персонаж є один і він нікуди не дівається – це історія. Авторові, схоже, не цікаво проводити лінію тієї чи іншої особи від початку і до кінця. Ми читаємо історію, яка потребує для своєї реалізації людського фактора. От і автору для зображення подій потрібні люди. Тому час від часу письменниця забуває про сюжетну лінію того чи іншого персонажа, акцентуючи увагу на подіях. Сюжетна лінія Масі і Миколи (Маня – дочка Савелія Афанасійовича, а Микола – більшовик за збігом обставин), яку так чітко вимальовує автор на початку роману, губиться серед історії. Маня закохується у Миколу з першого погляду, як той привозить її батька додому після затримки більшовиками. Сава одразу зрозумів, що Микола випадково до червоних потрапив. Він врятував Саву! І в подяку Савелій забирає раненого коня Миколи і пропонує свого. Схвильований благополучним поверненням додому, батько навіть не уявляє, чим обернеться для його дочки знайомство із більшовиком: «А ти, доню, склади гостинця чоловікові на дорогу, що сама придумаєш. – Навіть не помітив, як Маня блиснула своїми карими очима на Миколу і її біле лице залив густий рум’янець».
    Микола постане перед читачами ще раз. Роки колективізації, коли людей, які чесно працювали на своїй землі і їли з неї хліб, назвали куркулями, а дідвота отримувала владу, позначилися і на сім’ї Сави. У них забрали все. Звичайно, що господар захищав своє майно, та хто його слухав? Арешт – за опір владі. Що робить Маня? Вона йде до Миколи просити за батька. «Піди, Мар’яно, з Манею, ти бідова, може, знайдете того жениха червоного, чорти б його забрали. Рушайте завтра вдосвіта, бо коли відправлять, не дай боже, на Сибір, тоді вже пізно буде» - просить Проня, мати Мані. І Маня йде! Вона впевнена у своїх почуттях, і чекає того ж від Миколи. Та він її не впізнає: «Миколо, це я, Маня, впізнаєш мене? – вона приклала руки до грудей і так дивилася на нього, що він не витримав і відвів погляд». Чи не може впізнати. Та що було б, якби він таки впізнав її? Сім’я Мані, як і Микола, не уникнули б розправи. Цю проблему автор залишає відкритою.
    І ще раз, востаннє. Початок Другої світової. Німці тримають в таборі полонених радянської армії. Горпина повідомила, що Катерина Полосьмак з Горища привела свого чоловіка з того полону, якого викупила за самогонку. І можливо, її Федір також там. Мар’яна вирішує йти за чоловіком, наготувавши торбу на викуп. Савелій посилає з нею Маню. Федора там нема. Є інші чоловіки, які навперебій почали шепотіти різними голосами: «Забери мене! Забери! Зжалься!». І є… Микола. Маня впізнає більшовика. «Він не просив, не показував свої рани, не благав, а тільки дивився на неї і протягував через дірку в огорожі свою руку, яка від хвилювання тремтіла. Маня подала йому свою». Вона забирає його, скориставшись приготованим для Федора Затоцького. Вони проводять разом кілька годин, які є завершальними у їхній сюжетній лінії. Микола вирішує йти в партизани, бо додому йому не можна. А якщо залишиться живим, то повернеться тільки до неї, до Мані: «Я тепер за вас воювати буду, за тебе і за свою Манечку, з якою в думках ніколи не розлучався, а зійтися ніяк не міг, бо то була б смерть для обох. Постала між нами влада, якій я віддав свою молодість і своє щастя». І все. І більше Миколи ми не зустрічаємо. Автор також не коментує подальшої його долі, не дає пояснення – чи дійсно кохав Маню, чи використав. Читач приймає рішення сам.
    Сюжетна лінія Мар’яни і Федора також не доведена до логічного завершення. Федір, як тільки розпочалася війна, пішов воювати і до кінця твору його персонаж не постає на сторінках роману. У кінці твору є натяк, що він, напевне, не залишився в живих. Командир господарської частини сказав, що похоронки до рідних посипалися, бо у 1941-1942-х роках «часто від полку всього декілька чоловік лишалося». Та Горпина Петрівна намагається відвести думку Мар’яни, зауважуючи, що людей не лякати потрібно, а словом підтримувати. Звичайно, що читач чекає повернення додому усіх персонажів і щасливої кінцівки, та реалії тодішнього життя диктують протилежне.
    Розповідь невпорядкована на початку і некваплива, коли йдеться про події Другої світової. Слова і думки персонажів зосереджені на подіях історичних, особистих розмов чи роздумів мало. Тому складно є побачити індивідуальні риси персонажів. Життя селян у часи голгофщини для України, здається, було спрямоване в одне русло – як вижити. А виживши, як жити далі.
    Беручи до уваги відповідність чи невідповідність тексту історичним подіям, варто зауважити наступне – червоноармійці зображені у досить позитивному світлі, хоча сьогодні для нікого не стане новиною факт страшних погромів армією червоних сіл України з метою «зміцнення бойового духу». «Партизани» поширювали листівки, влаштовували дрібні диверсії, теракти, зрідка – воєнні акції, що не так завдавали шкоди німецьким окупантам, як накладали відплатні акції на населення. Знайшли схожі епізоди в романі? Як вони там трактуються, зауважте. Для особи, яка володіє історією, буде цікаво прочитати роман і спів ставити факти. Художній домисел тут недопустимий, оскільки автор намагається «розповісти своїм дітям, онукам та їхнім ровесникам гірку правду про свій край…».
    Ганна Ткаченко намагається показати людей, які потрапили під жорстокий прес ідеологізації. І «дати собі раду» зумів не кожен. Дем’ян - на початку твору він видав Савелія червоноармійцям як підозрілу особу: «Ви кого відпустили? Це ж точнісінько такий, яких ми наздоганяємо! А може, відстав чи розвідником у них служить? Шпіон!...». За часів окупації Дем’ян прилаштувався до німців. А у кінці за його дволикість ледь не вбили дружину Ольгу. Дем’ян шукав кращого, теплішого місця. Та не він один – бувало, що у сім’ї син йшов проти батька… Кожен мав своє бачення подальшого розвитку подій і тримався тої сторони, яку вважав правильною.
    Вражає, що люди після страшних випробувань війною не озлобилися, вони здатні прощати і надіятися. Так громада пробачила і зрозуміла Льоню, сина Дем’яна і Ольгу, його дружину. Здавалось, що селяни ось-ось розідруть їх, так сильно допік їм Дем’ян, та слова Ольги і сина вислухали і зрозуміли. Селяни завжди є сповнені надії – на краще. На закінчення війни, на мир, на можливість працювати біля землі, їсти хліб зі свого столу, не ризикуючи, що останній шматок відберуть. У цьому принадність роману.
    Твір розраховує на неоднозначне сприйняття і трактування, оскільки описані події відбуваються в Чернігівській області і, можливо, сприйняття війни там є відмінне від решти частин України. Це і є дискусійним моментом у творі. Відсутність індивідуалізації персонажів також не може претендувати на однозначне трактування задуму автора.
    Попри те у романі чітко простежується бажання людей жити, не зважаючи на реалії війни і втрати, що понесла ледь не кожна сім’я. Була смерть – і було народження нового життя. А надія на краще дає наснагу: «Тепер чекатимемо кращого життя, тільки, мабуть, ніхто не знає, коли воно прийде, бо скрізь розруха. А так хочеться пожити по-людськи. Землі навколо нас багато, що не посади, все вродить. І трудитись ми уміємо…» - ось так вимальовує перспективи подальшого життя Горпина Петрівна, подаючи надію на краще.
    2015 р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -