Ти хапаєш мене за руки і притискаєш до стіни…Дивишся у моє обличчя…Я хочу звільнити свої руки і починаю нервово крутити ними. Мовчки сповзаю по стіні вниз. Присідаю навпочіпки і схлипую… Маленькі краплинки людської печалі заповнюють очі і помалу течуть по щоках. Недобре плакати… Плач все більше розпалює жалість до себе. І людина, жаліючи себе, прощає собі майже все. Переконує усіх довкола в своєму нещасті. І стає хронічно нещасною. Не хочу бути такою. Може, злість переможе зашмаркану жалість? Починаю злитись...Сама на себе чи на когось?
Розумію – треба щось змінювати. Але з чого починати? Це питання є вже навіть не питанням, а щоденною філософською стверджувальною фразою, що весь час крутиться в голові. Злитись довго? Від злості гинуть нервові клітини, гине молодість і краса. А для жінки – це трагічно. Жінка – продовжувачка роду людського. І якщо вона не переможе у собі зародки злості, то точно пожне зло.
Хоча доброта з масними очима і з каменюкою за пазухою мене теж не влаштовує. Щиро заглядати комусь у вічі, а потім болісно кидати каменем у плече? Б-р-р-р. Стає трохи не по собі. Щоб позбутись каменюки, треба щиро каятись. Каятись так, щоб увесь світ заплакав разом з тобою. Каюсь! Кидаю каменюкою об землю. Розбиваю на дрібні шматки. Ті шматки трохи муляють моє серце і душу. Такою дрібною каменючкою правда вже не вб’єш і не пораниш... Але як позбутися ще її? Трохи ніби полегшало…
Та ти знову хапаєш мене за руки, за серце і душу. Болісно притискаєш до стіни… Ну що ти хочеш в маленької тендітної жінки?! Скажи мені врешті-решт!!! Нічого тобі не вийде! Ця вічна боротьба з тобою і за тебе навіть подобається мені… Бо коли ти щиро заглядаєш у мої очі і щасливо посміхаєшся мені, я розумію, що все-таки люблю тебе! Бо як не любити Життя?

Ти кидаєш мені до ніг золоті кленові листочки, немов вимолюєш прощення за те, що принесла мені стільки болю, смутку та терпіння. Ці листочки я не підбираю. Горда… Ними бавиться вітер, перебирає їх, складає за кольорами. Ось жовті, червоні, кольору журби та осінньої депресії. А на окремих ще залишаються смужки зелені минулого літа. І вони виглядають серед цієї купи доволі оригінально.
Майстриня ти ще та! Умієш відточити кожен краєчок свого витвору! І я сама, не помічаючи цього, починаю милуватись роботою професійного ювеліра. Такого не знайдеш у жодній ювелірній крамниці древнього Львова!
Підлабузниця! Ще трохи і я забуваю про все на світі! Ти захоплюєш мене своєю стриманою цнотливою красою! Підбираю жовто-гаряче листя і складаю в осінній букет! Прощаю тобі усі гріхи! Прощаю біль, смуток і терпіння! Мої очі купаюсься в тому золотому сяйві! Яка ти все-таки чудова, львівська осене!

Всього один погляд…і я цілую небо! Так, так. Я обличчям так близько, що депресивні осінні хмари раптом самі по собі стають антидепресантами . Ніжать мої губи…і починають лити осіннім дощем. Спрага…Спрага до Життя! Тільки тепер я відчуваю цю спрагу. Дощове небо стає раєм. Піднімаю очі до нього і дякую жовтню за те, що він є…Жовтень усміхається мені дивакуватою усмішкою. Певно, здивований, з того, як я з любов’ю збираю осіннє листя і тулю його до серця. У відповідь посміхаюсь йому якось по-дівчачому зухвало. І він махає на мене рукою. Від цього стає смішно, грішно, дивно – солодко!
Я нічого про тебе не знаю. Зовсім нічого. Та й не хочу знати. Знаю лише одне – ти пробудив у мені Любов…Найважливішу Любов у світі!Це – Любов до Життя.
Ми не зустрінемось з тобою. Та й навіщо нам зустрічатись? Чи у цьому все щастя? Зустрічаються тижнями, місяцями, роками...І в одну мить стають одне для одного ніким. Один жовтень поєднує – інший розлучає.Одна осінь робить рідними – інша чужими. Ми не стали за день ані рідними, ані чужими. Та за цей день я вдячна жовтню...

Вона жила тепер одна. І тільки та проклята любов все блукала по її будинку, не відступала від неї ні на крок. Давно змирилась з тою набридливою коліжанкою. Любов стала їй майже рідною. Тепер вже нічого не знала про нього: ані в яких краях він обертається, ані яким родом занять займається…Та любов все одно стояла поруч, мовчки дивилась в її очі і тяжко зітхала. Вона махнула на любов рукою і вже не пробувала з нею боротись. Всі попередні спроби були марними. Звиклось…
Любов ходила з нею на усі її пробні побачення, ставала німим свідком нових знайомств та розмов. І завжди всюди була третьою. Якось ніяковіли ті розмови. Слова тягнулись нудкими липучками, застрягали у горлі. Вона була поганою акторкою і не могла зіграти роль закоханої. Їй просто ставало скучно. Не могла побороти себе. Підривалась. Забирала з собою свою любов і бігла додому. А любов, як той Юда, всю дорогу нашіптувала їй про невдале побачення, і черговий раз заганяла у глухий кут. Як педантичний математик, робила порівняльний аналіз, і знову ж таки виходила переможницею. Переможницею над нею та її життям.
За вікном трусила снігом зима… Він падав чистим та дрібним, мов сонячне борошно, пересіяне через сито… Ранок дихав свіжістю та прислухався до тиші. Вона прокинулась від тої ранкової тиші і раптом помітила, що любов покинула її. Порожнє місце було ще теплим, але вже дійсно вільним. Відчуття свободи було дивним. І вона не знала, що з тою свободою робити. Чи тішитись, чи сумувати? Звичка–велика сила…Можливо, більша за любов…

Cтаренька похилена хата стояла, обпершись на високого ясена. Була осінь. Пожовкле листя тихо падало на її дах, вальсуючи в осінньому танці. А вона дивилась понуро, щось пригадуючи. Напевно, добрі часи…Веселий сміх та тупотіння дитячих ніжок. Веселі літечка, ніжні весни. А ще сніжні зими, Різдво, колядки під своїми вікнами, Різдвяну Зірку, що несла до неї радість та щастя.
Тепер сонце якось крадькома обходило її, заглядало у почорнілі очі. Інколи пробивалось несміливо до неї поміж гіллям розлогого горіха і ніяковіло. Ніяковіло від того, що навіть воно вже не могло звеселити її. Була та хата занадто сумна та неприступна.
Заскрипіла хвіртка. Я зайшла на подвір’я. Хата не зраділа мені і не привітала.
Видно, образилась ... Тільки з докором низько з-під лоба глянула на мене. Я мовчки опустила очі, а вже потім голову. Торкнулась дверей. Двері не дуже гостинно відчинились. Переступила поріг. Тіні злякались мене та швидко розбіглись по кутках. Зачаїлись тихенько, мов малі дітлахи, які ховаються від великого і страшного бабая. І тільки Святі з почорнілих образів дивились на мене мовчки, з тихим сумом в очах, бо ніхто вже давно не молився до них, не просив щастя та долі, не ділився радістю та переживаннями.
Серце моє то завмирало, то все з більшою силою стукало у грудях. Я хвилювалась, як мала дитина. Та дитина, яка весело дивилась з портрета в білому фартушку та бантиками у волоссі. Портрет висів на стіні, припадав пилюкою. Під портретом етажерка з книгами… Шевченкові твори, читані-перечитані сотні разів. Книжки читались особливо солодко, коли приходила якась осіння вірусяка, і в школу можна було не іти. Тоді тепла ковдра і книжка ставали найближчими друзями. А моя бабуся готувала гарячий чай з малиною. І такий той чай був запашним! Запах малини і теплого літа проходив через всю кімнату, нагадуючи про спекотні літні дні.
Вже нема моєї бабусі. Рідної, близької, мудрої людини, яка підтримувала та дбала про мене все своє життя. Тільки картини, вишиті нею, нагадували про неї. А ще фотографії…
Сльози котились по моєму обличчю. Я просила пробачення… Пробачення… у хати. За те, що покинула її, що живу тепер іншим життям, що навідуюсь дуже рідко, що не чути у ній веселого дитячого сміху, а панує тиша…
Прости мені! Все одно, хатинко, ти для мене найрідніша та наймиліша! Бо тут живе найкраща частинка мого життя – моє дитинство!

Ти дрімав у мене на руках…Я голубила тебе і не хотіла відпускати до неї. Мої руки були теплими. Твої блакитні очі, ті очі, що зводили мене з розуму, прикриті легкими повіками, бачили у снах вже не мене…Її, золотокосу красуню, яка любила вештатися десь далеко за горизонтом, цілувати ранішнє сонце, збирати у кошик маленькі промінчики, а потім сипати їх з високої гори. Тої далекої гори, що височіла наді мною і поселяла у душу тривогу… Тривога тремтіла…Я відчувала її пахощі уже на тобі… І розуміла - ти підеш…
Я так люблю тебе. Ти спокійний, приємний, такий солодкий…Я справді люблю тебе за той безмежний спокій і за твої медові вуста…Вони пахнуть літами, усіма, які були і будуть ще у моєму житті, які були у житті моїх батьків і батьків моїх батьків. Твої уста пахнуть переспілими яблуками, що лежать у траві коло сусідського тину, який перехилився на наш бік. Збираю їх у подолок і несу геть щаслива до хати. Мої ноги плутаються у розкішних травах. Вдихаю твоє останнє тепло…Тепло, що голубить не тільки руки, шию і груди. Тепло, що проникає у моє єство. Я стаю безсилою…перед тобою. Я стаю безсилою перед тими садами, полями, що колосяться золотими житами, перед останнім літнім щастям. Червонобокі яблука котяться на стіл. Вони такі соковиті і пахучі. Дух яблук наповнює всю кімнату, що дихає таємничою давниною, що причаїлась нишком у кутках.
Ти розплющуєш очі…Вони солодкі та ліниві. Розкуйовджую твоє пшеничне волосся… Ти гарний! Ти такий гарний! Мої вуста просяться до тебе! І я тягнусь до тебе… Вдихаю тебе, ще сонного і такого затишного, такого рідного! Не хочу прощатись…З кожним прощанням все більше смутку вселяється в серце людини. І під кінець життя той смуток переповнює усеньке серце. Він блокує серцебиття і людина помирає…Помирає, певно, не від старості, а від усіх болів, пережиттів, прощань, гризот, які були у її житті…Вмирає від того, що їй несила більше жити…
Побудь ще трохи, не йди…я хочу ще твого тепла, ще трохи сонця і тих затишних ранків з тобою. Ти вмієш прощатись…І робити людину в той час безмірно щасливою і спокійною…Я на диво спокійна…Я легка…Я в ту хвилину майже свята...Тільки бринчання над сонячним підвіконням, засипаного ванільними грушами, ненаситних ос приводить мене до тями.
Серпню, не йди… до осені...