Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Козак Дума (1958)
Пора прийде і підемо до Бога,
але немає часу для душі…
Коли ступлю на неземну дорогу –
за мене говоритимуть вірші.





Огляди

  1. Вільний вірш поета
    МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ
    ВІЛЬНИЙ ВІРШ ПОЕТА

    Верлібр прихопив і нашу поезію, як грип. Та грип приходить і відходить, а тут роками, десятиліттями, з дня у день, методично і вперто верлібр підминає під себе все, що не по ньому. Лише дуже і дуже небагатьом нашим поетам, і то лиш де-не-де, в окремих якихось виняткових випадках, вдається видобути щось живе із цього механічного віршописання. Якби зібрати всі наші верлібри і, познімавши прізвища авторів, вистроїти їх в один ряд, то що б вийшло? А вийшло ось би що: всі ці вірші не лише на одне лице, неповторне за своєю примітивністю і одноклітинністю, а й за своєю нудотністю, безхарактерністю, зрівнялівкою дають сто очок наперед навіть віршам, які на поезію і не претендують.

    Мені здається, що верлібром пишуть ті, хто не вміє писати, кому писати взагалі протипоказано. Женучи погонні метри слів, залякуючи редакторів і читачів сумнівною образністю і претензією на оригінальність, ця масова культура верлібристів жалюгідна у своїй основі: вона не чує слова. А слово, як і люди, як і все на світі, шукає собі пари, тобто — співзвучності, тобто — гармонії... Цей безкінечний верлібровий вал іде від поетичного безсилля і бідності.

    Ми не втомлюємося говорити про світ поета, про поетичний світ, про світобачення, світотлумачення, світосприймання і так далі... Та поетові, щоб писати про світ, треба його насамперед мати. Здавалося б, що за дурниця — поет без світу? А от і не дурниця. Бо — як нема? Нема — і все! Нема! Світ поета починається з таланту. А як нема?! Тоді скажіть, що робити? Як бути? (А руки чешуться, а самолюбство свербить!..) Які варіанти? А варіанти є. І їх у літературі, на жаль,— безліч. Тут і кон'юнктура, і гра «під народ», «в народність», і не зобов'язуючі ні до чого клятви до рідної землі, до рідної матусі, бабусі, прокляття війні і війнам взагалі. І от, чітко карбуючи крок, з непереможним видом і непогрішністю в очах в літературу входить пристосуванство: чемне чи нахабне, сумирне чи войовниче... І все це часто називається у нас світобаченням, світосприйманням.

    Я ніколи не писав би про верлібр, про цей немов підрядник з мов іноземних, якби не вірші Василя Голобородька... Тут починається те, чого ти давно чекав, на що сподівався, ревниво ловив себе на думці: а що як не буде, а що як не народиться, а що як не вийде?.. І тут раптом: з кожного вірша на тебе спокійно дивиться поет. Стоїть і дивиться. А з-за його плеча, зіпершись підборіддям на його плече, виглядає його світ. І все. Більш нічого. Світ, поет і його слово... Хоча й написане тим самим верлібром!.. Та тут уже справа не в цьому: хореєм чи ямбом, амфібрахієм чи анапестом... У справжній, не позиченій, не підробленій поезії розмірів не помічаєш: переді мною, перед нами не розмір, а поезія. Вірші. Вони у Голобородька такі: чим довше і уважніше вчитуєшся у них (а це хочеться), ідеш за ними, довіряєшся їм, тим сильніше, ненав'язливо і гіпнотизуюче тебе охоплює світ, з якого не хочеться виходити і його покидати: що це? хто? як? Всі ті ж відомі тобі слова, і кольори, і звороти, та ж сама, давно відома, знайома тобі перебірливість чи, навпаки, статичність інтонацій — виростають і творять звучання нове, небуденне, могутнє і свіже... А я кажу — верлібр... От тобі й верлібр!.. У Голобородька верлібр лише «зверху». Насправді ж — це органічна йому, його природна поетична стихія, висловлена в такий спосіб. З кожним і в кожному вірші Василя Голобородька іде чи лежить, пливе чи летить та дорогоцінна образна потужність, і щем, і міра, і вишуканість, і дисципліна слова — словом, все те, що ми звемо поезією істинною, суть і дорога якої — сам автор, поет і його час. А справжній поет — він завжди іде від свого народу. Його духовна адреса — його народ.

    Що не вірш у Василя Голобородька — це не розбалакування «на тему», не пускання поетичного соку з того чи іншого довільного приводу, а — духовне дійство. Дійство чи то кольорів, чи то настрою, чи то сюжету. Кожен його вірш — це драма, яка протікає, відбувається на наших очах.

    Якесь навдивовижу м'яке, довірливе і чисте письмо. Що у нього є ще?.. В його віршах присутній і той «другий план», та недомовленість, та таємниця, без яких мистецтво не існує взагалі, а поезія зокрема. І ще: за кожним твором відчувається сам автор — натура спостережливої, несуєтної, доброї і вимогливої до себе людини, яка бере в руки перо лише тоді, коли воно само береться. Через те, мабуть, про кого і про що не були б у нього вірші, вони підсвітлені чесним співпереживанням, тремким ставленням автора до того, про що він зважується написати.

    Василь Голобородько — в порі своєї поетичної сили. Він поет, для нашої поезії необхідний і надійний як у своєму слові, так і в своїй любові.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Про Джульєт і жульок
    Вчора різко похолодало, температура повітря знизилась градусів до п’яти, з позначкою мінус. Та відчуття холоду підсилював різкий вітер, який є звичайним явищем, оскільки я живу біля річки.
    Повернувшись увечері додому і побачивши, як тремтить від холоду моя Джульєтта, а простіше – Жуля, вирішив на ніч постелити їй в нижньому тамбурі (перед східцями в будинок). Вхід до нього захищений металопластиковим пакетом і температура там в холодну пору року мінімум на десяток градусів вище, а головне – там немає вітру.
    Минулої зими я давав собі слово – не впускати Джульєтту в будинок, через її підлуватий характер. Вона взяла собі за звичку „потрошити“ відро для сміття на кухні (а тим більше, що їх там аж два – для органіки і пластику). До того ж, вона має цілих дві утеплених будки (побудованих мною особисто)!
    Але почуття жалю до рідної собачини і на цей раз взяло верх. Як говориться, було б сказано… Більш за те, у своїх намірах я пішов далі – постелив охоронниці килимок у верхньому тамбурі, двері якого не замикаються. Тож ризик рецидиву, повторного доступу на кухню, тільки збільшився.
    Тут би мені пригадати народні прислів’я про те, куди вистелена дорога благими намірами, що історія ходить по колу, що скільки вовка не корми, а він на ліс поглядає, та все ж почуття жалю перемогло…
    Не буду забирати час читача подробицями, скажу тільки, що коли проснувся рано-вранці і спустився на кухню, щоб поставити чайника, побачив уже звичну картину – порожні відра для сміття і залишки Жульчиного нічного бенкету, які щедро вкривали не тільки підлогу всієї кухні-їдальні, але й холу першого поверху…
    Однак найбільше мене здивувало не це. Я звернув увагу на своє спокійне відношення до події, оскільки практично не нервувався, як це було раніше. Скоріше це було розчарування. Глибоке розчарування… Тому не став сварити собаку, а лише вказав їй двері. Навіть не намагався дати їй копняка навздогін, а тільки подумав – ти все це знав і практично був готовий до такого розвитку подій.
    Ввімкнувши максимально світло, став готуватися до прибирання замість того, щоб продовжити заплановану ще звечора роботу. Яким же було моє здивування, коли я піднявся на другий поверх і увімкнув світло… Термін «здивування» тут навіть недоречний. Я просто отетерів, коли побачив прямо посеред холу дві купи собачого лайна! Такого в моєму будинку ще не траплялося (принаймні мені про це не відомо). Раніше приходилось відмивати підлогу від собачої чи котячої сечі і не раз, але не від лайна і дорослої тварини!..
    Та й це ще не головне. Я не міг второпати, як мені вдалося в повній темряві пройти туди і назад холом, ні разу не вступивши в ті джерела органічних добрив… Не вірячи в таку удачу, навіть ретельно оглянувши підошви своїх капців, я ввімкнув всі світильники і ще кілька разів пройшовся туди-сюди холом та сходами. Одначе нічого підозрілого, на щастя, не виявив.
    Списавши все те на неймовірне везіння і прийшовши до тями, ще протягом доброї години скрупульозно збирав весь той непотріб в пакети та відмивав підлогу, паралельно обмірковуючи все, що сталося. Бажання поділитися з читачем цими роздумами і стало причиною корекції мною ранкових планів та рушійною силою для народження даного нарису.
    По-перше, переважну долю вини в тому, що сталося, я свідомо взяв на себе, старанно спокутуючи її під час прибирання. Не піддався б почуттям жалю і довіри – не було б і перелічених наслідків.
    По-друге, в житті бувають ситуації, коли виникає нагальна необхідність впустити тварину до хати, навіть коли вона постійно живе на подвір’ї (наприклад, дуже складні погодні умови з низькою температурою повітря, хвороба тварини, поява цуценят та подібне). В таких випадках природно виникає питання, а чи мали б місце такі наслідки, якби:
    1) залишив собаку в нижньому тамбурі, перед сходами (в менш привабливих умовах), замкнувши другі вхідні двері, тобто виключив можливість доступу до предмету спокуси;
    2) особисто і безперервно контролював поведінку Жульки, пожертвувавши власним відпочинком;
    3) позбавив її можливості бенкетування, перенісши відра з відходами в цокольне приміщення чи на вулицю (тим більше, що така можливість існувала і вимагала набагато менше часу, сил і засобів).
    Висновок можна зробити категоричний – звичайно ж ні! Тобто собака була б в теплі, моя душа – на місці, а вранці не потрібно було б тратити нерви, час і засоби на прибирання та подолання негативного настрою. Фізичні сили я до уваги не беру, оскільки наведення порядку можна вважати ранковою фізичною зарядкою.
    Але для чого я все так детально описую, скажете ви. Чи ж тема це для оповідання або нарису? Повністю згоден – ні. Просто вранішня обстановка яскраво нагадала мені картину з життя нашої країни – України, а поведінка Жулі, яку в мене зараз язик не повертається назвати Джульєттою, нагадала поведінку влади. При чому, і попередньої, і діючої, і, скоріше за все, майбутньої (навіть майбутніх, як це не сумно).
    В той же час сама констатація викладених фактів, як і наведені порівняння – це теж не привід, а тим більше не підстава, щоб тратити час на подібного роду твори. Потрібні висновки і не будь-які. Потрібні висновки, які б давали можливість уникнути подібних ситуацій, які б виключали можливість кожного разу наступати на одні і ті ж самі граблі. Тим більше, що нині численні кандидати на посаду очільника держави бігають кожен зі своїми граблями і намагаються підсунути їх нам знову прямо під ноги.
    При цьому ні граблі, ні кандидати нічим кардинально не відрізняються один від одного: всі щедро обіцяють і м’яко стелять (як говорять останнім часом, це у нас уже національна традиція), бо вже традиційно ніхто з претендентів навіть не збирається виконувати свої обіцянки після закінчення чергових виборчих перегонів і досягнення мети. Більш за те, вони настільки впевнені в обмеженості та інертності простого люду і своїй безкарності, що значна кількість їх обіцянок вочевидь навіть теоретично не може бути виконана!
    Останнім часом знову стали говорити про національну ідею, про президента – етнічного українця, навіть про націоналіста. Це все добре, але того недостатньо щоб зупинити падіння в прірву (а як ще можна назвати це тотальне розкрадання України і знищення простого українського народу)! Чому? Тому, що спокуси занадто великі і людина, по своїй природі, надто слабка, щоб самостійно їм протистояти, а ефективних механізмів контролю за цими процесами, на жаль, просто немає.
    Потрібен механізм контролю за владою. Тотальний і ефективний. За прикладами далеко ходити не потрібно. Візьміть будь-яку успішну країну світу і ви переконаєтесь, робін-гуди уже відійшли в історію; що тільки високий рівень освіченості і згуртованості суспільства приводить до появи системи стримувань і противаг існуючої влади, які гарантують її здійснення не у власних владних інтересах, а в інтересах суспільства.
    Іншими словами: українському громадянському суспільству для виживання конче потрібно усвідомити:
    - що за нас не подбає ніхто, окрім нас самих;
    - що виховання дорослого оточення і підростаючого покоління, формування демократичного громадянського суспільства – це нагальна справа кожного із нас (цій владі це не потрібно і навіть шкідливо);
    - що національна ідея і українська національна влада – то тільки перший крок до створення справедливого, демократичного громадянського суспільства;
    - що для успішного просування України в демократичному напрямку потрібно створення і законодавче затвердження ефективного «Механізму функціонування державної влади», який передбачатиме реалізацію конституційного принципу, що єдиним джерелом влади в державі Україна є український народ, а також унеможливить використання державної влади всіх рівнів всупереч інтересів народу!
    Одне усвідомлення перелічених принципів ще не запорука успіху. Потрібно негайно приступати до рішучого, цілеспрямованого і послідовно їх втілення в життя. А це тривала і кропітка праця для переважної більшості українського суспільства, яку потрібно починати вже зараз, щоб знову не втратити черговий відрізок часу нашого життя, а то й саму перспективу!
    Переконаний, що тільки в такому випадку в корабля з гарною назвою «Україна» з’явиться перспектива успішного плавання до порту «Майбутнє», а будь-яка обрана нами на посаду капітана Жулька – буде вимушена поводити себе, як Джульєтта, і вести судно заданим їй суспільством демократичним курсом під його постійним і жорстким контролем.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  3. Президент України 2019
    Дивлячись телевізор, а також переглядаючи сторінки численних соціальних мереж, мимоволі приходиться констатувати, що передвиборна президентська кампанія 2019 розпочалася задовго до оголошення про її офіційний старт. Як би там не було, але від того, хто буде наступним Президентом України в значній (якщо не вирішальній) мірі залежить – буде наша країна й надалі сповзати у прірву чи з’явиться перспектива на подолання кризи.
    Останнім часом слово „президент“ я свідомо пишу з малої літери, оскільки рука не повертається робити це відповідно до чинного законодавства і чим далі, тим більше (не повертається). В цьому плані тут я роблю певні виключення, оскільки ще остаточно не утратив надії на те, що на цю високу посаду таки буде обрана людина, яка відновить довіру народу до інституту „Президента“ і бажання писати це слово з великої літери.
    Взятися за перо мене підштовхнула чергова полеміка із одним зі своїх товаришів в мережі „Фейсбук“ відносно майбутнього, за його визначенням, кандидата в Президенти України. Прізвища кандидата не називаю, щоб не робити йому зайвої реклами, але скажу лише, що не поділяю позицію товариша, незважаючи на його особисте знайомство з потенційним кандидатом та його позитивні характеристики.
    Який Президент потрібен Україні, країні, що вийшла на перше місце в Європі за ступенем корупції і опустилась на самий низ за розмірами заробітної плати і пенсії?
    Для мене очевидно, що в першу чергу це повинен бути патріот. Але не просто патріот, а патріот своєї батьківщини. І не просто патріот своєї батьківщини, а щоб тією батьківщиною була саме Україна! Хто може відповідати цим критеріям? Подумайте самі, але тут має значення все: і де народилася иа виросла ця людина, хто її батьки, чим вона займалася до цього, як себе поводила, в чому конкретно полягає її патріотизм і любов до своєї землі, до свого народу.
    А ще для мене є очевидним, що після п’яти невдалих спроб шостим Президентом України повинен бути саме українець. І не формально, а по суті, по своєму духу, по своєму баченню шляхів розвитку нашої держави і ступеню його відданості інтересам українського народу.
    Також не викликає сумніву і те, що у майбутнього Президента України не повинно бути конфлікту власних інтересів із державними, які можуть виникнути в зв’язку з обранням його на цю високу посаду, що, в свою чергу, дає майже необмежені потенційні можливості для зловживання владою. Іншими словами статки кандидата не повинні перевищувати певної розумної межі. Пам’ятаючи, що великі гроші отримати чесним шляхом вельми нелегко, а дуже великі – неможливо, і маючі сумний досвід п’яти попередників, гадаю, що ця межа може складати на загал не більше суми добутку між офіційною заробітною платою кандидата і фактично відпрацьованим ним часом (за мінусом накладних витрат – вартість їжі, одягу, комунальних послуг і т.п., якщо погашення цих витрат законодавчо не передбачено за рахунок держави).
    Іншими словами на посаду Президента повинен бути обраний не бізнесмен (чи тим більше наступний барига), а державний менеджер, який має певний досвід такої роботи і до цього відверто не крав. Менеджер, ціллю якого буде не примножити свої статки за рахунок народу, купити іноземне громадянство собі і своїм нащадкам та в подальшому відлетіти в теплі краї, а організувати і наполегливо очолювати будівництво гідних умов проживання на рідній землі для всього українського народу, в т.ч. для своїх дітей, внуків і правнуків.
    Безумовно, що з часом кожна людина в тій чи іншій мірі змінюється і далеко не завжди в кращу сторону. Від цього застрахованим не може бути ніхто. Президент – теж людина. Ступінь корупції в нашій державі один із найвищіх у світі. А тому вже зараз потрібно думати про систему стримань і противаг, яка б ефективно перешкоджала Президенту у відповідних випадках відійти від такого покликання, а тим більше піддатися спокусі використання державної влади у власних інтересах чи інтересах родичів або якихось наближених до нього осіб (любих друзів). Ця система противаг повинна бути формалізована у відповідні законодавчі акти, механізм функціонування яких має бути реальним.
    Так, над цим потрібно працювати уже зараз, оскільки потім, як свідчить історія, буде пізно. Кожного разу перед президентськими і парламентськими виборами популісти від політики постійно б’ють себе в груди і кричать, наприклад, про відміну депутатської недоторканості. Однак, досягнувши мети, вони забувають майже про всі свої обіцянки і так триває уже четверть століття… Тому, на мій погляд, при визначенні зі своїми симпатіями щодо кандидата на посаду Президента України небайдужому до своєї долі і талану своїх нащадків виборцеві потрібно уважно дивитись як на особу самого кандидата (наскільки він є патріотом і скільки він уже вкрав), так і на його програму конкретних дій, а не популістичних лозунгів, по виводу країни з економічної і політичної кризи.
    Як колись говорили класики, критерієм істини є практика!
    Тож дивіться, шановні мої співвітчизники, потенційні власники виборчих голосів, в першу чергу на те, що конкретно зробив кожен кандидат за своє життя. Чим він весь цей час займався, які у нього статки (при переході певної межі – скільки він вкрав). Не довіряйте популістам і їх щедрим гаслам. Уважно вдивляйтесь у обґрунтованість механізмів втілення таких гасел чи планів у життя і предметність їх аргументів (якщо вони взагалі там трапляються).
    Особисто я віддав би свій голос, якщо це станеться, кандидату, який зробить все можливе і навіть більше, щоб законодавчо і організаційно подолати (а не очолити) корупцію в державі, припинити пограбування українського народу взагалі і в першу чергу олігархами, а також виключити подібне в майбутньому. Але при умові, що ця особа буде відповідати переліченим вище критеріям.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  4. Роздуми про українську мову (ч. 2)
    Нещодавно на одному із християнських зібрань, уже після завершення молитви, мені довелось мати розмову із людиною, яка не тільки говорить, що вірить в Бога, але і обіймає високу посаду (за мірками Миколаєва) в церковній ієрархії. Раніше я мав з ним кілька зустрічей напівофіційного характеру, але це було так давно, що він мене не впізнав. Мабуть вирішальну роль в цьому зіграли мій зовнішній вигляд (трирічної витримки борода та вуса), а також статус пенсіонера.
    На привітання російською мовою, я відповів українською і нею ж продовжував бесіду. Через кілька хвилин такого спілкування пастор запитав, чи мені зручно спілкуватися і чи вповні я розумію його. Я відповів, що не маю в цьому сенсі жодних проблем, оскільки більшу частину свого свідомого життя послуговувався саме російською. На запитання, чому не розмовляю російською, я коротко відповів, що це своєрідна спокута, після чого перевів розмову в іншу площину.
    Навмисне пропускаю зміст подальшої розмови, оскільки хочу зупинитись саме на своїй відповіді, яка зараз, в день святого Різдва, спонукала мене продовжити роздуми про українську мову.
    Свої перші слова від народження я промовив українською і наступні сімнадцять років розмовляв переважно нею. Вірніше тим суржиком, яким говорили мої батьки, родичі, односельці, навіть вчителі і навіть часто й густо на уроках, в т.ч. української мови та літератури. Одним „западенським“ словом – східняки.
    Свою учительку укрмови Поляквинську Ольгу Миколаївну я не любив, якщо не сказати гірше. Та кому могла подобатися така людина, яка в достатній мірі не тільки не володіла своїм предметом, але і практично не мала хисту педагога… Це стосується навіть її доньки, яка навчалась із моєю молодшою сестрою Раєю в однім класі. Внаслідок низької фахової підготовки, через незнання учителем правила написання подвійних лапок, я врешті-решт отримав четвірку за річну контрольну роботу і лишився свідоцтва про отримання неповної середньої освіти з відзнакою. Уже під час навчання в виші я випадково натрапив на авторитетне джерело, яке підтверджувало хибність позиції учителя, але було пізно…
    Думаю, що плакала б і моя золота медаль, якби в 9 –10 класах українську мову та літературу не став викладати директор школи – Гулак Карпо Микитович. Однак згадую з вдячністю всіх своїх вчителів, в т.ч. і нашу „Волгу“, оскільки бажаючим вивчитись вони давали можливість отримати досить ґрунтовні знання, які практично нічим не поступались отриманим в міських школах, а інколи – навіть і перевершували їх. Зокрема, це стосується класного керівника Іванової Ольги Петрівни (фізика), Сороки Катерини Андріївни, Ільченко Варвари Яківни (російська мова та література), Стриги Меланії Панасівни (історія), Самойленко Варвари Василівни (географія), Водоп’ян Алли Андріївни (хімія), Логвиненка Володимира Івановича (праця), Маковського Станіслава Адольфовича (початкова військова підготовка, яка на суржику офіційно іменувалась начальною), а також педагогів молодої хвилі, випускників Троїцької СШ – Рибалки (Брова) Катерини Миколаївни (українська мова та література), Костенко (Толкачова) Любові Володимирівни (біологія), Московця Володимира Кіндратовича (праця), Васильєва Олександра Петровича (музика і співи).
    Більш за те, отримані в простій сільській школі знання стали запорукою подальшого успіху при вступі до університету, де конкурс для школяриків перевалив далеко за десять чоловік на місце. В одному мені все ж було стидно довго зізнаватись – що своєю рідною мовою я володів гірше, ніж російською. Настільки нам Комуністична партія вдовбала в голови байку про нову суспільну-політичну спільному „радянський народ“ з безумовно єдиною її мовою – російською… Тому свій профільний екзамен я здавав саме з російської мови та літератури, а не з української, як це зробив мій знайомий, а в подальшому друг і зять, „западенець“ – Ярослав Куцак.
    Це вже пізніше, знайомлячись зі творчістю Василя Стуса, Василя Симоненка, Леся Курбаса, Миколи Зерова та ін., я зрозумів хибність своїх поглядів щодо значення української мови в формуванні та визначенні таких понять, як держава, країна, народ. Це вже набагато пізніше я прийшов до висновку про те – якщо мова не має значення, то хай буде українська! Не дарма ж Творець, коли побачив, що будівники Вавилонської вежі переступили дозволену межу, з метою завадити спільним зусиллям багатьох народів, які розмовляли однією мовою, розділив її на різні!
    Спираючись на Біблію, вимушений констатувати, що цей захід був настільки ефективний, що не тільки розвіяв всі плани побудови вежі, але розрізнені народи й понині не в змозі в повній мірі порозумітися з найважливіших питань… Чи не тому до цього часу тривають братовбивчі війни? Чи не тому і зараз сотні тисяч і мільйони одних потерпають від голоду і спраги, а сотні чи тисячі інших не знають, купити черговий острівець в океані, яхточку чи літачок за кількасот мільйонів, а чи сконцентрувати основні види виробництва або національних багатств в межах окремо взятої держави і не тільки, у своїх липких руках…
    Події останніх кількох десятиліть дають мені все більше підстав взагалі піддати сумніву авторство крилатого вислову „Розділяй і володій!“ Юлію Цезарю. Скоріше за все великий римський імператор теж порушив норми авторського права на міжнародному рівні…
    Не можу сказати, що прийнятий в минулому році новий закон „Про мову“ є повністю досконалим і враховує всі національні інтереси щодо розвитку української мови, але зверніть увагу на те, як заголосили наші братні народи і навіть західні партнери! Я вже не акцентую увагу на реакції Росії, яка продовжуючи насаджати свою російську мову в Україні, фактично викорінює у себе залишки української мови та культури. Як невдоволені наші західні партнери з Польщі, Румунії і, особливо, Угорщини тими положеннями закону, якими проголошується пріоритетність української мови в українській державі… І це при всьому тому, що у них уже давним давно діють аналогічні положення, які направлені на захист своїх національних мов!
    Шановні, питання ж не ставиться про заборону в Україні навчання на всіх інших мовах, крім державної! Законодавчо ставиться питання про безкоштовне надання середньої освіти на українській мові і тільки в середніх та старших класах. Ну, скажіть будь ласка, чому я, українець, у своїй державі повинен фінансувати, як платник податків, безкоштовне вивчення іноземних мов людьми, які не володіють державною?! Більш за те, нічого подібного немає ні в Польщі, ні в Румунії, ні в Угорщині, я навіть не говорю уже за Росію!
    Виникає питання, так чому ж так заволали наші „брати“? Чому вони ідуть навіть на блокування питання подальшої інтеграції України в європейське суспільство? Особливо це питання стосується наших західних партнерів!
    На мій погляд, відповідь тут на поверхні, мова – це інструмент захисту національних інтересів! Українська – українських, російська – російських, угорська – угорських, ну, і т.д.

    07 – 09.01.2017



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  1. Роздуми про українську мову
    Питання української мови гостро стоїть в черзі денній нашої держави вже сотні років, ще з часів існування Київської Руси, а точніше – з початку її розпаду. Я б ска-зав, що воно було і зараз лишається визначальним у долі України. На моє глибоке переконання, поняття „українсь-кий народ“ буде існувати доти, допоки будуть жити носії української мови. Дай, Боже, їм жити вічно!
    Відразу ж хочу заспокоїти дипломованих критиків і просто скептиків (про ворогів і мілких недоброзичливців навіть не йдеться), дана робота не претендує на науковий ступінь, статус навчального посібника чи щось подібне.
    В ній я намагаюсь лише викласти на папір свої думки з мовного питання, які формувались в тій чи іншій мірі ще з дитинства і вже переповнюють мою сиву, лисіючу голову. Перш за все роблю це для того, щоб вивільнити місце для нових думок, роздумів і міркувань.
    На кого розрахована ця робота? В першу чергу на та-ких же, як сам – небайдужих до долі держави Україна і її народу людей. Людей, які є носіями української мови в рі-зних її проявах. Зокрема, людей, які є етнічними українця-ми, але в свій час піддалися шаленому тиску і перейшли на російську мову, та їх нащадків; людей, які не є етнічними українцями, але вже усвідомили необхідність переходу на спілкування державною (в першу чергу тих, хто постійно проживає на територіях України, особливо Криму та Дон-басу); інших людей, яким подобається чи ще сподобається наша мелодійна, мальовнича, чарівна українська мова і в них виникне бажання її вивчити. Водночас хочу звернути увагу  
    читачів на одне з ключових слів – „Людина“, бо саме на тих, хто своїми вчинками підтвердив право називати себе людиною, перш за все і розрахована ця стаття.
    Одним із яскравих прикладів такої людини в ниніш-ній час, на мою думку, з якою доля звела мене кілька років тому і це знайомство вже переросло в дружбу, є ірландець за походженням і поет, письменник за покликанням Шон Маклех Патрик. Це Людина з великої літери, щирий друг України і патріот своєї батьківщини, який торує її дорогу в майбутнє вже другу сотню років! Маю надію, що у мене вистачить часу, здоров’я та снаги написати окремий твір про нього, а зараз хотів би лише зазначити, що з усталених переконань Шон пише і розмовляє виключно своєю рід-ною ірландською і русинською (так він називає українську мову). Тобто він взагалі не послуговується англійською – мовою держави, яку Шон вважає загарбником своєї вітчи-зни!

    Що таке мова народу?
    Це питання виникало давно і не тільки у мене. Од-нак, на відміну від учених мужів в галузі мовознавства (чи лінгвістики, як кому забажається), я дивлюсь на нього не з високої трибуни конференцзали чи аудиторії, а безпосере-дньо із середовища носіїв української мови. При чому з самих його глибин. На своєму досить довгому життєвому шляху мені не раз доводилось зустрічати представників вказаної науки, котрі вважали себе не тільки найкращими знавцями та істинними носіями народної мови, але і її тво-рцями та верховними суддями з усіх питань лінгвістично-го характеру. На превеликий жаль така ситуація не зміни-лась і понині…
    В таких випадках моя уява щоразу малювала україн-ського селянина, одвічного трударя, який буквально добу-вав свій нелегкий хліб в полі чи на фермі з раннього ранку і  
    до пізнього вечора під пекучим сонцем, холодним дощем, пронизливим вітром, в кізяках і на протягах… Після біль-шовицького перевороту в Росії восени 1917 року та пода-льшого загарбання нею навколишніх держав і територій, які після насильницького об’єднання в Радянський союз партія комуністів назвала республіками, кращі представ-ники цього класу в Україні були обізвані кулаками та практично на голову фізично знищені в першу ж чергу.
    Саме мова простих людей, корінних жителів Украї-ни, для мене і є мовою українського народу. Призначення ж науки я бачу не в бездумно-кон’юнктурному створенні нових штучних назв, термінів, правил тощо, а в першу чергу в систематизації і упорядкуванні існуючого мовного матеріалу. Простими словами народна мова – це те, чим розмовляє її носій, а не те, що вигадали вчені на кшталт есперанто. Тому намагання так званої наукової еліти, які стають все відчутнішими останнім часом, вчити народ „правильно“ розмовляти, в тому числі вживати „правиль-ні“ слова, часто приводять до невиправданого відхилення, іноді аж в протилежний бік, наклеювання ярликів типу „калька“, „росіянізм“ і тому подібного. До того ж останній дехто називає „русизмом“, що, на моє тверде переконання, не має підстав ні з точки зору лінгвістики, ні з позиції іс-торичної науки.
    Так, очевидно, що термін „русизм“ походить від сло-ва Русь та назви її мешканців – русинів, русичів. Всесвіт-ній історії невідомо іншої Руси, окрім Київської (виклю-чення може складати Біла Русь, але мова зараз про це). Зі зміною Московією всього триста років тому своєї назви на Росію ініціатори та виконавці цього лицедійства не встоя-ли перед спокусою прихопити і великий шмат історії та мови того народу, з якого проросло коріння перейменова-ної держави (та й то лише частково). Це не лише моя точка зору, яка останнім часом активно збільшує кількість своїх прихильників.  
    Гадаю достатньо зазначити, що Іван Франко стосовно сво-єї національності у відповідних документах у свій час так і писав – „Русин“, а на заході України й до нинішнього часу живуть народності, які називають себе русинами.
    Яку ще реакцію, окрім посмішки, може викликати досить розповсюджена відповідь багатьох росіян на запи-тання про їх національність – „руський“?! Я навіть не ак-центую увагу на те, що формою визначення національнос-ті людини є іменник, як частина мови, а не прикметник. Наприклад, українець, русин, німець, росіянин… Все це – наслідки російської імперської політики, яка з часів свого виникнення базується на брехні і віроломстві, несприйнят-ті для себе будь-яких правових і моральних норм, що не стверджують фантом величі Росії і її великодержавного шовінізму. Та що там уже говорити про форму, коли зі змі-стом непереливки… В останній час слова відомої за ра-дянських часів пісні „Хотят ли русские войны?“ вигляда-ють просто знущанням над здоровим глуздом як по формі, так і за змістом.
    В той же час, на моє переконання, існуючі реалії го-ворять про те, що мовою народу є словарна маса, яка ви-користовується відповідним народом для спілкування між собою, навіть якщо переважна частина тих слів була рані-ше запозичена (а попросту вкрадена) в іншого народу.

    Слова іншомовного походження і росіянізми.
    Мова народу постійно розвивається і збагачується. Це відбувається як за рахунок лексем та словосполучень,
    так і запозичення термінів з інших мов, так званих слів ін-шомовного походження.
    Ще в шкільні роки, в глибокі радянські часи, у мене виникало питання – Чим останні відрізняються від росіяні-змів? Вчителі, а потім і викладачі, як правило, не могли чітко визначити цю різницю. Вони, зазвичай, лише давали  
    зрозуміти, що це аксіома і подібні питання просто недоре-чні. Трохи пізніше я докумекав, що це один із тривіальних проявів великодержавного шовінізму в окремо взятій час-тині повсякденного життя, в мовній царині.
    Іншими словами, росіянізми – це різновид слів іншо-мовного походження (запозичень з мов інших народів, як правило при відсутності національних аналогів). Одначе, з урахуванням історичних особливостей виникнення росій-ської мови, частина якої в сиву давнину була запозичена (простіше кажучи вкрадена) з руської (нині української) мови, переважна більшість росіянізмів фактично такими для української мови не являються. Саме це потрібно вра-ховувати, особливо любителям чіпляти наліво і направо ярлик „калька“, коли мова йде про слова чи вирази „запо-зичені“ у свій час росіянами в русинів (українців). Отже, підсумовуючи сказане, слід прийти до висновку – не мож-на вкрасти те, що належить тобі по праву народження!

    Козаки чи посіпаки?
    На моє глибоке переконання доля майбутнього дер-жави Україна в значній, якщо не сказати у вирішальній, мірі залежить від виховання підростаючого покоління. Сьогодні, як ніколи, саме питання виховання дітей є одні-єю із головних проблем нашої держави і всього нашого суспільства.
    Після розвалу Радянського союзу Україна боролась, та й донині бореться, з внутрішніми і зовнішніми ворогами за економічне, а останнім часом і політичне, виживання в умовах високої корумпованості так званої партії влади з внутрішніми злочинними кланами і зовнішньою, зараз уже відкритою, агресією Росії. В цій запеклій боротьбі питання виховання підростаючого покоління, наших дітей і внуків, ві

    дійшло на другий план не тільки із-за обмеженості фінан-сових можливостей держави, але й із-за недооцінки ролі такого виховання в подальшій долі всього українського суспільства.
    Не хочу кинути тінь на завоювання українського на-роду, але свобода і відкритість суспільства не рівносильні вседозволеності, в тому числі в області культури і мистец-тва. Країну заполонили низькопробні кіно-, відео- продук-ти, література, пісенно-музикальні композиції, всякого ро-ду шоу і тому подібні витвори мистецтва, переважна біль-шість яких „крутиться“ іноземною, якщо не сказати відвер-тіше – мовою агресора. З екранів безперешкодно пропагу-ється культ насилля, розпусти, вседозволеності. Про яку любов до навчання і формування якого світогляду у дітей, їх життєвої позиції може йти мова, коли повсюди лунає реклама на кшталт „Все і відразу“ чи „Навчимо Європу бенкетувати“?! Ким же потрібно бути, щоб, живучи на кредити, в тому числі тієї ж Європи, вчити її бенкетувати в країні, де більша половина населення знаходиться на ме-жі бідності, а третина – вже за цією межею?! Недалекими істотами, циніками чи просто негідниками і ворогами?
    Недавно я зіткнувся з яскравим проявом недооцінки цієї проблеми навіть в педагогічному середовищі. Зокрема, один викладач української мови та літератури, став дово-дити мені, що термін „посіпаки“ має позитивне забарвлен-ня. При цьому спеціаліст в області української мови та лі-тератури в обґрунтування своєї позиції посилався на од-нойменний мультиплікаційний серіал та відповідні дані шкільного підручника для середніх класів, затверджений у встановленому порядку профільним міністерством. Чесно кажучи, я був настільки приголомшений такою впевненіс-тю

    і безапеляційністю, що вирішив глибше вивчити це пи-тання, а уже потім висловити свою остаточну думку з цьо-го приводу.
    Вдома я спочатку переглянув з десяток різних слов-ників, але це тільки укріпило мене в правоті своєї позиції. Знайти в інтернеті мультиплікаційний серіал „Посіпаки“ було зовсім неважко. Його перегляд не доставив мені за-доволення і остаточно переконав в тому, що зміст терміну „посіпака“ носить зневажливий характер, бо означає ніщо інше, як поплічник, прислужник, особа, що готова допо-магати в будь-яких, переважно ганебних, діях. Більш за те, прямо в анотації до фільму автори сайту відкрито зазначи-ли, що його герої посіпаки – це жовті істоти, які відрізня-ються своєю тупістю; вони живуть на планеті Земля і завжди прислужували найбільш злісним королям та дик-таторам; з ситуативної депресії їх виводить зустріч з ам-бітною злочинницею, супер-лиходієм планети та перспек-тива їй прислужитись. Як говориться, коментарі зайві…
    Знаючи рівень і якість шкільних підручників із влас-ного досвіду, я повірив мовознавцю на слово і з великим розчаруванням на цьому закінчив свої пошуки підставнос-ті такої його позиції. Однак потім, під впливом пережито-го, сів і написав ось цей вірш, яким і хочу завершити пер-шу частину своїх роздумів про українську мову. 
    Козаки чи посіпаки?

    На уроці мовознавства вчителька Світлана
    про слова розповідала вправно й полум'яно.
    Говорила про відмінки, розділові знаки
    і наводила, як приклад, термін „посіпа́ки“.

    Хтось сказав, що у контексті слово недоречне
    і поволі між народом сталась суперечка:
    означає що те слово, як його вжива́ти
    та підста́вно чи про нього свою думку мати…

    Посилалась виклада́чка на мультфільм і пресу,
    зокрема шкільний посібник, помічник прогресу.
    У житті всього буває, нічого стида́тись,
    але спробуєм, панове, разом розібратись.

    Надає хтось перевагу каві, інший чаю,
    та відношення до всього – су́тність визначає.
    Одне слово зігріває, навіть го́їть рану,
    віддає запрілим друге, з присмаком поганим.

    Що ж той термін означає – попи́хач, лаку́за;
    ще лаке́й, холу́й, прислу́жник і холо́п для „пуза“;
    поштурхо́висько, поплі́чник, раб і пес смердя́чий,
    ще пошту́ркач і приспі́́шник, поли́гач собачий…

    Запитати панство хочу, що закрило бі́льма,
    чи потрібні нашим дітям книги ті і фільми?!
    Ростимо з дітей своїх ми ли́царів-коза́ків
    чи прислужників ганебних, ни́цих посіпа́ків?!



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --