Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ірина Вовк (1973)
Народилася в Ялті, на побережжі Криму. Виросла і творчо змужніла у Львові. Люблю театр, музику, природу, світ літератури, історії та культури.


Інфо
* Народний рейтинг 4.960 / 5.66
* Рейтинг "Майстерень": 4.988 / 5.8
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Коефіцієнт прозорості: 0.751
Переглядів сторінки автора: 52953
Дата реєстрації: 2017-06-10 14:56:14
Школа та стилі: Львівська школа поетичного бароко
У кого навчаюсь: Люблю Антонича, Стуса, Симоненка. З класики - незмінно (і не тільки поезію) Шевченка, Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської.
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2021.11.30 12:22
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
Належу до когорти членів Національної спілки письменників України з 1994 року. Маю 25 книжок поезії і драматургії, сценарних замальовок і етнографічних досліджень.Як релігієзнавець-музейник досліджую пласт етноміфології зниклих цивілізацій Стародавнього Сходу та наших предків - східних слов'ян. Тому моя поезія насичена відголоссям давніх символів та речей.
Належу також до гурту Молодіжного Експериментального Театру Аматорів "МЕТА" (Львів). До знакових ролей зачислюю Мавку, Єльку з "Собору" О.Гончара, Дракона з однойменної вистави Юрка Винничука, Ладу з Купальських забав, Долю Стуса і Графиню Софію з Фредрів Шептицьку з власної камерної вистави "У прихистку Божої Ласки: Мати і Син".
Маю з чим іти до читачів - тому я в "Поетичних майстернях".

Найновіший твір
На осінь звично в небі переміна
На осінь звично в небі переміна:
Ідуть дощі… кружля відлетний птах…
У храмі ревно преклонив коліна
Напів-мирянин і напів-монах.

– Молю Тебе, всемилостивий Боже,
Воздай мені за ісповідь гірку.
Я розповім тобі про… дику рожу,
Що виросла не в райськім квітнику.

В саду у мирі квітла дика рожа,
Любила бджіл і мріяла про шлюб…
Я пожадав чужого, Боже, ложа
І в квітнику содіяв перелюб.
Я розплітав цій рожі темні коси,
Я в місяця просив її руки.
Вона, напевно, й досі ще голосить
У спогадах про вильця й кісники.
Я їй спивав росу з п’янкого тіла,
Допоки місяць в хмару покотивсь…
А на світанку рожа обімліла –
Я тілом жінки, Боже, причастивсь!
Я смакував гріховне це причастя,
Ховав чоло під пу́рпурний покров.
Ох, це рослинне… пелюсткове щастя!

(…А в пуп’янку текла червона кров).

Я смакував, я шматував, впивався,
Аж поки мід не видався гірким.
Мій дух ослаб – і врешті я злякався…

(А, може, дух від роду був слабким)!

Що цей квітник – він дихає вороже,
Що тут між терня плодяться вужі…
Я не молю о тіло тої рожі,
Молю лишень о зцілення душі!

(А пуп’янок)?

… Про пуп’янки – байдуже…
Їх прихистить ‘горожа і квітник.
Моя блаженна втіхо, дика руже!..

(І на півслові непомітно зник).

Прости мені, всемилостивий Боже,
Я вбив її!.. Моя блакитна лож!

(А як же бути з білим квітом рожі –
Не пожадай!? Не вбий!? Не чужелож!?)

…Тремтять уста, палають скроні – любиш!? –
Скажи мерщій…

– О Боже, поможи…

За мить палкої ласки душу згубиш!
А, зрештою, нічого не кажи…