Так гаряче, так палко любиш...
А я забув зорю надій,
В моїй душі
Вже згасло все, там жінка не ютиться.
Я мав коханок багато,
Тепер я жалюгідний пустовій.
Не хочу я тобі надій давати, не хочу
Молодість твою губити.
Не хочу я красу твою знівечити,
Краще... я зречусь твого кохання.
А ти мене зречись, красуне!
Повір!
Не вмію я любити... для мене – це просто
Спалах, жага.
Наситившись забуду...
Прошу, красуне, кинь мене...

Дай мені мукою покинутого насолодитись...
Коханок мав я забагато…
Я жив немов зухвалий вітер,
Вітер-суховій!

По прозорому віконечку,
Рано... вранці,
Крапля котиться смішна.
Вона петляє, затихає, а потім
Донизу
Тонкою смужкою тремтить.
На неї сонце зазирнуло... пригріло
І крапельки не стало.
Залишився хвилястій, тусклий слід.

Я дверцы нитей открываю
а там ларец из слив и абрикос
какой ты странный
какой несмелый
ты есть хотел
а я хотела чувств...
ты ешь и ешь
а мне хотелось поцелуев
ты странный очень
закрою я ларец
какой ты все же странный
из вишен старых
ты шил себе одежды
а я из апельсинов
ткала пряжу из кожуры
я ароматы все взяла
какой же ты дурак
упрямый
хочу тебя...
а ты все ешь и ешь
Xочу тебя я научить
Не есть так много!
Не ешь печенье
Со спелых роз!
Не ешь овес и травы за оврагом!
Оставь их пчелам.
Какой же ты смешной упрямый
Какой ты странный
Все ешь и ешь !!!
Какой ты все же странный
Ты все же много-много ешь!!!

Первоцвіти - ніжні квіти.
Такі тендітні, такі милі.
Білі, наче небо!
Сині, наче море!

Зелені пелюсточки - смарагди соковиті
Радують у лісі, радують у полі!
Перші квіти - квіти сонячної долі.
Цвітучої красивої весни.

Любуймося ними!
Не зриваймо первоцвіти!
Світлими барвами,
Святково, щороку,
По весняному пробуджують
Безцінні смарагди, смарагди природи
Долю весни!

Крапельки роси на первоцвітах,
Крапельки прозорого проміння
Зустрічають зорю,
Зустрічають час весняний!


Первоцвіти - ніжні квіти.
Такі тендітні, такі милі.
Білі, наче небо!
Сині, наче море!

-Мирися зі мною, з вітром мирися,
Мирися з собою, мирися з недругом,
Мирися... та грайся життєвою грою!
Забудься... та смійся не журбою.

Забудь всю знедолю, забудь
Чорні чари,будь ти святою,
А, може, будь ти собою, будь ти ким
Хочеш, тільки не плач ти так гірко.

Моя ти, голубко, моя ти дитино.
Щастя - то квітка, щастя - це казка.
Життя - це картинки, це фарби Бога.
Молюся за тебе, за тебе, моя доню!
Все буде добре, все буде краще.
Все буде так, як ти захочеш!
Зорі щастиві, зорі красиві
Посміхатися просять!

Молюся, щоб все було добре,
Шоб було все мирно.
Зорі щастиві, зорі красиві
Радість приносять!

..................................

Лагідно, ніжно так каже матуся,
Так просить, так молить рідненька.

Твій погляд в далечінь
Мене бентежить...
Твої чаруть дні.
Тебе не знаю я,
Тебе не розумію.
Але люблю тебе.
До тебе тягнеться моя душа.
Ти іноді така чужа,
А іноді така ти рідна.
Дорога та мила,
Моя ти люба,
Кохаю я тебе.
В коханні тобі свідчусь.
Така далека ти,
Така намарена.
Вигадана ти мною.
У снах тебе я бачив
В своїх юнацьких мріях.
З тобою тільки кохатися я хочу.
Не розтворися, марево моє.
Журбою по тобі
Моє сердечко мається.
Твій погляд в далечінь
Мене тихенько мучить...

Сіроокий день сміється.
Сіроокий дощ на дворі.
Сірооким тихим співом
Сіре небо розгорнулось.

Хтось кричить лякливо:
-Сірість, геть!
Сірість,чуєш, ти чужа.
Cірість, ти не моя!

Враз...Сірість промайнула.
Сірість зникла.

Сонце на дворі тепер радіє.
Сонячна весна прийшла.
Дощ сміється:
Cірість в природі - не біда!

Сірооко, одиноко,
Бродить сірість самобоко.

Хтось кричить, лунає дзвінко:

-Сірість, геть!
Ти не моя...

Квіточки ніжні, квіточки гарні
Розквітли,
Розкрились бутончики світлі.
Так пряно,
Так мило...
Лепесточки тендітні.
Трояндочки на дачі,
Під віконцем,
Та й вранці...
Розпахнулись,
Шепочуть, шепочуть...
Трояндочки щастя
Пророчать...
Пророчать...

Сопілко, мене твої чарують співи.
Може, в них кохання є,
Навіяне журбою самоти,навіяне
Чистими потоками бурхливих рік.

Минає час і кожний крок
Здається тим, що вже давно минуло.
І хочеться, щоб світлі подумки
Сьогодні не змарніли.

Дорога, кольорові краски майбуття,
Прикраси, чи примари щастя,
Твої земні чудові співи, Сопілко,
Приносять вирій дня,приносять загадку життя.

Крізь сни далеких мрій,
Крізь прозорість чаші майбуття,
Сопілко, грай, далеко в горах!
Де простір с тобою у вінчанні виграва!

Грай,для всіх мелодію святу, красиву!

Вночі, іноді,він бачив Ангела.
Бачив чисті білі його крила.
Та чув, як Ангел милосердно
Лагідно просив:

-Очнись, очнись - це вороги твої.
Це омут... тут усе чуже...
Ти спиш, ти бачись сни та міражі.
Це морфія чорний антураж.

Трава дурман - вона плекотна,
Та сонлива, вона зятягує
В пустелю дна, там тебе нема.
Немає там твоєї душі.

Так Ангел тормошив заблудшу душу,
Яка попала у пустелю марив.
Таку він відповідь отримав від
Того, хто попав у наркотичне забуття:

-Пробудження приносить тільки біль,
Та трезвість днів.
Не хочу бути я в реальності подій.
Мені у цьому зіллі втішливо,

Цей яд... та не самотній, не приносить журби.
Мені тут тихо, тут без вас усіх
Хоч ілюзорний рай існує
Облиш мене... не буди...

-Ні, по твоєму не буде, - Ангел відповів.
-Тепер я стану тобою, спалю твій дурман.

-----------------------------------------------------

Немає марева.
Немає більше наркотичних снів...

Віч на віч стою я з ним.
Він мовчить і я мовчу.
Колихаємось обнявшись-
Ми обоє мов полин.

Ми такі чужі обоє.
Ми обоє чужі долі.
Що ж з собою натворили?
Шо обоє накоїли?

Cтоїмо теперь близенько.
Cльози капають росою.
Розставатися не хочем.
Повертатися не хочем.

Ми коханці - це так страшно.
Що ж ми нині накоїли?
Що ж ми гріх таким солодким,
Таким медовим сотворили?

Як забути цю розкуту пристрасть?
Відірватись як від тіла?
Відірватись від душі?
Що ж кохання натворило?

Розум наш десь заблукав.
Почуття нас захлеснули.
Ми з тобою, любий,
Що ж ми...

Прокляті коханням…
Ні ми з ним святії.

Сонце та роса, в полі – тишина.
Вітри солодкі віють з ночі – серце тішать полю.
Небо ніжне, з білими хмаринками
Тремтить душою,
Мерехтить грозою.
А от там вдалечині долина –
Вона тиха та журлива.
Одинока стала з часом.
Жодного гостя немає.
Вона село щоденно бачить.
Щоранками його радісно вітає.
Очерет гомонить тихенько
З зорею – зорею.
Небо вмить замерехтіло
Блискавиця щира нині,
Нелегковажна діва.
Прошмигнула лагідно, капизно,
Чомусь лякати поле не захотіла.
З пагорба видно все як на долоні
Шмигнув бродяга вітер…
Він ледь збентежений грозою,
Він втікач невдалий.
Нині він дивний: з квітів крапельки струсив,
Пошелестів травою,
Пригнув пшеничку,
Та, чомусь мрійливо смішно
Хлюпнувся в старому садочку
Під солодку грушку.

На вулиці зима, снігу намело.
Різдво... гасають колядники.
Циган із скрипкою
Біля воріт стоїть...

Та проситься на скрипці грати.
Так тепло, затишно вдома.
Музика трохи постояв, зігрівся,
Та так протяжно та чутливо грав.

Неначе з раю музика звучала.
Ту скрипку старого цигана донині
Пам’ятаю. Чарівні звуки, чарівні
Муки – музики життя.

На вулиці мороз...
Випита чарка одна, друга...
Різдво...
На вулиці зима, а скрипка

Доброго музики гра та гра...

Сивенька мати присіла у порога,
Чекає коло хати своїх дітей, які дорослі стали,
Та розлетілись наче птахи.
Вона молитву гомонить,

Щастя та долі у Бога для чад своїх просить.

Село, як на долоні, видніється з двора.
Красива природи панорама:
Простор гуля,
Пахне травами, ставком, та очеретом.

Молиться старенька мати, коло ріднесенької хати.

А на даху... красиві дві лелеки гніздо вже звили.
Вони втішають старість... та долю одиноку.
Така краса навколо...
Та немає тут нікого.

Гуляє тільки вітер, та бродить осінній дощ...

Шепоче тихо мати молитву-оберіг...

Прощай, моє кохання, прощай!
Бо я уже старію, і так кохати,
Як я кохав у молодості
Уже не вмію,
А якщо спалахує кохання-жар,
То серце каже мені:
– Тихше!
Не марь примарами краси,
То молодості дар і сила!

Прощай моє кохання, тепер я поважний дуже!
Я в роздумах життя, я в роздумах про тишину!
Дарую я тобі, коханко мила, не себе,
А лиш вчорашнього спокусу та спокуту.

Дарую затишки полів та розмарина шелест.
Прощай, коханко мила!

***
В коханні мої мари, в коханні мої кари.
З тобою я кохаюся, з тобою п'ю росу я трав.
Кохання моє мука... солодка та жорстока,
Пекуча та медова, неначе сіль солена.
Кохання наче спека, неначе спрага.
Я п'ю, та хочу ще – чарівна насолода.
Коли нас тільки двоє,
Коли поміж тобою й мною кохання живе,
Коли твоє сердечко до мого проситься...
До мого стежки в'є.

***

Всі наші пристрасті в коханні.
Коханко моя, я тебе кохаю.
Кохаю... стільки – скільки можу я.
Коханко люба, я тебе не знаю.
У цьому щастя радості з тобою.
Всі мої пристрасті в коханні.
Коханко моя, я тебе не знаю.
Моє ти марево, ти мій священний рай.

Театр, сцена, в залі тиша.
Мов монисто світле,
Мов рідкісні перлини
Звучать слова,

До серця долинають.
Гра акторів – суть жива.
Забуваєшся у залі.
Декорації яскраві.

Аплодує зал!

Глядач на час якийсь
Провалився в мрії...
П'єсу про кохання
Зал вдихав...

Майстерна гра.
Театр колише зорі-снів.
Колише дні кохання смілі.

Колише нині вітер трави,
Колише теплі спогади,
Колише наші світлі мрії.
В країні нашій ясній,
В Україні милій
Навідь зірки небесні –
Все світле зоряне небо
Шепоче, молить, просить!
Щоб мирним було сьогодення,
Щоб сонце було,
Щоб воно світило
Щасливим жовто-блакитним сяйвом!
Щоб єднало нас братерство,

Діди та прадіди славетні
Єднали миротворством!

Не пали мене собою, любий,
Не пали мене
своєю грою.
Мерехтить моє вогнище
само собою.
Згасне, а потім знову сяє.
Що хочу... не знаю – все я маю.
Мучить лиш минуле:
Мами доля, тата мрії,
Бачу в снах свою бабусю,
Вже давно пішла від нас до неба.
Спалахи днів минулих...
Що вони пророчать?
Час летить,
Мені так боляче душою.
Чому його мандрівку
не зупинити?
Чому всі хвилинки
Десь в потаємному містечку
не закрити?
Хто ми птахи?
Ні – ми не літаєм.
Ми земним шляхом ідемо.
Зоряним?!
Іноді, жорстоким.
Час летить, час минає.
Його не зупинити...

Ні жалю, ні смутку, ні печалі, ні сліз.
Ніяких емоцій – все випалив спокій,
Бо душі поснули, немов божевільні.
Їх колихає купіль-примара.
Їх плекає достаток та гроші.
Інших принад, інших спокус життєвих
Для чого?
Граються з убогими
В щасливії долі.
Сміються ситим великим достатком.
З келихів добрих пють гріх –
Він солодкий!
Може, сон цей страшний?
І чудеськ таких немає навколо?
Химер не існує, химер таких не буває?
Страшно, як сниться всім чорная зграя.

Молитва звучить… старці у храмі.
Куполом синім небо сіяє.
Ангели в небі.
Молитва покаяння, молитва прощення.

Гріє теплом майбуття – воно красиве!

Воно є і в цьому його сила.
Що в цій красі? Журба чи солодка гра?
Життя розкриє снагу всім,
Хто хоче жити візеруночком надій.
Візерунком чистим неба. Моє…
Гомонить многоголоссям.
Втішає дивними барвами Карпат.
Водограєм, первоцвітами,
Співає затишно домівкою.
Святими церквами, які серед гір
Блищать золотими куполами.
Радіє моє небо майбуття
Рясними зорями троянськими –
Там жирний запашний чорнозем села.
Там коні, мов Пегас крилаті.
Ставки там тихі, верби солодко колише вітер.
В Великих Троянах дорога мрійливо тче
Красиві долі. Село повесні та влітку
Веселиться зоряницями, ранковою росою.
Там маки червоні, вкривають поле.
Там колоситься пшениця густо-рясно.
Там посміхаються тихенько мої дитячі зорі.
Зачерпну з дальньої криниці
Живу водицю: прозору, чисту та святу.
Помолюсь за майбуття.
Воно існує, воно прекрасне!


Помолюсь за рідну землю, за нашу вільну Україну!
А потім, в місті, по шумним вулицям пройдусь.
Погомоню з ріками, з південним вітром,
Який зігрів мене колись.

Співає нині місто тихим ніжним співом
Оберігом спогадів бринить, яскравіє
Часовнею Святого Миколая,
Яку натхненно будував з майстрами-будівельниками
Мій чоловік. Втішає місто
Красотою квітів, весніними барвами надій бринить.

Гріє теплом майбуття – воно існує!
Воно красиве!
В ньому життєва творча суть!

Пришли мені вісточку, мила моя.
Пришли мені зіроньку ясну свою.
Я прочитаю слова не журби,
А ніжний малюнок кохання.

Твоя доля далека – для мене розлука.
Ти сердце розкраяла вже давно,
А я поганий швець та маляр.
Малюю лиш іноді...
і то... для душі.

Пришли мені електронним листом
Розмову про початок весни.
Про розквітлі вишні в саду.
Про те, що розпач минулого
Згас в нас давно.

Про те, що кохання сопілкою грає в раю.
Я лист прочитаю
Я сонце згадаю,
Я ніжність згадаю
Згадаю, як плакала солодко ти...

–Ця мармурова статуя мене морочить.
Вона не підкоряється мені.
Вона мої сили точить, щодня про неї
Я мовчу.

Ця мармурова статуя видіння мого раю.
Я її щодня, щоденно, щомиті ваяю.
По вулицям ходжу, та все про неї думаю.
Вона мені страждання приносить.

Вона мене собою мучить.
Ця пакосна скульптура забрала в мене розум.
Ця пакосна примара мене роздратувала.
Скажи мені, мій друже, що мені робити?

Ну, як мені цю статую, так палко не ваяти, не любити?
Такі смішні питання казав нещасний скульптор,
Сидячи в кавярні, зі старим другом.
Його Примарлива Муза роботою зашморгувала.

Тихенько у його майстерні вона,
Ця Мармурова Статуя, без емоцій стояла...

Біля ріки, там за горою,
Під самим небом
Видніються святії купола.
Молитва серед гір, молитва непроста:
За мир, любов, добробут, злагоду в родинах.
Хрест на високому пригорку
Немов жива душа.
Навколо тільки простір та шум дібров.
Зігріють серцем путника монахи,
Втішать словом добрим: одним, другим.
Дадуть з дороги відпочити,
Постояти тихо у святому місті в тишині простій.
Подумати про сплетіння дій своїх, чужих.
Роняючи сльозу... молитись Богу –
Роздуми очистять душу,
Роздуми освятять та спасуть…
Біля ріки, там за горою,
Під самим небом
Видніються святії купола.
Молитва серед гір,
молитва непроста!

Тихо з тобою...

Края неба, края хмаринки
Я торкнувся рукою.
Ніжні дотики шастя,
Тремтливі хвилинки.
Так сміливо літає
Моя вільная птаха.
Я за тобою, кохана,
та хоч би й на плаху.
Тихо літаю...
В озері краплі прозорі
Говорять з тобою.
З чистою росою,
З сонцем ранковим
Я шепотів про нашую долю:
Вони нас освятять,
Вони нас зігріють,
Люди не люблять,
Люди нас кривдять.
Батько та мати
Нас розлучають.
Сміємось ми птахами,
Сміємось зорею,
Літаємо високо,
Коханням літаєм.
Тихо з тобою...
Світлими крилами,
Світлими маревами,
Ангелами ясними
Ми красиві з тобою.

Вона щаслива, коли він щасливий.
Вона щаслива, коли він її кохає.
Вона щаслива, коли в ньому немає смутку.
Вона щаслива, коли її любий літає.
Коли його думка крилата
З небом ранковим натхненно співає.
Коли їх щоденне сонце весело сяє.
Перехрестя – доля єднає.
Перетнулися – солодко літають.
Не в стаї, одні вони – в єднанні доля.
Щастя, щастя всі його кличуть.
Тільки кожний його по-своєму
Освящає, по-своєму тлумачить.
Одному – це спогади та мрії, другому
Майбутнього кроки, іншому у віконечко
Щасливе ніколи не зазирнути.
Щастя всім би напророчить.
Всіх щастям запрограмувати.
Може, тоді б усі краще жили.
Може, зла в людях назавжди не стало.
Щастя... щастя... нехай течуть його ріки.
Нехай кожний мріє тільки в своє
Віконечко зазирати, щоб своє щастя
Не проквапии, не налякати!

Крок… і прірва поряд.
Два кроки осторонь…

Назад…

І висота вже з нами.

Віддати те, що всі забули.
Віддати те, що вже давно
В ніщо перетворив
Веселий блазень чи скоморох.
Вона доросла жінка –
Він її кохає дуже.
А всі навколо:
Метушливо граються в надії мрій.
Він і вона перевернули сенс життя.
Секрет простий,
Секрет єдиний: кохання – міф.
Кохання – сон.
Кохання – тишина вітрів.

За нескінченністю доріг
Всі фарби почуттів.
За океаном суті гнався вередливий кучер.

Повозку віз старець світлих днів.

В Ольвії мандрівка наша нині:
Тут греків слід, мов подих тихий затаївся.
Тут в степу ромашки та шипшина по весні
Розказують дивні історії старі.
Про те, що тут, по мудрій цій землі,
Ступав можливо Анахарсіс –
Мудрець який прославив скіфів!
Співає небо тут і вся земля навколо:
Що скіфи тут в гостях бували,
Що греки жили тут немов в раю,
Що річка тут рибин немало мало,
Що гончарів було… і не один.
Будинки знаті тут славетні височіли.
Ми нині в Ольвії! Тут всюди, кожний камінець минуле:
На мить в своїй уяві бачим справжнє місто!
Храми і домівки, он там… жертвенний
Вогонь палає… Хвилинку ще затримаєм уяву.
Тремтить видіння… Вмить картинка зникла.
Уява грається з нами в тіні:
В минулому яскраві дні, такі, що нині навіть не згасають.
Руїн нема, є старі пороги:
Окраїни домівок, храми мрій далеких.
Тут вітер свище гордо! Розкопок стук протяжний чути вдалині.
Шипшина рясно тут цвіте не одиноко.
Тут жив поет, можливо, не один,
Тесляр і виноградар. На арфі грали музи.
Далекий візерунок нас колиха сучасно.
Минулого яскравий сон тут нині: ми в Ольвії сьогодні.
Екскурсій нині тут стезя.
Подорож – степу тишина.
Червоні ягоди – минуле!