Коли запали наші зітруться у пил
І обійми ослабнуть, неначе броня,
Отче, пошли нам достатньо сил,
Щоб знести всі утоми прийдешнього дня,

Щоб не стати васалом порожніх гонитв,
Щоб забути про кожну з болючих образ,
Щоб згадати про всіх, хто так світло любив
І чиїми руками подбав ти про нас.

Дай нам сили приборкати стріли і страх,
Дай нам віри у світлий, щасливий кінець,
В час, коли на скуйовджених наших полях
Проростає пшеницею свіжий свинець.

І коли в ошелешеній піні боїв
Розчиняється віра в небесне й земне,
Боже, пошли нам достатньо слів
Щоб сказати про головне.

Дівчинко в джинсах потертих, з рожевим наплічником,
Тепла кофтинка з широких ангорових смуг,
Хто з казкарів записався до тебе прибічником?
Хто з-поміж принців доводить, що він тобі друг?

Шкіра прозора, повіки безсонням підсвічені,
Знічений мозок бунтує вже третю добу.
Дівчинко в шибці, які ти болючі освідчення
Душиш, знічев’я кусаючи нижню губу?

Захист від світу – блакитних навушників клапани,
Русе волосся до ліктя – хиткий кринолін.
Дівчинко, знаєш, буває, із серця подряпини
Сходять повільніше, аніж з дитячих колін.

Знаєш, в метро стільки ліній, зупинок і напрямків,
В наших долонях прописано стільки шляхів,
Нам уготовано стільки забоїв і набряків,
В пошуках теплих долонь і привітних дахів.

Карти, буває, обманюють, схеми прибріхують,
Принци подекуди вірять у хибні казки,
І у погоні за короткочасною втіхою
Наші вагони втрачають насущні зв’язки.

Дівчинко, квіточко, рибонько, сонечко, ясочко,
Очі-волошки зі світлим відтінком журби,
В темній столичній підземці, будь ласка, будь ласочка,
Будь обережна, ріднесенька, не загубись!

Джинси потерті, душа, наче сукня, у квіточку.
Поміж бровами напруга тримає кордон.
Я пам'ятаю, яка ти була без наплічника –
В середньовіччі з таких малювали Мадонн.

Дівчинко світла, із записниками дешевими,
Очі не торкнуті тушшю ані олівцем,
Хай всі наплічники будуть у тебе рожевими,
Хай всі казки твої будуть з хорошим кінцем.

Щоразу ішла на зустріч
З новим почуттям й паролем
Молилась, щоб більш не мучив -
А він озивався болем.

Ай, скільки того фіналу
В чотири руки і такти!
Що хочеш, щоб я збрехала
На це недоречне “Як ти?”

Це все, що нам двом лишилось -
Коротка зима в трамваї
Зламалася, наче стилос
Буває.

----
Автор фото: Gönül Koçak (https://www.etsy.com/listing/115155145/wall-decor-sale-winter-photography-tram)

Добрий день! Не соромтесь. Ви, певно, прийшли на кастинг?
Зацікавились світом трендсеттерів і кутюр’є?
Вам кортить долучитись до модної фешн-касти?
Ну, проходьте, проходьте, подивимось, що у Вас є.

Так, і що це таке? У Вас ноги не тонші за плечі?
Ну і як Ви їх навхрест поставите на дефіле?
Неподобство, та й годі! Ви важите скільки, до речі?
А то щось виглядаєте, наче ходяче філе...

Шістдесят кілограм?! А я думаю, звідки в Вас груди!
І це все при мізерному метр сімдесят п’ять?
Дорогенька моя, на Вас будуть дивитися люди!
А у Вас – ось, погляньте! – кістки навіть не торохтять.

А шкода – цокотіння колін дуже, знаєте, стильно,
Ультра-модний такий супер-екстра-мега-ефект.
Щось ключиці у Вас випирають не надто сильно,
Та і ребра також... Це вже дуже серйозний дефект.

Що? У Вас є ще й стегна? Оце викликає тривогу!
Дев’яносто чотири? Занадто широкий таз!
Тож вердикт отакий: булімія Вам на допомогу!
На дієту – й швиденько біжіть обнімать унітаз,

Бо інакше не вийде зробить з Вас красиву картинку.
Тут у нас, розумієте, глянець, кутюр, гламур,
А у Вас є недолік – Ви надто вже схожа на жінку
В андрогінну епоху скелетоподібних статур.

2008

Ми ховали відчай у долоні
І лили цілунки, мов отрути.
Цокотіли кулі купідонів,
Тільки ми їх відмовлялись чути.

В гарячковім прагненні фіналу
Ми шукали приводи й пригоди.
Суперего зрадницьки мовчало,
Перевівши сновидіння в коди.

І чомусь, практично непомітно,
В нас тремтіли голоси і пальці,
Коли зранку сірі зорі квітня
Вимирали, мов неандертальці.

Цілий вечір – цикади й цитати.
Сонце нам полірує пороги.
Я не встигла тебе запитати,
Чи ти любиш мене ще хоч трохи.

І прибрати з плечей твої руки
Теж не встигла, чи, може, не сміла.
Я готова палить стародруки,
Аби тільки це сонце не сіло.

Маєш все, про що мріяла ще з дитинства,
Королівське життя без турбот і без панік.
Ну і що тобі з того, що в ролі принца
Фігурує не надто спортивний «папік»?

Ти постійна клієнтка крутих курортів,
За комфортом твій дім конкурує із раєм.
За плечима у тебе шістнадцять абортів,
Втім, тебе це, у принципі, не переймає.

Особисте життя таке жваве й пікантне –
«Папік» має ще другу, і третю, й п’яту,
Але, чорт забирай, за які діаманти
Він спокутує кожну розкриту зраду!

І якщо навіть звідкись беруться стреси,
Їх знімає пробіг бутіками Парижа.
Від цієї постійної гри у принцесу
Ти, здається, стаєш щасливіша.

Січень 2011, 10 червня 2011

Насолоджуйся. Ми вже не встигнем натиснуть на гальма.
Ні, мене не цікавлять майбутні твої чи колишні.
За півроку ти будеш губити свій погляд у пальмах,
За півроку я буду ридати в обіймах вишні.

Буде, певно, цікаво – ховатись по різних півкулях.
Буде, певно, повчально – вдавати, що ми інтроверти.
Ми могли б застрелитись, та справа тут навіть не в кулях –
Просто нам із тобою чомусь не судилось померти.

2008 / 2009

А трималась я, звісно, таки молодцем:
Не схибила ані в розмові, ні в статусі,
Безтурботне навчилась носити лице
І навіть правдоподібно всміхатися,

Все сприймала із гумором і куражем:
Й так-он скільки, мовляв, протримались нівроку ми!
Хизувалась набитих синців багажем
І, здавалось,засвоєними уроками,

І поводилась так показово досвідчено,
І Парижем впивалась, неначе мантрою,
Й навіть пам’ять моя проти мене не свідчила,
А тихенько скавчала під вартою

01.11.2011

А могла би я так і не вийти до твого берега,
Традиційно півранку кидати свої grands battements,
Несвідома того, що ти – через цілу Америку
І навіть – увесь океан.

А могли би ми не обмінятись ні словом, ні поглядом,
Розійтись по дотичній на тисяч так десять миль.
Я могла б не сприйняти всерйоз тебе, просто з огляду
На спонтанність знайомства і апофеоз зими.

Я могла би повз вуха і очі усмішки й репліки
І о першій слухняно: добраніч, бувай – таксі!
Не дізнавшись, що руки бувають – настільки теплими,
Не повіривши в те, що можна, не як усі.

Та і ти міг зламати свій компас і пристрої стеження,
Замість Києва й Праги податись, скажім, в Гуанжоу.
Я так довго блукала у світі цьому безмежному.
Я так довго хотіла, щоб ти мене в нім знайшов.

січень 2013, Таїланд
грудень 2013, Каліфорнія

Просто дихати і мовчати,
Ловити сонце, світанки, бризки,
Щось непорочне і непочате
Вкладати в усі записки,

Молитися вітру, прибою, Будді,
Мінятись піщинками, наче фразами.
Є речі, що будуть завжди почуті,
Навіть коли не сказані.

Є лінії доль, не покірні Евкліду,
Піщані півкола півкінчиком пальця.
Тільки той, хто ніколи нікуди не їде,
Не має, до кого вертаться.

Усе в цьому світі надходить по черзі,
І тільки ця ніжність – із засідки, пумою.
Щастя – це коли на іншому березі
Є той, хто про тебе думає.

січень 2013, о. Ко-Чанг (Таїланд)
лютий 2013, Київ

Знаєш, а добре, що ти подзвонив,
Я ж тебе теж – пам’ятаєш? – любила.
Скільки ви разом? Це місяців? Днів?
Ах, дуже мило…

В мене? Звичайно! Très bien, comme toujours*.
Що ти! Які можуть бути образи!
Звісно, я все тобі ще розкажу –
Десь іншим разом…

Вибач, на жаль, я вже мушу іти –
В мене там стигне ще кава, кориця.
Рада, що маєш нарешті і ти
Ким похвалиться.

Так, і тобі – хай найкращі лиш сни,
Ну, і привіт твоїй.. Маші? Олені?
Добре, бувай. І, звичайно, дзвони –
Тільки, прошу, не до мене…

09.01.2011

*Дуже добре, як завжди (фр.)

Розійшлися шляхи й інтереси.
Ми ніяк не поділим це місто.
Ти радієш з нової принцеси -
Я готую нову реконкісту.

І давно вже пора усі фото
Видалять, оминаючи кошик,
Тільки ж хочеться втримати ноту
Й пам’ятати лише про хороше.

20.11.11

Нам оранжеве повітря
Лащиться до ніг.
Я стискаю твою руку,
Наче оберіг

Відпущу тебе без болю,
Не візьму застав.
Головне – лишись собою,
Ким би ти не став.

25.08.2009
середина грудня 2011

Є люди, яких утратити
Так легко, неначе розум.
Є ті, із чиєї зради ти
Виходиш, немов з наркозу.

Є ті, чиї з’яви й зникнення
Не мають для тебе значення.
Є інші, кого уникнувши,
Стрибаєш безжурним зайчиком.

Є люди, що роблять слабшою,
Й такі, після кого сильнішаєш.
Є ті, чий від’їзд оплакуєш
Безсилими снами й віршами.

Бувають – люди-овації,
І ті, які звуться тишами.
Є люди, які прощаються,
Щоб стати навік ріднішими.

На захист „справжнього” президента

Зникни, помаранчевий агресор,
Заходу ворожого агент!
Тож тепер в країни є „проФФесор”
Справжній, легітимний президент.

Держмайно не тільки на паперах
Береже: в теракту впавши мить,
Своїм тілом в півтора центнера
Він зумів асфальт не проломить.

Як же його можна не любити,
Прагнути повісити за те,
Чим колись не спромоглися вбити,
Цілившись у серце золоте?!

Наче та лисиця, щирий, чесний
І до того ж мудрий, ерудит...
Він усім нам – наче батько хресний!
А ви: „Президент – і той бандит...”

Не брешіть, нікчеми-опоненти!
Знає зараз кожен демократ:
Не всі зеки йдуть у президенти –
Дехто йде в державний апарат.

Ну скажіть, вкраїнці вільні й горді:
Ну хіба і справді не „кАзел”
Той, хто на славетному біг-борді
Смів на „п” змінити букву „л”?

Кожному дамо дуль цілу жменю,
Хто сказав, що ми за білінгвізм:
Мову й третю ще впровадим – феню,
Щоб з лиця Землі зник шовінізм!

Й заживем конкретною братвою,
І засяєм ясно, мов квазар,
Бо пахан наш дружить з головою
І відповідає за базар!

P.S. Майорять знамена біло-сині…
Щось мені подумалось оце:
Подаруйте, ферми страусині,
Нам хоча б одне міцне яйце!

25.11.2004

Якщо залишають сили,
Ти Бога не згадуй всує,
А думай, вкраїнцю милий,
Про те, що Вона – працює!

Коли у шаленім темпі
Інфляція дме у спину –
Згадай, що смугастий Рембо
Іде рятувать країну!

А раптом котроїсь днини
Тебе запосяде скрута –
Утішся, громадянине,
Бо думка твоя – почута!

Кроти завелись між грядок?
Не варто здіймать тривогу!
Бо Він наведе порядок,
Як голос даси за нього.

Якщо ж про свої здобутки
Забудеш, мов ненароком, –
На чинні біг-борди хутко
Ти кинь незрадливим оком!

Коли ж виробництво впало,
Собі не впадай у відчай:
Довірся професіоналу
І силі його чоловічій!

І як тут не буть щасливим,
Коли, наче кашу масло,
Нам будні активно живить
Веселе і влучне гасло?

І що нам з тієї кризи?
Ми чхали на негаразди!
Бо в нас не брудні мармизи
На бордах – а чесні ґазди!

Тож так я скажу вам жваво:
Ні честь, ні життя віддати
Не соромно за державу,
В якої – ТАКІ кандидати!

P.S. Народ має владу, на яку він заслуговує.
Влада має народ, який їй це дозволяє.

2010

Пам’ятаєш, Вкраїно, той дивний смак голодомору?
Пам’ятаєш опухлий і напівпритомний жах?
Лікувалась земля, на тиранів і деспотів хвора,
А недуга лишилась на встромлених в горло ножах.

А двадцятому віку було лише тридцять три роки...
І приходила смерть не з косою тоді, а з серпом.
Пам’ятаєш, Вкраїно, оті замордовані щоки?
Пам’ятаєш ті шиї, задушені житнім снопом?

Пригадай, як вершився страшний суд тоталітаризму,
Що страчав і виносив вердикти до болю прості.
І тримали кати, наче хрест, ідеал комунізму,
Й розпинали народ на зчорнілому тому хресті,

І збирали дань смерті – про це не розкажуть аннали –
Не минувши жоднісіньку хату і жоден куток...
Ну, чого так принишкли, недозвіри і канібали?!
Розкажіть, чи багато пожали тоді ви кісток.

Що, товаришу Сталін, солодке убивства захмілля?
Розкажи нам, народів всіх батько і вождь всіх страхів:
Чи ти бачив той голод з очима напівбожевілля?
Чи хоч раз куштував горобців, лободу й ховрахів?

Розкажи нам про запах безкровної смерті мільйонів
І про кровну смерть тих, хто зварився в чужім казанку,
Як за золото й срібло іконок, хрестів й медальйонів
Продавав напівтрупам ти мить існування п’янку.

А безвинних дітей, немовлят убивав ти навіщо,
Давши ніж тим, чий розум згасили інстинктів вітри?!..
Все ж було в тому році таке щось зловісно-провіще,
Бо й Ісусу в день страти також було лиш тридцять три...

... І справляв геноцид свій бенкет, торжество сатанічне,
І блукала, блукала повсюди червона чума,
І мовчання села переходило з часом у вічне,
Тільки де-не-де чулось: „Матусю... дай хліба...” – „Нема...”

І серця вже не бились у дикім плачу істерички,
А в очах у сиріт відлунав передсмертний той спів...
Пам’ятаєш, Вкраїно, голодні жнива п’ятирічки?
Ти іще не забула розстріляні п’ять колосків?..
18.12.04

We lived our little drama, we kissed in the field of white,
And stars fell on Alabama that night
“Stars fell on Alabama”, Louis Armstrong & Ella Fitzgerald

Ми плели свої маленькі драми.
Танули у вогнищі поліна.
Я язик тримала за зубами.
Він тримав долоні на колінах.

В голові туманилось від джазу,
Обертом йшло небо від циклонів.
Я його доводила до сказу.
Він лише сильніш стискав долоні.

Било серце молотком по вухах,
Вимагали репліки продовжень,
Та ніхто нікого вже не слухав,
Бо й сказати нічого було вже.

Падали зірки на Алабаму.
Він мені розбещував коліна.
Я язик тримала за зубами –
За його, звичайно, не своїми.

Моє кохання з ніжним егоїстом
Дає про себе знати привселюдно:
Я почала від стресу більше їсти,
І через це усе ніяк не схудну.

Усі пориви інтелектуальні
Пригнічені голодною журбою.
О, скільки часу нищу я в їдальні,
Надіючись на зустріч із тобою!

Розтягую сніданок до обіду,
У сандвічах шукаючи спасіння.
Мораль: незастосоване лібідо
Призводить врешті-решт до ожиріння.

Осінній день березами почавсь.
Ліна Костенко

Осінній день похміллям розпочавсь,
Кругами під очима й сірим небом,
І я лежу і думаю про Вас –
Хоч ні, після вчорашнього – про тебе.

І тяжко голові між подушок
Від цих думок – чи то від алкоголю?
Як недоречний цей культурний шок!
Яка невчасність головного болю!

Але світліша небо у вікні,
Приходить мудрість з досвідом похмілля:
Після шукання істин у вині
Рятує активоване вугілля.

Я давно здогадалась: насправді тебе звать Жуаном.
Ти так само, як я, любиш власну робити погоду.
Ми говорим крізь сон і постійно цілуємось сп’яну,
І вдаємо крутих, і все граємось в біль і свободу.

Ми давно були б разом, та вперто відстоюєм принцип,
Бо криві наших доль малювались під різні лекала.
Ти прийшов без коня. Ти до біса не схожий на принца,
Може, саме тому я так довго тебе не чекала.

Все, що в мене тут є – це безсоння і це вікно,
О такій порі ранку безсоння цілком надійне.
Циферблатові стрілки знов крутять своє кіно.
Я спокійно п’ю каву, і втретє ковтаю снодійне.

Вітер шарпає шибки й обтріпує залишки снів,
І шепоче мені, що шаленості ще виліковні.
...І цілісіньку ніч місяць цокає десь на стіні,
І повільно по небі повзе годинник уповні.

Ми гуляєм удвох і збираєм кленові листки,
Наполегливо роблячи вигляд, що це важливо.
І усе так тендітно, і кожен наш крок місткий.
Усміхається осінь: вона, як і ми, щаслива.

Ми цілуємось поглядом, бавлячись в піжмурки слів.
Нас захоплює кожна деталь цього часу і місця.
Несподіваний рух. Випадкова близькість голів,
Від якої чомусь червоніють щоки і листя.

Хочу вийти під дощ й малювати себе акварелями,
Акуратно тримаючи пензля рукою лівою.
Хочу стать солов’єм і зайтись божевільними трелями
Або сісти в літак й полетіти собі в Болівію,

Подружитися з ковдрою й злитися з нею спинами,
Запастися поп-корном й дивитись дебільний екшн,
Або стать перед люстром й вивчати його годинами,
Або просто поспати. Від цього робиться легше.

Я прошу перестань. Я не хочу ніякої драми.
Усі драми скінчились ще рік або й два тому.
Я хотіла б відверто, хотіла б забуть про обмани,
Але я себе знаю: я знову тебе обману.

Я поганий Ньютон – в мене кожна константа нестала.
Я занадто брудна, щоб казати щось начистоту.
Ми всього лиш уламки розбитого співом бокала,
Яким примха інерцій тримає одну частоту.

Ти дзвониш мені й починаєш з затактів.
Недоспана ніч. Твої фрази задимлені.
Я сьорбаю каву й заходжу в „Вконтакті”,
А ти мене душиш моїм-таки іменем.

Ти просиш скінчить усі фарси і „страсті”,
І я кажу „добре”, і голос твій мрякою
Стікає по вухах. І ти зичиш щастя,
А я тобі просто усміхнено дякую.

І все ніби добре, і я така рада,
Що ми розійшлись наче друзями й квитами,
Та завтра дзвінок і сльозлива тирада,
Про те, що не знаєш ти, як далі житимеш,

Що я тебе мучу, бішу і бентежу,
Що душу тобі уже всю переорано,
Та я лиш вдивляюсь в глобальну мережу,
І, знаєш, мені за це навіть не соромно.

09-10.08.08

Який прекрасний Джонні... з будуна!
Розпатланий, з червоними очима,
З синцями на сідницях й між плечима
І перегарним відгуком вина,

З знадливою щетинністю щоки,
В сорочці зі слідами пива й рому,
І лиш конвульсії похмільного синдрому
Нагадують, що дався вік взнаки.

Він, встаючи, клене все без кінця,
І піт нервово витира зі скроні,
І бачить очі в люстрі – ще червоні
(утім, йому всі барви до лиця),

І мріє не про роки молоді,
Не про любов, і не про дівку голу,
А про розсол. Але нема розсолу,
А є лише Ванесса. Параді.

Вона просто пішла, не сказавши, як жити далі,
Залишивши тебе із собою один-на-один,
Взявши сумку під пахву, обтерши пил із сандалій,
Без пояснень і сліз, ніби просто ішла в магазин,

Залишивши на згадку шматки недописаних творів,
Непроявлені плівки, якийсь дурнуватий буклет...
Ти лиш мовчки вслухався у серцебиття коридорів,
Безнадійно заряджених кроками, мов пістолет.

І знову ти хапатимеш в обійми
І в тіло загортатимеш своє
Кохану, що нагадує постійно,
Що больові рецептори ще є.

І вже тоді не буде вистачати
Її твоїм ображеним рукам,
І, з розпачем голодного дитяти,
Ти, всупереч усім Його дзвінкам,

Благатимеш про щастя кілька митей,
І пальцем затулятимеш уста,
Аби не дать її словам забити
Останні цвяхи до твого хреста,
І будеш намагатись пояснити,
Що ще хвилин у вас є близько ста,
І що за нею не було "хвоста",

І що ніякий Він їй не коханий,
І взагалі він зараз чортзна-де,
І що... Але вона так прикро встане
І зі сльозами в голосі піде.

Спинись! Що ти робиш? Я зараз... я зараз зомлію!
Чому я не можу втекти від очей твоїх blue’зу?
Отак, як ти дивишся, дивляться тільки на мрію,
Такими губами цілують лише свою музу,

Такими руками торкають лише Страдиварі.
Твій шепіт формує з таємних бажань істерію.
І все, що я знаю, у цьому гіпнозному чарі, –
Це те, що я - скрипка, бо плакати також умію.

Сьогоднішній день так лагідно пахне сонцем.
Я знаю напевно, що літо було десь отут.
Мабуть, якось хитро домовилось із охоронцем,
Що час стереже, ну а може, вже знає маршрут,

Яким ходить варта, і тихо отак, непомітно
Пробралось сюди. Як розвідник. Ну чим не Джеймс Бонд?:)
Йому було сумно. Йому було так необхідно
Побачить, як клени й берези фарбуються в блонд,

Вустами торкнутись каштанів, і ще горобину
Провідать вагітну, бо ж як її лишиш одну?
...А кицька небес вигинає примружено спину,
Мурчить, допиваючи сонячну літа луну.

                                                     22-23.10.2006

Ця осінь красива. Їй трошечки більше за тридцять.
У неї завжди бездоганні взуття й макіяж.
Вона любить розкіш і любить міняти лиця,
І дбає про шкіру, тому і не ходить на пляж.

У неї густі золотаво-коричневі вії,
У неї нема ранніх зморшок іще багажу.
А те, що щодня її небо потроху старіє, –
Це знаю лиш я, і нікому про це не скажу.

Стало сумно без тебе... Без тебе так стало сумно...
Літній день розридався раптово-осіннім дощем.
Плигнув погляд мій у завіконня розгубленодумно,
Підсковзнувся, упав і заліг за найближчим кущем.

Небосхил від депресій зробився вже зовсім сивим,
Чи це просто посивів атлант, що його трима?
Добре небу: йому дозволяється бути плаксивим,
А кицькам із цим важче: у них навіть сліз нема.

Я на лінії фронту. Тут сенсу немає тікати:
Я причина війни, мене можна завжди знайти.
Моє серце оцінять в п'ять тисяч чотири карати.
Він на них має право. Так само, як маєш ти.

Бунтівничі картини вилазять з розтрощених рамок,
Поцілунками куль заповіти строчить літак,
І просвердлює мозок нестерпної думки уламок:
Я могла все змінити. Могла все зробити не так.

З кожним днем усе важче і важче з тобою прощатись.
З кожним днем усе вищим і вищим стає поріг.
Мої нерви обтягує туго, неначе латекс,
Усвідомлення того, що все, що роблю я, - гріх.

Ти мені на прощання встромляєш погляд у спину,
Я до тебе вертаюсь уривками власних сліз.
Ти клянеш знов того, хто краде мене половину,
І маршрутки моєї гальмуючий скрип коліс.

Наша зустріч урвалась неприйнятими дзвінками.
Моє енне "пробач" було сказане вкотре дарма.
Я угадую пульс твоїх губ своїми губами.
Моє серце не б'ється: у мене його нема.

Мої щоки сьогодні знову цілує сніг,
Захололі чуття перетворюють небо в оману.
Я, шукаючи слід твій, постійно збиваюся з ніг.
Розкусала всі губи. Уже й не зализую рани.

Може, щось я шукаю не те, чи не так, чи не там,
Чи у вічності цій тебе зроду і не існувало...
...А казав, не відпустиш - й віддав на поталу світам.
Білі бджоли у серце впились замороженим жалом.