Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Василь Стус (1938 - 1985)



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   Вчися чекати... Із циклу "Забуттям"
    Вчися чекати, друже,
    вчися чекати.
  •   Цикл
    Але що ж робити
    живій душі у цій державі смерті?
  •   * * *
    Осліпле листя відчувало яр
    і палене збігало до потоку,
  •   * * *
    Утрачено останнi сподiвання,
    Нарештi - вiльний, вiльний, вiльний ти.
  •   * * *
    Сьогоднi свято.
    Спереду трамвая
  •   * * *
    Напередоднi свята,
    коли люди метнулися по крамницях,
  •   * * *
    Як страшно вiдкриватися добру.
    Як страшно зiзнаватись, що людина
  •   * * *
    Рятуючись од сумнiвiв,
    б"ю телеграму собi самому:
  •   * * *
    Молочною рiкою довго плив:
    об мене бились бiлостегнi риби,
  •   Вертання
    Перерiзане свiтлом вiкно
    вулицi - бiле по бiлому
  •   * * *
    I поблизу - радянський сад,
    будова й роздуми в марудi
  •   * * *
    Ковчег твій - це похмурий саркофаг,
    якому ти до скону вже стерничий.
  •   * * *
    Тільки тобою білий святиться світ,
    тільки тобою повняться брості віт,
  •   * * * Б.
    Посоловів од співу сад
    од солов’їв і од надсад
  •   Редьярд КІПЛІНҐ (в перекладі Василя Стуса)
    СИНОВІ
  •   * * *
    На однакові квадрати поділили білий світ
    Рівне право всім страждати і один терпіти гніт.
  •   * * *
    Мертвий сон галактик як не здушить нас,
    Спати, спати, спати, бо минувся час.
  •   * * *
    Колимські закували зозулі,
    шумує потік, молода шипшина
  •   * * *
    "А це щось мотивне, збережене
    пам'яттю од першого етапу"*
  •   * * *
    Весь обшир мій — чотири на чотири.
    Куди не глянь — то мур, кутор і ріг.
  •   * * *
    Тюремних вечорів смертельні алкоголі,
    тюремних досвітків сліпа, як близна, ртуть.
  •   * * *
    Присмеркові сутінки опали,
    сонну землю й душу оплели.
  •   * * *
    На колимськім морозі калина
    зацвітає рудими слізьми.
  •   * * *
    Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
    сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
  •   АВТОПОРТРЕТ ЗІ СВІЧКОЮ
    Тримай над головою свічку,
    допоки стомиться рука —
  •   * * *
    У цьому полі, синьому, як льон,
    де тільки ти і ні душі довкола,
  •   * * *
    Як хочеться – вмерти!
    Аби не мовчати,
  •   * * *
    Сто дзеркал спрямовано на мене
    в самоту мою і німоту.
  •   * * *
    Ми робим смерть. Лякливі тіні,
    ми робим смерть, ми робим смерть.
  •   * * *
    На Колимі запахло чебрецем
    і руто-м'ятою і кропивою.
  •   * * *
    Отак живу: як мавпа серед мавп -
    чолом прогрішним із тавром зажури
  •   * * *
    Присмеркові сутінки опали,
    сонну землю й душу оплели.
  •   * * *
    Ми, пустоцвіти Божих існувань,
    упившися зазиченою кров'ю
  •   * * *
    Горить сосна - од низу до гори.
    Горить сосна - червоно-чорна грива
  •   * * *
    Довкола мене - цвинтар душ
    на білім цвинтарі народу.

  • Огляди

    1. Вчися чекати... Із циклу "Забуттям"
      ІІІ

      Вчися чекати, друже,
      вчися чекати.

      Ластівки на електричних дротах,
      почорнілі од сині неба,
      ще наслухають стумні струми землі.
      Ще підсліпі вікна
      за тисячі проминулих літ
      не витворили своєї духовності.
      Ще людська душа
      дрижить, як море,
      в незручній западині екзистенції.
      Ще потерпає вівериця
      битий горіх
      брати з твоєї руки.
      Зарано, друже,
      власним піддатись пристрастям.
      Тільки так:
      вияви - самострати.
      Кам'яній. Кам'яній. Кам'яній.
      Тільки твердь знає самозбереження.

      березень 1969

      Вірш читає Василь Стус (0,2 mb)



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 0 | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Цикл
      Але що ж робити
      живій душі у цій державі смерті?
      В.Мисик

      I

      За роком рік росте твоя тюрма,
      за роком рік підмур'я в землю грузне,
      і за твоїм жалінням заскорузлим,
      за безголів'ям - просвітку нема.

      Живеш - і жди. Народжуйся - і жди.
      Жди - перед сконом. Жди - домовині.
      Не назирай - літа збігають згінні
      без цятки неба й кухлика води.

      Ти весь - на бережечку самоти,
      присмоктаний до туги, ніби равлик,
      від вибухлої злості занепалий,
      не можеш межі болю осягти.

      А світ весь витих, витух, відпалав,
      не вгамувавши вікової спраги.
      Він висмоктав із тебе всю одвагу,
      лишив напризволяще і прокляв.


      II

      Живі - у домовині. Мертві - ні,
      хоча тюремним муром всіх притисло.
      Прадавні роки, місяці і числа
      перебирають у живій труні.

      Сомнамбулами бродять щонаймертві.
      І так їм хочеться межи чужих кісток
      свій непомітний віднайти куток,
      щоб там боятись смерті.


      ІІІ

      Світ - тільки свист мигтючий. І провалля -
      немов бездонне. Долі не збагнеш.
      Бездомний, хоч -то вжалюйся до жалю
      (а жаль, немов провалля, теж - без меж).

      Час опада. За час не зачепитись.
      Руками не вчепитись, мов за дріт.
      О Боже, винеси! Руки обидві,
      немов вітряк, з зорі і до зорі
      блукають, шастають - ані тобі рятунку,
      ані тобі розрадоньки. Самі!
      І самоти згорьовані дарунки -
      рожеві панти досвітку з пітьми.

      Світанок - свист мигтючий.


      IV

      Задумалася свічка -
      повечоровий спах.
      Розрада невеличка -
      і голова в руках.
      Розіп'ятий на рами
      сосновому хресті,
      звіряєш самоті
      днедавні тарарами.
      Загублений між днів,
      не спам'ятаюсь досі.
      Під вибухами сосон -
      мов на морському дні.
      Важкі обвали літ
      і пам'яті провали.
      Але ж і дні настали -
      оцей вселенський гніт.
      Мій Боже, білий світ -
      це біле божевілля -
      не варт твого зусилля,
      то й бідкатися встид.

      .....................
      .....................

      1965-1967

      Вірш читає Василь Стус (0,2 mb)



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. * * *
      Осліпле листя відчувало яр
      і палене збігало до потоку,
      брело стежками, навпрошки і покотом
      донизу, в воду - загасить пожар.
      У лісі рівний голубий вогонь
      гудів і струнчив жертвенні дерева.
      Зібравши літніх райдуг оберемок,
      просторив вітер білу хоругов.
      Осамотілі липи в вітрі хрипли,
      сухе проміння пахло сірником,
      і плакала за втраченим вінком
      юначка, заробивши на горіхи.
      І верби в шумі втоплені. Аж ось
      паде як мед настояно-загуслий
      останній лист. Зажолобіє з гусінню -
      і жди-пожди прийдешніх медоносів.
      Так по стерні збирають пізній даток,
      так вибілене полотно - в сувій,
      так юна породілля стане матір'ю
      в своєму щасті і в ганьбі своїй.
      Схилились осокори до води,
      на шум єдиний в лісі. Яр вирує,
      а осінь день, як повечір'я, чує.

      Кружляє лист в передчутті біди.

      листопад 1962

      Вірш читає Василь Стус (0,7 mb)



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    4. * * *
      Утрачено останнi сподiвання,
      Нарештi - вiльний, вiльний, вiльний ти.
      Тож приспiшись, йдучи в самовигнання:
      безжально спалюй дорогi листи,
      i вiршi спалюй, душу спалюй, спалюй
      свiй найчистiший горнiй бiль - пали.
      Тепер, упертий, безвiсти одчалюй,
      бездомного озувши постоли.
      Що буде завтра? Дасть бiг день i хлiба.
      А що, коли не буде того дня?
      Тодi вже гибiй. Отодi вже - гибiй,
      Простуючи до смертi навмання.

      "ресурс "Весна""

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    5. * * *
      Сьогоднi свято.
      Спереду трамвая
      вчепили шмат полотна з написом:
      "Хай живе рiдна КПРС!".
      На зупинцi, обступивши вагон,
      один з-перед другого
      люди пхаються у дверi,
      а старий чоловiк,
      геть обвiшаний медалями,
      лишився в кiнцi натовпу
      i лається на чому свiт стоїть.
      Вiн набрався ще зранку
      I ледве тримається на ногах.

      "ресурс "Весна""

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. * * *
      Напередоднi свята,
      коли люди метнулися по крамницях,
      виносячи звiдти шпроти, смажену рибу,
      шинку i горiлку з перцем,
      якийсь дивак, обутий в моднi черевики
      (такi тиждень тому були викинули
      в унiвермазi " Україна " - двадцять два
      п"ятдесят з навантаженням - дитячi штанцi
      вiсiмнадцятого розмiру), облився чортiвнею
      i пiдпалив себе.

      О, вiн горiв, як порося, смажене примусом, -
      налетiв на людей, що культурно собi стояли
      в черзi за цитринами.

      Порозбiгалися усi як один:
      вiд нього так несло смаленим -
      носа було навернути нiяк.

      На щастя узялося кiлька мiлiцiонерiв,
      одразу вкинули його в машину
      i помчали в бiк Лук"янiвки.

      А черги ми таки достоялись. Аякже:
      що то за святковий стiл без цитрин?

      "ресурс "Весна""

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. * * *
      Як страшно вiдкриватися добру.
      Як страшно зiзнаватись, що людина
      Iще не вмерла в нас. Як страшно ждати,
      коли вона захована помре
      у темряві, щоб нишком відвезти
      на цвинтар душ, i щастя запопасти,
      якого вже до ран не прикладеш.
      Як вабить зло. Як вабить грiх - пiти
      свiт-за-очi, повіятися з вiтром
      i власної подоби утекти,
      мов чорта лисого. Кульгавий день
      увiйде в темiнь, гляне по криївках
      i завагається. Бо шкода працi:
      сидить при ватрi плем"я самоїдiв,
      щасливо позiхає. На вогнi
      печеться м"ясо. В казанi окрiп
      переливається. Сьорбають юшку
      i, повнi фiлософських резигнацiй,
      мiзкують, з кого б смажити печеню,
      щоб стало на снiданок i обiд.
      Кульгавий день вiдходить, бо печерний
      iкластий лютий смерк не западе,
      допоки аж останнiй самоїд
      не з"їсть себе самого i помре
      Iз фiлософським виразом. Мовляв,
      Життя коротке, а - забракло м"яса.

      "ресурс "Весна""

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. * * *
      Рятуючись од сумнiвiв,
      б"ю телеграму собi самому:
      вчасколивесьрадянськийнарод
      iвсепрогресивнелюдствоготуеть
      сягiднозустрiтичерговийз"iздкпрс,
      бажаю тобi великих успiхiв,
      щиро заздрю, що ось уже тридцять рокiв
      ти живеш у найщасливiшiй у свiтi краiнi.

      Але й пiсля цього досада не минає.
      Тодi я примушую себе пригадати,
      що мiжнародна обстановка
      сьогоднi складна як нiколи
      i заспокоююсь.

      "ресурс "Весна""

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    9. * * *
      Молочною рiкою довго плив:
      об мене бились бiлостегнi риби,
      стояв нестерпний свiт, як круча здиблений,
      а попiд кручу зяяв чорний рiв.
      Оце. Оце воно. Оце воно -
      лиш ти i я. I здиблений, мов круча,
      високий свiт. Ану ж, тебе я тручу,
      аби з тобою запiзнати дно,
      де лiтеплена рiчка молока
      потьмариться до вигусклоi спеки,
      день збрижиться, утеклий i далекий,
      i ледве висхла, наче вiск, рука
      малу об"яснить свiчку. Мов живиця,
      спижово-згускла обтiкае нiч,
      по краплi скапуючи.
      Хай святиться
      ця маячня, що стала при вiкнi
      i бiлою, мов немiч, головою
      об шибу б"еться. Хай святиться сон
      i роками проритий, як прокльон,
      цей спогад, що спотворений явою.

      "ресурс "ВЕСНА""

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Вертання
      Перерiзане свiтлом вiкно
      вулицi - бiле по бiлому
      аж до болю.
      Насип.
      Далеке шосе.
      Машини.
      I небо вологе - над.
      Шлях у себе:
      вабить (уже закритий),
      вiдкриваеться (на розлуцi).
      Темiнь. Шукай.
      Що там? Снiг,
      бором - кукурудзиння.
      Досвiтнi таемницi.
      Терикон.
      Смердюча рiчка
      глибом випахла.
      Нехитрi подорожi
      ставком.
      Дитяча зверхнiсть,
      невимовлене зрiднення
      з кригою, з вiтром.
      Душе, шалiй.
      Скiльки не повертайся
      (черга даремних спроб) -
      ось воно, зачудоване:
      перерiзане свiтлом вiкно
      вулицi - бiле по бiлому.
      Аж до болю.
      Насип.
      Далеке шосе.
      Машини. I небо вологе - над.

      "ресурс"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    11. * * *
      I поблизу - радянський сад,
      будова й роздуми в марудi
      про довгу чергу самозрад.
      Я кочегарю в халабудi.
      Ставок тьмянiе, наче нiч,
      розлита й вигускла до ртутi.
      Так добираються до сутi
      душi? Доходять протирiч
      iз розумом? Iдуть на шпиль
      тремкого молодого горя?
      Як вечiр душу розпросторив.
      Як сяе антрацитний бiль
      iз темряви. Немов вiдьмак -
      не вiдведе од тебе й ока,
      все стежить, стежить неборак
      i припадково й ненароком.


      "Ресурс "Весна""

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. * * *
      Ковчег твій - це похмурий саркофаг,
      якому ти до скону вже стерничий.
      Коли не роззирнутись по світах,
      то сам собі вглядайсь, вглядайся в вічі.
      Отак відчуй себе - і відсторонь,
      щоб образ з образом не злютувався.
      Бо цим ти жив, а того - начувався...
      Піддайся ж владній магії долонь.
      Хай буде неприступна - ця, з подоб
      усіх твоїх остання подобизна.
      Нехай нема, прихована, залізна,
      вона земних не знає зваб, ні спроб.

      "Вірші 1980-1983 років "Палімсест" 2003"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. * * *
      Тільки тобою білий святиться світ,
      тільки тобою повняться брості віт,
      запарувала духом твоїм рілля,
      тільки тобою тішиться немовля,
      спів калиновий піниться над водою -
      тільки тобою, тільки тобою!
      Тільки тобою серце кричить моє.
      Тільки тобою сили мені стає
      далі брести хугою світовою,
      тільки Тобою, тільки Тобою.

      "Зі збірки “ПАЛІМПСЕСТ” (2003)"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. * * * Б.
      Посоловів од співу сад
      од солов’їв і од надсад
      і од самотньої свічі
      і од тяжких зірок вночі
      а ген за плотом висне дим
      проклятий місяцем рудим
      І світло випурхнуло птахом
      і розплатало два крила
      над віковим страпатим страхом
      жалкого як голки зела
      Повстань і ти на два світання
      на два сполохані вогні
      аби отут на однині
      пізнати тьми розкошування
      і світло як вода з криниці
      на віти порснуло пругкі
      де як видіння полохкі
      стрибали золоті жар-птиці
      Диміли ружі. З того раю
      радів я згублений в світах
      що тут по звомплених зірках –
      сам і смеркаю і світаю.

      "Зі збірки “ПАЛІМПСЕСТ” (2003)"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 7 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    15. Редьярд КІПЛІНҐ (в перекладі Василя Стуса)
      СИНОВІ

      Коли ти бережеш залізний спокій
      всупір загальній паніці й клятьбі,
      коли наперекір хулі жорстокій
      між невірів ти віриш сам собі.
      Коли ти вмієш ждати без утоми,
      обмовлений, не станеш брехуном,
      ошуканий, не піддаєшся злому
      і власним не хизуєшся добром.
      Коли тебе не порабують мрії,
      в кормигу дум твій дух себе не дасть,
      коли ти знаєш, що за лицедії —
      облуда щастя й машкара нещасть.
      Коли ти годен правди пильнувати,
      з якої вже зискують махлярі,
      розбитий витвір знову доробляти,
      хоча начиння геть уже старі.
      Коли ти можеш всі свої надбання
      поставити на кін, аби за мить
      проциндрити без жалю й дорікання —
      адже тебе поразка не страшить.
      Коли змертвілі нерви, думи, тіло
      ти можеш знову кидати у бій,
      коли триматися немає сили
      і тільки воля владно каже: стій!
      Коли в юрбі шляхетності не губиш,
      а бувши з королями — простоти,
      коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
      нічим тобі не можуть дорікти.
      Коли ти знаєш ціну щохвилини,
      коли від неї геть усе береш,
      тоді я певен: ти єси людина
      і землю всю своєю назовеш.

      ***

      IF…

      If you can keep your head when all about you
      Are losing theirs and blaming it on you;
      If you can trust yourself when all men doubt you,
      But make allowance for their doubting too:
      If you can wait and not be tired by waiting,
      Or, being lied about, don’t deal in lies,
      Or being hated don’t give way to hating,
      And yet don’t look too good, nor talk too wise;
      If you can dream – and not make dreams your master;
      If you can think – and not make thoughts your aim,
      If you can meet with Triumph and Disaster
      And treat those two impostors just the same:
      If you can bear to hear the truth you’ve spoken
      Twisted by knaves to make a trap for fools,
      Or watch the things you gave your life to, broken,
      And stoop and build ‘em up with worn-out tools;
      If you can make one heap of all your winnings
      And risk it on one turn of pitch-and-toss,
      And lose, and start again at your beginnings,
      And never breathe a word about your loss:
      If you can force your heart and nerve and sinew
      To serve your turn long after they are gone,
      And so hold on when there is nothing in you
      Except the Will which says to them: “Hold on!”
      If you can talk with crowds and keep your virtue,
      Or walk with Kings – nor lose the common touch,
      If neither foes nor loving friends can hurt you,
      If all men count with you, but none too much:
      If you can fill the unforgiving minute
      With sixty seconds’ worth of distance run,
      Yours is the Earth and everything that’s in it,
      And – which is more – you’ll be a Man, my son!

      "Зі збірки “ПАЛІМПСЕСТ” (2003)"

      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.75 | Рейтинг "Майстерень": --

    16. * * *
      На однакові квадрати поділили білий світ
      Рівне право всім страждати і один терпіти гніт.
      Зле і кату, зле і жертві, а щастливого нема.
      Всім судилося померти за замками сімома.
      Отаке ти, людське горе, отака ти, чорна хлань,
      Демократіє покори і свободо німуваннь.
      А кругом життя веселе, скільки сонця і тепла!
      Ти мене даремно, леле, в світ неправди привела.

      "Зі збірки “ПАЛІМПСЕСТИ” (1986)"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 7 | Рейтинг "Майстерень": 5

    17. * * *
      Мертвий сон галактик як не здушить нас,
      Спати, спати, спати, бо минувся час.
      Ніч блукає глупа у глухім степу.
      Хто там світ протупав — тупу-тупу-ту.
      Чи якась почвара, чи якійсь відьмак,
      Чи господню кару насилають так?
      Ніби дерта рана репається діл,
      Та, од жаху п’яний, стелеться ковил.
      Вирви та байраки, скитських баб ряди.
      Хто ж то до галактик, був проклав сліди?
      Що, як це останній із живих людей,
      Кинув край страждання і до неба йде.
      В цій-бо коловерті, в царстві сатани,
      Ні життя , ні смерті, лиш блаженні сни.
      Мертвий сон галактик як не здушить нас,
      Спати, спати, спати, бо минувся час.

      "Зі збірки “ПАЛІМПСЕСТИ” (1986)"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    18. * * *
      Колимські закували зозулі,
      шумує потік, молода шипшина
      жовтавий стромить лист. Легкі хмарки
      на порцеляновому виснуть небі.
      А я на цій модриновій колоді
      читаю про засланця-пустуна.
      Пусте, пустуне! Жити — пустувати,
      награючи цимбальний свій стожаль,
      губити, віднаходити, втрачати
      й знову губити — наш веселий хрест.
      Ми двічі не вмираємо. Ми сущі
      раз — і навіки, і на все життя.
      Не жебраємо ласки ні від кого.
      Радій: кують колимські зозулі.

      "Зі збірки “ПАЛІМПСЕСТИ” (1986)"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 7 | Рейтинг "Майстерень": 5

    19. * * *
      "А це щось мотивне, збережене
      пам'яттю од першого етапу"*


      Уже Софія відстуменіла,
      відмерехтіла бузковим гроном.
      Ти йшла до мене, але не встигла
      за першим зойком, за першим громом.
      Немов почвара в пекельнім колі,
      довкола ж тіні, довкола кволі.
      Благословляю твою сваволю,
      дорого долі, дорого болю.
      Сніги і стужа. Вітри й морози.
      Гудки і крики. Чорні прокльони.
      Собачий гавкіт. Крик паровоза.
      І закмашини і заквагони.
      Шпали і фари, пси і солдати,
      рейки, і пруття, і загорода.
      Впали і хода. Встали і хода.
      В плечі штовхають нас автомати.
      Квадратне серце — в квадратнім колі,
      в смертнім каре ми падемо долі.
      Благословляю твою сваволю,
      дорого долі, дорого болю.
      На всерозхресті люті і жаху,
      на всепрозрінні смертного скрику
      дай, Україно, гордого шляху,
      дай, Україно, гордого лику!

      * Варіант вірша взято з листа до дружини.

      "Зі збірки “ПАЛІМПСЕСТИ” (1986)"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    1. * * *
      Весь обшир мій — чотири на чотири.
      Куди не глянь — то мур, кутор і ріг.
      Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,
      це плетиво заламаних доріг.
      І дальше смерті — рідна батьківщина 1.
      Колодязь, тин і два вікна сумні,
      що тліють у вечірньому вогні.
      І в кожній шибі — ніби дві жарини —
      журливі очі вставлено. Це ти,
      о пресвята моя зигзице-мати!
      До тебе вже шляхів не напитати
      і в ніч твою безсонну не зайти.
      Та жди мене. Чекай мене. Чекай,
      нехай і марне, але жди, блаженна.
      І Господові помолись за мене.
      А вмру — то й з того світу виглядай.


      "Зі збірки “ПАЛІМПСЕСТИ” (1986)"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    2. * * *
      Тюремних вечорів смертельні алкоголі,
      тюремних досвітків сліпа, як близна, ртуть.
      А сто мерців, обсівши серце, ждуть
      моєї смерті, а своєї долі.
      І день при дні глевтяники жують,
      аби чим-небудь душу закропити.
      Валує дим — то дні несамовиті
      вершать а чи розпочинають путь —
      по спогадах, що в пам'яті гніздяться,
      по втратах, що тебе з усіх спромог
      угору поривають, коли Бог
      постав, як лютий бич і можновладця.

      "Зі збірки “ПАЛІМПСЕСТИ” (1986)"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    3. * * *
      Присмеркові сутінки опали,
      сонну землю й душу оплели.
      Самоти згорьовані хорали
      геть мені дорогу замели.
      І куди не йду, куди не прагну —
      смерк сосновий мерзне угорі.
      Виглядаю долю довгождану,
      а не діжду — вибуду із гри.
      Аж і гра: літають головешки,
      зуби клацають під ідіотський сміх.
      Регочу на кутні — буде легше
      (а як буде важче — теж не гріх).
      Що тебе клясти, моя недоле?
      Не клену. Не кляв. Не проклену.
      Хай життя — одне стернисте поле,
      але перейти — не помину.
      Дотягну до краю. Хай руками,
      хай на ліктях, поповзом — дарма,
      душу хай обшмугляю об камінь —
      все одно милішої нема
      за оцю утрачену й ледачу,
      за байдужу, осоружну, за
      землю цю, якою тільки й значу
      і якою барвиться сльоза.

      X.1968

      "Зі збірки “ПАЛІМПСЕСТИ” (1986)"

      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.67 | Рейтинг "Майстерень": 6

    4. * * *
      На колимськім морозі калина
      зацвітає рудими слізьми.
      Неосяжна осонцена днина,
      і собором дзвінким Україна
      написалась на мурах тюрми.
      Безгоміння, безлюддя довкола,
      тільки сонце і простір, і сніг.
      І котилося куль-покотьолом
      моє серце в ведмежий барліг.
      І зголілі модрини кричали,
      тонко олень писався в імлі,
      і зійшлися кінці і начала
      на оцій чужинецькій землі.


      "Зі збірки “ПАЛІМПСЕСТИ” (1986)"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    5. * * *
      Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
      сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
      Ніхто тебе з недолі не врятує,
      ніхто не зіб'є з власної тропи.
      На ній і стій, і стрій — допоки скону,
      допоки світу й сонця — стій і стій.
      Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
      усе пройди і винести зумій.
      Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
      той, що обрав тебе навіки вік.
      До нього змалку ти заповідався
      до нього сам Господь тебе прирік.

      "Зі збірки “ПАЛІМПСЕСТИ” (1986)"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.33 | Рейтинг "Майстерень": 5

    6. АВТОПОРТРЕТ ЗІ СВІЧКОЮ
      Тримай над головою свічку,
      допоки стомиться рука —
      ціле життя. Замало — нічку.
      Довкола темінь полохка.
      Літають кажани, як кулі.
      Нестерпом студиться щока.
      Де ви, крилаті? Гулі-гулі!
      Як вам — нестерпно — без небес?
      Аж очі підвели, поснулі.
      О ні, ти не один воскрес!
      Як в бодню — пугачеві скрики.
      Десь бродить землячок-дантес.
      О шанталавий, недорікий,
      а чи поцілиш ти мене?
      Свіча в задумі — не мигне.

      "Зі збірки “ПАЛІМПСЕСТИ” (1986)"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5 | Рейтинг "Майстерень": 5

    7. * * *
      У цьому полі, синьому, як льон,
      де тільки ти і ні душі довкола,
      уздрів і скляк: блукало серед поля
      сто тіней. В полі, синьому, як льон.
      А в цьому полі, синьому, як льон,
      судилося тобі самому бути,
      судилося себе самому чути –
      у цьому полі, синьому, як льон.
      Сто чорних тіней довжаться, ростуть,
      і вже як ліс соснової малечі
      устріч рушають. Вдатися до втечі?
      Стежину власну поспіхом згорнуть?
      Ні. Вистояти. Вистояти. Ні.
      Стояти. Тільки тут. У цьому полі,
      що наче льон, і власної неволі
      на рідній запізнати чужині.
      У цьому полі, синьому, як льон,
      супроти тебе – сто тебе супроти.
      І кожен ворог, сповнений скорботи,
      він погинає, але шле прокльон.
      Та кожен з них – то твій таки прокльон,
      твоєю самотою обгорілий,
      вертаються тобі всі жальні стріли
      у цьому полі, синьому, як льон.





      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.71 | Рейтинг "Майстерень": 6

    8. * * *
      Як хочеться – вмерти!
      Аби не мовчати,
      ні криком кричати
      останню зірницю,
      обвітрену врано
      останнє спинання
      осклілої днини –
      діждати – і вмерти!
      І вже – не вертати:
      у спокій глибокий,
      де тиша колише,
      де пісня затисне
      обкладене серце –
      ані продихнути –
      як хочеться вмерти!
      Відмрілися мрії,
      віддумались думи
      всі радощі – вщухли,
      всі барви – погасли.
      Голодна, як проруб,
      тропа вертикальна
      не видертись нею
      ні кроком ні оком
      ні рухом ні духом
      ні тілом зболілим
      ні горлом скривіли
      од крику – владико,
      піднось мене вгору,
      бо хочу – померти!
      Та й як перебути –
      ці гони чекання
      пониззя безодні
      цей поверх терпіння
      цю муку прелюту
      дай, Господи, - вмерти!
      Пропасти, забутись,
      зійти себе в зойках,
      на друзки розпасти,
      розвіятись в вітрі,
      згубитися в часі
      і вирвавши душу
      піти – в безімення!
      За пагорбом долі –
      снігів снігавиця,
      завія дороги,
      кушпелиця шалу,
      а матірні руки,
      осклілим світанням
      піднеслі над світом,
      шукають навпомац
      синівське привиддя
      родимку при оці
      зажурені згорблені схилені плечі.
      Як хочеться – вмерти!
      зайти непомітно
      за грань сподівання
      за обрій нестерпу
      за мури покори
      за грати шаленства
      за лють – огорожі
      за лози волань
      шпичаки навіженства
      аби розплататись
      в снігах безшелесних
      десь між кучугурами
      доль запропалих –
      Як хочеться вмерти!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    9. * * *
      Сто дзеркал спрямовано на мене
      в самоту мою і німоту.
      Справді – тут? Ти – справді тут?
                            Напевне,
      ти таки не тут. Таки не тут.
      Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?
      Досі свого зросту не досяг?
      Ось він, довгожданий дощ (як з решета!) –
      заливає душу всю в сльозах.
      Сто твоїх конань… Твоїх народжень…
      Страх як тяжко висохлим очам!
      Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,
      і живий, і мрець – і – сам-на-сам?



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    10. * * *
      Ми робим смерть. Лякливі тіні,
      ми робим смерть, ми робим смерть.
      І те даруєм Україні,
      де все існує шкереберть.
      А де, скажіть, живе живло,
      аби будило, жити звало,
      аби на камінь камінь клало,
      аби будівлею росло?
      Невже ми - тільки переляк
      і скаржний погляд і мовчання,
      глибоке як колодязь. Дляння
      благих чинінь. Де ж поставання
      на нещадимо рідний шлях?
      Хто в жили крові нам заллє,
      щоб виточивши сукровицю,
      нам наказав: лови жар-птицю,
      піймаєш - будеш муж, мале.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.8 | Рейтинг "Майстерень": 7

    11. * * *
      На Колимі запахло чебрецем
      і руто-м'ятою і кропивою.
      Кохана сестро, дякую. З любов'ю
      паду в про-тебе-спогади лицем.
      А й спогади: сліпна коротка мить
      і ти в сльозах - обранена об мужа.
      Квадратний отвір вахти і байдужа
      сторожа. І маленький син кричить
      "Мій татку, до побачення!" А ми
      вдивляємося в те, що на екрані
      яви чи снива. О мої кохані
      розлучні лада. Як вас світ гнітить
      об вас обпертий. Від рамена - крик,
      високий зойк - у дві гінкі долоні
      неначе рури, мов многоколонні
      голосники атлантових музик.

      А Ти - відтята, стята, нежива,
      відторгнута, чужа, сумна, ворожа,
      пройдисвітів береш до свого ложа,
      аби не гнула нас заброд божва.
      І як тепер пізнати - де мій брат,
      і як сестру пізнати? По риданню
      тонкоголосому. Як зойкне дланню -
      аж задрижить тюремних вахт квадрат.
      Стоїть твій муж - опроти ста століть,
      де й нам опроти ста століть стояти
      і навіжену матір виглядати,
      що з білих божевіль до нас біжить.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 7

    12. * * *
      Отак живу: як мавпа серед мавп -
      чолом прогрішним із тавром зажури
      все б'юся об тверді камінні мури,
      як їхній раб, як раб, як ниций раб.
      Повз мене ходять мавпи чередою,
      у них хода поважна, нешвидка.
      Сказитись легше, аніж буть собою,
      бо ж ні зубила, ані молотка.
      О Боже праведний, важка докука -
      сліпорожденним розумом збагнуть:
      ти в цьому світі - лиш кавалок муки,
      отерплий і розріджений, мов ртуть.

      жовтень 1968



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.83 | Рейтинг "Майстерень": 7

    13. * * *
      Присмеркові сутінки опали,
      сонну землю й душу оплели.
      Самоти згорьовані хорали
      геть мені дорогу замели.
      І куди не йду, куди не прагну -
      смерк сосновий мерзне угорі.
      Виглядаю долю довгожданну,
      а не діжду - вибуду із гри.
      Аж і гра: літають головешки,
      зуби клацають під ідіотський сміх.
      Регочи на кутні - буде легше
      (а як буде важче - теж не гріх).
      Що тебе клясти, моя недоле?
      Не клену. Не кляв. Не проклену.
      Хай життя - одне стернисте поле,
      але перейти - не промину.
      Дотягну до краю. Хай руками,
      хай на ліктях, поповзом - дарма,
      душу хай обшмугляю об камінь -
      все одно милішої нема
      за оцю утрачену й ледачу,
      за байдужу, осоружну, за
      землю цю, якою тільки й значу
      і якою барвиться сльоза.

      жовтень 1968



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 6

    14. * * *
      Ми, пустоцвіти Божих існувань,
      упившися зазиченою кров'ю
      чужих чинінь, спливаєм за собою,
      чекаючи загублених світань
      вовіки й віки. Ніби місяці,
      посріблені відбитим мертвим сяйвом,
      не живемо, лише життя збавляєм,
      пригашені відбитки на ріці
      минулих літ. Зупину нам - нема.
      Ми з себе витікаємо, як ріки,
      лиш самотою й пам'яттю великі,
      встромляємось між скелями двома,
      аби ріка пливла, а ми стояли
      і несобою самострумували.
      Поезіє, покаро із покар,
      моєї волі вікова в'язнице!
      Всю мертву воду випий із криниці
      жаги ж життя не вистудиш. Той жар
      троюдить нас, запраглу палить душу.
      Ми ж вічно прагнемо з води на сушу.

      9 червня 1972



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 6

    15. * * *
      Горить сосна - од низу до гори.
      Горить сосна - червоно-чорна грива
      над світом висить - ой, і нещаслива
      ти, чорнобрива Галю, чорнобри...
      О любі славні легіні, пустіть,
      пустіть мене, пустіть мене, кохані...
      Гуляють козаки, танцюють п'яні
      і тільки небо звогнене кричить.
      Прив'язана за коси до сосни,
      мов немовля - за білий біль біліша
      потріскувала навіжена тиша,
      а надокіл, як божевільні сни...
      Пустіть мене, о любчики, пустіть,
      о відпустіть - додому і до мами,
      луна гуляє - темними лісами
      та божевільний Пан-Господь мовчить.
      Луна гуляє - промовляє крик,
      луна гуляє - та ніхто не чує,
      ніхто не озоветься, не врятує,
      бо ж білий світ давно до крику звик.
      Горить сосна - од низу догори,
      горить сосна - червоно-чорна грива
      над світом висить - ой, і нещаслива
      ти чорнобрива Галю, чорнобри...
      Горить сосна - од низу догори,
      і злива, злива йде вогненно-чорна
      ось-ось її всю полум'ям огорне
      ой чорнобрива Галю, чорнобри...
      Горить сосна - од низу догори,
      сосна палає - од гори до низу,
      йде Пан-Господь - цілуй Господню ризу
      ой, чорнобрива Галю, чорнобри...
      Прости мені, що ти, така свята,
      у хижому вогні - свіча - горіла,
      о як та біла білота болила,
      о як болила біла білота!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    16. * * *
      Довкола мене - цвинтар душ
      на білім цвинтарі народу.
      Пливу в сльозах. Шукаю броду.
      Над вишнями літає хрущ.
      Весна. І сонце. І зело.
      Стоять сади, немов кульбаби.
      Спізнілі зорі, наче краби,
      вп'ялися в небо. Творять тло.
      Свіча горить. Горить свіча,
      а спробуй - віднайди людину,
      обжив, самотній, домовину.
      Блукають тіні з-за плеча.
      Безмовні тіні. На лиці
      лиш очі і уста безгубі
      шепочуть: ми підданці згуби
      і мерзнуть сльози на щоці.
      Ми розминулися з життям.
      Не тим, напевно, брались шляхом,
      заприязнилися із жахом
      під буряних віків виттям.

      1976



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.6 | Рейтинг "Майстерень": 7