сніг лапатими широкими грудьми
лягав на посивілі опісля ночі вікна.
томився і не сила було більше йти.
заводи видихали в небо купчастий ніби хмари дим
і в світі панувала дзвінка тиша,
не чутно було як дрібно шурхотить десь миша в куті кімнати
гуртожитку
де є нічліг.
старий "донбас" підперся до стіни
всім тілом металевим і важким,
весь списаний невідомими рівняннями,
і глузував чудак розтріпаний Ейнштейн – показував язика зі стіни.
ти вже давно у теплій постелі в погоні
за тими снами,
що танули через нічні розмови
в горнятах випитої кави.
а я піду непевно
в ранкові сутінки,
й затисну міцно в кулаку сніжинку,
що випадково знайшла притулок
у моїй
долоні.

2013

Це найостанніше цього року листя акації
поважно плистиме горілиць над глевкою землею
знесилене
над побиті колін моїх тонкі прямокутники
над осяяні очима хрести церкви Катерини
над вечір сонний закутаний у теплий шарф
над понурі шиферини - сірі кепки будинків
над вулицею де я спіткнувся був
об камінь науки
і пустив за вітром свої конспекти - паперових пташок
істинно вам кажу
над цим усим
плистиме той листок пожухлий
дірявий
як байдарка вкрадена вітром що не має гребця
як просмалений недопалком сведер
потріпаний
як державні стяги, забуті на стовпах після Дня Незалежності
так повільно і мовчазно над вулицею Правди вмирає осінь
Над вулицею Правди, де гучно брешуть собаки
Над вулицею Правди де хропе хмільне сонце щоночі
Над вулицею Правди де молитви найперше потрапляють в печінки
щирих вуличних філософів
Над вулицею Правди
де у неозорому, щільному дощовику туману
тужливі краплини глоду у звивистих сухоруких осінніх гілляках нависають
над срібними головами рибалок, що несуть вудки мов списоносці
переможно до Яхт-Клубу
Вулиця Правди коротка, влучна, нещадна, мов арбалетний болт
впивається в груди синього на зупинці трамваю
де
двійко божих контролерів Павло та Іванка
витягують на світ і дарують
кількоро абонементів на коштовні двотижневі курси Спасіння душі
теплотрасним подвижницям Валентині, Надії, Любові та Вірі.
Над вулицю Правди
Над рапсодію
листа
Франца
акацієвого

2021

В п’ятницю пообідді біля фізіономії Гмирьова

Побилися два молодих поети

Просто закінчувалося питво

Коротко стрижена трава соломиться від спеки

Секунданти – ліниві ясени без кайданок

Сонце роз’ятрює кров

Розум стискає у власних лабетах

Один з них марив себе екверлібристом

Вміло мандруючи манівцями мелодики

Забуваючи коми

Крокував мов бузьок - прокладав містки

між ритмом та римою

Інший вдавав із себе раба демократичних метрик

Довершено цілив сонетами в серця дівочі

Знав багато рим зі словами любов-кров бити-любити

Подейкують що зачепились вони за форму

Якоже у пошуках істини й правди

Слово за слово і після нетривалого репу

Пішли в хід аргументи для поета звичні:

“В руках их могучих блестят топоры,

В очах - роковое решенье…”


Виглядало це дійство вельми епічно

хоча є версія інша,

аво спитайте в Гмирьова як все відбувалось:



“А набат мятежным словом

Бьет их по сердцам:

Смерть врагам! Долой оковы!

Жизнь и честь борцам!”




Розбіжності виникли щодо призначення поезії:

Служити народу химерній правді нескінченності просто-ро-часу?

Поетовій тожсамости чи деконструктивного постмодернізму візії?

Важко віднайти справедливого коли

Причина конфлікту можливо стосується справ інтиму

і не проблем метафізичних

Бо є версія більш ймовірна



Побилися вони

Через дівку з гуртожитку тутешнього педіну

Дарину з села Дорошівка,що вчилась заочно

І нібито одного поета звали Дорошем,

Але це не точно

Знову не стерпів Гмирьов

Дядько суворий зі шляхетних металів

Загартований полум’ям не помаранчевих революцій

За що ці хлопаки проливають кров на отсьому майдані

за любов?

І поглядом зиркає донизу гнівно:

«Под знамя восстанья, под знамя борьбы.

Во имя труда и свободы,

Стекаются грозно отвсюду рабы,

Как шумные, вешние воды..

Слухай ти, пролетарій, писка свого стули,

Твій час вже скінчився

Раптово уривається бійка

Мовчи й подивись на газони оці, на отсі ліхтарі
Бо бачиш востаннє їх

І з усього розмаху, без образ од всієї дрібнобуржуазної душі

во ім”я отця і во сина

В мармизу Гмирьова

летять порожні пляшки
(2021)

***
осінні коти
линуть
до рук
мов риби
при березі
мілкої річки
шукають
ласки
хвостами зачіпають
щоки і ніс
ти як вони - безпритульний
і не вписаний жодними рамками
в місто
будуєш для них
дім зі своїх долонь
а коти
пухнасті
і теплі
муркочуть
муркочуть
муркочуть
тобі
на вухо
цю розмірену симфонію
осені
мур-р - жовтопад заливає обличчя
мур-р-р -пожухле сонце звалилось на віття
мур-р-р-р кричиш у водостічні труби у відчаї
мур-р-р-р-р - співаєш під мелодії покручених дерев.
і коли ти ідеш
двійко котів біжуть перед тебе
плутаються між ногами
чорний і білий -
Михайло
Габріїл

пам'яті мого діда - Товарницького Степана Андрійовича


мій дідо має широкі як небо долоні
він здатен затулити ними мене
від сильного вітру чи злих людей.
теплі й м"які
як свіжоспечений хліб
вони лягають мені на скроню
і пахнуть так млосно.
і коли хмари насунуть з трибуховецького лісу
і вниз паде холодний, невгамовний дощ
я залишаюсь на лавці
і співаю тихесенько пісню
Адже я не боюся.
дідо пригорне
мою кудлату голову.
а я чутиму як гупає його серце
глухо
як краплі великі по збитій чобітьми землі

небо
порту нічного
простромлене кранами
мов списом
тіло Христове.
і точиться з нього
кров і вода
І докери, щойно зі зміни
вмиваються
ними
і плентаються на прохідну.
де добра, повнотіла
вахтерка Маня
благословить на сто грам та
дорогу до дому
і сотні помаранчевих касок та майок зелених
у тіні каштанів, акацій й платанів
затоплюють
вулички
припортові
вузенькі
мов пілігрими
у черзі
за пивом, тунцем і горілкою
в місцевій обителі
"Боцман"
лише Іван зі Слободки
той що слабий на голову
нікуди не йде
сидить біля ріки на причалі
черпає каскою воду
розглядаючи в ній
відблиск
зелено-жовтих зірок
та примовляє собі тихенько:

"Прийди, Духу Святий,
наповни серця Твоїх вірних
та запали в них вогонь
Твоєї любові"

сонце на рейді
між ребра місту якір закинуло
вулиці пальцями жовтими мацає
спинюсь перепочити на п’яти кутах
губи пошерхлі, потріскались
білі
мов долоні сонця сухі, шорсткі
іти немає куди
іти не треба
у травах волосся на моїй голові
пташки ховаються
жилка на лобі –
синій Інгул
напинається стрілою
крізь кульбабовий день
тече
повз дерева абрикос
асфальтом чорним, розм’яклім
сп’янів від вина
терпкого мов сонця кров

(2019)

+++
вулиці плавляться
вужчають у провулках
тонкі ніби вушко голки
в яке не пролазить лапка
кота
від спеки надто ліниво
піднебіння обпечене бо погана задумка
сонце
ковтати
заки ще не остигле
я спросоння надягну футболку навиворіт
і втиснуся
в магазин в одному з провулків
насіння купити

я спросоння натягну футболку навиворіт
і втиснуся
в магазин в одному з провулків
насіння купити
і коли їстиму його
сонях виросте в мені
як сонце сором’язливий
суне пелюстки в рукави
неквапом
а в ногах коріння
крізь дірки в підошві кросівок
шукає землю вогку – рідну
я опудало неба
з соняхом замість голови
я розганяю граків у своєму місті

я опудало неба
з соняхом замість голови
я розганяю граків у своєму місті
дзілінь-дзілінь –
це дзвіночок на моєму зап’ястку
на ниточці червоній
вплутаний в мереживо павутини
дивіться як гарно
цегла будинків
кришиться
розходиться шрамами

дивіться як гарно
цегла будинків
кришиться
розходиться шрамами
в них втиснутись можна, сховатися
мов у печері
від людей усюдисущих
що несуть
хліб крізь дев’ятий вал
у долонях
на світло маяків
у вікнах домівок власних

що несуть
хліб крізь дев’ятий вал
у долонях
на світло маяків
у вікнах домівок власних
жовтий день застрягає
в кватирці тісній
жовтий день
календулу хилить до горизонту
жовтий день
голову-сонях гріє

жовтий день колише траву волосся
жовтий день плавить вулиці
звужує їх у провулках
піднебіння обпечене, бо сонце гаряче
погана задумка – ковтати його без цукру

(2019)

так буває
тихої літньої ночі
один по одному
мовби тоненькі свічечки
загоряються вогники приземкуватих
хат у селі
і звідти безмовно ідуть
до заспокійливої води
рибалки в клобуках глухих
вигрібати сни
стривожених риб.
так буває,
тихої літньої ночі
вітер на березі моря
шепоче молитви у вуха
вустами солоними.
а місячне сяйво облизує
тонкострунне волосся
тоді набирається смуток терпкий
у мої пальці по вінця
і лине у скроню шалено вируючи
я затамовую подих
і відчуваю як в груди раз по раз гупає серце
в такт ледь чутним словам:
«Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє,
Господь з тобою. Благословенна ти між жінками,
і благословенний плід лона твого...»