Тої страшної ночі всі біжали у підвали та з ними біжала дивна жінка у військовій формі зі своїм маленьким сином, тому що чули гучні удари та вибухи. Ця дивна жінка носила на лівій руці ультрафіолетове тату «магічний компас» та ультрафіолетове тату «магічний компас» було ретельно приховано від злих очей під військовим одягом, завжди носячи цей одяг, тому вона не хотіла щоб хтось бачив, що вона має тату «магічний компас». Раптом щось майже вдарило цю жінку, пролетівши кілька сантиметрів від удару, вибух був настільки потужним, що це щось розділило підвал на дві частини. Так дивна жінка втратила зв‘язок з сином і з усіма іншими людьми. Тож дивна жінка знаходилась під завалами. Виявляється, цим «чимось» була ракета і куля.
Вона прокинулась від сильного болю та коли вона підвелася, то спочатку побачила, що поряд з нею нікого немає, навіть її маленького сина, почавши шукати його, оглядаючи зруйноване приміщення та це було даремно, бо в приміщенні нікого не було, крім неї самої. При оглядинах приміщення вона побачила сходи, коли вона спустилася по сходах вниз, то побачила кімнату і швидко відкрила двері, щось її тягнула туди, всередині кімнати побачила незліченну кількість книг. Потім їй захотілося взяти книгу і прочитати її, а коли взяла до рук книгу, відкривши її була зачарована від прочитаного та й ще українською мовою. Вона вирішила зберегти таємницю про те, що прочитала та де знаходилась кімната українських книг, та трохи згодом вона покинула приміщення. Наслідуючий день вона вирішила повернутися до кімнати, але не спустившись по сходах, вона побачила якусь дивну кімнату і підійшовши до неї відкрила двері, побачивши розбиті стіни та побачила людей у військовій формі, які гучно сміялися у дворі розбитого будинку, а біля розбитої стіни стояв один із них та підійшовши ближче до неї, при цьому націливши на неї зброю, їй наказали лягати обличчям до підлоги, але вона почала тікати. Раптом її побачили всі інші військові та почали її наздоганяти, наздогнавши її відразу вдарили по голові, прострелили ногу та її потягнули до вцілілої темної кімнати. Дивна жінка почала прокидатися від жахливих криків чоловіків, дітей та жінок. Вона побачила маленьку темну кімнату, яка була ще чорніше ночі, перед нею сидів злий кат та почав допитувати всю інформацію про наших воїнів в присутності полонених. Спочатку вона не могла нічого відповісти від шоку, бо побачила катованих братів у жахливому стані, які терпіли біль і мовчали, бо куди вони мали подітися. У когось рука, або нога, або дві руки, або дві ноги та інша частина тіла були пошкоджені, їх тіла гнили повністю. Всі поранені були прижаті до стін. Дивна жінка та побратима не просто в темній кімнаті перебували, а в кімнаті було сиро та на стінах цвіла цвіль. Та на допиті їй погрожували за мовчання та казали: “ми – раби” та дивна жінка вперто не давала відповіді та кричала: “ми - не раби...” та згодом її залишили в спокої, а замість цього вони загнали кудись декілька полонених. Всі полонені та дивна жінка продовжували чути жахливі крики своїх побратимів, бо жахливий кричущий звук звучав відлунням в темній кімнаті лунало так гучно, що аж закладало вуха. В таємній кімнаті людей спалювали живцем, маленьких дівчат, маленьких хлопчиків та молодих жінок насилували, а воєнних чоловік та жінок вбивали або вішали, або відрубували голови полоненим. Також злі кати надягали кайдани на руки та ноги полоненого та вішали на стіну, як картинку, щоб не змогли втекти. Інколи проводили допити, але відразу вбивали, щоб ніхто не зміг знайти слідів. Якщо кати бачили тату з символом “тризуба” відразу вирізали, швидко шукали нове тату, щоб знову вирізати з тіла. Якщо чули, що полонені розмовляють українською, заставляли розмовляти російською мовою та ставили російські канали про рідну Батьківщину, якщо хтось намагався відмовитись відрізали язика полоненому, так вороги стирали все з пам’яті полонених. Трохи згодом приносили понівечені тіла убитих людей та дивна жінка була здивована і при цьому вона задавала сама собі питання: чому її допитували, але не лишали життя? Чому вороги такі жорсткі злочини вчиняють з полоненими? Що надихає ворогів так робити?
Також дивна жінка була здивована тим, що заганяли полонених у таємне місце більшу кількість людей, а повертали тіла убитих людей меншу кількість. Мертві тіла людей, які не повертались, вороги використовували на війні, як снаряд, тобто мертві тіла прив’язували до снаряду та кидали на тилові території велику кількість снарядів. Та при цьому, щоб українські бійці не здогадалися, вони перевдягалися в українську військову форму та йшли на фронт вбивати людей, видаючи себе за українця.
Настільки була чорна кімната, де перебували вона і полонені, що аж ніхто не міг розрізнити ранок від ночі. Через деякий час хтось із полонених промовив: “вони з нами поводяться гірше, ніж з рабами...ми не повинні втрачати надії…ми не повинні дозволяти так жорстоко поводитися з нами”.
Раптом зайшли у кімнату, і почувши, ці вислови в присутності всіх полонених повісили і відрубали голову полоненому, та щоб зовсім замести сліди прив’язали його до снаряду, ходячи по колу та показуючи всім полоненим, що зробили і промовили: “ще раз ми почуємо, такий вислів від когось, начувайтеся лихої долі, тобто ми будемо поводитися з вами ще жорсткіше, ви на це заслуговуєте, бо ви зрадили свою рідну Батьківщину”. Поглянувши на неї вороги викрикнули: “всім мовчати”, і знову дивну жінку забрали на допит у іншу кімнату, при цьому вона подумки подумала: “Начувайтеся лиха” та на допитах нічого в них не виходило випитати в неї. Вороги злилися, але повертали її до побратимів. Перебуваючи у темній кімнаті, вони всі разом жили неначе у пеклі з дияволом, що мучили всіх і її як могли. Зв’язували їй руки й ноги мотузкою та ця мотузка впивалася в шкіру до крові, коли вона намагалася боронитися. Дивну жінку потай жаліли, але нічого не могли вдіяти - боялися, а надодачу вони були в гіршому становищі, ніж вона. Тим часом деякі вороги не могли зрозуміти, що з ними відбувається. На їх тілах з’являлися рани та кровоточили і кровотечу не можна було зупинити. Деякі втрачали свідомість і не прокидалися. У деяких боліла сильно голова, аж голова починала тріскатися від такої сильної болі. Деякі вороги переходять на бік України, а деякі вороги втікають з фонту від такого кровавого бою і не хочуть більше сюди повертатися. Та при всій цій картині у цій темряві її тату інколи сильно сяє. Полонені хоч трохи бачили один одного стан та при цьому не могли зрозуміти, звідки світло у темряві світить, для них її тату було світло вогню та коли настала 12:00 година ночі, і засвітивши «магічний компас» і її перемістивши на фронт та відразу вона перетворилася на бойового лікаря. Всі були здивовані та водночас обурені, тим що ніхто нічого не міг зробити, а якась дивна жінка витягує бійців з – під обстрілів. Вона витягує тих, хто не міг іти, контужених, або були тяжко поранені, які зовсім не могли рухатися, лежачи в окопі або під завалами будинку. Якщо не було можливості витягнути поранених, вона залишалась лікувати на місці під обстрілами. Вона вважала, що мусить допомогти своїм побратимам, якщо ніхто не хоче допомагати, то кому допомагати, як не їй та все одно вона думала, що хтось захоче допомогти, при цьому знаючи, що вони перестануть обурюватися на неї. Та коли наставала година тиші, вона рішуче продовжувала витягувати поранених із важких та небезпечних місць при цьому вже була надана хоч якась перша медична допомога, щоб дотягнути пораненого до більш безпечного місця. Також витягувала бійців з будівель, які опинилися на межі обвалу, а коли була можливість витягнути поранених з окопів або обвалених будинків, то швидко надавала першу допомогу цілющими травами, щоб доставити пораненого до лікарні з безпечного місця. Вона бачила, що хлопці тягають на собі поранених, тож і вона так вчиняла. Деякі хлопці і так витягували своїх побратимів, але коли побачили дивну жінку, то і їм їй захотілося допомогти. Раптом інші бійці приєдналися до хлопців та вони згуртувалися разом, бо згадали: “гуртом і батька легше бити”, тому від побаченого, хлопці вирішили допомогти бійцям та бойовому лікарю. Її думки впливали на людей, навіть, якщо злилися на її дії, і її це тішило. Ось так дивна жінка рятує життя бійцям і ставить на ноги поранених незважаючи ні на що, і ні на кого. Вона щаслива, що має великі можливості допомогти людині, хоча і дуже стомлена, бо працює днями і ночами. Приходячи і сидячи в темному підвалі, для того, щоб хоч одну хвилинку відпочити та вже о 12:00 годин ночі, засвітивши «магічний компас» і її перемістивши у приміщення та відразу вона перетворилася на волонтера, де всі допомагали військовим та людям. Всі були здивовані її діями та питали дивну жінку, як це їй вдається?
Бо вона допомагає визволити полонених і їх повертають додому. Вона допомагає з розшуком дітей та полонених людей, які вимушено живуть в країні агресора і їх також повертають додому. Таким чином вона організовує та проводить оперативно – розшукові заходи різних організацій, підключаючи власні зв’язки з ООН та міжнародного комітету Червоного хреста та на її прохання реагують і при цьому роблять все можливе, щоб повернути людей. Але повертали не всіх полонених і цивільних людей з дітьми, або просто дітей, бо вороги на півдорозі могли передумати повернути або повертали кого захочуть, навіть якщо давали згоду на обмін. Та все одно з Божою поміччю повертають всі додому. До речі через деякий час пролунало ім’я жінки: Владислава, різко повернулася на звук і бачила свого сина, підійшовши до сина, відразу її син вимовив цитату: «Взірець терпіння, з яким переносять страждання» і в цю мить вона згадала зачарований вислів та показала місце, де знаходилась незліченна кількість книжок. Розповіла, як вороги поводяться з побратимами та які жорстокі тортури на їх чекають у полоні, їй було важко про все це розповідати, бо все це несправедливо. Її питали звідки в неї така інформація, а вона відповіла: “бачила все на власні очі”. При продовженні розповіді, раптово всі почали радіти, бо всі військові повернулися додому та всі почали будувати майбутню країну.

Настала ніч. І все занурилося у морок. Стояла атмосфера мороку. Подекуди ледь мерехтіли точки самосвітячих зірок. Запахло дихання чорної планети, воскресивши в пам'яті страшні та захоплюючі дні важкої боротьби, попередивши відкидання світла. Нічна темрява стояла там усіяною сяйвом зірок стіною. Шари хмар висувалися велетенськими плотами, що повисли один над одним. Під ними в темніючій прірви поверхня землі котилася під стіну мороку, ніби назавжди йдучи в небуття. Покрив ніжного сяйва одягав планету з затіненого боку, світячись у чорноті космічного простору. Над освітленою стороною планети стлався блакитний хмарний покрив, відображаючий могутнє світло сталево-сірого сонця.
Знайоме мерехтіння чорної примари з'явилося над землею. Раптовим стрибком воно злітало вгору, піднявшись і миттєво простягаючись покривалом темряви по всій землі. Мимоволі вселяючи страх своїми швидкими та беззвучними рухами. Велику тяжкість носило воно за собою з того чорного дня, дня чи ночі! То були Вісники неба, космосу будуть у ближньому, земному небі, як дух вітру, а тоді духи пучин це Дух води.

Вітер рушив назустріч білої зірки. Подивившись униз, де висіли хмари. Щось утворилося спалахуючими світлячками, коли відображаюча поверхня виглядала з тіні. Розподіл хмарних мас показав вітру безодню чорного неба. адже він найдовше знаходиться тут, на цій висоті, відкритій усім випадковостям космосу.
Самотність вітру у відкритому космосі, над безоднею без неба та ґрунту сильно відчувалося.
Духи вітру парили в просторі йшовши на нічний бік землі. У нічному мороці, як у пучину, але довго світло від розсіяних зон атмосфери сонячних променів освітлював застиглий мороз.
Глибока темрява космосу настала разом із посилюючим холодом. Зірки світили несамовито яскравими блакитними голками. Незримий і нечутний політ метеоритів уночі здавався особливо страшним. На поверхні темної кулі, внизу в течіях атмосфери спалахували різнокольорові хмари електричного сяйва. Ураганні вітри сильніше за будь-яку земну бурю проносилися там, внизу, у верхніх шарах повітряної оболонки. Насичена випромінюванням сонця та космосу, атмосфера продовжувала жваве перемішування енергії. Несподівано щось змінилося у маленькому світі, загубленому в мороці та жахливому холоді. Ще чорнішою стала темрява, потьмяніли люті зірки, але Ангелики виділялися в білому яскравому світлі.

Зимового дня сиділи ангелята після уроків у небесній школі й розглядали землю крізь віконце у хмарах.
– Яка ж непривітна й гола земля взимку, – зітхнув один ангелик.
– Так, – погодився другий. – І це вдвічі прикро, коли знаєш, що скоро свято Різдва.
– Треба нам якось зарадити цьому. Нумо прикрасимо землю до приходу маленького Ісусика! – запропонував найстарший ангелик.
А найменший сказав:
– Нумо створимо на землі щось таке, як на небі. Щось біле й пухнасте, наче хмари!
Стали ангелята розмірковувати, як же їм землю до Різдва прикрасити. Думали-думали й придумали: створювати сніжинки, так утворився сніг із сніжинок та ангелики почали одягати снігом землю. Захопившись небесні діти своєю роботою, що аж не помітили, як дух вітру разом з ангеликами вийшли в небо, щоб запалити Різдвяну зірку.
Зійшло сонце, і сніг засяяв усіма барвами веселки, як діаманти (або як святкові шати ангелів та ангеликів).
Янголи і Ангелики в небі пісні співають. Вважаючи, Різдво вселяє в наші серця віру, надію, любов.
Тепер Сміливий Вітер в’ється у хиткій і невірній порожнечі! Вітер переживав насолоду своїх предків. Після довгої дороги в холодній пустелі або обмерзлих горах вітер йшов ледве волочивши ноги, коридором космосу в гнітючому просторі міжпланетної порожнечі.

Тепер дух Вітеру стояв, широко розставивши ноги і пильно дивився вниз, у страшну безодню між розійшовшимися шарами хмар. Там видніється поверхня планети. Вітер дізнався свій будинок ось увігнута лінія з спрямованими поперек неї темніючими смужками гір. Внизу блищить річка, а під ногами – вузька передгірна долина. Хмари розійшлися над тією ділянкою планети, де мешкає дух води.
Там, біля підніжжя прямих уступів чугунно-сірих гір, знаходиться десь давня пещера, що просторими поверхами йде в глиб землі. Там дух води вибирає з німих і запорошених хмар минулої життя вітру ті дрібниці історичної правди, без якої не можна ні зрозуміти сьогодення, ні передбачати майбутнє.
А вітер послав думаючий привіт сумнівно вгаданій точці, приховуючись під крилом перистих, нестерпно блискучих хмар.
Вітрова бриж на пронизаній сонцем прозорій воді здавалася хитаючою сіткою хвилястих золотих ліній, накинутою на рясніючу гальку дна. Непомітні шматочки моху та водоростей пропливали у воді, і під ними бігли по дну цятки синіх тіней. За річкою хилилися по вітру лілові великі дзвіночки.
То річка дивилася на небо.
Чисте небо над річкою посрібленим помахом широкого крила перистих хмар. Наче річка наповнювалася тінню з чорного скла. Почав ширяти над планетою, занурюючись в глибину дна річки. Обидві лінії широко розходилися, віддаляючись одна від одної. Дух вітру думав, що він теж мрійник космосу. Після світу темряви.
Дух вітру кохання поніс повною чашею, боячись пролити з неї краплю на Землю, щоб віддати космосу.
Дух вітру сказав духу води одного разу:

І ні ангели неба, ні дух пучин
Розлучити ніколи б не могли,
Не могли розлучити мою душу з душею
Це справді був виклик древнього чоловіка у вигляді духа вітру силам природи, взявшим його кохану.
Духи шуміли урочисто й рівномірно під неослабним вітром. Холодне і щільне повітря тече швидкою річкою, несучи із собою незвичайну чистоту і свіжість, властиву лише повітрі відкритої річки або високих гір. Але в горах стикнувшись з вічними снігами вітер сухий, злегка обпікаючий, подібно до ігристого вина. Тут дихання річки було відчутно вагомим дотиком, що волого обтікав тіло. Пізньовесняна полярна ніч висвітлила і рівняла всі фарби у своєму особливому белесоватому світлі, що ніби виходило з глибин неба і річки. Сонце приховалося на годину за плоскогір'ям.
Звідти широкою аркою спливало величне сяйво, що розкинулося по частині неба. Це був відблиск могутніх льодів, зберегючих на високому горбі гори. Біла крижана зоря, перетворила все навколишнє на спокійний світ легкого світла без тіней.
Небо стало бездонно глибоким та загадковим.
Ожила Струна в душі духа води.
Зіткнувшись із протиріччями життя.
Десь у душі є тривожна порожнеча. Вона існує разом із впевненою радістю та силою, не виключаючи їх, але не згасаючи сама.
Там у години самотності перед річкою тебе всю охоплює нескінченна печаль, як розчиняюча в однотонній далі тоскна пісня. Тільки загальна праця і спільні думки можуть врятувати від цього - приходить корабель, здавалося б, ще менший, ніж острів, але неосяжна річка вже не та. Це вже особливий світ, прагнучи у доступні і покірні йому далі.
Дух вітру вказав на світле беззіркове небо, де мала б горіти яскрава зірка, - довести по шляху, не пройденим ще нікому (землі чи кільця). Промені сонця змітали всю таємничість білої зорі.
Річка дихала холодом, накочуючи на пологий берег рядів безпінних хвиль-тяжкий бриз бурхливої річки. З цікавістю дивилася на сталеву воду, швидко темніючу з глибиною і під променями низького сонця прийнявшу лілуватий відтінок льоду. Прекрасне створення моєї милої землі має зникнути в безднах космосу з його мороком і жахливим холодом. Холодні хвилі прийняли Дух води і відпливаючи далі, сильними поштовхами пронизуючи хвилі. Вітер неохоче наближався до заплесків річкового накату хвилі. Вітер злітав на вершину хвилі і ковзнув у темну западину другої. вітер, здавалося, ніс подих річок. Грім чекає на мене, а я попрацюю у своїй пучині, в нещодавно відкриту печеру - сховище світу іншого. Гігантські хвилі, повільно поширюючи в просторі.
Підемо ангел неба дух води протягнула свою руку під лікоть вітру.

* «Ангели - так за старих часів у релігійних європейців називалися уявні духи неба, вісники волі богів.

Цитата: «Зображена людина та портрет – це дві різні речі»

Був яскравий сонячний день. Навколишні були оповиті яскравим сонячним світлом і випромінювали щастя. Аміт відчував себе набагато краще в ранковій сонячній атмосфері. Його розум був гірким протягом багатьох днів. Через невисокий зріст його друзі нехтували ним. Його також принижували та знущалися у школі однокласники. Всі його товариші були вищими і сильнішими, тому в них була невиправдана перевага перед Амітом. Через цю психічну травму Аміт насильно замкнувся у саморобній оболонці.

Вирішив прогулятися біля озера та заглянув у нього. Аміт продовжував дивитись глибоко в свої очі. Він все сподівався, що вони відкриють йому таємницю, таємницю, яку приховували весь цей час, таємницю, розкриття якої надасть сенсу його життя, а може, й усьому світу. Він відвів очі від озерного дзеркала. Він втомився шукати сенси, намагаючись вирватися з безодні та знайти себе. Він знову подивився у озерне дзеркало і помітив, наче його очі потонули в гарячих сльозах, що поколювало озеро.

Він наче впав в яму, темну, нескінченну яму. Щоразу, коли він думав, що досяг дна, його тягло вниз ще нижче. Він запитував себе, чи не впав він так низько, що не зможе підвестися, навіть якщо хтось кине йому мотузку.

Та раптом, Він майже відчув, як вибирається з ями, крихітний промінчик сонця зустрів його очі. Хтось кинув йому мотузку, і він з подивом виявив, що опинився на кілька дюймів вище за те місце, де був раніше. Він не міг зрозуміти, як щось настільки тривіальне може змусити його почуватися так по-іншому. Крихітна посмішка ковзнула по його обличчю, коли він відчув себе трохи ближче до щастя, трохи ближче до себе.

Того ясного дня, блукаючи парком, Аміт побачив щось блискуче в траві на землі. Під час найближчого розгляду Аміт був здивований, побачивши об'єкт, схожий на лицьову маску. Воно було кольору шкіри. З цікавості Аміт взяв його і струсив бруд із поверхні. Потім наклав на обличчя. Маска була гнучкою структурою і облягала його обличчя, як зліпок. Пізніше Аміт перевірив своє обличчя у дзеркалі озера, схожому на скло, і виявив, що маска на його обличчі невпізнана. Щоб ніхто не помітив, що він надів маску. Ця маска тепер стала осередком його інтересу. Одягнувши маску, Аміт помітив зміни у своїй поведінці та мисленні. Тепер він почував себе дуже впевнено, чого раніше не було. Домашнє завдання, яке Аміт приносив додому, виявилося таким трудомістким та нудним, тепер здавалося таким цікавим та захоплюючим. Складні математичні завдання тепер міг вирішувати за такий короткий час. Весь світ навколо нього змінився на краще, коли він надів маску. Тепер маска стала частиною його одягу. Перед сном Аміт зняв маску і поклав поруч із подушкою. Він був досить обережний, щоб приховати його від членів своєї сім'ї. На щастя, він спав сам. Тож ніхто не прийшов турбувати його у спальні. Але він був обережний, щоб маска не потрапила до чужих рук. Щоранку мати приходила його будити. Але тепер страх, що мати побачить маску, змусив Аміта стати самостійним. Вмивши обличчя, він одягав маску, щоб ніхто не міг її побачити. Його батьки були здивовані, побачивши цю раптову зміну у звичках Аміта на краще.

Аміт подолав страх перед знущаннями з боку друзів. Раніше він гадки не мав, як протистояти таким знущанням, але тепер він знайшов нові ідеї, щоб відігнати хуліганів. Його друзі були вражені, побачивши цю раптову зміну в Аміті. Вони таємно обговорювали та обирали стратегії та способи переконати Аміта. Але всі їхні зусилля скінчилися невдачею. Тепер вони залишилися без роботи, оскільки більшу частину часу в школі витрачали на знущання з Аміту. Тепер Аміт став самостійною людиною та успішно долав життєві негаразди. Він став притчею в язицех. Його успішність у школі значно покращилася до вищого рівня. Вчителі спочатку були здивовані, побачивши таку раптову зміну в Аміті, але не надали цьому особливого значення. Швидше вони тепер пишалися ним.

Повільно за допомогою маски Аміт повністю змінився. З відсталого та аутсайдера він перетворився на високопродуктивну, цілеспрямовану та успішну людину. Це все через маску.

Потім одного разу він дуже поспішав, і через його поспіх Аміт забув надіти маску. Він і гадки не мав, що на його обличчі немає маски. Високий рівень виконання став для нього другою натурою. Він зовсім забув про себе колишнього. Маска повністю змінила його та його розум.

Прийшовши додому, він, вмиваючись, виявив, що на його обличчі немає маски. Він занепокоївся, кинувся до своєї кімнати та почав гарячково шукати захисну маску.

Потім його мати голосно сказала з кухні, що їхня служниця Руна знайшла з-під його ліжка дивний гумовий матеріал. Не знаючи, що з ним робити, вона викинула його в муніципальний смітник, коли прийшли збирати сміття.

Почувши це, Аміт був у нестямі від люті. Але він не насмілюється показувати його назовні, щоб інші не змогли дізнатися про його захисний щит.

Спочатку Аміт відчував себе дуже вразливим і думав, як він прожив своє життя без маски. Ця маска була для нього важливою. То був його щит, його захист, його мотивація. Він боявся, що його колишні вразливості знову випливуть на поверхню, і люди знову скористаються цим.

Але поступово консолідуючи свій розумовий процес, Аміт виявив, що його вразливості більше немає. Він опанував мистецтво долати життєві труднощі впевнено та новаторськи. Маска більше не була потрібна Аміту, щоб одержати опору у своєму житті. Він опанував мистецтво подолання слабкостей. Маска зробила свою справу. Аміт сподівався, що маска допоможе комусь ще, хто відчував себе слабким, щоб протистояти життєвим викликам та вразливості.

Просто подумайте, що вас може оточувати багато людей, які зображають, що вони такі милі з вами, вони можуть піклуватися про вас , вони можуть радіти своїм успіхам і досягненням, але чи замислювалися ви коли-небудь, чи дійсно вони дбають про вас, чи дійсно вони задоволені вашими успіхами та досягненнями? це з їх обличчя, щоб показати їх справжні кольори. Навіть ми самі носимо цю маску багато разів, як?Просто подумайте, що багато разів ми стикаємося зі зрадою, невдачею, стресом, але щоразу, коли ми виходимо перед кимось, ми просто одягаємо Маску, яка показує, яке щасливе і мирне життя, в якому ми живемо. Отже, так, у всіх нас є дві особи самих себе, у небагатьох людей є обличчя щастя та смутку, тоді як у небагатьох людей є обличчя добра та підлості. Багато разів ми бачимо, як люди, в яких ми найбільше віримо, час від часу змінюються, тому я сказав би: «Іноді змінюються не люди, а просто спадає маска». І останнє, але не менш важливе: я хотів би закінчити цитатою: «Я хотів би мати ворога, який визнає, що ненавидить мене, замість друзів, які таємно мене принижують».

За версією російської імперії, як пишуть російські історики, що в історії України було змішані два типи етнічних найменувань: природні найменування, які використовував сам народ для самоідентифікації або якими його нагороджували сусідні народи, та штучні найменування, що народжувалися у тиші наукових кабінетів та чиновницьких канцелярій. Іноді між ними виникала амбівалентність походження: деякі, виникши в гущавині народу, з часом ставали надбанням канцелярії (українці); інші, маючи штучне походження, входили до народного ужитку (малороси); треті постійно мутували у протилежних напрямках, змінюючи своє значення (русини). Були терміни, які, проіснувавши кілька століть, безслідно стиралися з народної пам'яті (черкаси), як і начебто вдалі наукові узагальнення, які зі зміною наукової парадигми припинили своє існування («південноруси» у М. Костомарова).
В якості прикладу розглянемо генезу поняття «русин».
Довгий час, у XV-XVII ст., Терміни «русини» і «руські» являються синонімами. М. Ясинський, вивчаючи Статутну грамоту Бєльському повіту, надану Великим князем Олександром в 1501 р., виходив з наступної установки: «Вказівку на панування в Литві російського звичайного права ми зустрічаємо ще в договорі Ольгерда з Польським королем Казимиром і з князями Більської та Подільської землі (від 1366 р.), де... сказано, що поляки повинні позиватися до польської, а русини (тобто мешканці Литви та Русі) за російським правом (тут і далі при цитуванні виділено підкресленням мною. — В.В. )».
Синонімічність розглянутих термінів, підтверджує і Літопис Самовидця: «У 1340 році, після смерті князя Олельковича, король польський Казимир I князювання Київське на воєводство змінив і всю Малу Росію на повіти розділив; з Русинів постановив воєводи, каштеляни, старости, судді та протчих урядників та багатьох руських людей честю та вільністю польським чиновникам і шляхті порівняв і спадкоємцями своїми присягою затвердив. І потім король Яггелон, Владислав Яггелович, Олександр Казимирович, аж до 1410 року, ті ж права, від I Казимира Русі надані, при коронаціях своїх присягою підтверджували і тримали непорушно, а Жикгімонт I і по ньому інші королі польські на підтвердження давної і прав, їхні козацькі та привілеї свої давали їм».
У наступному уривку літопису ми зустрічаємо ще більш цікавіше ототожнення. Тут русини не лише є росіянами, а й проживають в Україні, яка тоді обмежувалася Подніпров'ям, що також витікає з тексту документа: «Року 1648 року. А козаки знову збагатилися з обозу польського так великих панов, же срібро малою ціною продавали. Которого потреба, альбо война, під Корсуном була на тій неділі по святій Тройці. Була та поголоска на всій Україні, або хвалка, від шляхти, а по знесенню тої сваволі з Хмелницьким, мали панові Україну плюдрувати і більшу частину осаджувані людьми Німецькими та Полськими. Також і у віри руської прсмішка велика була від уният и ксьондзів, бо уже не тільки унія у Литві, на Волині, але и на Україні почала гору брати. У Чернігові архімандритові один по одному зоставили; але піших містах церкви православні запечатали. До чого помічниками цим шляхта, уряд і ксьондзи були, бо вже в Україні, що місто, то костел був. А в Києві теж утиск чималий церквам Божим старожитнім лагодили, так воєвода Київський Тишкевич, на той час будучий, як теж Єзуїти, Доменекани, Бернадини та інші закони наїздами правами митрополиту утискуючу і науки шкіл забороняючи, згода староруску православну християнську віру собі перекладаючи нерізну від поган, Бо краще пошанувані аби жідіще спросному було, а ніж найкращих християнинів Русинів. А найгірше насміхом і утиском терпів народ Руський (від тих?) які з руської віри прийняли римську віру. І так народ посполитий в Україні, почуявши про знесення військ коронних і гетьманів, зараз почали їх купити у полки, не тільки ті, які козаками бували, але хто й ніколи козацтва не знав».
В «Історії Русів чи Малої Росії» Георгій Кониський, розкриваючи події польсько-турецької війни 1444 р., приводить бойовий епізод, в описі якого ми також виявляємо встояний погляд на русин, як на росіян: «Війська Руські були на цій битві в числі тридцяти тисяч під начальством воєводи свого Ольговського, і полковників... Вони, по розбитті всієї Польської армії, рятувалися в Булгарію, а народи тамтешні, бувши Русинам одновірні і одноплемінні, з Слов'янського роду від річки Волги вийшли, давали їм безпечні у себе притулки і провели їх потаємними шляхами за річку Дунай; але з них до половини чиновників і рядових впало на битві».
В іншому місці «Історії Русів...» автор розмірковує про походження козацтва і в тому самому випадку цілком рівноправно застосовує слова «русини» та «руські»: «Щодо Татар, то вони, будучи прибульцями в землі Руській, натурально воїнів своїх Русинам не давали, а навпроти того, з їхніми воїнами вели повсякчасних боротьбах і ніколи з народом Руським не мішались, отже, Козаки Руські від них статися ніяк не могли ».
Однак з часом термін «русин» змінив сенс. Якщо раніше руські та русини були у свідомості хроністів одним і тим же слов'янським «племенем» Русі та Литви, то на початок XIX ст. русини стали розумітися вже тільки як частина руських, яка жила на Передкарпатті та Закарпатті. «Досі, існування народонаселення Руського поза-Росії, — писав М. І. Надєждін, — позитивно і офіційно відоме тільки в межах Монархії Австрійської; і тут, саме: в Галичині та в Угорщині. Ці Австрійські Руси, або як вони самі себе називають — Русини і Русаки, чисельністю своєю представляють... значну масу, простягаючи, за позначенням тубільця Шафарика, до 2.774,000 душ, з яких припадає на Галичину — 2.149,000, на Угорщину - 625,000 душ».
У той період етнічна ідентифікація австрійських руських, тобто русинів, не приводила великоруського дослідника до ясних висновків: «Ці руські складалися і складаються під впливом обставин, абсолютно відмінних від тих, при яких народ руський виробився в основне ядро нинішньої Росії. Між тим, їхня народна особність, у цілості вочевидь Мало-Російська, у багатьох подробицях представляє набагато більше схожості та спорідненості з особливостями народності власне Велико-Російської, ніж у наших Українських Мало-Росів, що жили завжди біля нас, Велико-Росіян, і майже завжди мали з нами одну спільну історію».
Таким чином, безумовна для Н. І. Надєждіна російськість русин ще не означала їх точного віднесення до малоросів або великоросів.
Незабаром ситуація стала ще більш заплутанішою. Русини деякими спостерігачами ототожнювалися з усіма малорусами. «В даний час, — фіксував М. Левченко, — Південноруси, Малоруси, або, вірніше, Русини, живуть в Росії суцільною масою, в губерніях: Полтавській, Харківській, Київській, Волинській та Подільській, а також у землі Чорноморських Козаків. Крім того, Русини займають місця у Чернігівській губернії, на південь від річки Десни (на півночі від Десни живуть Білоруси), у Курській губернії на південь від річки Сейму та весь Суджанський повіт; у Воронезькій, на захід від річки Дону; у Катеринославській та Херсонській становлять головну масу населення; Азовські козаки (колишні Запорожці, що вийшли з Туреччини 1828 року), в Азовському градоначальстві; у Таврійській губернії на північ від Перекопу; у Бессарабській Області заселяють Хотинський повіт; у Люблінській губернії Царства Польського становлять дві третини населення (усі Уніати); у Гродненській губернії заселяють Пінський повіт (Пінчуки). У Галичині Русини становлять суцільну масу населення на схід від річки Сана; в Угорщині суцільною масою займають Мармишську, Беречську, Угоцьку та Унгварську столиці (комітати) і більшу частину Сукмарської, Саболчської та Землинської, а також Шарішської столиці. У Буковині Русинське плем'я становить третину населення. Малоруси поселені також місцями по Волзі і в Сибіру, за Байкалом, ще з часів Петра I, і в Туреччині, в так званій Добруджі, тобто в кутку, утвореному Дунаєм та Чорним морем. Ці останні сутьності нащадків Запорожців, які пішли в Туреччину при Катерині II, і побіжних русинських селян, і називаються там Бутколами».
Крім використання поняття русинів у широкому сенсі слова М. Левченко згадав і його вузьке значення, яке з часом стало етимологічною основою особливого етносу: «Південноруси Люблінської губернії зберегли свою древню назву Русинів. У Галичині, мешканці плоскої її частини також називаються Русинами, або Русняками».
Точка зору «русини=малороси» проіснувала аж до початку ХХ ст. Так, виступаючи в 1908 р. на засіданні Галицького крайового сейму, її емоційно озвучив доктор М.П. Король "Я визнаю єдність “руського” народу, однак єдність тільки культурне, що, однак не виключає зовсім того, що я відчуваю себе “малоросом", що відчуває себе "русином"».
Однак з даної позиції співіснували й інші.
Одна з них стверджувала, що русини — це самостійна гілка руських, хоч і близька малоросам. «Волинь і Поділля, — писав 1866 р. А. М. Сергєєв, — є земля русняків чи русинів. Цей народ, багато в чому подібний до малоросів, населяє всю область Дністра, від австрійського кордону до Чорного моря».
Інша точка зору на русинів того часу зводилася до того, що цей народ вважався органічною, хоч і специфічною, частиною малоросів. Про це ми можемо дізнатися, відкривши «Географічно-статистичний словник Російської імперії» 1866 р. При описі етнографічних особливостей «різних підрозділів малоруського племені» було виявлено «різні його галузі»: «мешканці Пінського повіту називаються Полещуками, мешканці Червоної Русі — Русинами і русняками, та ін.».
У звіті етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Російський край, спорядженій Імператорським російським географічним суспільством, також вказується: «Втім, у більшої частини місцевостей, уніати знають, що вони Русини. Солідарність із рештою Малорусів у них дуже мала».
Подібні погляди ми зустрічаємо і на початку ХХ ст. «У західних малоросів, — відзначав І. Попов, — яких поляки називають русинами, що залишалися довше під польським пануванням, у наріччі помітна домішка польської мови, а в житті не помітно достатку. Навпаки, у першої групи, тобто у східних малоросів, мова збереглася у чистому вигляді, й у житті помітний деякий достаток, що їх дає чорноземна родюча земля.
Отже, основні проруські наукові напрями пострадянської епохи сходилися в одному: русини — це гілка руських (тобто східних слов'ян за сучасною термінологією), яка в одних авторів тотожна всім малоросам, в інших — є тільки їхній західний різновид, у третіх — живе своїм самостійним етнічним життям. На початку ХХ ст. останній погляд був мимоволі активізований розпочавшийся природною і штучною «українізацією» малоросів.
Вона протікала суперечливо і багато в чому трагічно.
Далеко не всі південноруські селяни та козаки вважали себе українцями, тому що слово «українці» — це історична самоназва лише подніпровської гілки південнорусів. Цитувавший нами раніше М. Левченко, перераховуючи різновиди русинів, згадав і українців: «Українці — мешканці Київської губернії, яка називається Україною». Цікаві й інші регіональні самоназви південнорусів: «Гетьманці — мешканці Чернігівської губернії, чи, вірніше, південної її частини, бо ті, що живуть на північ від Десни, відомі у сусідів під ім'ям Литвинів. Степовики - мешканці Полтавської та Катеринославської губерній»; «Польщаки — мешканці Подільської губернії, так зване у простолюддя Польщею. Поліщуки – мешканці Полісся. Патлачі - Русини, що живуть у Бессарабії та Буковині; назву отримали за довгим волоссям (патлі), ними носимим. Пінчуки - мешканці Пінського повіту Гродненської губернії».
У звіті етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Російський край, підготовленому П. П. Чубинським, відзначається, що «топографічні умови та історія не могли не зробити вплив на місцеве малоруське населення і не породити особливостей. Це населення може бути поділено на три типи: Український, Полеський та Подільсько-Галицький. Полещуки займають Полісся Київської та Волинської губернії — країну лісів та боліт — і Підляшшя, тобто частину Седлецької та Гродненської губернії. До Подільсько-Галицького типу слід віднести мешканців західної Волині та Галичини, це — піднесена, більш гірська смуга; вони населяють повіти: Кам'янецький, Ушицький, Проскурівський, частини: Старокостянтинівського, Кременецького, Дубенського та Володимир-Волинського повітів та Холмську Русь. Потім мешканці решти, більшої частини Київської, середньої частини Волинської та південно-східної Подільської губернії належать до українського типу.

На їх основі у першу чергу позначимо межі України Малоросійської. Для цього скористаємося грамотою Юрія Хмельницького (титулованого князем Малоросійської України) Великому Государю Царя і Великому князю Олексію Михайловичу, посланий у 1660 р.: пребагатий Такий Вашої Царської Пресвітлої Величності милості велце дякуємо, адже Ваша Царська Величність зволив послів наших…, дозволивши їм вільне мовлення, там про межі Вашої Царської Величності Української опустити, і надавши їм свої Царської Величності пресвітлі очі, звідки всі особливу в такій справі Вашої Царської Величності пізнаємо ласку, і за весь вік життя нашого невідступно, за багато милості, Вашій Царській Величності служить обіцяємо.
Що пригадається поглядом Вашої Царської Величності Дворянина Івана Афонасовича Желябужського, до нас в Україну присланий, милі кожні словеса, від його мовнного, прийняли, де і про кордон Української зневаж змінка була, тоді і Вашій Царській Величності слушно, раптом Зборовський старий вчинив, заявив навмисно, яку небіжчик славної пам'яті Пан, родич мій, і все військо Вашої Царської Величності Запорозьке, з Королем Польським та його Сенаторами постановили. А починається той Зборівський кордон, окреслений від річки Горені та від місця Острога, тоді Острог, Заславль, Гюща, межує від Волиня. Межибіж, Вінниця, Бар, Зенков межує від Подоля. Студениця, Могильов, Янпіль, Рашков межує від Волоської землі. А стоять іменовані міста над Случчю, Горенню річками і Бугом, Горінь упадає в Припях, а Припях впадає в Дніпро, і не займають Кам'янця Поділського, а не Волиня, а не Подоля».
Зазначена межа загалом підтверджується і Літописом Самовидця: «Того ж року Господар Волоський, огнявши волості Немеровські та всіх Побожан, строив собі двір у Ценилівці, на цьому боці Дністра, на мешкання, і у Немерові від себе наказного Гетьманом залишає, і від того часу Господар став над Україною, розпочавши від Дністра до самого Дніпра, а у Волохах інший Господар над Волохами, бо на Україні дано волю від Турчину звільняючи від данини до якогось часу, жеди люди до свого неповернуться українці, а Подоля особливо повернуться до Кам'янця Поділського, і тими містами Паша Кам'янецький управляв і по містах свою старшину Турецьку з військами поставив, як то Бару, в Межибоку та інших, аж до тих Господар Дука справи не мав».
Слідом за межами України слід визначити, який народ жив на даній території та як він себе називав. Це можна з'ясувати по жвавому діловодству верхівки козацтва середини XVII в. Так, гетьман Іван Брюховецький у листі до донських козаків від 26 квітня 1668 р. відзначав, що живуть на Україні православні люди «породи української».
А гетьман Григорій Дорошенко того ж року ідентифікував населення України як «природних українських козаків». Отже, використані у промові тодішніх керівників України терміни «природний» та «порода» стосовно мешканців цієї країни можна однозначно перекласти у вигляді поняття «істинні, первинні місцеві мешканці».
Отже, степове Подніпров'я у XVI-XIX ст. населяли люди, які називали цю країну Україною, а себе природними людьми української породи, тобто українцями, з обов'язковою козачою самоідентифікацією.
І це логічно. Навіщо волинянам, галичанам, подолянам, поліщукам називати себе українцями, якщо так називали себе мешканці київщини?
Однак всі південноруси, хоч і через образу, відносили себе до «хохлів» і протиставляли себе «кацапам» (великоросам) та литвинам (білорусам).
Адже «хохол» з Волині був ближчим за мовою, звичаями, одягом, общинним правом, побутом до «хохла» з Подніпров'я, ніж усі «хохли» до «кацапів» Курської, Орловської чи Воронезької губерній, — хоча саме тут вони найчастіше стикалися . І ці ж самі «хохли» при спілкуванні зі своїми західними сусідами чітко себе позначали як русин, тобто руських: «Малорус був Руським і є Руський. Якщо він так себе не називає там, де зустрічається з Великорусом, то там, де він зустрінеться з Поляком, Молдованином і Угорцем, твердо знає, що він — Русин». Отже, єдиний етнос у Південній Русі (Росії) був! Не було тільки чіткої політичної та культурної самоідентифікації себе в якійсь одній якості: або як українців, або як малоросів, або як русинів, або як південнорусів (а «хохляцька» самоідентифікація була надто образливою і тому не змогла прижитися).
Весь ХІХ - початок ХХ ст. за це велася то млява стихійна, то гостра цілеспрямована боротьба не без участі іноземних держав. На початку ХІХ ст. першість оскаржували терміни «черкаси», «українці», «малороси». У середині століття протистояли «малороси», «русини» та «південноруси»; наприкінці — «малороси» та «українці». На початку ХХ ст. «малороси» та «українці» — це вже синоніми. В останньому дорадянському (1916 р.) фундаментальному дослідженні з українського питання та в СРСР термін «українці» перемагає.
Чому ж ця назва виявилася сильнішою за термін «малороси»?
По-перше, Подніпровська Україна була степовою околицею Речі Посполитої, а Слобідська Україна — Московського царства, в чому можна переконатися, заглянувши в документи обох держав. Згодом обидві України злилися в один степовий простір — Україну як країну, яка згодом увійшла згодом до складу Російської імперії під назвою Малоросії.
По-друге, тому що слово «українець», на відміну від імені «малорос», було самоназвою хоч і однієї тільки гілки «хохлів», але дуже засвітленої в історії — козацтва.
Саме українські козаки здійснили вільну і примусову територіальну експансію на південь і схід від Дніпра, заповнили всю Новоросію, крім Криму, Кубань, Дон, частину Курської, Орловської та Воронезької губерній, дали початок Азовському, Донському, Чорноморському, Кубанському козацтву, а від них іншим козакам. Ще задовго до XVI ст. на просторі Дешт-і-Кипчак і Кавказу у тюрських, кавказьких і слов'янських народів існували окремі ватаги та загони козаків, але військова організація життя та військової діяльності найближчих предків козаків ХХ століття — козацьке українське військо та запорізьке військо - цілеспрямовано створювались польськими королями Сігізмундом І та Стефаном Баторієм для захисту Речі Посполитої від набігів татар, а не мимоволі виникли під напором хвиль побіжних селян. І тільки пізніше деякі відчайдушні селяни, тобто посполиті мешканці (або хлопи) України, Волині та Поділля, примкнувши до повсталих українських та запорізьких козаків, влилися до їхніх рядів.

По-третє, за часів Богдана Хмельницького Подніпровська Україна територіально майже збігалася з Малоросією, а за іншою версією — тісно стикалася з нею.
Поділля, Волинь, Галичина і тим більше Новоросія до України-Малоросії не входили. Однак у XVIII ст. у зв'язку з військовим розширенням Російської імперії на захід усі ці землі приєднувалися до Малоросії і відповідно термін «Украйна», потягнувшись за назвою «Малоросія», мимоволі став поширюватися і на всю западинщину та Причорноморський Південь. Хоча зрозуміло, що «хохол»-волинянин, «хохол»-подолянин і «хохол»-галичанин і чувом не чували про те, що вони якісь українці, їм ближче було ім'я «русина» (не плутати з сучасними русинами), польщака, русняка чи гуцула, що й зафіксували дослідження сучасників, а також комісія Російського географічного суспільства у середині ХІХ ст. Звідси й усі непорозуміння зі сприйняттям багатьма «українськими» селянами себе як українців у 1920—1930-х роках. Цей факт намагаються роздувати сучасні великоруські націоналісти, відводячи увагу людей від іншого факту — факту етнічної близькості південнорусу подільсько-галицького типу (більшості волинян, галичан, подолян), українців (киян, полтавців, чернігівців і всіх пішовших на схід і південь козаків) і полещуків. «Незважаючи на особливості, всі три зазначені типи малоруського населення південно-західного краю, — писав П. П. Чубинський, — мають з усіма іншими Малорусами однаковий світогляд, обряди, норови, звичаї, пам'ятки народної творчості, корінні властивості мови та ін.» . На цей факт вказав і Д. Л. Мордовцев: «У південно-російській великій сім'ї спостерігача вражає також загальність більш - менш одноманітного світогляду, однаково висловлюємо — на обширному просторі всієї південнорускій території — в обрядах, піснях, легендах, казках, прислів'ях і навіть думах — одних і тих самих, як на Дніпрі, так і в Карпатах, у Біловезькій пущі і де - небудь у південних степах, на березі моря і за Волгою — о пліч з киргизькими та калмицькими улусами...».
Отже, справжні українці були, і згодом на всіх «хохлів» поширилася ця регіональна самоназва.
Один із парадоксів українського питання полягав у тому, що на початку ХХ ст. у різних дослідженнях та офіційних документах Малоросія мала дуже різну географію, в якій завжди зберігалося полтавсько-чернігівське ядро і до нього додавалися в різному складі довколишні губернії: Київська та Харківська, а іноді навіть Курська, Воронезька, Катеринославська, Херсонська, Подільська та Волинська.
Однак при такій різноголосиці всі дослідження згадували малоросів (українців), як етнічний феномен, найпоширеніший далеко за межами Подніпров'я.
І отже, у цей час виникло два розуміння Малоросії та слідом за нею України. Перше - Малоросія (Україна) має бути прив'язана до свого споконвічного історичного місця; друге - Малоросія там, де живуть малороси. Вочевидь, що при створенні Радянської України більшовики спробували знайти компроміс між цими двома підходами: малоросам (українцям) дали можливість реалізувати своє право на національне самовизначення, - але не на всій території їхнього компактного проживання, про що свідчать етнографічні матеріали та карти Російської імперії.

Хазяйка Долини цвіла в ній. Вона не дозволяла нікому
заходити до її будинку, але люди все одно приходили до Долини. просто загадкова сила тягнула їх туди, коли намагалися подивитись на Долину здалеку.
Тільки господиня могла піднятися по скелі, а коли починала сходження, то завжди залишилася приголомшеною, побачивши проблиск долини з вершини.
Можна було побачити все місто Долини, що купається у різних відтінках сонячного світла.

Огорнута хмарами гора з малиновим сонцем, що сяє між ними, нагадали їй малюнки дівочого дитинства. Там сяюча річка бігла луками, розділяючи долину на 5 частин.
Долина дуже широка і глибоко йде в хребет. Дно долини буде зовсім плоске, широке, і на ньому – ланцюгом – п'ять озер. Останнє п'яте озеро Гірських духів. і це озеро мало згубну силу. Як тільки люди бачили криваво - червоні вогні в скелях, миготіння синьо-зелених прозорих примар, вони починали відчувати дивні відчуття. Оточуючі снігові піки ніби чавили жахливим тягарем на їхні голови, в очах починався нестримний танець світлових променів. Людей тягло туди, до круглої конусовидної гори, де їм мерехтіли синьо-зелені привиди гірських духів, що танцювали навколо зеленої хмари, що світилася. Але, як тільки добиралися люди до цього місця, все зникало, лише голі скелі похмуро сторожили його. Задихаючись, ледве пересуваючи ноги від раптової втрати сил, з пригніченою душею, нещасні йшли з фатального місця, але зазвичай на їх шляху наздоганяла смерть. Лише кілька сильних мисливців після неймовірних мук дісталися близької місцевості. Тому якісь незрозумілі сили часто губили людей, що приходять до озера. Хтось із них помер, інші довго хворіли, втративши назавжди колишню силу та хоробрість. З того часу широко розійшлася недобра слава про долину, і люди майже перестали бувати на ньому. Низькі, похмурі хмари швидко пролітали над кедрами, наче поспішаючи до таємничого озера. Чортове озеро було невелике та кругле. З блакитно-сірої води, покритої курним серпанком, стирчала гряда гострого каміння. Я стояла на березі Озера Гірських Духів. Синьо-сіра гладь озера дихає холодом і мовчазним спокоєм. Біля каміння на плоскому березі, де зелений покрив трави перемішується з плямами чистого снігу, лежить стовбур кедра. Велика блакитна крижина приткнулася до берега. Дрібні крижини та великі сірі камені відкидають на поверхню озера то зелені, то сіро-блакитні тіні. Два низькі, змучені вітром кедра піднімають густі гілки, наче піднесені до неба руки. Прямо в озеро обриваються білі кручі зазубрених гір зі скелястими ребрами фіолетового і палевого кольорів. А льодовиковий відрог опускає в озеро вал блакитного фірну, а над ним на страшній висоті піднімається алмазна тригранна піраміда, від якої в'ється шарф рожевих хмар. Гора у формі правильного конуса, також майже повністю одягнена у мантію. Тільки рідкісні пальові смуги позначають скелясті кручі. Гора стоїть на широкому фундаменті, кам'яні сходи якого гігантськими сходами спускаються до далекого кінця озера ... Біля підніжжя конусовидної гори піднімалася зеленувато-біла хмара, що вивчала слабке світло. Небо дивилося на озеро і на дивовижне віддзеркалля гори у воді, наче віддзеркалює сонячне проміння слабкого світла від поверхні до глибини води. Відбиття цього світла і світла, що перехрещуються, від блискучих снігів на воді давали довгі смуги тіней чомусь червоних відтінків. Такі ж, тільки густіші, до кривавого тону плями виднілися в зламах урвищ скель. А в тих місцях, де із-за білої стіни хребта проникали прямі сонячні промені, над льодами та камінням вставали довгі, схожі на величезні людські фігури привидів синювато-зеленого диму або пари, що надавали зловісного та фантастичного вигляду цьому ландшафту.
Попелястий колір печалі лежав на воді та снігових схилах гірського ланцюга. Я одразу ж упізнала в ньому храм гірського духу. І мені вдалося схопити прозорість гірського повітря. скелі знижувалися скошеними сходами до невеликої западини, над якою вився легкий димок. Упадину заповнювала каламутна гаряча вода. Навколо з глибоких розколін били гарячі ключі, огортаючи туманом краю западини. крізь пелену туману до підошви гори. серпанок рожевого туману затягнув хребти. У долині стемніло. Тільки гострі вершини білків ще довго світилися в невидимому промені сонця. Потім вони згасли. Попеляста завіса приховала гори. Блискнула затуманені похмурим небом зірки.
абсолютно плоске дно долини між третім та четвертим озерами. Середина долини лежала рівним зеленим килимом мохового болота, без єдиного деревця.
Наполовину приховане кам'янистою грядою, блищало тьмяним і зловісним блиском озерце. Поверхня озерця здавалася опуклою – душа гори.
По небу йшли густі хмари, змінюючи освітлення, і тільки тоді Хмари розійшлися і відкрився алмазний гранований пік. Косі сонячні промені прорвалися крізь ворота далекої ущелини, вся долина наповнилася прозорим світлом.
нарешті побувала у володіннях гірських парфумів. Тут я побачила духів озера у вигляді синьо-зелених привидів, що миготіли в нещодавно покинутому місці. Над прозорою гладдю води пропливла тінь низької хмари. Сонячні промені, що навскіс перетинали озеро, стали ніби яскравішими після хвилинного затемнення. На межі світла і тіні, що віддалялася, я раптом помітила кілька примарного синьо-зеленого кольору, схожих на величезні людські фігури в мантіях. Вони то стояли на місці, то швидко пересувалися, то заглядали у своє власне задзеркалля, то танули в повітрі. Ще кілька хвилин продовжувався безшумний рух примар, потім у скелях замиготіли відблиски та спалахи кривавого кольору. А над усім висіла хмара у формі гриба, що світилася слабким зеленим світлом.
Легкий вітерець промайнув над озером, і миттю зникли і хмара, і синьо-зелені привиди. Тільки червоні вогні в скелях, як і раніше, похмуро поблискували, дроблячись на воді в тінях, що відкидалися скелями. Вітер над озером посилювався. Прозоре блакитне дзеркало померкло. Хмари закрили вершини гір, і яскраві фарби оточуючого швидко тьмяніли. Одухотворена і чиста краса озера змінилася сумною похмурістю, червоні відблиски на місці привидів згасли, і лише темні скелі чорніли там серед плям снігу.

Жили-були дві родини та жебрак: одна багата, одна бідна та один жебрак. У кожній сім'ї було по 4 члени, єдина різниця полягала в тому, що бідна сім'я не була фінансово благополучною, а багата сім'я була фінансово дуже благополучною. Бідолашній сім'ї доводилося стикатися з багатьма проблемами, такими як брак коштів, брак їжі і т. д., проте вони ніколи не залишали надій, всі вони старанно працювали, щоб заробити гроші, щоб виконати свої вимоги, іноді вони терплять невдачу, іноді вони проходять, але вони завжди намагалися з широкими можливостями все робити добре їхній девіз: усміхнися і доведи один рядок "Спробуй, спробуй, але не плач".
бідна сім'я жила біля церкви і їхня дитина відвідувала церкву, де жив жебрак. Бідна родина допомагала жебраку.
Жебрак не мав грошей, і йому було дуже некомфортно. Він вирішив піти до церкви, щоб поклонитися Богу та подолати свої труднощі.

Якось до дитини багатої сім'ї прийшов жебрак і попросив трохи хліба. дитина багатої сім'ї відмовилася. Тоді жебрак попросив молока, сиру та води, але дитина все одно відмовилася.

Нарешті жебрак сказав дитині багатої сім'ї: «Сину, чому ти не просиш милостиню, ти ще бідніший за мене!»

Наступного дня він спробував влаштуватися на роботу поблизу церкви, і йому це вдалося, бо йому допомогла дитина бідної родини. Робота полягала в тому, щоб мити брудні пляшки та надягати кришки на наповнені пляшки на якомусь складі. Він наполегливо працював тиждень.

Через тиждень він перерахував монети, і в результаті вийшло 42 золоті монети --- 6 на день.

Наступного дня жебрак пішов у храм, і коли він збирався увійти, охоронець багатої сім'ї сказав: Що! Жебрак у храмі! Жебрак не може увійти в таке священне місце. Ви покарані Богом Багатства за якийсь гріх».

Сказавши це, охоронець багатої сім'ї штовхнув жебрака.

Жебрак відчув себе погано. Навіть якщо хтось згрішив, то хіба він не може зустрітися з Богом?! при цьому він думав про інші способи зустрічі з Богом.

З іншого боку, багата сім'я вірила у цінність залежності. Їхні діти відчувають, що, оскільки їхня сім'я багата, вони теж будуть багаті, якщо робитимуть що завгодно, що ясно доводить, що в даному випадку має значення спадщина, а не важка робота.

Багата сім'я вклала багато грошей на будівництво церкви. Тому й робили все, що хотіли.

Наступного дня господар довідався, що охоронець прогнав жебрака. Зраділа і цій ситуації дитина багатої сім'ї і забрала зароблені гроші у жебрака.
дізнавшись про цю ситуацію дитина бідної сім'ї зі слів жебрака, позичила гроші у мами і віддала жебраку.
Він вирішив піти до магазину, щоб купити ідола Будди. Він купив його за 30 золотих. На 12 штук він купив ароматичні палички, сірники, олію, вату та запальничку.

З чистою любов'ю та відданістю він один за одним клав перед собою кожен зі своїх інгредієнтів. Він був дуже задоволений своїми аранжуваннями. Він почав свою шану, як тільки запалив ароматичні палички від запальнички.

З кожною секундою множилася кожна крапля відданості в серці жебрака. Нарешті нафта добігала кінця. Коли остання крапля олії збиралася згоріти, було помічено іскра.

Раптом вогонь розрісся до величезних розмірів, і пролунав голос. Якщо ви почуєте голос, ви подумаєте, що чули його раніше. Голос солодкий, як мед, ароматний, як троянда, і барвистий, як блиск.

Голос сказав: "Яке благо ви хотіли б, щоб я дарував?" Жебрак сказав: «Чесно кажучи, я хотів би не багатства, а комфорту». Потім вогонь зменшився, зменшився, а потім згас. Жебрак був такий зачарований цим голосом, що навіть не бачив свого оточення. Тепер він перетворився на багату людину! Хоча він не бажав багатства, він отримав його від Бога завдяки своїй чесності.

наступного дня,
Він вирішив піти до церкви, щоб подякувати Богові. Тепер охоронці багатої сім'ї вітали його. Чоловік був дуже щасливим. Охоронцю багатої сім'ї та дитині багатої сім'ї стало соромно і вони зрозуміли свою помилку. Вони ввійшли всередину і подякували богові. Звістка облетіла все місто. У кожній газеті на першій сторінці була фотографія цих людей.

Усі зробили урок із цих людей, і всі стали релігійними.

З того часу церква – святе місце.
Бідняки, хоч і були слабкими матеріально, завжди всім простягали руку допомоги, ніколи не сварилися, завжди стояли один за одного, і тому ми щасливі. Але багата сім'я, хоч і була благополучною у фінансовому відношенні, не завжди простягала руку допомоги, а також багато сварилася і тому була нещасливою. Так що всі розуміли, що щастя мир і велике серце не завжди в грошах, а в поведінці та характері людини.

Давним-давно коли була магія. Люди, що жили в лісах, здатні жити у світі чарівництва. Де все було фантазією. Люди лісу були поділені на три групи: лідер, торговець та вартовий. Лідер керував лісом, піклуючись про потреби людей, Торговці торгували з іншими частинами світу і зазвичай мали таємну особистість, а останніми були Стражі, які захищали Ліс від некликаних гостей. А Інші чарівні ліси були вирубані, щоб збудувати міста. Людям не дозволялося виходити за межі лісу, бо вони боялися, що хтось піде за ними до лісу та їхнього єдиного будинку, ліс теж буде вирубаний.
Але одна смілива дівчина вирушила у подорож чарівного лісу. Після цього вона не повернулася із чаріного лісу. Її родичі шукали дні, місяці та роки. Родичі так хвилювалися і розпитували про чарівний ліс у старої бабусі, яка там жила. Дізнавшись про чарівний ліс, родичі вирішили знайти кращого детектива, щоб допомогти їй.
Родичі розповіли про свою проблему детективу та попросили про допомогу. Детектив сказав, що не хвилюйтеся, я обов'язково вирішу проблему. детектив починає розкривати таємницю. перед цим детектив дізнається, що смілива дівчинка вирушила у тур, знаючи таємницю лісу, яку їй розповіла бабуся. Просто бабуся побачила, що смілива дівчинка плачить і вона почала розповідати таємну історію. смілива дівчина перестала плакати і спробувала вислухати бабусю: " у чаріному лісі існує чарівне місце, де живуть чарівні істоти, людей, які живуть під водою, і які живуть у хмарах у вигляді примари, але вона попредила її, що у лісі існує дивна гора, де живе диявол. І сказала, щоб була з цим місцем дуже обережною." Детектив передав цю інформацію родичам. Родичі були шоковані і не могли зрозуміти, навіщо вона пішла в чарівний ліс, знаючи таємницю чарівного лісу.
Детектив почав збирати інформацію про таємницю чарівного лісу. хтось сказав, що багато років тому ліс був помічений як туристичне місце. У ті дні люди часто ходили до цього місця і щасливо насолоджувалися. Тепер ця ситуація змінилася через якийсь інцидент, який стався між туристичними людьми та жителями лісу. Бо мешканці лісу вважали, що люди жорстоко поводяться із чарвним лісом, як наприклад, руйнували ліси, замість лісу будувати міста або робили туристичні ліси, де не можливо було жити мешканцям чарівного лісу.
Детектив пішов у бібліотеку. Там він побачив книгу за мотивами того ж таки чарівного лісу. Детектив дізнається, що авторка книги може знати вирішення цієї проблеми. але детектив думав раніше, що він повинен прочитати книгу. Він узяв книгу до себе додому.
Діставшись до будинку, детектив почав читати книгу. коли почав читати книгу навколо нього виникає звук і все руйнується, де планувалося перетворити чарівний ліс в туристичний ліс, хоча детектив не втрачає надії. Не втрачаючи надії, детектив приступає до читання книги. У тій книзі автор написав, що поки що чарівний ліс помічений як туристичне місце. одна смілива дівчинка стояла перед вибором: перша небезпека походила від примар. Хоча досі ніхто не стикався з жодною примарою, а друга небезпека походила від диявола. Дівчинка вирішила йти далі…Вона потрапила на чарівне місце, де побачила далеко гору. ця дивна гора виглядала принадною і дівчинку манила якась дивна сила, яка перенесла її до дивної гори і несподівано відімкнула горезвісного диявола. дівчинка була вражена, побачивши горезвісного диявола. Горезвісний диявол контролює всіх і приводить людей у горезвісне диявольське місце і поводиться з ними як з рабами. поки детектив перевертає наступну сторінку, щоб прочитати, горезвісний диявол з'являється перед ним і голосним звуком каже не читати. детектив вийшов з дому і вирушив до автора книги, якому запеклий диявол нічого не може зробити.
Детектив каже йому все і питає розгадку. Автор сказав, що лише одне рішення є, це дуже небезпечно. Детектив сказав, що я готовий зробити та попросив рішення. Автор дав ментальну карту для однієї гори та сказав детективу, що якщо ви досягнете вершини гори, там буде бабуся, яка підкаже вам, що робити. Там буде багато небезпек перед тим, як досягти вершини гори. ви повинні подолати всі небезпеки, тоді ви дістанетеся до місця. Детектив потрапляє у всі небезпечні ситуації та, нарешті, досягає вершини гори.
Там детектив побачив бабусю та розповів усе про проблему та запитав рішення. бабуся дає детективу чарівну скриньку, щоб той завів горезвісного диявола назад у скриньку. бабуся розповіла як ним користуватися.
Але вона попередила, що існує чарівне місце, де живуть примари. Бабуся розповіла, що існує храм і у храмі біля озера є Блакитний камінь. Іди та візьми його та збережи його. Дізнавшись, як користуватися чарівною скринькою, щоб заманити горезвісного диявола та знайти чарівне місце, де лежить блакитний камінь, він вирішив вирушити до чарівного лісу. Перед цим детектив навчився магії, щоб обдурити запеклого диявола. Навчившись магії, детектив увійшов у чарівний ліс. Горезвісний диявол намагається контролювати його, але за допомогою детективної магії він вирушив у місце горезвісного диявола, обдуривши, і горезвісний диявол почав контролювати його.
Детектив бачив у цьому місці кожну людину, яка заблукала в лісі. Разом з ними детектив починає поводитися як раб. Тим часом він обмірковує ідею завезти горезвісного диявола у чарівній скриньці. раптово детективу спала на думку чудова ідея, і він замкнув горезвісного диявола в чарівному ящику. горезвісне диявольське місце почало зникати. Ліс знову перетворився на туристичне місце, і всіх людей врятовано.
Але згадавши, що він не знайшов камінь, він побіг до храму, там був човен, за допомогою якого треба пройти всередину храму. Він ніколи раніше не був тут, тому що вважалося, що тут мешкають привиди, але йому потрібно увійти всередину, щоб знайти те, що залишили лідер, торговці і стражі. Пройшовши всі небезпеки у храмі він знайшов блакитний камінь. Ліс знову перетворився на чарівний ліс. Після такого випадку, Навіть Туристичні люди не захотіли руйнувати чарівний ліс.

Колись дуже давно їй прийшов сон та хтось промовив при цьому відображалися промовляючого слова на воді:

Єгипетська кобра уособлює богиню Ваджет. Відома як «Око Гора». Це був символ суверенітету фараонів, і тому вони всіяли його на свою діадему. У королеви Клеопатри була така на її діадемі. Якою мужньою дамою була цариця Клеопатра...

Вона була відома своїми очима, що зачаровують. Вона нанесла темно-сині тіні на верхні повіки та пастельно-зелені на нижні. Я хотів заштрихувати його так само, як Око Гора. «Око Гора» — давньоєгипетський символ захисту від злих духів. Але ця погана кобра Ентоні цього не хотіла.

Повільно вона почала співати пісню:

«Послухайте, що каже матінка-природа.

Вода завжди прокладає дорогу.

слідувати протилежному правильному і

Бог сонця змушує прихований світ сяяти яскраво…!»

Одного дня Фріда прибирала в кімнаті і наткнулася на старовинну скриньку та заглянула в неї, побачивши дивну дорогоцінну річь, здалося їй діадема. На діадемі було зображено: дорогоцінний камінь у вигляді Око гори та два чорних каміння у вигляді чорних очей і два білих каміння у вигляді білих очей, а сама діадема зроблена із золота. Та вона вирішила сховати це далеко від чужих очей.

В її очах була знайома порожнеча, яку Фріда часто бачила у своєму власному відображенні у дзеркалі у ванній кімнаті. Фріда знала, що це не справжне відображення, а скоріше уявне і цей образ, який до ранку буде давно забутий, шепчачи такі слова:

«Глибока, як синій океан

Темна, як каштановий відтінок

Зрозуміло, як вода внизу

Відбиває відтінки райдужного світла.

Де ти втратила себе... У безодні...

Не звинувачуй мене в тому, що я вибрала дорогу ... Йти далі.

Не забувай, що це ти вирішила піти цією дорогою

Я продовжувала говорити, що ти той, хто знайде безодню чи долю.

Але в тебе все ще є речь, яка веде тебе в безодню.»

Коли вона приходила до спільних друзів.
Він бачив багато смутку та розпачу в її очах. Чомусь він відчував, що має допомогти їй.

Будучи наймолодшою учасницею, всі любили з нею побалакати. Вона весело розмовляла з усіма навколо, проте в її очах завжди були розпач і смуток, що часто помічав Фред.

Коли вони зустрічалися поглядами в спільній компанії друзів, Фред завжди помічав її очах, що в глибині душі не була щаслива.

Одного світлого дня її друзі напросилися завітати до неї додому, бо їм здавалося, що вона щось приховувала. вона наважилася запросити до себе і Фреда.

він побачив усі ескізи та картини, які Фріда розвісила на стінах своєї кімнати. Усі вони зображали її любов до сім'ї. На більшості карикатур, які вона намалювала, була зображена вся її сім'я, її батько та мати, брат та сестра, які насолоджуються та добре проводять час.

Однак одною картиною вона дорожила і друзі питали її та вона загадково почала розповідати при цьому приховуючи таїну, як вона створювала улюблений портрет:

Перо було вмочено в чорнило, і звук писанини пролунав у майже темній залі, освітленій єдиним маленьким прямокутним вікном. Фріда з рішучою головою, що схилилася над листом, зупинилася на мить, щоб зиркнути на портрет поруч. Це був дивний портрет - дивний у своїй простоті на полотні трималися дві вертикальні постаті, не зовсім людські. Фігура в правій частині полотна була білою примарою на чорному тлі, тоді як інша половина фону була напрочуд білою, на якій стояла зовсім чорна постать. Фігури стояли близько один до одного, майже стикаючись, але насправді їх не було. Вони дивилися на автора без жодного дискомфорту, але доставляли чимало своєму художнику.
Раптом він здивувався від побаченого, бо один маленький витвір мистецтва привернув його увагу. На ньому були зображені дві постаті, одина постать чорна, а інша біла, покладені поруч один з одним. Вона зобразила білого, як чоловіка, а чорного, як дівчинку.
Він почував себе щасливим, коли дивився на них та водночас щось його тривожило…він ніяк не міг зрозуміти. Згодом, Він прийшов до розуміння, що кохання – це найбільша сила, яка є в будь-кого. Це було головне, що завжди пов'язувало докупи будь-які два відносини.

Коли наставала Чорна ніч вона Прикладала очі на полотні, де були намалювані дві постаті, вмить утворювався дивний малюнок, при цьому були примальовані чорні та білі очі та Око гора. Образ очей та Око гора виник із тіней, коли місяць сховав своє обличчя за хмарами.

«Ваші чорні очі не призначені для того, щоб бачити світло. Ваші чорні очі це чорні очі темряви, і нехай вони залишаться такими». Справді, чорні очі ніколи не бачили світла.
Гляділи у чорному оці. Очі були чорними з різнокольоровими штрихами, що зливаються разом, утворюючи блискучий відтінок рожевого, з молочним сяйвом у них, що змушує дивитися вниз.
Чорний погляд не відображався там. Знаючи те, що мої чорні очі, які жили в тому світі просто не бачили світла.

Потім раптом чорні очі подивилися на незрозумілий колір очей знизу вгору, так само, як білі очі подивилися вниз, зловивши чорний погляд, такий загадковий і сяючий…

Бачачи, що Звідти Чорний погляд зникав, деколи з’являючись в молодик.

Була чорна ніч, коли очі покинули темне царство. Вони залишили позаду густу темряву свого світу і вислизнувши у світлішу темряву світу нагорі. здивовані Чорні очі дивилися на світло, не знаючи, що це був день. Це були найближчі до світла чорні очі, які коли-небудь бачили яскраве світло.

Потім чорний погляд пройшовся повз світло і чорні очі дивилися із темряви на віконне світло, і раптом пролило з неба страшне світло, тримаючись у тіні, ховаючись у темряві і уникаючи слабкого світла вуличних ліхтарів. не знаючи, куди подивитись.
не знаючи, чи доживе до наступної чорної ночі. Бо ніколи не могли дивитися просто в білі очі. Хоч би як хотіли дивитися, чорні очі просто не могли. У білих очах було щось таке, що просто вразило чорні очі, і чорні очі ніколи раніше не зустрічали подібним цим білим очам.

Пробігши мимо чорним поглядом повз неба, раптом чорний погляд зупинився і занурившись у білий погляд. Білі Очі висвітлили його крізь темряву. нерухомий чорний погляд, настільки нерухомий, білі очі спокійно спостерігали за чорним поглядом, і поступово чорні очі могли розрізнити обриси темнішої маси позаду білих очей. Наче чорна ніч чекала останньої розв'язки, і коли чорні очі заплющились, змирившись зі своєю долею, не бачачи там себе і вдень, тому чорні очі почали слідувати за білими очима.

Промовили білі очі:
Ніколи Раніше не бачили чорних очей.

Промовили чорні очі:
Очі нічого не знають про цей світ, крім темряви

Скажіть мої очі, чому б чорним очам не почекати до світанку?

«чорні очі не можуть! Чорні очі живуть у темряві».

Чорні очі ніколи не бачили світанку. Білі очі пропонують побачити його.

Що побачити?

— чорні очі нічого не знаєш про світанок. Цього не має бути. Чорні очі мають знати все: і темряву, і світанок.

- чорні очі нічого не бачили

- але маючи очі на все, що ви хочете побачити. Раптом білі очі зникли.

Чорні Очі довго чекали і дивилися нагору. Ось коли чорні очі побачили зірки. Маленькі, блискучі, сяючі зірки. Чорні Очі дивилися на них з благоговінням і здивуванням — здивуванням дитини, яка вперше побачила незнайомця. Чорні Очі бачили темряву так багато разів, що забули побачити зірки. Тепер, побачивши їх, чорним очам здалося, що вони знають їх цілу вічність. Так чорні очі дочекалися світанку.

Небо тепер було малиновим та кольору водянистого золота. Чорні Очі могли бачити свіже сонце над горизонтом. Чорні Очі дивилися з подивом озирнувшись довкола. Ті ж високі гігантські хмарочоси, які здавались такими грізними, тепер, залиті соковитим золотом нового сонця, здавались невинними і майже привітними. Червоне сяйво сонця заспокоювало все навколо і, здавалося, запрошувало його приєднатися до їх спокою.

Фріда зрозуміла, що тільки чорна ніч закінчується світанком. В цю мить Фріді здавалося, що чорна ніч не була і такою чорною. А Фреду здавалося, що світанок не був і таким білим. Тому Світанок прекрасний сам по собі, як і чорна ніч, але коли ти зустрічаєшь його з коханою жінкою або зустрічаєшь чорну ніч з коханим чоловіком, розквітає діадема, бо у кожної чорної ночі свій світанок.

Двоє дітей Шьям і Пріті не були братами та сестрами. Вони нічого не знали про своїх батьків. Коли я спитав, звідки вони взялися, вони вказали на небо. Я не міг збагнути. Вони уточнили і сказали, що вони з небес (Божого дому).


Коли сформувалася Земля, на цій планеті існували боги. Існували чотири основні стихії – вітер, вода, земля та вогонь. Їм слід захистити ці елементи від зла! В іншому випадку той, хто отримає всі елементи, буде наймогутнішим і зможе керувати всім у світі і зможе зруйнувати все, що завгодно.

Але Равана, наймогутніший диявол, приходить на пошуки цих елементів. Боги відмовилися надати йому елементи. Тоді Равана розсердився і розпочав війну. Боги були надто готові битися з ними, але лише для того, щоб урятувати стихії. Багато солдатів загинули через Равану та богів. Боги намагалися і доклали всіх зусиль, щоб убити Равану та його солдатів, і врешті-решт вони вбили Равану, але він сказав: «Я скоро повернуся, дуже скоро! Я повернуся!!". Всі боги занепокоїлися, тому сховали стихії у схованках і більше їх не знайшли. Боги так сказали: «Елементи тепер у безпеці. Але Равана знову повернеться у пошуках цих елементів та знищить світ. Але в людську епоху знайдеться хтось, хто сміливий і не зляканий, має боротися за своє життя за стихію Равани!».

Пріті почала звертатися до сонця, бо сонце - Бог і раптом вона відчула біль, пече ділянка її тіла на руці і побачила татуювання, схоже на вогонь.

Перед собою вони знову побачили щось світле, побачили Богів. Боги вітру, води, землі та вогню. Вони вітали богів і казали: «О, Боже, о, Боже». Ласкаво просимо до нас!!!". Тіна із сумнівом сказала: «Невже ми зробили щось не так. Будь ласка, пробач нас тоді!!». "Ні! Ви всі не зробили нічого поганого; ми тут, щоб повідомити вам щось дуже важливе. Татуювання на ваших руках - це сила в вас, як-

Пріті, у тебе є сила землі.

Рані, у тебе є сила вітру.

Сито, у тебе є сила води.

Тіна, у тебе є сила вогню.

Ви можете перевірити свої сили. Ми тут, щоб повідомити вам, що ці сили дано вам, щоб захистити ці елементи, що знаходяться у вашій руці, і перемогти «Равану», який прийде, щоб зруйнувати світ і шукає ці елементи для більшої сили». - відповіли Боги.

І Боги зникли, перш ніж хто-небудь встиг щось сказати!

Четверо з них були схвильовані, ніж налякані! Сіта сказала: «Давайте перевіримо наші сили!». Сита від хвилювання заплескала в долоні і побачила, що вода в склянці пливе небом. Тіна і Рані сказали: «Вау, це чудово!». Рані летіла в повітрі за допомогою вітру і Тіна теж вміла літати, і вона взяла аркуш паперу, хотіла спалити його і спалила. Разом з Богами Пріті спустилася з небес і земля ще горіла слідами Богів. Всі були дуже щасливі, маючи такі здібності. Але Сіта сказала: «У нас є сили, але що ми робитимемо, де ми знайдемо елементи, нам потрібна карта, щоб знайти, ми не можемо просто зберегти елементи ось так, хоча у нас є сили!». "Вона права", - відповіла Тіна. Несподівано вони побачили книгу на столі. Рані відкрила книгу та побачила карту. Всі вони дякували богам. Вони були здивовані. Вони бачили, як змінюється карта. Лінії карти йшли на північ. Думали, що буде на південь. Тіна сказала: «Вітер! Звичайно, оскільки перша стихія – це вітер, нам треба спочатку врятувати вітер. Тепер нам потрібно йти на північ». Рані з хвилюванням сказала: «Отже, збережемо перший елемент «Вітер»!».

Дівчата попрямували на північ, вони мають пройти через безліч труднощів і багато часу пішло на те, щоб дістатися туди. У книзі елементи були заховані всередині

Північ - Елемент Вітру

Південь- Елемент Води

Північ, Південь, Захід та Схід - Елемент Землі

&

Екватор - Елемент Вогню

Ми й не підозрював, що краса, яка розгорнеться перед нашими очима, буде настільки неземною, що поглине всі наші істоти...

Щоб отримати більш чітке уявлення. Ми побачили щось прозоре схоже на примару... Ці білі тремтіли. І обчислювалися тисячами, вони були всюди... Наче переодягнуті Янголи спустилися з небес, щоб благословити нас... Ми вщипнули себе, щоб перевірити реальність...
О так, вони були справжніми... Тисячі білих метеликів навколо нас. Ми тремтіли, майже вибухали від радості... Наші труднощі випарувалися... Через кілька хвилин ми спіймали себе на тому, що біжимо і переслідуємо їх по-дитячому.
Але потім Равана переродився на екваторі! Він переродився з особливішими здібностями. Боги спостерігали за відродженням Равани, але знали, що дівчата зупинять його. Коли Равана відродився із землі, земля почала тремтіти. Дівчата не звернули уваги на тряску землі, бо думали, що цей шум робить танення льодовиків на півночі. Равана сказав: «Ха, ха, ха, ха, ха! Гей, боги, ви не можете знищити мене, тепер я сильніший за вас. Ви не можете зберегти елементи зараз, тому що у мене скоро буде елемент "Вогонь"!! Ха, ха, ха, ха, ха!». Боги слухали його і казали: «Ми не збираємося рятувати стихію чи перемагати тебе, тепер варти стихії тільки рятуватимуть стихії і перемагатимуть тебе». Равана був спантеличений, але проігнорував богів. І вирушив на пошуки елемента "Вогонь".

Дівчатка знайшли місце, де було заховано елемент «Вітер». І вони отримали цей елемент. Він просто сяяв, як сонце. Рані сказала: «Ми маємо перший елемент! Тепер де ми повинні тримати його. Хоча це маленька перлина, але це дуже дорогоцінна річ». Тіна сказала: «Дай це мені, я подбаю про це». До речі, це маленька перлина, яку я можу носити в кишені на блискавці! Там буде безпечно». "Добре!" — відповіли Рані та Сіта. Тепер вони вирушили на пошуки другої стихії «Води», що на півдні. Рухаючись на південь, вони почувалися дуже енергійними, бо рухалися дуже швидко і досягли півдня за 15 хвилин. І вони отримали другий елемент «Вода» і знову були в безпеці з Тіною. Тепер їхня енергія в них подвоїлася та вони пішли на пошуки елемента «Вогонь».

До приїзду дівчат на екваторі Равана вже отримав елемент «Вогонь» та знищував усю територію!! Коли дівчата дісталися туди, вони здивувалися. Тіна з занепокоєнням сказала: Ніхто не сказав нам, що Равана переродився, і що тепер!! Тепер він має елемент «Вогонь». Равана бачить дівчат. Він стріляє вогненною кулею в Тіну. Дівчата слухали Тіну і не бачили, як Равана стріляв у Тіну вогненною кулею. Тіна впала, але не постраждала. Тоді Равана пізнає силу кожного.

Равана атакує Ситу вогненним вибухом. У неї травмується нога. Рані та Пріті допомагають їй знову зробити ногу сильною за допомогою своїх особливих здібностей. До того часу Тіна перемагає Равану вогняними кулями. Рані лікує ногу. Усі вони боролися дуже хоробро. Усі були дуже поранені, але боролися за порятунок світу від Равани.

Тіна розуміла слабкість Равани, оскільки він має силу вогню, його сила не подіяла б попереду на воді. І Тіні спадає на думку ідея. Вона каже Рані зробити дуже велику хмару. Потім вона велить Сіті наповнити хмару водою і випустити з неї дощ. Пріті підтримала дівчат та почала звертатися до Всесвіту. Іноді я сиджу та плачу, бо землі сумно. Я плачу так, ніби плачу від його імені. Симфонія його сліз стрясає його серцевину, коріння під землею, глибини океанів, піднесення гір. Зверху повітря стає сірим. Попіл падає та покриває нашу шкіру. Тіні переслідують нас вдень і вночі. Сонце не висвітлює землю. Ніякий місяць не посміхається і не заколисує зірки. Але його похвала стоїть на нашу користь. Підніміть нашу словесну зброю. Камені, які ми долаємо, ударяються об краї, що обсипаються. Ніщо не може витримати такого тріпання.

Я плачу, бо він боїться того, що буде далі. Як він відреагує на свій біль? Усі шрами, які ми вирізаємо та прощаємо собі. Нема кого звинувачувати. Стій, вірячи, що ми теж його частина. Чи не окрема сутність, щоб робити те, що нам подобається. Напад без наслідків. Все врешті-решт спливає кров'ю… і тут, під темно-бордовим дощем, я купаюся, запинаючись від своїх виправдань та пробачень. Назва мого права ставить мене на коліна, коли сльози котяться по щоках до грудей, по руках до кінчиків пальців.

Ми є частиною цього механізму. Частина машини, яка більша за нас, яка може споживати без попередження.
Я шматочок головоломки, який займає своє місце серед мерехтливих кварків. Я безбожник, але з божеством. Небесний шум, який, якщо його слухати, поділяє його істину без умов та правил. Секрети, розкриті та приховані у тканині нашого синапсу. Імпульси спрямовують нас до дії та віри.



Я одна частина, щоб запалити іскри та створити феєрверк або зруйнувати те, що було створено та дано, тому що це ритмічний хід. Шлях до зростання і стиску, як повітря, що вдихається в наші легені і видихається на видиху.

Я плачу, щоб полегшити його біль, щоб сказати йому, що я частина його. Я плачу, щоб зрозуміти його мовчання, шепіт і ревіння. Грім, що б'є і утворює вогонь. Вітри, які руйнують мертві ліси, повертають додому та сіють покоління процвітання та життя, а вода це відображає.

Я плачу, бо він викував своє переродження в глухий кут. Він постарів від туги та уроків. Він пережив зиму та літо, копання нір та сходження. Він втримав мікроскопічне та неосяжне, але продовжує протистояти всьому цьому. Жорстокість наших натисків через епохи і зустрічає новий день як новий цикл з серцем, що б'ється. Він наш батько, який захищає, навчає та виховує. Нам краще визнати його існування. Притиснемо нашу долоню до його душі і подякуємо йому із самою щирістю та вдячністю. Жодна ціна ніколи не замінить його присутності.

Я буду повторювати цю молитву, поки мої ноги не зіллються з землею, поки світло бачить - вогонь, поки вмивається - вода
продовжуючи утримувати небо на витягнутих руках та мої пальці не зігнуться, як зморщені травинки на вітрі.
Поки дихання стало вітром та хмарами, очі – сонцем та місяцем. Я буду повторювати цю молитву, поки мої очі не засяють, як зірки, поки мої уста не випромінюватимуть промені сонця. Після цього я спалила багато бамбуку, а попіл, що утворився, зібрала і загатила ним водяні потоки. Я повторюватиму цю молитву, поки не згадаю, що він наш батько.

Ідея Тіни спрацювала, через воду сили Равани сповільнилися. Потім вона атакувала вогненними залпами, і він ставав дуже слабким. Раптом спустилися Янголи з небес і промовили: «щоб ти навчився читати мову їх тіл набагато краще, ніж за їх життя. Найменший рум'янець на їх обличчі, легкий рух їх крил, невеликий сплеск енергії — він це побачить і навчиться читати так, як воно є».
Вона теж атакувала вогненними кулями. Вони всі кричали дуже голосно і говорили: «Добре для імені Бога!». І з усієї сили вони напали на Равану і знищили його. А тим часом Янгол потягнувся до нього, і він охоче віддався її світлу. Тепер в них теж є елементи «Вогонь» і «Земля»!

Боги прийшли зустріти дівчат. Дівчатка подарували їм елементи. Боги зцілили їх і благословили цими силами назавжди. І вони сказали: “Ми благословили вас цими силами назавжди. Обіцяйте нам, що ви будете використовувати ці сили тільки на благо!». Оскільки дівчата заслуговували на довіру, вони сказали: «Ми обіцяємо вам, що ми будемо використовувати ці сили на благо».

«Тепер ім'я вашої команди – «Вартові стихій»!» - сказали Боги і зникли.

Тепер вони врятували планету від злих сил і використовували її тільки на благо.

Цитата: «Потрібно мати віру. Навіть на дні чорної діри завжди буде світло просвічуючи крізь. Потрібно просто повірити, щоб побачити його».

Це було місто всесвіту з безліччю доріг. Усі дороги ведуть до однієї точки. Дороги були названі на честь багатьох релігій та богів, а пунктом призначення було загальне братерство людей.
Був один момент, я знаю, коли було тихе та прохолодне місце з хмарним небом та рідкісними зірками тут і там. Я трохи прогулялася і раптом настала темрява і дивилася у відкрите небо, уявляючи, що якщо за цими небесами є невидимий паралельний світ, і вони спілкуються з нами через хмари, утворюючи форми, що дивляться на нас.

Місяць був яскравим, і ми можемо бачити хмари навколо нього. Я дивилася на формації, які вони утворили і намагалася розшифрувати з них якусь інформацію. Спочатку я не могла знайти якихось утворень, що нагадують якісь з відомих нам речей/об'єктів, тому якийсь час я ігнорувала їх і продовжувала йти. Під час прогулянки я випадково подивилася на небо та утворилося щось схоже на смак всесвіту, не усвідомлюючи того, що ти тримаєш усередині. Наче кожна частина вас вибухає, намагаючись відскочити від гравітації кожну секунду, але боротьба завжди закінчується всередині. Це схоже на чорну дірку, де гравітація безмірна, і кожна рука допомоги подібна до світла, що намагається проникнути всередину, щоб втішити вас у темряві, але в результаті ви отримуєте синці від вашого сильного гравітаційного поля. Це як стояти біля сингулярності та голосно кричати людям на горизонті подій, де ніхто, окрім тебе, не чує твоїх криків. Це все одно, що довіритися компактній масі тільки для того, щоб усунути темні рухи і ваше існування, що змушує кожен атом обертатися і обертатися, а потім раптово змінювати траєкторію тільки для того, щоб потрапити до чогось хорошого. Це як приймати енергію з навколишнього середовища, якби вона була теплою, прохолодною, темною, латентною і не приймати все, що знаходиться за межами ваших можливостей, тільки для того, щоб у результаті утворився потік енергії, пов'язаний кількома вузлами… готовий вибухнути!

Будучи людською чорною діркою, ви розумієте, що насправді відчувається при злитті та розподілі, як відчуваються вибухи, як відчуваються порожнечі, коли все, що залишається позаду, – це якісь задушені шматки, єдиний вихід – шукати енергію. Ну і що, що для цього потрібно поглинути тисячі зірок... Тому що ваша початкова стадія теж була Зіркою. Хто втомився занадто довго тримати і вбирати все в себе, але кожна зірка має кінцеве життя, і коли вони вибухають, вони сяють найяскравіше.

Хіба не трагічно, що вмираюча зірка, випромінює найбільше! Я маю на увазі, чому?

Чому хтось повинен споживати себе тільки для того, щоб прикрасити іншу галактику? чому?», я хапала ротом повітря, коли говорила.

Кожне око в кімнаті дивилося на мене, бо вперше я казала все це… Все, що я знала, було правдою.

Я продовжила: «Знала б я, як це бути нейтронною зіркою, колись масивною і сяючою, а тепер зіштовхуваною зі своїм внутрішнім я тільки для того, щоб досягти кінця свого життя. Хіба я не знала, як це — існувати посеред галактики, де сотні зірок протистоять вам щодня, але ваша присутність відчувається лише тоді, коли вона пов'язана з іншою матерією. Хіба не знала б я боротьби тяги впасти в Сизиги, але тільки закінчуючи забуттям. Хіба я не знала, як це пропустити кожен кратер усередині мого тіла... Тільки моє тіло все ще чекає, коли астронавт прийде і врятує мене від цього гігантського кратера в моєму серці... тільки якщо він зможе перетнути пояс астероїдів».

«Знала б я, як це — колись бути пульсаром, а тепер стиснутись до дрібниць і закінчити ось так… Хіба я не знала б, як це боляче та невимовно…. Бути ЛЮДСЬКОЮ ЧОРНОЮ ДІРОЮ!»

якщо знайти світло зірки складно, ми не повинні турбуватися про його пошук, натомість ми повинні розвинути відчуття того, що воно теж знаходиться в темряві, зрештою, можливо, це світло зірки було не таким. Він не призначений для того, щоб нас бачили, а лише для того, щоб ми його відчували. І тоді вам не потрібно турбуватися про те, щоб відкрити двері та вікна, щоб впустити трохи світла зірки, тому що тепер світло зірки всередині вас, ви його відчули і задоволені тим, що ви відчули.
Я відчувала, що спостерігають за мною. Це зміцнило мої думки про те, що за мною спостерігають із паралельного світу. Я посміхнулася про себе і подумала про послання, яке намагається донести до нас. Я продовжувала думати про це, і раптом мені спало на думку повідомлення. Я зіставила весь сценарій із нашим життям і зрозуміла його. Все просто: я в даному випадку представляє Людей, Небо представляє наше життя, Місяць представляє наш розумовий процес, просто приймаючи його за «Мозок», а хмари – це рішення.

У всіх нас є кілька проблем у нашому житті, для яких ще потрібно знайти рішення. Ми дивимося на проблему з однієї точки зору і здаємося, коли рішення не знайдені, так само, як я здалася, коли не побачила жодної хмари. Але якщо ви витратите час і зачекаєте деякий час, поки не зійдуться кінці з кінцями, ми зможемо знайти рішення, приховані в темряві, так само, як ми чекали руху місяця, який пізніше оголив приховані хмари під її світлом, який не з'явиться раніше. Зрештою, я зрозуміла, що за цими небесами немає паралельного світу. Насправді це всередині нас, що ми не можемо досліджувати себе, тримаючи його в темряві і не дозволяючи своїм думкам висвітлювати його, щоб розкрити себе.

І це залежить від того, як ви будуєте свій власний паралельний світ.