|
|
НОМІНАЦІЇ "ЛЬВІВСЬКОЇ СЛАВИ" за 2001 рік.
Лауреати Премії ім. М. Шашкевича за 2001рік -
Микола Петренко, Віктор Романюк та Роман Качурівський.
Стиль "Львівської слави" Вартість "Львівської слави"
| І все, начебто, добре, та чомусь дуже жаль Поезію, а ще трохи ніяково бовваніти перед сучасним світом із шароварами на голові. Чому премія названа іменем Маркіяна Шашкевича (1811 - 1843 рр), письменника, широковідомого на Західній Україні подвижника усього нашого, борця за становлення Української культури в Галичині, єдності Сходу і Заходу? Питання трохи дивне. Проте відповідь на дане питання і є відповіддю багатьом, хто є вельми здивований іменам лауреатів. Очевидно, що ніякою чистою поезією тут не пахне. Маркіян Шашкевич - будитель, борець і письменник, наперед задає непоетичні критерії для відсіву претендентів. А у боротьбі - хто є справжнішим Українцем, у кого більше, патріотичніше і сивіше, і , звичайно, зрозуміліше для дружніх селянських мас - перемагають найдосвідченіші, перевірені бійці. Які, до речі, з часом не встругнуть чогось такого, що буває трапляється з молодими достойниками, а навпаки, - бронзовіють на очах.
Володимир Ляшкевич. Щиро зізнаюся, що раніше з творчістю офіційно кращих поетів Львівщини-2001 я не зустрічався. Та й в обличчя знаю хіба, що одного з них, - пана Миколу Петренка. То ж бо і почнемо наші розшуки розуміння саме з нього. Микола Петренко. Щира недовисказаність думи про Щось
Поезія Миколи Петренка, як відомо, має два крила: ліричне й філософсько-публіцистичне. Але вони, ці крила, не зуміли б піднести його поезію над виданнями, багато з яких, як це не прикро, лише взивають ім'я Господнє надаремно, - коли б не одухотворенність і щирість.
Роман Лубківський
Перший придворний поет Львівоблдержадм. (Прим. В.Л.).
Змушений відразу розповісти про обставини мого знайомства з лауреатом. Занесло мене якось до офісу видавництва "Світло й Тінь" до Головного редактора, Президента, Лауреата, бізнесовця і мецената - п. Василя Пилип'юка з одним невеличким поетичним проектом. Разом зі мною до кабінету ввійшов невисокий, підтягнутий чоловік. Найбільше вразили мене його велика голова і стримане, вишколене мовчання. Скромний костюм, та й сама постать, яку цей костюм не формував, а лише висловлював,- говорили про непричетність даної людини до комплексу будівель Львівської сатрапії, де знаходився офіс, одначе той тонкий шарм, яким володіють певним чином пов'язані з владою люди, відчувався. Маєстро фоторепортажу представив літню людину як поета Миколу Петренка і , користаючись нагодою, попросив того оцінити поетичну вартість моєї пропозиції (видавництву пропонувалася моя поема "Повернення", як кістяк, на якому могли би розміститися фотоматеріали періоду 1900 - 1990 рр.). Я теж скористався нагодою і залишив пану Петренку на тілі проекту номер телефону за яким мене можна було би відшукати. Одначе, на превеликий жаль, поет Петренко не зателефонував, а вказана поетична пропозиція була мені повернута за пару тижнів через секретаріат високого офісу з усним додатком, що це не є тим високим мистецтвом на яке звертає увагу видавництво "Світло й Тінь". Це, звичайно, дало мені новий поштовх для самовдосконалення, а, заодно, і для хизування фактом знайомства з паном поетом Миколою Петренком. Хоча насправді знайомство відбулося пізніше - тоді, коли взяв у руки його збірку. І так сталося, що це була та сама добірка творів, над якою поет Петренко і меценат Пилип'юк творчо співпрацювали на час нашого з ними знайомства, і яка стала, очевидно, останньою краплею, що надала чаші терез незворотнього лауреатського руху. Врівноважене вірую
Твори із збірки "Нагорна сповідь" 2000р. Меценат - видавництво "Світло й Тінь"
Я молюсь: я грішив. Я молюся, бо мушу:
Наблизилась межа, відрокована мить.
Був євреєм Христос - і гнітить мою душу,
Сам не знаю, та щось мою душу гнітить.
Я молюсь - та якісь дратівні загорожі
Замикають Христа в забобонне кільце:
Був євреєм Христос - але в ангелів божих
Хоч в одного було українське лице?
Що вони не свої - не повірю ніколи:
Хоч один, як той сонях, зорив через тин,
Пас гусей, вибирався до братської школи,
До дівчат залицявся, як ми - хоч один.
Я грішив, я молюсь, я страждаю - чи вперше?
По життєвих стежках прошумів бурелом.
Був Євреєм Христос - але все ж мені легше,
Якщо ангел майне калиновим крилом.Завжди добре, коли проблема чи цілий ряд проблем побачені (як у даному творі), але рівень, на якому розглядається парадокс - ось в чому справжня проблема. А цікаве питання "чи був євреєм Христос" упирається у відповідь, - Бог не має національності, чи не так, друзі?
Якщо хтось таки думає інакше ( на що має повне й незаперечне право), то, можливо, має оригінальну відповідь на простіше запитання - чи прищеплена до абрикосового дерева гілка, скажімо, персика, окрім тимчасової примусової належності, набуває "абрикосової" національності і плодоносить абрикосами? Големові внуки Принесли Богу цеберко глини -
Виліпив Бог наш люстерко з глини.
Дивиться в нього та місить глину:
- Виліплю, каже, з глини людину.
Ні, не звірину і не худобу -
Віліплю з глини власну подобу.
Чень, у люстерку нема облуди!
От ми й живемо, глиняні люди.
Глиняне серце, глиняні плечі,
Нас би, о Боже, спершу до печі!
Був би з нас кожен наче той кремінь!
Світ перед нами - сонце і темінь.
Був би з нас кожен наче той збанок!
Світ перед нами - сонячний ранок.
Усе зрозуміло, чи не так? Аля яка разюча різниця з духовною поезією людини, яка знала про Що пише, -
"Ввійди до церкви. Ріжноколірово
Горять серця довкола, плинуть гимни в світлі.
Стань - наче в райдузі, і жди, мов наречений,
Котра хвилина - брама.
А, пізнавши, - йди
В відчиненість Відвічного й Нового.
То - нагорода днів твоїх. То - дар найвищий..."
Проте Миколу Петренка важко звинувачувати в нерозумінні, в небаченні предмета, на який направлена Поезія. Він бачить і відчуває, але не приймає, але напружено протистоїть. У цьому, напевно, яскраво проявляється велика трагедія наших прапрадідів, дідів, батьків. Але, заодно, і вижила наша культура, наш народ, тільки завдяки впертому протистоянню, і завдяки Любові, одначе, не погорди. А її, погорду, автор у собі до кінця не приборкав. Звичайно - ця надмірна гордість не чисто індивідуального порядку, вона у надписах "Слава Україні" над абсолютним хаосом і бездарністю українського життя під ними, вона у Петренківському намріяному і не впорядкованому суттєвими знаннями світі уяв про ідеал і такий він уже в нього відповідально-громадський, та ще й Богу постійно протистоїть. Але Ви помиляєтеся, пане Миколо, ніщо у цьому матеріальному світі не суперечить Творцеві, і в цьому розумінні суспільства теж матеріальні, а ось конкретна особа, що тут матеріальна тільки тілом, може ступити на шлях боротьби і, навіть, перемогти. І, як це не дивно, ця перемога співпадає із бажанням, наприклад, пана Миколи, та й чи тільки його одного, навіки залишитися в цьому світі, на Україні. Дивина і в тому, що новоявлений попіл від сутностей таких ось преможних борців відразу припиняє протистояння. Кажучи інакше, таки не варто сотворяти собі кумирів, навіть з України.
Перун Поганин з діда-передіда,
Поганин я. Слов'янський гун.
Моя весна, жура Всевіда
І мій на березі Перун.
Я золотив і самоцвітив
Свого Перуна - гарний він!
Та вже прогув христовим світом
Нової ери владний дзвін.
Я знаю княжу вдачу люту,
З якою дзвін на сполох б'є.
Я вихрещусь, зайду в Славуту -
Але лишіть мені моє.
Лишіть мені мого Перуна,
Він знає правду давнини,
Він грає-розриває струни
Моєї втрати і весни.
Камінь помсти В нічну мрячливу хуртовину
Іду, скрадаючись, мов тать:
Я кину камінь помсти, кину
В чужу вівтарну благодать!
В чужинне капище вороже,
В чужі капличні вітражі,-
І не спиняй правдивий Боже,
Мене на месницькій межі.
нехай пильнує охорона
Лихими тінями примар,-
Там наша вкрадена ікона,
Наш пограбований вівтар.
Цей камінь помсти, цю посвяту
Розплат за злочини - ось так:
Я кину! Кину мов гранату
В бридкий катівський переляк.
Що подобається:
Вітражі Тепер, коли ми для усіх чужі,
Згадаймо день, що нам приніс розлуку:
В каплиці, де найкращі вітражі,
Моя рука твою шукала руку.
Метався промінь з пальців Бога Ра,
В барвисту сутінь кутались пілястри.
Чого нам треба: Правди чи Добра? -
Щоб в цім великім світі не пропасти.
За брамою дрімали сторожі,
Мінялись гіди, як у хвилях риби.
В каплиці, де найкращі вітражі,
Ми задивлялись на розбиті шиби.
Можливо ми шукали кольорів,
Які уже снувалися між нами.
Можливо, ми хотіли, щоб зігрів
Той вечір нас магічними вогнями.
В каплиці, де найкращі вітражі,
В моїх руках твої тремтіли пальці -
Бо вже снувала доля віражі:
Два віражі, два смутки, два блукальці...(Вам не здається, що цей вірш є відповіддю на попередній?)
Складається враження, - коли шановний пан Микола не займається "поетичною суддівсько-громадською діяльністю", у нього і гарні образи, і гарні рядки - надзвичайно пісенні. І все так по-людськи, а не по-козацьки.
Погляньте, як згубно діє на поезію пряма мова академічного насадження істини, до того ж хибної (академіки - старо грецька назва мислителів, які, вважали,начебто, вже оволоділи істиною). Грають менестреліГрають, грають, грають менестрелі,
Вихор танцю сукню ровіва,-
І пливе на срібленій тарелі
Ліплена із гіпсу голова.
Ліплена - а наче що відтята,
Кров то крапне, то заструменить.
Хто збагне: чи то любов затята,
Чи у долі викрадена мить?
Скорше: імітація, вистава,
За кохання скараний пророк.
На тарелі голова кривава
І політ - у безвість до зірок.
Це не справжня пристрасть, це подоба,
Менестрелю, підтягни струну, -
Справжня тільки не любов, а злоба,
Що танцює щасно на кону.
(Далі буде)
Пишіть нам. |
| | |
