Другий день вже не можу зрозуміти чи я це, чи мене хтось вночі під час сну поміняв, а тепер весь час н а й о б у ю т ь, підсовуючи все нові і нові niespodianky. Наприклад, думка встати і взяти ножа та порізати собі жили ну явно не моя. Чи сни якісь дивні. З цілком незнайомими людьми. І з якимись фішками типу: кохве в "пастель", ужин прі свєчах, ну і так далі.
Я не можу збагнути до чого ті слова в моєму житті. " Я люблю його такого як він є. Але я знаю він то не він. Він вдає з себе того, ким не Є..." Зовсім на чужому листку паперу написана моя доля. " Я вже звикла чекати........"
Моя колишня доля чи теперішня- то байдуже. Й так все по одному сценарію. Репетиції, "павтори" для особливо "одарьонних".
"Може кохання повернеться?". Може і не повернеться одного разу. Перестане дзвонити і бачитись. Чи порозвішувати листки з написом WANTED ( шукано ) dead or alive ( мертвим чи живим )? Краще живим. Хочеться одягнути вельвет і плювати на то всьо шо було і не було. Шукати якісь дурнуваті Strawberry Fields і їсти якісь там трускавки...
Знов репетиція. Уривки якоїсь тупої п"єси. "Вона мені сьогодні подзвонила". Смерть моя жіночого роду. Мабуть рудоволоса і ясноока, чи білява і дурна, чи ніяка, зате з грошима. Таку і не підкупиш...
"Я вже два тижні як живу з нею..."
І я теж вже живу без найменшої надії на return.
"Він красивий, розумний і добрий. Я його люблю. Я не знаю, що вже маю робити аби повернути його. Але одного разу це станеться ( а може і не станеться ). Я вже навчилася чекати".
Моя колишня доля на моєму клапті паперу. Я його боюся читати. А може на другий день я побачу там свою смерть? Тому сама дописую на ньому все нові і нові зайві слова. Читати між рядків так і не навчилася. Вчусь писати. Може то кінець? У правому ( лівому? ) куті залишилася вільна клітинка. То для серцебиття.
Звук вічності.
"Привіт мадемуазель". Колись й у мене було ім"я. Тепер тільки букви проходять через розчепірені пальці. Падають на землю, хтось об них оступається і....Колись я йшла туди з радістю. Там були які-не-які люди. Тепер хочеться плакати від одного вигляду рожевого порцелянового ящика, з якого виходять неживими. Плакати й кричати. "Давай мовчати...".
Вже і так мовчу. Хто сказав, що я колись вміла говорити?
"Привіт мадемуазель". А! Я вже це казала.
Коли вже ти помреш? Це єдиний шанс побачити тебе справжнього.

Повернутися на початок.