Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  

  Вірші, проза, аналітика, огляди
Леся Українка (1871 - 1913)

Отримані вами коментарі| Залишені коментарі| Інші коментарі

Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-09 20:13:06 ],
на сторінці поезії     "не дорікати слово я дала..."   Українка Леся

Щиро дякую за відгуки.
Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-12 16:03:58 ],
на сторінці поезії     "***"   Українка Леся

У свідомість нашого сучасника Леся Українка, велика поетеса України і жінка з трагічною долею, - ввійшла творами не лише патріотичної тематики, а й інтимної лірики. Сама Леся Українка про себе розказувати не любила, була дуже делікатною, не хотіла виносити на люди своє особисте. Своє горе, свою радість, переживання ховала глибоко в серці. В листі до Осипа Маковея 1983 року вона написала: "Невже справді, ми поети (даю собі це наймення з дозволу критиків), мусимо жити завжди "на розпутті великому" і віддаватися людям на осуд, не тільки свої думки й роботу, а навіть все життя. Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма що в моїй біографії не знайшлось би нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене".
...Триптих "Коли дивлюсь глибоко в любі очі" може служити переконливим "аргументом" необхідності синтезу мистецтв. Сердечні почуття ліричного персонажа такі цнотливо-ніжні й водночас пристрасно-вулкані, що годі й думати, аби їх передати словами.
У віршах Лесі Українки, які присвячені С. Мержинському, відбулися всі головні етапи розвитку "ліричної драми", рух і зміна настроїв від моменту зародження почуттів до найвищого емоційного напруження після трагічної розв`язки , до спроб втамувати душевний біль новими життєвими враженнями, зміною місць. Однак це не щоденник, а великий світ великих почуттів. У "Відповіді" читаємо таку строфу:
Моє кохання - то для тебе згуба:
Ти, наче дуб високий та міцний,
Я ж, наче плющ похилений та смутний,
Плюща обійми гублять силу дуба.
У присвячених Мержинському віршах "Ти не хтів мене взять…" та "Хотіла б я тебе мов плющ, обняти…" знову з'являється плющ. Плющ і руїна. Вони взаємно підтримують один одного:
Їм добре так у двох, - як нам з тобою, -
А прийде час розсипатись руїні, -
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?
Чи ж випадковим було те, що, шукаючи засобів для вираження найдорожчого - своєї великої самовідданої любові до С. Мержинського, поетеса звернулася до образу плюща?
(З інтернету).
Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-12 16:39:42 ],
на сторінці поезії     "Східна мелодія"   Українка Леся

Сучасник Лесі Українки Микола Євшан - провідний критик і культуролог - стверджував, що вона "належить до письменників, у творчості яких постає вся їхня біографія, в ній вони концентрують усе своє духовне життя .
Дослідник звертав увагу на особливий, свій стиль у творчості Лесі Українки, в якому воєдино сплелися: "інтелект, поетична інтуїція, глибока ніжність жіночої психіки, сильна творча воля, орлиний лет душі.
Інтимне, особисте не могло не прорватися на аркуші паперу. В хвилину особливого душевного напруження мусила про це писати, бо не могла не писати. Та й взагалі, все, що пише поет, неодмінно проходить крізь його душу й серце, розум і почуття, і неодмінно залишає свій слід, який не лежить на поверхні. Саме ця риса творчої індивідуальності письменниці найвиразніше відбилася в її інтимній ліриці, яка, на жаль, найменше відома широкому колу читачів.
Більшість творів, присвячених С.Мержинському, Леся Українка за життя не друкувала, вони зберігалися у родинному архіві Косачів. Леся заповідала вкласти в домовину своє потаємне, особисте. Лише у 1947 році ці вірші були опубліковані у Львові дослідницею творчості письменниці Марією Деркач у книзі "Леся Українка. Неопубліковані твори". Вперше тут з'явиться і портрет С.К. Мержинського та інші матеріали, що розкривали цю драматичну сторінку життя Лесі Українки і стали цінними документами для з'ясування генезису багатьох творів письменниці.
Прекрасна за змістом і формою "Східна мелодія", навіяна їй від'їздом С. Мержинського з Ялти. Поетеса дбайливо оповиває вірш орієнтальним серпанком, дотримується строгої локалізації всієї системи троп, уводить окремі вислови з східних мов (фереджія, мечеті), подає забарвлені в місцевий колорит окремі деталі обстановки та побуту. "Східну мелодію"порівнюють з піснею, тому що тяжіє вона також прозорою символікою: огонь на вежі є одночасно і дороговказом, і знаком непогасного кохання, "дерево, зрощене сльозами і тугою" - свідчення тривалості розлуки, чорна фереджія - ознака постійного суму, жалоби тощо.
Ознайомлення з чорновим рукописом "Східної мелодії" показує, як багато працювала над цим твором Леся Українка. Її не задовольняють перші - ліпші ходові вислови банальні тропи. Знову й знову перекреслює вона написане, змінює структуру рядка, вилучає цілі строфи. Поетеса вважала що її твір є мелодія: це справді тужний спів, що йде від самого серця.
Однак зверхня простота, прозорість символів не зашкодили поетесі наснажити їх змістом, широким простором, для розміркувань. Чому, наприклад, зрощений кипарис має бути віщим над усі мінарети? Чи не йдеться тут про духовну міть героїні, що ставить свої почуття, свою вірну любов над усі можливі пересуди, над усі можливі писані та не писані закони пануючої моралі. Чи не є цей образ втіленням боротьби, що нею завжди жила, одухотворялася поетеса? У цьому зв'язку привертають увагу такі легко закресленні в чорновому рукопису строфи:
Різні тепер нас моря заколихують,
Помежи нами країни просторії,
Щож розлучило нас? Хвиля противная,
А чи тумани морські не прозорії…
Весло, стерно і вітрила могутнії
Можуть боротися з хвилею кожною.
Яснеє світло на щоглі запалене
Світить зорею у тьмі переможною.
Рядки ці багато чого додають до характеристики героїні. Хай їй не до кінця зрозумілі справжні причини розлуки (може коханий не мав змоги розкрити їх до кінця), але вона має сили, готова боротися, а не тільки сумувати й плакати над кипарисом. Її рука спроможна тримати стерно, орудувати веслом, кермувати вітрилом. Для неї не страшна ні "хвиля противна", ні "тумани морські непрозорії". Боячись бути багатослівною, Леся Українка вилучила ці строфи, втіливши все сказане тут в одному місткому поетичному символі. Так поступають генії.(З інтернету).
Коментатор Анна Вейн, [ 2012-02-12 17:32:19 ],
на сторінці поезії     "Стояла я і слухала весну"   Українка Леся

Надзвичайно...
Коментатор Анна Вейн, [ 2012-02-12 17:32:30 ],
на сторінці поезії     "Стояла я і слухала весну"   Українка Леся

Надзвичайно...
Коментатор Олена Кіс, [ 2012-02-12 20:32:34 ],
на сторінці поезії     "Східна мелодія"   Українка Леся

Дякую Вам за цей глибокий вірш і за поміщену тут чудову, багатопланову аналітику, яка дозволяє глибше збагнути Лесене слово.
Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-12 20:53:39 ],
на сторінці поезії     "Східна мелодія"   Українка Леся

Дякую за відгук, я те ж починаю розуміти наскільки мало знаю про Лесю.
Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-13 16:25:53 ],
на сторінці поезії     "***"   Українка Леся

Ідея сильної особистості в поезії Лесі Українки
Уявіть собі картину пізньої осені... Непривітна вона, безрадісна. Голі дерева мерзнуть під холодним небом, яке затягли важкі олив'яні хмари. Вони погрозливо зависли над порожніми полями і, здається, хочуть притиснутися до землі, вкриваючи все навколо сірим мороком. Ох, ті осінні хмари! Чого від них сподіватися? Не теплого благодатного дощу, а холодного мокрого снігу - передвісника зимових хуртовин...
А якщо й думи схожі на ті важкі осінні хмари, то на душі стає зовсім тоскно.
Леся... Тендітна дівчина з небесною блакиттю в очах. Вічна легенда. Доля не слала їй пуховиків під боки, бо все її життя - то тривала й виснажлива війна з хворобою. Та хто сказав, що тільки в здоровому тілі здоровий дух?! Леся переконує нас в протилежному, кожною своєю поезією утверджує непереможність духу сильної особистості. Вона не боїться смерті, вона сміливо стає проти бурі, щоб помірятися з нею силами, - і перемагає.

Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.

Вона називала своє життя "темною ніччю", свої думи - "хмарами осінніми", свій шлях - дорогою на "гору круту крем'яную", куди підіймалася, несучи "камінь важкий". А сама була ясним променем, що пробиває "темряву ночі", яскравою квіткою, яка "на вбогім сумнім перелозі" розцвіла в лютий мороз; зіркою, яка осяяла тернистий шлях до волі. "Сміялася крізь сльози" і "серед лиха співала пісні", бо твердо була переконана в тому, що "ніяка туга краси перемагати не повинна". Це був девіз її життя, і добре було б, якби він став дороговказом для кожної людини. Вона кликала "без надії сподіватись" і вірила, що квіти, посіяні на морозі, зійдуть - "і настане ще й для мене весела весна". Слово своє Леся, зробила зброєю в боротьбі за світлу мрію, "безжалісним мечем", що карає ворогів народу й стоїть на заваді до здійснення найзаповітніших сподівань.
Із захопленням говорив про Лесю Великий Каменяр Іван Франко, дивуючись з того, що у цієї "слабосилої хворої дівчини" стільки мужності, стільки любові до життя, стільки пристрасті в художньому слові, що з нею не зрівняється жодний поет-мужчина, бо чоловіча лірика тієї пори часто хибувала нотками безнадії, розпачу, розгубленості.
Вона змалку знала собі ціну, не дозволяла опускатися "безсилим рукам", прагнула праці без відпочинку, знаючи, що "людині боротьба і праця милі". Не приймала ні від кого співчуття, ненавиділа почуття жалості, гордо проголошувала:
Хто вам сказав, що я слабка, Що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука Чи пісня й думка кволі?
Її пісня, її думка вийшли в люди, щоб своїм вогнем палити байдужих, будити безпам'ятних, освітлювати нації шлях до верховин духовності й краси.

Хтіла я тебе в серці сховати,
Та було моє серденько тісне, -
Ой палка ти була, моя пісня!

(З інтернету).
Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-14 21:04:32 ],
на сторінці поезії     "Уривки з листа"   Українка Леся

...1897 рік, Російською імперією прокотилася хвиля "вітровських" демонстрацій. Не оминула вона і київської молоді. А почалося з того, що народниця-чернігівка Марія Вітрова, колишня слухачка Вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі, не витримала знущань жандармів у Петропавлівській фортеці-в'язниці і спалила себе...
Вирішили справити по ній панахиду у київському Володимирському соборі, але студентів і молодь туди не пустила поліція. Студенти перейшли на другий бік Бібіковського бульвару і заспівали вічну пам'ять Вітровій. Начальник київської жандармерії генерал Новицький верхи, за ним козаки-дончаки, оточили молодь, арештували з півтисячі осіб, переписали прізвища, але відпустили. Другодні ті, які не брали участі у демонстрації, вирішили і собі висловити протест і з сумними піснями вирушили від університету до Бессарабського майдану...
Цього разу дончаки вихопили зброю і загнали студентів до арештантського відділення. Серед молодих, запальних була і Оксана Старицька. Довелося їй просидіти в камері два тижні, проте повернулася додому веселою, бадьорою. Виявилося, що в сусідній камері сидів Іван Стешенко, і, гуляючи арештантським подвір'ям, він освідчився їй у коханні, вони вирішили побратися, як тільки молодика випустять з ув'язнення. Довелося чекати аж півроку. Іван Стешенко нещодавно закінчив словесне відділення університету, знав шість іноземних мов, перекладав з них, писав вірші. Був частим гостем родини Старицьких, якийсь час проживав у їхньому помешканні.
За півроку Стешенко вийшов на волю з "вовчим білетом": звільнили під гласний нагляд на два роки із забороною викладати і працювати в університетських містах, тобто і в Києві... Перспективного жениха придбала собі Оксана, нічого не скажеш - так думав обиватель. Без прав, без посади, без засобів до існування, бо походив з простої міщанської сім'ї у Полтаві. Але інакшої думки була сама Оксана. Саме тоді до неї пристало символічне ім'я Валькірії. Так називали її друзі. За гарні темні очі, довжелезну чорну косу і за романтичність вдачі, безкорисливість і жертовність. Адже міфічна Валькірія в давньоскандинавському пантеоні богів допомагала героям-захисникам у битвах, а загиблих супроводжувала до Вальгалли - раю для лицарів, де вони тішилися у безтурботних іграх.
Проте безтурботним життя Івана й Оксани Стешенків назвати не можна. Народилася донька Орися. Батьки допомагають, як уміють, але треба самим заробляти насущник. Молоді працюють на хуторі Миколи Садовського і Марії Заньковецької і зрідка наїздять до Києва. Так, у серпні 1898 року вони беруть участь у з'їзді нелегального товариства "Молода Україна". З цього товариства молоді пагони української інтелігенції згодом утворять різні українські політичні партії. Зокрема Оксана й Іван Стешенки разом з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Олександром Тулубом, Михайлом Кривинюком, Павлом Тучапським і Миколою Ковалевським були першими українськими соціал-демократами, до цього означення з часом додалася назва і робітничої партії - УСДРП, членом якої став Володимир Винниченко.
Педагогічна праця Іванові Стешенку заборонена, тому, повернувшись з дружиною і дочкою до Києва, він змушений працювати в управлінні Південно-Західної залізниці і в міській думі, не полишаючи літературних вправ. Вірна Оксана Михайлівна завше поруч...
(Юрій Хорунжий, Шляхетні українки).
Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-16 11:01:26 ],
на сторінці поезії     "Гострим полиском хвилі спалахують..."   Українка Леся

МОЯ ЛЕСЯ
Галина КЛОК.

Лесю, чайко моя бентежна, ти завжди в моєму серці. І коли мені нестерпно боляче, і така безвихідь, що несила жити, я звертаюся до тебе. І мовлю, шепочу твоє, вистраждане, таке непереборне, невмируще, дивовижно сильне:
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись.
Жити буду! Геть думи сумні!
І коли моя душа знемагає від болю, я бачу тебе поруч і чую твій голос, твої слова, Лесю. Ось ти гордо підвела своє натхненне, одухотворене обличчя з високим, красивим, мудрим чолом, бездонно-глибокими, всерозуміючими очима глянула мені прямо в душу, - і душа моя розквітла, випросталася, і я чую, як вона в мені росте, лине в степи нашої України, в ліси і долини твоєї Волині, де творять диво безсмертя твоя Мавка лісова, якій "зірка в серце впала", яка має "в серці те, що не вмирає", і Лукаш, сопілка якого будить у Мавки щасливу тугу в душі і невимовний жаль, що її коханий не може "до себе дорівнятись"; де живе невимовність краси і незнищенність осяйної людяності - доброти.
А пам'ятаєш, Лесю, ми сиділи з тобою над річкою, тихою вечірньою річкою, - чи це була твоя Случ із високими кручами, а чи мій маленький тихоплинний Чумчак? Сиділи і замріяно дивилися
в далину. О, ця далина! Вона вабить, манить до себе, то тремтливо-ніжна, то мерехтлива і така кришталево-чиста, що я бачу в ній тебе, і наших незабутніх предків, і прийдешні покоління. І ти якимось усепроникливим голосом прошепотіла:
"Я в серці маю те, що не вмирає!"
І таким поглядом подивилася на мене очима-зірницями, очима твоєї Мавки, що я назавше повірила в твоє безсмертя, Лесю.
...І ось я знову бачу тебе. Навколо вітер стугонить, бушує - б'ється буря-непогода. А ти, стрімко підвівши чоло, промовляєш:
Гей, ви, грізні, чорні хмари!
Я на вас збираю чари!
Чарівну добуду зброю
І пісні свої узброю.

Дощі ваші дрібненькії
Обернуться в перли срібні,
Поломляться ясненькії
Блискавиці ваші срібні.

Я ж пущу свою пригоду
Геть на тую бистру воду,
Я розвію свою тугу
Вільним співом в темнім лугу.
А пам'ятаєш, Лесю, - бушувала буря, билася з морськими хвилями-мечами, а ти стояла наодинці зі стихією. Хвилі накочувалися грізною лавиною, обгортаючи тебе, море грізно гарчало розгніваним левом, а ти виходила з чорних лискучих хвиль, мов Афродіта, тільки стократ прекрасніша, ясніша, сильніша духом, світліша, ніж богиня вроди, і якимось несказанно дивним голосом задумливо
промовляла:
Гострим полиском хвилі спалахують
Після бурі у місячну ніч...
Мене приголомшило твоє тривожно-роздумливе, пророче, прозираюче в прийдешнє одкровення, з думами-болями про грядущу долю світу:
Людське море, ти сило народная,
З чого ж ти собі зброю скуєш?
Що повстане на місці порожньому
Того світа, що ти розіб'єш?
Твої думи, Лесю, тривожать нас і сьогодні й ще довго тривожитимуть нащадків. Я дивилася на тебе. Тендітну, ніжну, горду, палку (це ж ти вела безперервну тридцятилітню війну зі своїми недугами), у блискучій від хвиль сукні, що спалахувала золотаво-гарячими блискітками від громовиць, а ти шепотіла:
У чорную хмару
зібралася туга моя,
Огнем-блискавицею
жаль мій по ній розточився...
Я гордо чоло підвела,
І очі, омиті сльозами,
тепер поглядають ясніше,
І в серці моїм
переможнії співи лунають -
Весняная сила в душі моїй грає,
Її не зломили
зимові морози, міцні...
Нехай там збирається гірша,
страшніша негода...
Я вийду сама проти неї
І стану, - поміряєм силу!
Я зачудовано глянула в твої очі і прикипіла до них: у них було стільки рішучої сили. Завзяття, стільки відваги і якоїсь незахищеної, хороброї жіночої жертовності-непокори, що я назвала тебе Бу-ремною... Де ти знайшла в собі такі сили, відвагу таку, тендітна дівчино, мужня жінко моєї землі? Твої страждання і болі постали стійкістю, пробилися крізь мертве каміння, нев'янучою гірською квіткою - недаремно тебе назвали Ломикаменем. Твої муки викресали непогасний вогонь безсмертя - недаремне тебе нарекли Дочкою Прометея.
...А пам'ятаєш, була весняна злива квітування, і такою рожево-білою піною пливли й пливли до тебе сади, а ти в самозабутті пірнала в це шумовиння, гойдаючись на пінистих духмяних хвилях, а очі твої були такі чисті, як рясні вранішні роси. І мені здалося, що ти плачеш. Ти й справді плакала. Твої сльози, впавши на землю, розквітали перлами-квітами. А з далини линула пісня, чарівливо-непереможна, твоя, Лесина пісня, як далека-далека мрія-спогад, як промінчик віри й надії.
Стояла я і слухала весну,
Вона мені багато говорила...
"Не вір тій весні!"
Та даремна вже та осторога, -
Вже прокинулись мрії
і співи в мені...
Весно, весно, твоя перемога!
А потім... Сиділа ти серед зів'ялого цвіту, і сліз у тебе вже не було. Висохли. Вилилися. І все навкруги таке печально-сіре, аж чорне. Щойно пішов від тебе в небуття твій коханий, друг і товариш Сергій Мержинський. Помер на руках у тебе. Я не знаю, як ти змогла пережити таку непоправну втрату, сама хвора і немічна. Де ти взяла сили, щоб відродитися в палкому, трагічно-пристрасному слові до свого друга і до нього, як до живого... Твої слова сяють мені ясними зорями, гріють мою душу, мов сонце незгасне. Печуть мене. А ти шепочеш у забутті:
Все, все покинуть,
до тебе полинуть,
Мій ти єдиний,
мій зламаний квіте!
Все, все покинуть,
з тобою загинуть,
То було б щастя,
мій згублений світе!
Я дивлюся на тебе з ніжністю і любов'ю, Лесю, і не знаю, як тобі допомогти. Здається, якби тобі допомогла, то й сама б сильнішою стала. Та ти сама знайшла розраду в відчаї втрати. Адже з тобою його листи. Не просто на папері.
В твоєму зболеному серці. Назавше. Вони пахнуть зів'ялими трояндами. Ти болісно-задумливо торкаєшся до них, трепетно перегортаєш сльозами зрошені любі листочки, мов білий смуток і нездійснену мрію, мов далеке щастя, якому не судилося збутися, і шепочеш тремтливими вустами і зраненим серцем:
"Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте!.. Мій друже, любий друже, створений для мене!.. Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди!.."
Пам'ятаєш, Лесю, як духмяною, біло-рожевою заметіллю віяли сади, а ти лежала немічна й безсила, обезкрилена болями-муками, змучена несказанними стражданнями. А за вікном шумуючою повінню дзвеніла, линула вишнево-яблунева симфонія. Та тобі несила було й усміхнутися. Пригадуєш, як пелюсточка яблуневого тендітного цвіту залетіла в твоє вікно і легесенько опустилася тобі на долоню. І ти, всупереч безсиллю, встала. І пішла. Повільно, болісно, але пішла. На муки, де буяла весна. І твоя мука творилася в слова, гарячі і мужні, пройняті прагненням жити, всупереч усьому. Не "dum spiro spero" ("поки живу - надіюсь"), а "contra spem spero" ("без надії сподіваюсь").
Твої запечені вуста спрагло відгонили чорні хмари недуги, пролилися словами:
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
Тож тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?..

...Так, я буду крізь сльози
сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки подіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Лесю, чайко моя бентежна, людино моя дорога! Бачу тебе, нескорену духом, - із співом на вустах, затамувавши біль, крізь бурі і грози, крізь віхоли й хвищі ти йдеш у безсмертя.

* * *
Із конвалій, лілей,
диких руж і барвінку,
Із маків червоних, як жар,
Вінок я сплела тобі в дар,
На безсмертя твоє,
мужня Лесю Вкраїнко.

Ломикамінь шукала
на скелях стрімчастих,
Несла із любов'ю тобі,
Щоб в вічній життя боротьбі
Не схилитись тобі,
не зломитись, не впасти.

Щоб на гору круту,
неприступну піднять
Важкий долі камінь змогла.
Й, хоч мла безпросвітна лягла,
Гіркі думи, мов хмари осінні,
прогнати.

В своїм серці
палкий ти вогонь запалила,
Щоб людям його понести.
Світи ж, рідна Лесю, світи,
Щоб недуга підступна
тебе не зв'ялила.

Хай стрічає тебе
у житах перепілка
Й Русалка дзвенить польова,
Хай вічно тобі виграва
На безсмертя твоє
Лукашева сопілка.

Ти торкнула сім струн -
все струну за струною,
Й озвалася кожна із них.
Мелодії слів чарівних -
Палких, ніжних, натхненних -
у серці зі мною.

Моя гордая Лесю,
гарячий мій пломінь,
Палай в моїм серці завжди,
У вічність нетлінно іди,
Моя вранішня зоре,
мій сонячний промінь.

с. Білоусівка Драбівського району Черкаської області.

(З інтернету).
Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-17 20:57:34 ],
на сторінці поезії     "Тішся, дитино, поки ще маленька..."   Українка Леся

Живучи думами про майбутнє молодого покоління, Леся хотіла вкласти його до активного діяльного життя і свою частину праці найдоступніше було це робити словом, яке не тільки зброя в боротьбі, а й засіб виховання борців. Багато таких виховних можливостей мали її поезії про мужність і нескореність. У 1884-1891рр. Леся Українка написала поезії для дітей, які об’єднала в цикл “В дитячому крузі”. Тут вміщено твори для дошкільнят і молодших школярів. Починаються творами, що добре сприймаються навіть маленькими. Лесі в той час було 16 років. Але її прагнення пояснювалося тим, що вона сама була дитиною і жила ще враженнями дитинства. В ній жив великий педагогічний талант, вроджений хист виховательки. У вірші “На зеленому горбочку” відчувався відгомін народного забавляння, утішок, які так любили малі діти. На початку вірша хатинка “притулилася”, що як не характеристика стану дрімоти, а ось в кінці вона вже зовсім інша - розвеселена, сонячна. Від вірша віє ароматом дитинства, він близький до народних пісеньок, до того ж написаний віршованою формою, щотак люблять малята, легко заучуються напам’ять. Л. Українка написала такі вірші: “Літо краснеє минуло”, “Діти нудяться в хатині”, “Тішся дитино, поки маленька”, “Колискова” та багато іншого.

(http://tvori.com.ua/lesya-ukra%d1%97nka-biografiya-dlya-ditej-u-pochatkovij-shkoli/#ixzz1mfPMoKMI)
Коментатор Олена Кіс, [ 2012-02-18 23:08:14 ],
на сторінці поезії     "Безсонна ніч"   Українка Леся

Дякую за це вірш. Цікаве виконання!
Коментатор Богдан Манюк, [ 2012-02-18 23:17:12 ],
на сторінці поезії     "Безсонна ніч"   Українка Леся

Велика Леся Українка писала так, як їй "доля судила" і як цього вимагала її епоха. Визнана своїми сучасниками, вона піднялася на таку висоту, до якої усім нам далеко.
Коментатор Ірина ШушнякФедоришин, [ 2012-02-18 23:41:47 ],
на сторінці поезії     "Безсонна ніч"   Українка Леся

Пиєднуюсь до слів подяки Оленки!
Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-19 16:01:55 ],
на сторінці поезії     "Завжди терновий вінець…"   Українка Леся

В історію української літератури Леся Українка увійшла мужнім борцем за кращу долю України. І це - не просто красиві й високі слова: твори поетеси свідчать про видатну мудрість філософа й силу борця, який усвідомлював, що поет для України - не лише глашатай, речник народу, а й поводир його. Тому Леся Українка присвятила свій талант поневоленому, зневаженому народові, щоб вивести з небуття ім'я України, додала їй слави й гідності, як свого часу це зробили Шевченко, Франко, Коцюбинський та інші талановиті митці.
Чесне, любляче серце подвижника і визначний талант продиктували Лесі Українці знамениті слова:
Завжди терновий вінець
буде кращим, ніж царська корона,
завжди величніше путь
на Голгофу, ніж хід тріумфальний.
...Дворянка за походженням, Леся з дитинства росла серед селян, бо Косачі не тільки не цуралися їх, а й навчалися у них ремесел, записува ли з їхніх вуст пісні. Все це органічно влилося в душу юної Лесі, щоб залишитися в ній на все життя. Саме в юні роки майбутня письменниця глибоко відчула прірву, яка відділяла трудящий люд від освіти, нормального людського життя. Вона, як і вся родина Косачів, не просто пасивно страждала, бачачи сім'ї селян у нужді і темряві, а й допомагала їм у різні способи: це була справжня школа демократії. Духовна єдність з народом, тверді національні почуття будили в душі письменниці протест проти соціального й національного гноблення України, біль за "кайдани неписьменності й несвободи". Саме ця духовна єдність сподвигне поетесу на боротьбу наперекір долі, поставить перед Лесею програму дій, котра була проголошена у вірші "Contra spem spero":
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
І ці рядки пише фізично квола і хвороблива жінка, яку хвороба гнала по світах! Та серце її жило на батьківщині: "І все-таки до тебе думка лине, мій занапащений, нещасний краю..." З переживань і болю народжується мужня, заклична громадянська поезія, що будила людей до боротьби і праці в ім'я народу.
У своїх найкращих поезіях Леся Українка постає перед нами не лише як лірик з прометеєвим словом, але і як філософ. "Напис в руїні" - один із кращих зразків такої філософської, громадянської лірики, де виразно проголошується думка: не царі, тирани, гнобителі - господарі життя, а творці його історії.
Крилатою фразою став вислів Лесі Українки: "...І тільки той ненависті не знає, Хто цілий вік нікого не любив!" Він - з поезії "Товаришці на спомин", яка входить у цикл "Невольничі пісні". У них поетеса, звертаючись до співвітчизників, соромить їх за покірність і рабський дух, закликає піднятися з колін, кличе на боротьбу за визволення з-під ярма. У цій же поезії я зустрів і портрет деяких своїх сучасників:
Ми паралітики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі,
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.
Як же сталося, що в нашому народові поєднались духовна велич, працьовитість, талант з безмежною терплячістю та самоприниженням, що паралізує силу, примирює нас з кайданами? І Леся Українка дає гірку відповідь:
Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світа-сонця не видав,
За ворогів іде в огонь і в воду,
Катам своїх поводирів віддав.
Я знаю, що ці слова відгукуються болем у серці сьогоднішньої України, бо скільки талановитих українців працювало і працює досі не для України!
Навіть тепер, коли вже десять років вона йде шляхом незалежності, кращі українські сили розпорошуються по світах.
Доля українських митців, творчої еліти рідної країни боляче хвилювала Лесю Українку. Тому у вірші "На столітній ювілей української літератури", присвяченому 100-річчю нової української літератури (1898 року), поетеса подає узагальнений життєпис долі українських митців. Цей вірш, що виявився пророчним для них, містив у собі і сум, і страждання, і відверту надію.
Важко у невеликому творі охопити всю велич прометеєвого слова улюбленої письменниці, бо кожний її вірш закарбовується у серці і стає своєрідним символом. Як і саме життя цієї слабкої жінки, що сягнула вершин людського духу і увійшла в історію літератури як письменниця європейського і світового масштабу.
"...Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра", - твердить поетеса. І якби ми всі це розуміли, вперто захищаючи свою мрію так, як це робила Леся Українка, то "нове добро" не забарилося б. (http://lib.misto.kiev.ua/UKR/TVIR/UKRAINKA/ukrainka101.txt)
Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-19 16:03:07 ],
на сторінці поезії     "Безсонна ніч"   Українка Леся

Дякую за відгуки.
Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-21 16:13:33 ],
на сторінці поезії     "Досвітні огні"   Українка Леся

Алегоричні образи в творі Лесі Українки "Досвітні огні"

Леся Українка своїм життям, своєю невтомною працею показала, яким повинен бути народний митець. Свою безмежну любов до вітчизни, до українського народу поетеса розкрила у багатьох літературних творах.
Вірш "Досвітні огні" Леся Українка написала 1892 року. З цієї поезії видно, як писав Максим Рильський, що "проникливе око поетеси побачило ту нову силу, яка виходила на передній кін історії". У творі виразно вчувається настрій автора: то гнітючий, похмурий, то веселий, життєствердний. І завершується вірш ствердженням того, що щастя і волю трудящі здобудуть для себе самі".
Задушливу атмосферу, тяжкий моральний стан людини за часів царської Росії поетеса передає за допомогою алегоричного образу: темна ніч сховала усіх потомлених людей під чорні, широкі крила. Своєю тяжкою темнотою породила важкі відчуття, гнітючі думки:
Привиддя мені душу гнітили, Повстати ж не мала я сили...
Зненацьке проміння ясне
Од сну пробудило мене -
Досвітні огні засвітили!
Леся Українка у поезії передає через образ досвітніх огнів надію на визволення, віру у світле майбуття. Досвітні вогні символізують пробудження робочих людей, які, освітлюючи ніч царського самодержавства вогнем революційних виступів, зможуть розсіяти досвітню млу.
У образі ліричного героя втілено риси сучасника Лесі Українки, передової людини того часу. Глибока співчутливість до людей, бажання розбудити їх від сну неволі і покори, віра у краще життя освітлюють дорогу робочим людям, закликаючи всіх іти назустріч вранішній зорі та своєму щастю:
Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала! Не бійся досвітньої мли, - Досвітній огонь запали, Коли ще зоря не заграла.
(http://www.ukrlib.com.ua/sochin/printout.php?id=68&bookid=11).
Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-23 19:14:10 ],
на сторінці поезії     "Fiat nox !"   Українка Леся

Максим Рильський

Леся Українка, що взагалі мала нахил по-своєму освітлювати і по-своєму повертати світові теми, роблячи це з дивовижною і мало зрозумілою для більшої частини її сучасників сміливістю, підкреслювала символічне значення прометеївського міфа, прометеївського духу, «прометеїзму»;
Крик Прометея лунає безліч разів скрізь по світі, Він заглушає собою потужні громи олімпійські,
«Нащадки Прометея» — улюблений і повний виразного змісту вислів письменниці.
Брати мої, нащадки Прометея!
Вам не орел розшарпав груди горді, —
Бридкі гадюки в серце уп'ялись.
Ви не приковані на тій кавказькій кручі,
Що здалека сіяє сніжним чолом,
Про в'язня звістку людям даючи!
Ні, ви поховані в землянках, звідки навіть
Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання,
Ні непокірних слів... —
з такими словами болю й співчуття зверталась Леся Українка до товаришів-революціонерів, мучених у царських тюрмах та на засланні. «Нащадки Прометея» — найвища в її устах похвала. «Нащадками Прометея» вважала вона великих людей всіх епох і народів.
Коментатор Василь Дениско, [ 2012-02-23 21:03:30 ],
на сторінці поезії     "Fiat nox !"   Українка Леся

Спасибі, Оксанко!
Раніше не читав...
Fiat lux!!!
Коментатор Ярослав Чорногуз, [ 2012-02-23 21:12:38 ],
на сторінці поезії     "Fiat nox !"   Українка Леся

Чимось нагадує прадавні язичницькі легенди про сотворення світу цей вірш нашої класичної поетеси. Післязавтра річниця її дня народження - 25 лютого.
1   2   3   4   5