Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  

  Вірші, проза, аналітика, огляди
Леся Українка (1871 - 1913)

Отримані вами коментарі| Залишені коментарі| Інші коментарі

Коментатор Надія Горденко, [ 2007-03-19 13:09:31 ],
на сторінці поезії     " І все-таки до тебе думка лине"   Українка Леся

Дорогі друзі! Запрошую вас всіх на сторінки до Геніальної Лесі Українки :)
Коментатор Леся Українка, [ 2007-03-19 13:52:27 ],
на сторінці поезії     "Contra spem spero!"   Українка Леся

Contra spem spero! - Без надії сподіваюсь! (Лат.)


Коментатор Ванда Савранська, [ 2007-03-19 23:24:34 ],
на сторінці поезії     " І все-таки до тебе думка лине"   Українка Леся

Так, знову час її почути.Дякую.
Коментатор Надія Горденко, [ 2007-03-20 15:27:41 ],
на сторінці твору     "ДАВНЯ КАЗКА"   Українка Леся

Отримала насолоду від "Давньої казки". Справді словом можна піднести до неба і можна вбити - сильна зброя!
Коментатор Жорж Дикий, [ 2007-04-19 19:07:25 ],
на сторінці поезії     "На роковини*"   Українка Леся

Прекрасні слова генія про генія.
Коментатор Редакція Майстерень, [ 2007-10-05 12:01:14 ],
на сторінці твору     "***"   Українка Леся

Щиро вдячні вам, Надіє Горденко, за дбайливу вашу опіку над сторінкою творчості Лесі Українки.
Коментатор Василина Іванина, [ 2008-07-18 13:55:20 ],
на сторінці поезії     "Мріє, не зрадь!"   Українка Леся

Якою цільною повинна бути людина, щоб змогти "душею повстати проти себе"... Чогось мені згадалося Лесине твердження, що біографічні дані автора абсолютно зайві при сприйманні його творів. Приблизно так: "хоч у моєму житті не було нічого ганебного, але день, коли я побачила б у друку свою детальну біографію, був би для мене найчорнішим..." Це я приблизно цитую, з пам’яті.
Коментатор Василина Іванина, [ 2010-03-09 21:01:04 ],
на сторінці поезії     " Калина"   Українка Леся

...Поки ніж не крає, дерево не грає...
ох
Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-02 15:44:52 ],
на сторінці поезії     "***"   Українка Леся

У 2011 році виповнилася 110-а річниця з часу перебування видатної української поетеси Лесі Українки у Буркуті Верховинського району, де вона відпочивала й лікувалася, а також писала вірші, в яких оспівувала красу Гуцульського краю.
Леся Українка давно мріяла поїхати на Буковину, побачитись з Ольгою Кобилянською, зі знайомими, помилуватися красою Карпатських гір. У листі до О. Кобилянської поетеса писала: «Мене ваблять Ваші незнані, а вже милі гори і вся ваша країна, що здавна мрією моєю стала…».
22 квітня 1901 р. Леся прибула до Львова разом зі своїм чоловіком Климентом Квіткою. Пробувши там декілька днів, виїхала до Чернівців до Ольги Кобилянської. Тут у залі Народного дому на її честь відбувся творчий вечір.
13 липня Леся Українка із Климентом Квіткою виїхали до Буркута. По дорозі зупинилися у знайомих Анни і Михайла Москвів у Вижниці. 22 липня 1901 р. Леся Українка у Криворівні зустрілася з Іваном Франком. Вона радилася з ним про видання у Галичині своїх творів, а також просила його написати Ользі Кобилянській передмову до німецького видання її оповідання.
На другий день разом з Квіткою поетеса доїхала до тодішнього села Жаб’є (тепер смт. Верховина). До Буркута вони приїхали 24 липня і пробули там 37 діб. Тут Леся Українка знову зустрілася з Іваном Франком, який пробув до 5 серпня. У суботні вечори у Буркуті було весело: розпалювали варту, розмовляли, співали, веселились. Леся Українка записала пісні від Івана Франка, які пізніше вийшли окремою книжкою.
Климент Квітка у спогадах про Лесю писав, що вона була у захопленні від природи і почувалася у Карпатах так добре, навіть пішки зійшла на верх гори Лукавиці, що 1500 м над рівнем моря. Поруч – друга гора Ледескул. Іван Франко написав жартівливий вірш про ці гори – «Буркутську романсу»:

Лукавиця і Лядескул
Полягали скоро світ
І, простягшися до сонця,
Кажде парить свій живіт.

Леся Українка під враженнями краси Гуцульського краю створила поезії «Хочеш знати, чим справді було…», «Темна хмара, а веселка ясна», «Ой, здається – не журюся, таки ж я не рада», «Чом я не можу злинути угору…», «Ой, піду я в бір темненький…»

Ой, піду я в бір темненький,
там суха смерека,
Як розпалю ясну варту,
видно всім здалека…»

Поетеса пробула в Буркуті до 31 серпня. Повертаючись додому, через несприятливі погодні умови, у Довгополі Леся Українка затрималась у священика Івана Попеля ще на 10 днів. Тут вона користувалась книгами з бібліотеки священика, а також ще раз зустрілася з Іваном Франком.
Перебуваючи у Вижниці в Анни Москви, Леся Українка пише листи І. Франкові та М. Павликові. Приїхавши до Чернівців, домовляється про видання своїх творів.
Мрія Лесі Українки побачити Карпати збулась і справила на неї незабутнє враження. Перебування поетеси в Буркуті – один з найщасливіших моментів у її житті, згадував Климент Квітка.

Раїса ГРУШЕЦЬКА,
Завідувач відділу краєзнавчої літератури
Надвірнянської районної бібліотеки

Надруковано в газеті «Народна Воля» від 26.02.2011 р.
Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-05 12:24:08 ],
на сторінці поезії     "Давня весна"   Українка Леся

Моя душа ніколи не забуде того дарунку, що весна дала (Леся Українка «Давня весна»)
Одним з найяскравіших автобіографічних творів Лесі Українки є вірш «Давня весна». Цей вірш входить до циклу «Мелодії». Весь цикл складається з 12 віршів. Вони писалися протягом 1893 і першої чверті 1894 p., коли поетеса жила в Києві. У 1899 році були надруковані у збірнику «Душа і мрії».

У віршах циклу багато суму, туги, бо сумним було життя поетеси, сумним було життя народу. Скільки глибокого болю в таких її рядках:

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Проте мрії про краще, потяг до життя, бадьорі настрої перемагають, які завжди, сум і тугу.

Вірш «Давня весна» умовно складається з двох частин. У першій частині авторка під впливом пробудження природи малює весну. За допомогою яскравих, емоційно забарвлених епітетів образ весни набуває рис живої істоти: вона «щедра, мила». «За нею вслід прилетіли співучі пташки!» Для більшої виразності поетеса використовує метафори, виражені дієсловами: весна «промінням грала, сипала квітки», «летіла хутко, мов стокрила»; з її приходом «все ожило, усе загомоніло», «співало все, сміялося й бушніло», а дівчина, в якої виявлено туберкульоз, «...лежала хвора і сумна». Згадаймо біографію письменниці. З дев'ятилітнього віку вона тяжко захворіла. Недуга була тяжка, біль пронизував усе тіло і приковував до ліжка. Пробудження природи дівчина спостерігала через вікно. Вона не мала фізичних можливостей відчувати всі запахи весни, і від цього їй ставало боляче.

У другий частині вірша Леся відтворює гармонію людини і природи. «Радісна весна» не забула дівчини:

...У вікно до мене

Заглянули від яблуні гілки,

Замиготіло листячко зелене,

Посипались білесенькі квітки.

Використання слів з пестливими суфіксами відтворює стан душі хворої. Цьому ж сприяють здорові (гілки від яблуні заглянули у віно, «посипались білесенькі квітки») і слухові (замиготіли листячко зелене, «прилинув вітер...», «пташині пісні») образи. Побідні вияви життя розгонили сум і тугу:

Моя душа ніколи не забуде

Того дарунку, що весна дала;

Весни такої не було й не буде,

Як та, що за вікном цвіла.

Яка ж ідея вірша? У кожного своя доля, кожен своїм шляхом їде по життю. Щоб бути щасливим, треба навчитися цінувати найменші радості життя.
Коментатор Костянтин Мордатенко, [ 2012-02-05 13:05:39 ],
на сторінці поезії     "Давня весна"   Українка Леся

... а мені чомусь згадався вірш О.Забужко "Задзеркалля: пані Мержинська"...
(Поезія Забужно - надзвичайної потуги, хоч це не стосується теми)
:)
Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-05 13:13:31 ],
на сторінці поезії     "Давня весна"   Українка Леся

Оксана ЗАБУЖКО

ЗАДЗЕРКАЛЛЯ: ПАНІ МЕРЖИНСЬКА

У світі, найбільш реальнім з усіх можливих, —
у такому самому Києві, тільки трохи інакшім
(всі знайомі кав’ярні — по другому боці вулиць,
рух екіпажів і авт тече в супротивну сторону), —
по хіднику, освітленім плямами листя,
Лариса Петрівна Косач-Мержинська котить дитячий візочок, —
бліда, ще дрібку знервована по пережитім уранці
(підгоріла молочна кашка: розрахувати няньку!);
дитинча чеберяє в повітрі ніжками; пані Мержинська
спиняє візочок — поправити укривальце,
нахиляється, рвучко роздутими ніздрями спрагло вбирає
теплий, хлібний, дурманливий пах немовлячої шкіри,
не втерпівши, з вибухом щасного сміху втискає обличчя
в піну мережив, в курчачий, піддатливий лоскіт,
ніжно сюркоче, прицокує язиком
(а бачиш, Лесюню, добре казав тоді лікар:
всі ті дівоцькі сухоти — то просто од нервів,
вийдеш заміж, народиш — і все минеться).

У кав’ярні внизу Прорізної (з лівого боку)
чекає вогненний янгол, сховавши крила
під попілавий плащ; замовляє вже шосту каву.
Входить жінка у чорній сукні,
різко стягує рукавички, шпурляє на столик.
Янгол підводить на неї очі — і тут же відводить: помилка.
Тимчасом Лариса Петрівна Косач-Мержинська
котить візочок мимо:
не забути зібрати вишневий трусок на розпал самоваря —
тільки вишневий-бо вугіль дає правдиву духмяність,
так, як любить Сергій; до вечірнього чаю стіл
на терасі накрити білим обрусом (чи нова куховарка
втрапить почистити срібло?). Вертаючи з праці,
Сергій Костянтинич Мержинський іще од хвіртки
широко розводить руки з портфелем, мов хоче обняти всіх разом:
пані Ларису з дитям у садовім плетенім кріслі,
прощену няньку і куховарку на задньому плані.
Ліля з мужем і Людя Старицька будуть пізніше — знаєш,
Людіна Рона старша за нашу, а ще не ходить!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Потім пані Лариса сидить із шитвом при лампі.
Смерком стають чутніші вологі надихи саду.
У сусідів грюка вікно; десь гукають додому дітей.
І коли — то, либонь, од єврейських дільниць — розтинається крик:
— Міріам!
(Міріам! Міріам! — захлинулась горбами луна), —
мов здригнувшись зі сну,
Лариса Петрівна Косач-Мержинська вколює голкою палець.
— Що тобі, серце? — Нічого (ряхтюча рубінова крапля
на підмізинній пучці — батистова хусточка — пляма
розтікається і підсихає, немов іржа).
Міріам. Міріам. Ах ти, Господи. Ні, не згадати.
— Ти просто втомилась, — цілунок в долоню, — не час нам лягти?
(Руки круг шиї, глибоке зітхання і трем).

У кав’ярні на Прорізній (з протилежного боку) вогненний янгол
замовляє дванадцяту каву; ніхто не приходить; дзигар
б’є дванадцять разів — отже, північ. Щасливі жінки
сплять, наморені любосним трудом. Лариса Косач-Мержинська
непорушно лежить горілиць коло мужа, що вже заснув,
і гарячими, як після сліз, хоч сухими, очима —
широко розкритими — дивиться в порожнечу.
Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-05 13:18:07 ],
на сторінці поезії     "Давня весна"   Українка Леся

Дякую, Костю, за те, що згадався...Я не знала і не відала про такий :).

Теми може й не стосується, але почитати не завадить, нмсд:).
Коментатор Костянтин Мордатенко, [ 2012-02-05 13:26:56 ],
на сторінці поезії     "Давня весна"   Українка Леся

Дякую, пані Ксеніє: це гарно.
Коментатор Любов Бенедишин, [ 2012-02-05 14:00:16 ],
на сторінці поезії     "Давня весна"   Українка Леся

Люблю цей Лесин вірш. Десь років 12 тому, він особливо був співзвучний і близький моїй душі. І навіть надихнув на власні рядки:

"Мене забула радісна весна..."
Леся Українка

І холодно, і порожньо, і темно
у сховищі обманутих надій...
Під злі насмішки снігових завій
про щастя мить я мріяла таємно.

І вірила - біль кригою розтане
від подиху ласкавої весни;
залюблена в життя зустріну ранок
ув ореолі променів ясних.

І сталося: до перемін чудесних,
прокинувшись од сну, готовий світ.
Прозора і п'янка - блакить небесна.

Всміхається до сонця первоцвіт...
Лише мене ти знов забула, весно.
В душі моїй і далі - біль, як лід.

2000


Дякую, Ксеніє, за цікаві публікації. І за вірш Забужко (це сила!)
Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-05 20:00:12 ],
на сторінці поезії     "Давня весна"   Українка Леся

Дякую, Любове, за гарний вірш і підтримку.
Коментатор Ксенія Озерна, [ 2012-02-09 06:54:13 ],
на сторінці поезії     "не дорікати слово я дала..."   Українка Леся

Струни поетичної ліри Лесі Українки не раз озивалися ніжними, сокровенними тонами, - була вона не тільки "співачкою досвітніх огнів". Інтимна поезія Лесі складає цілу збірку (в 1991 році така книжка, укладена львівським літературознавцем Леонілою Міщенко, побачила світ під назвою "Хвилі моєї туги" у видавництві "Каменяр"). І хоч сама поетеса з острахом думала про майбутніх своїх біографів, намагаючись "боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймні поки живе господар тієї хати", - все ж неминуче настає час, коли доскіпливий читач починає цікавитися, з яких сердечних імпульсів народжувалися Лесині любовні поетичні одкровення.

Мусимо визнати той інтерес закономірним і зрозумілим.
Є серед інтимної лірики поетеси низка віршів ("Як я умру...", "Так прожила я цілу довгу зиму", "Не дорікати слово я дала..."), звернених до Нестора Гамбарашвілі, стосунки з яким, за твердженням деяких біографів, "були більш ніж дружніми". Про це начебто свідчила й Ольга Петрівна, Лесина сестра, з якою її єднала особлива духовна близькість.
Нестор Гамбарашвілі був ровесником Лариси Косач. За участь у студентському русі в 1894 р. його виключили з Московського університету. Нестор продовжив навчання в Києві. У 1895-му разом із ще одним студентом, Сергієм Френкелем, знімав кімнату в Косачів. Леся тоді щойно повернулася з Болгарії, де вона гостювала в родині Драгоманових. Там вона пережила велике потрясіння - смерть дядька Михайла, свого духовного наставника...

Леся давала Несторові уроки французької мови; він її вчив грузинської...
Грузія викликала в дівчини щирий інтерес: її захоплювала сила духу народу, який усім лихоліттям протиставив свою мужність та доблесть і зумів зберегти себе.

У свого "учня" Леся вперше познайомилася з "Витязем у тигровій шкурі". "Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою", - сказала якось Леся.
Розмови про Грузію будили думки про долю рідного краю. Влітку 1896 р., проводжаючи Нестора на канікули в Горі, Леся попросила привезти їй із Грузії кинджал - "як емблему для боротьби з ненависним ворогом"... Він виконав це прохання.

Протягом літа вони писали одне одному. Проте всі Лесині листи згодом зникнуть без сліду у вихорі громадянської війни.
1897 рік почався для неї різким загостренням хвороби. Боротися з недугою подалася в Ялту. Там, отримавши якось чергового листа від матері, дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі. "Дуже сумно мені те, що ти пишеш мені про Гамбарова... Привітай його від мене, як побачиш, конечне, скажи, що я часто згадую його, а що я йому не пишу, то се, певне, його не здивує..."

Це рядки з Лесиного листа-відповіді. Чується в них ледь стримувана гіркота, хоча, напевно, Несторове рішення не було для неї цілковитою несподіванкою. Адже ще в лютому на папір лягли слова: "Не дорікати слово я дала..."

Не дорікати слово я дала,
І в відповідь на тяжку постанову
Ти дав колючу гілочку тернову,
Без жаху я в вінок її вплела.
Рясніше став колючий мій вінок...
Дарма, я знала се!
Тоді ще, як приймала
Від тебе зброю, що сріблом сіяла,
Я в серце прийняла
безжалісний клинок.
Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,
Готова я приймать і рани, і терни
За марні мрії, за святії сни
Пречистого братерства і любові.

Стоячи біля вікна у своїй київській кімнатці, вона думала про "світ інакший", не той, який обмежений чотирма стінами: з людськими голосами, дзвоном трамваїв, паровозними гудками... У вірші "Так прожила я цілу довгу зиму" це головний мотив: усвідомлення свого трагічного відторгнення від "шумливого світу за вікном", від простих радощів життя. Вступала в силу весна, у Києві стояв квітень 1897-го, а Леся, борючись із відчаєм, почувала себе обкраденою лихою долею.

І жаль мені,
і думаю я з жалю;
Та чи не так,
як от тепер весну,
Я бачила кохання й молодощі,
І все, чим красен
людський вік убогий?
Те все було, та тільки за вікном.

Те, що для інших було звичайним, само собою зрозумілим, для неї виявилося недосяжним... Адресат другої, пізнішої за часом, групи інтимних віршів Лесі Українки - Сергій Мержинський.

Познайомилися вони влітку 1897-го в Ялті. Лесю мучив туберкульоз кісток, Мержинського - сухоти. Він приїхав з Мінська: служить там на залізниці; соціал-демократ. Лесі його рекомендував Петро Тучапський, київський знайомий Косачів. Сама Леся в цей час зайнята влаштуванням у театрі своєї драми "Блакитна троянда".

Мержинський був професійним революціонером. У його рисах і духовній поставі було щось чаруюче: "тонке скорботне лице", "прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровим рум'янцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою". Таким малювали портрет С. Мержинського його друзі. Був він людиною лагідної вдачі, інтелігентною, висококультурною. У ньому жив вогонь самопожертви.
Після Ялти вони листувались..

"Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборенно, нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?"

Не хотіла вірити, що Сергій (30-літній!) помирає. Згадувала зустрічі з ним - у Криму, в Гадячі, Києві, на хуторі Зелений Гай, де якось разом фотографувалися... Кілька разів бачилися в Мінську...

Але зустрічі ті були короткі і обривалися, як нескінчена розмова. Залишалося продовжувати їх подумки, на самотині, в кімнатці, де поруч - його подарунки: томик Гете німецькою мовою, "Сікстинська мадонна" Рафаеля, 4-томник поезій Гейне...

Восени 1900-го вона отримає лист від лікаря, який опікувався Мержинським: її другові зовсім погано. З листа Лесі Українки до сестри Ольги: "Тепер нема й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду. Здається, мені прийдеться сей рік чимало енергії вжити, але се нічого, коли мета ясною стоїть, то й енергію знайти не трудно. Як би там не віднеслись до мене всі інші, але я певна, що ти і Міша (брат Лесі. - В. П.) будете мене завжди розуміти і підтримувати, і се мені багато значить".

Між нею і ним стали його родичі. Та й Олена Пчілка відмовляла
доньку - як-не-як, а в Сергія сухоти. Проте поїде в Мінськ і в січні 1901-го. Доглядати за хворим.

Все, все покинуть,
до тебе полинуть,
Мій ти єдиний,
мій зламаний квіте!
Все, все покинуть,
з тобою загинуть,
То було б щастя,
мій згублений світе!
Стать над тобою
і кликнуть до бою
Злую мару,
що тебе забирає,
Взять тебе в бою
чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.

У вільну часину, затамувавши біль душі, сиділа над книжками: мала зобов'язання перед журналом "Жизнь". Жила - як в облозі. В листі до батьків так і написала: "Треба жити так, як живуть люди в осаді, - поставити варту і проводити всю роботу так, мов у нор-мальні часи".

У Мінську йшов мокрий сніг, вітер рвучко жбурляв великими сніжинками, і вони танули, не долітаючи до землі... Тануло й Сергієве життя. Однієї січневої ночі, сидячи біля ліжка смертельно хворого Мержинського, написала поему "Одержима". Згодом зізналася І. Франкові: "Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши тугу, а в самому її апогею".

Сергія Мержинського не стало 3 березня 1901 року. Усім пережитим Леся була вимучена і фізично, й морально. Власне життя здавалося без нього порожнім і марним. Ще коли Сергій був живий, вона, передчуваючи довічну розлуку, написала рядки про плющ, який міцно обнімає листям руїну, боронить її від негоди:
"А прийде час розсипатись руїні, - нехай вона плюща сховає під собою. Навіщо здався плющ у самотині?"

До Києва їхати не хотілось. Подалася до Ольги Кобилянської, "на зелену Буковину". Там трохи відійшла душею. Але - думки про покійного друга не покидали її. Якогось дня, 7 червня 1901 р., написала три вірші, у яких запікся біль щойно пережитої драми ("Уста говорять: "Він навіки згинув!", "Ти не хотів мене взять, полишив мене тут на сторожі...", "Квіток, квіток, як можна більше квітів"...).

Один із тих віршів закінчувався словами, які вона могла б повторити і через десяток літ: "Тебе нема, але я все з тобою!"
Коментатор Іван Гентош, [ 2012-02-09 11:10:29 ],
на сторінці поезії     "не дорікати слово я дала..."   Українка Леся

Чудовий матеріал, Ксень! Дяка!
Коментатор Любов Бенедишин, [ 2012-02-09 15:19:37 ],
на сторінці поезії     "не дорікати слово я дала..."   Українка Леся

Прочитала з цікавістю. Дякую. Такі дослідження допомагають краще зрозуміти і по іншому глянути: і на класика, і на його творчість. Просто... таке враження, що граніт (мармур) оживає...
Ви молодець, Ксеніє!
Коментатор Марія Кореновська, [ 2012-02-09 15:28:07 ],
на сторінці поезії     "не дорікати слово я дала..."   Українка Леся

Дякую за публікацію.
1   2   3   4   5