І я собі подобаюсь - в тобі,*
в ясних очах угледівши небритість,
неулаштованість, але й талановитість,
бо як таку пригледів, далебі?
А ти відводиш погляд – не в юрбі,
а понад нею – у майбутнім літі,
де тільки щоки неуважно вкриті,
а інше, надто безтурботне, - ні.

Таке предивне „ні” - серед зими,
на дні проміння денного прибою,
де на межі сердечного конвою
лоскотно виринає об[р]ій„ми”.
Немовби можна перейти назад,
огнями оживити ту пустелю,
де ідеально виголені скелі,
де сам для себе я і шах, і мат.

Нехай і так, я там - де ця зима,
у вічності од Зоряного Шляху,
де сиротіє, щоб не дали маху,
розпачливо-тривимірна тюрма.
І пам’яттю не увійти куди,
аби, хоча би, пригадати термін...
Тебе заводять ці колючі терні?
За ними справді неземні скарби.


* * - Мелодія Jonder Boj (wma - 5 мб)